Основні засади відносин держави і церкви: правовий аспект

У будь-якій державі, яким би не був її уклад, існують основні закони, згідно з якими здійснюється керівництво цією державою і дотримання яких – обов'язок кожного громадянина. У всіх соціальних інститутах є норми, обов'язкові для дотримання і сформульовані у вигляді клятви: в армії –присяга на вірність Батьківщині, у медицині – клятва Гіппократа тощо. Їхнє дотримання має не тільки морально-етичне значення. Адже той, хто їх порушив, несе і кримінальну відповідальність, відповідно до законів суспільства, у якому живе. Церква також має свої правила-канони, якими в церковному житті повинні керуватися єпископи, священики, монахи і миряни. Без церковного законодавства порушується вся церковна дисципліна, що справляє негативний вплив на інститут церкви. Держава, у свою чергу, має свою законодавчу базу, яка регулює всі аспекти життя в суспільстві. Взаємоповага держави до церковного права і церкви до державних законів є запорукою їх гармонійного співіснування. Тобто один з аспектів взаємодії держави та церкви проявляється через існування церковного (канонічного) права.

Доктор юридичних наук С. Місевич розглядає канонічне право як спільність, що включає релігійно-общинні правові системи православ'я та католицизму. Саме тому для нього терміни «канонічне право» та «церковне право» є практично тотожними за обсягом [19, с. 7]. У межах католицизму церковне (еклезіастичне) право виступає як частина канонічного і за обсягом джерел воно суттєво відрізняється від церковного права православної церкви.

На думку іншого дослідника, кандидата юридичних наук Т. Федоренка, канонічне право православної церкви є правом періоду вселенських соборів. Церковне ж право складали норми, що стосувалися становища церкви, її статусу, але такі, що не належали до рангу канону (вони походили як від церкви, так і від світської влади). На нашу думку, розмежувати канонічне і церковне право навряд чи можливо, оскільки обидва базувалися на одному джерелі і перебували у взаємодії. Канонічне та церковне право середньовіччя становили в комплексі церковну систему права. Співвідношення цих елементів було пов'язано з конкретними історичними умовами і з питанням взаємодії між владою світською і духовною [32, с. 43].

У західній і східній релігійно-правових традиціях ці поняття не є тотожними. У західноєвропейській традиції канонічне право являє собою всеосяжне зведення правил християнської віри і життя, втілене у формах постанов церковних соборів. Церковне (еклезіастичне) ж право католицизму являє собою норми організації церкви і є частиною канонічного права. Слід зазначити, що канонічне право й еклезіастичне як його частина за своїм походженням мають виключно позадержавний, внутрішньоцерковний характер. Канонічне право католицької церкви визнає динаміку правових норм. До джерел канонічного права належать не тільки Святе Письмо і Священний Переказ, а й документи більш пізнього періоду, зокрема, вселенські послання Папи Римського. Католицька правова доктрина побудована на чіткому розмежуванні світської і духовної влад, розподілі функцій і повноважень між ними, у тому числі і в правотворчості.

У православній традиції канони – це основні церковні закони, які становлять фундамент чинного у церкві права, причому однакове в усіх православних церквах протягом всього періоду церковної історії. Особливо слід відзначити, що православна церква дотримується релігійної і правової традиції, що склалася в епоху вселенських соборів. З того часу, коли остаточно склався Номоканон патріарха Фотія (883 р.), православна церква не додала до нього жодного нового канону і жодного з нього не виключила [34, с. 8].

Проте канонічне право православної церкви теж розвивалося. За своєю суттю воно є додатком незмінних і вічних засад християнського етичного вчення до мінливого церковного життя. В ідеї будь-якого канону міститься незмінний, догматично обумовлений момент, але у своєму конкретному і буквальному значенні канон відображує і скороминущі обставини церковного життя.

Церковне право православ'я, на відміну від західного канонічного права, походить не тільки від церковних постанов, а й від держави. За визначенням О. Павлова, церковним правом називається право, предметом якого є виключно справи і відносини чисто церковні, незважаючи на те, що походить воно не тільки від церкви, а й від держави [24, с. 43].

Православна церква ніколи принципово не заперечувала права світської влади брати участь у формуванні не тільки зовнішнього, а й внутрішнього церковного права. Якщо ж православна церква входила до сфери світського права, то вона ніколи не надавала принципового значення своїй законодавчій діяльності у цій галузі. Умовою участі світської влади в законотворчій діяльності була згода світського законодавця діяти так само, як діяла і сама церква, тобто у цілковитій згоді з основними засадами церковного права і на підставі або, принаймні, у дусі канонів стародавньої вселенської церкви. За цієї умови православна церква не підкреслювала принципової відмінності між своїми канонами і державними законами. Тому практичні збірки норм церковного права одержали на Сході назву Номоканон (дослівно – законоканон), оскільки в них відображалися і церковні правила, і закони світської влади у справах церкви [24, с. 45].

Так само, як і у візантійському праві, на Сході Європи церковне право здавна було найважливішою складовою світської правової системи. Панування релігійного християнського світогляду протягом дуже тривалого історичного періоду позначилося на особливостях психології українського народу. Існує тісний взаємозв'язок між правом і мораллю, тому дослідження церковного права, на нашу думку, є дуже важливим аспектом для державного управління, особливо в період відродженням релігії та церкви на сучасному етапі історії України.

В «Основах соціальної концепції Руської Православної Церкви» представлена сучасна православна доктрина світського права, яка базується на тому, що право «покликане бути проявом єдиного Божественного закону світобудови у соціальній та політичній сферах. Разом з тим будь-яка система права, що створюється людським співтовариством, будучи продуктом історичного розвитку, позначена обмеженістю та недосконалістю» [23, с. 56]. Таким чином, православна церква фактично підійшла до сучасного методологічного принципу, згідно з яким розрізняються право і закон, а останній проходить перевірку на відповідність цінностям, у цьому випадку не правовим, а вищим за правові – релігійним.

На думку авторів «Основ соціальної концепції», закон за певних умов перестає бути законом і тому не може виконуватися християнином: «Коли людський закон взагалі відкидає абсолютну Божественну норму, замінюючи її на протилежну, він перестає бути законом, перетворюючись на беззаконня, в які б правові одежі він не одягався. Наприклад, у Декалозі ясно сказано: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі». Будь-яка світська норма, яка суперечить цій заповіді, робить злочинцем не порушника її, а самого законодавця. Іншими словами, людський закон не містить повноти закону Божественного, але для того, щоб залишатися законом, він має відповідати Боговстановленим принципам, а не руйнувати їх» [23, с. 59].

Аналізуючи законодавчу базу православної церкви, ми можемо зробити висновок, що сучасне православ'я не тільки не протистоїть праву, а, подібно до візантійських традицій поєднання релігійного і правового аспектів суспільного життя, прагне надати праву новий поштовх у його розвитку шляхом упровадження у правову систему православних, а по суті – загальнолюдських цінностей. За висловом В. Ципіна [35], «євангельське вчення не може стати основою права навіть у християнській державі, але воно не може і не впливати благотворно на юридичну систему держави, яке схиляється перед ученням Христа… Будь-яка правова система є заснованою на взаємозв'язку прав та обов'язків, але християнська і нехристиянська правосвідомість по-різному розставляють акценти у цій дихотомії. Для християнина обов'язок стоїть на першому місці, прав він потребує настільки, наскільки вони служать забезпеченням для виконання ним свого обов'язку».

Теорія правової держави є витвором виключно західної цивілізації, до того ж – світського сегмента цієї цивілізації. Але внесок православ'я в концепцію правової держави є не меншим і вартий уваги. Православна церква завжди відігравала роль стримувального чинника, «совісті» держави, не втручаючись у політику, проте залишаючи за собою право оцінювати її з позицій моральності.

Західна правова держава багато в чому заснована на принципах лібералізму, індивідуалізму і релятивізму цінностей, тоді як православна цивілізація – на принципах соціального миру, взаємодопомоги, колективізму, усвідомленні вічних цінностей, що теж може розглядатись як підґрунтя правової держави. Ідея співпраці церкви і влади як стримувального всевладдя держави чинника теж відповідає образу правової держави.

Світська влада існувала паралельно із церковною владою. При цьому вони взаємодіяли між собою при застосуванні правових норм, оскільки не розрізняли у праві, а поєднували канони й закони, що на рівні правової системи і являють собою державно-церковну співпрацю. Вони повинні співіснувати, не зливаючись одна з одною. Держава і церква взаємодіють, але не підпорядковуються одна одній.

Державно-церковні відносини є важливою складовою в житті будь-якої держави. Релігійний чинник є найважливішим як у внутрішній, так і в зовнішній політиці сучасних держав.

Російська дореволюційна наука церковного права виокремлювала такі керівні принципи відносин церкви і держави:

- церква має безпосередньо божественне походження; вона існує згідно з Божим правом та разом з тим уповноважена діяти відповідно до своєї внутрішньої суті і виняткового призначення;

- світська влада також встановлена Богом і її накази для всіх є обов'язковими. Разом з тим покора світським законам не повинна суперечити розпорядженням закону Божого;

- церква має незмінний за своїми засадами устрій, водночас державний лад має історичний характер. Отже, церква має справу не з державою, проте з державами, може існувати за будь-яких державних форм, хоча очевидно, що досягнення мети, яка стоїть перед церквою, може бути утруднене або, навпаки, полегшене залежно від державного режиму;

- церква існує в державах для світу, але не від світу, тому вона не є державою в державі. Участь в управлінні державою не є метою церкви і там, де воно наявне, зумовлене тільки історичними традиціями;

- у своїй сфері діяльності церква повинна мати цілковиту свободу і самостійність. Якщо унаслідок звичаю або прямої згоди держава одержує права за своєю суттю церковні, то церква – права світські. Але де немає підстав для такого розподілу прав, там церква не визнає визначального впливу держави на її власну царину. Якщо ж держава застосовує силу, то церква, яка проти будь-якої революції, повинна поступитися силі;

- сфера чисто церковного життя і діяльності обмежується такими складовими: а) віра й мораль; б) таїнства; в) богослужіння; г) управління окремих органів духовної влади (єпископів, соборів тощо) згідно з нормами канонічного права; д) дисципліна духовенства і мирян щодо їхніх церковних обов'язків; е) суд за порушення цих обов'язків та для вирішення спорів про права, що існують тільки у церковній спілці; є) управління своїм майном і його використання як приватної власності [27].

На думку фахівців у галузі церковного права, усе інше правове регулювання повинне належати державі, наскільки б у цьому не була зацікавлена церква. Сучасна православна каноністика дотримується цієї ж позиції. Благотворний вплив церкви як носія традиційних духовних цінностей на життя суспільства, його соціальні структури, діяльність органів влади, на внутрішню і зовнішню політику держави у вітчизняній історії розкривається у різних напрямах. Упродовж століть православна церква була опорою системи світоглядних та етичних цінностей, без яких не могли існувати ні держава, ні нація.

Отже, підсумовуючи зазначимо, що співвідношення світського і релігійного життя суспільства є історично мінливим. Звернення сьогодні до моделі співпраці держави і церкви зумовлене тим, що одним з актуальних питань в умовах демократизації суспільства є налагодження гармонійних відносин між державою і церквою. Слід зауважити, що для України питання відносин держави і церкви дуже актуальні як суспільстві в цілому так і церковній сфері. Це, перш за все, зумовлено транзитивним етапом розвитку України, вибором її подальшого шляху розвитку, який не може вирішуватися без участі церкви і релігії, враховуючи величезне значення релігійного чинника в цивілізаційному бутті й цивілізаційному виборі України.

Висновки

Підводячи підсумок проведеного дослідження на тему: «Право і релігія», зазначимо його головні результати:

1. Право і релігія сьогодні є найдієвішими регуляторами соціальних відносин. Попри значні видові відмінності вони зберігають відчутну долю схожих моментів. Зокрема, спільним для норм права та норм релігії є те, що вони: 1) є регулятивним механізмом міжіндивідної взаємодії, яка засновуються на свободі волі особистості, на наданні індивіду можливості вибору відповідної до його світогляду норми поведінки; 2) є історично фундаментальними загальнолюдськими цінностями, і, одночасно, вони є своєрідними оціночними категоріями у відношенні окремої особистості і суспільства в цілому; 3) є масштабом поведінки людей; 4) не стосуються окремого індивіда, а поширюються на всіх членів спільноти (від релігійної общини до населення держави), тобто вони безадресні; 5) є анонімними, тобто вони є результатом життєдіяльності певної спільноти та узагальненням типових правил поведінки; 6) такі норми містять високий ступінь належного, оскільки кожна норма ж, насамперед, описом бажаної поведінки; 7) вирізняються високим ступенем імперативності. До моментів, які дозволяють розрізняти норми зазначених регулятивних механізмів слід віднести: по-перше, ступінь жорсткості вимог, заявлених у нормі – більш жорсткішими є релігійні норми (канони); по-друге, норми по-різному задають варіанти дій для адресата – більший вибір у правових норм, менший – у релігійних; по-третє, релігійні норми існують і функціонують в усній формі, тоді як існування правових норм часто пов’язане з їх письмовою фіксацією.

2. У системі суспільного регулювання право, при всій своїй відносній самостійності, здійснює свої специфічні регулятивні функції не ізольовано, а в єдиному комплексі та взаємодії з іншими соціальними нормами, зокрема і релігійними.

3. Право завжди виявляло готовність служити завданням цивілізації. Але найкраще у нього це виходило в тих випадках, коли воно саме було вкорінене через свої природно-правові підвалини в релігійно-моральний ґрунт багатовікових культурних традицій.

4. Держава і церква являють собою два соціальні інститути. Кожен із них виконує в суспільстві свою роль, визначені функції. Разом з тим упродовж усієї історії їх становлення і розвитку вони перебувають у діалектичній взаємодії. Головною метою держави є встановлення гармонії та поступовості соціального розвитку, утримання суспільства у стабільному стані. Релігія як невід'ємна складова суспільного існування людини є одним із чинників такої регуляції.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: