Багатогранність спілкування. Зв’язок спілкування та діяльності

Поняття «спілкування» вживається у психологічній літературі в різних значеннях: як обмін думками, почуттями, переживаннями (Л. С. Виготський, С. Л. Рубінштейн); як один з різновидів людської діяльності (Б. Г. Ананьєв, М. С. Каган, І. С. Кон, О. О. Леонтьєв); як специфічна соціальна форма інформаційного зв'язку (А. Д. Урсул, Л. О. Резніков) та ін.

Така різноплановість у визначенні цього поняття пояснюється недостатньою розробленістю проблеми сутності даного явища, а також складнощами виокремлення спілкування як специфічного явища з інших сфер суспільного життя — виробничої, політичної, культурної. Вказуючи на складність і багатогранність спілкування, Б. Д. Паригін не без підстав зауважує, що воно може бути одночасно інформаційним процесом і взаємодією людей один з одним, процесом їхнього співпереживання, взаємного розуміння і впливу однієї людини на іншу.

Багатогранність спілкування виявляється навіть у тих словосполученнях, які дуже часто вживаються як у науковому, так і в буденному розумінні: «духовне», «матеріальне», «міжособистіснісне», «масове», «інтимне» та інше спілкування. І це не дивно, адже більшість різновидів людської діяльності (праця, гра, навчання, війна, торгівля, кохання, туризм, виховання, керівництво, управління тощо) виявляються тісно пов'язаними зі спілкуванням з іншими людьми. Навіть у тому разі, коли людина перебуває наодинці з собою, вона часто-густо діє так, ніби включена до якоїсь людської спільноти і спілкується з її членами.

Людське спілкування розвивається і формується на засадах спільної трудової діяльності. У процесі праці люди впливають не тільки на природу, а й один на одного, вони не можуть щось виробляти, не об'єднуючись певним чином для спільної діяльності і для взаємного обміну продуктами своєї діяльності. У зв'язку з цим історія є системою пов'язаних одна з одною форм спілкування. Ця система взаємодій і взаємних впливів є тим соціальним процесом, суть якого, на відміну від праці як виробництва речей («опрацювання природи людьми»), складає виробництво стосунків («опрацювання людей людьми»).

У широкому розумінні спілкування — це та сторона людського існування, що вказує на зв'язок та взаємодію людей у процесі матеріального та духовного виробництва, спосіб реалізації соціальних стосунків, який здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які особи та групи людей вступають у процесі їхньої соціальної життєдіяльності. Саме через спілкування люди та соціальні групи вступають у матеріальні, політичні, релігійні та інші стосунки одне з одним. Можна сказати, що спілкування — це загалом ключовий механізм буття людського суспільства, який виявляється в безпосередньому чи опосередкованому контакті між людьми.

Спілкування тісно пов´язане з діяльністю. Будь-яка форма / спілкування є формою спільної діяльності. У ній формуються не тільки суб´єкт — об´єктні (людина — предмет діяльності), а й суб´єкт — суб´єктні відносини (людина — людина). Суть спілкування полягає у взаємодії суб´єктів діяльності.
Спілкування може розглядатися як сторона, умова діяльності або як окремий її вид. Але зв´язок між ними полягає саме в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організовується. Розбудова плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння мети діяльності, засобів реалізації, розподілу функцій для ЇЇ досягнення. Специфіка спілкування в процесі дій полягає в створенні можливості організації та координації діяльності окремих її учасників. У спілкуванні відбувається збагачення діяльності, розвиваються й утворюються нові зв´язки та стосунки між людьми.
У спілкуванні реалізується система ставлення людини до інших. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно є засобом передачі суспільного досвіду.
Специфіка спілкування визначається тим, що в його процесі суб´єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями тощо. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості.
Результатом спілкування є налагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки цьому здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв´язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи.
Цей процес координує спільні дії людей і задовольняє потребу в психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному контакті) до складніших (співробітництво, інтимно-особисте спілкування тощо).

54. Спілкування та комунікація.

Успіхи людини в житті, її взаємини з іншими членами суспільства залежать від уміння спілкуватися.

Спілкування - це складний процес встановлення та розвитку контактів між людьми³⁴, взаємодії особистостей, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування.

Отже, спілкування - це "цілеспрямований, соціально зумовлений процес обміну інформацією між людьми в різних сферах їхньої пізнавально-трудової та творчої діяльності, який реалізується переважно за допомоги вербальних засобів"³⁵.

Спілкування зазвичай спрямоване на досягнення певного результату, вирішення конкретної проблеми або реалізацію професійної цілі. Воно є необхідною умовою будь-якої діяльності. Через спілкування відбувається навчання й виховання людини, засвоєння нею різних форм соціального досвіду, норм і правил поведінки, традицій і звичаїв.

Фахівці з проблем спілкування виокремлюють професійне (ділове) спілкування³⁶, що відбувається в умовах конкретної діяльності і є її засобом. Воно вбирає в себе особливості цієї діяльності і є її важливою частиною. Професійне спілкування, спираючись на загальні норми, часто має індивідуальний характер і виявляється у способах спілкування, що їх вибирає суб'єкт у певних комунікативних ситуаціях.

Спілкування відбувається за визначеними правилами і вимагає серйозної, ґрунтовної підготовки.

Правила спілкування - "рекомендації щодо ефективного спілкування, які склалися в суспільстві й віддзеркалюють комунікативні традиції певного етносу"³⁷. Ці правила засвоюються у процесі навчання та шляхом наслідування й репрезентуються в спілкуванні автоматично.

Спілкування іноді ототожнюють із комунікацією, одначе вони не є синонімами. У сучасній лінгвістиці існує 100 дефініцій комунікації, що зумовлені різноманітністю її способів, специфікою мети передачі та способом адресованості інформації.

Комунікація - це цілеспрямований інформаційний обмін в різноманітних процесах спілкування.

Комунікація опосередковує всі види соціальної діяльності; акумулює суспільний досвід і передає його від покоління до покоління, є чинником етнічної ідентифікації, зберігає культуру. Поняття "комунікація" ширше поняття "спілкування". Ми розглядатимемо ці терміни як синоніми "з метою наголошення на процесах соціальної взаємодії, що розглядаються в їхньому знаковому втіленні"³⁸.

55. Роль спіл­кування у становленні особистості.

Спілкування має величезне значення у формуванні людської психіки, її розвитку і становленні розумної, культурної поведінки. Через спілкування з психологічно розвинутими людьми, які мають широкі можливості навчання, людина набуває усіх своїх вищих пізнавальних здібностей. Через активне спілкування з такими особистостями вона сама перетворюється на особистість. Якби від народження людина була позбавлена можливості спілкуватися з іншими, вона ніколи не стала б цивілізованою, культурною і морально розвинутою, була б до кінця життя приречена залишатися напівтвариною. Про це свідчать численні факти, які показують, що, позбавлений спілкування із собі подібними людський індивід залишається біологічною істотою у своєму психічному розвитку. Як приклад можна навести стани людей, яких знаходили серед звірів і які тривалий період жили в ізоляції від цивілізованих людей або в результаті нещасливого випадку опинилися на самоті і були надовго відірвані від собі подібних (наприклад, після аварії корабля).
Особливо велике значення для психічного розвитку дитини має спілкування з дорослими на ранніх етапах онтогенезу. У цей час усі людські, психічні і поведінкові якості вона одержує майже виключно через спілкування, тому що аж до початку навчання в школі, а ще більш точно - до настання підліткового віку, вона позбавлена здатності до самоосвіти і самовиховання.
Психічний розвиток дитини починається зі спілкування. Це перший вид соціальної активності, що виникає в онтогенезі і завдяки якому немовля одержує необхідну для його індивідуального розвитку інформацію. Що ж стосується предметної діяльності, що також є умовою і засобом психічного розвитку, то вона з'являється набагато пізніше - на другому, третьому році життя.
У спілкуванні спочатку через пряме слідування (вікарне навчання), а потім через словесні інструкції (вербальне навчання) набувається основний життєвий досвід дитини. Люди, з якими вона спілкується, є носіями цього досвіду, і жодним іншим шляхом, крім спілкування з ними, цей досвід не може набуватися. Інтенсивність спілкування, різноманітність його змісту, цілей і засобів - найважливіші чинники, що визначають власний розвиток дітей.
Особистісне спілкування формує людину як особистість, дає їй можливість набути певних рис характеру, інтересів, навичок, схильностей, засвоїти норми і форми моральної поведінки, визначити цілі життя і обрати засоби їх реалізації.
Кондиційне спілкування створює стан готовності до навчання, формулює установки, необхідні для оптимізації інших видів спілкування. Тим самим воно побічно сприяє індивідуальному інтелектуальному і особистісному розвитку людини. Мотиваційне спілкування служить джерелом додаткової енергії для людини, своєрідною її “підзарядкою”. Набуваючи в результаті такого спілкування нових інтересів, мотивів і цілей діяльності, людина збільшує психоенергетичний потенціал, що розвиває її. Діяльнісне спілкування, що ми визначили як міжособистісний обмін діями, операціями, вміннями і навичками, має для індивіда прямий ефект, який розвиває, тому що удосконалює і збагачує його власну діяльність.
Біологічне спілкування служить самозбереженню організму як найважливіша умова підтримки і розвитку його життєвих функцій. Соціальне спілкування обслуговує суспільні потреби людей і є чинником, що сприяє розвитку форм громадського життя: груп, колективів, організацій, націй, держав, людського світу в цілому.
Безпосереднє спілкування необхідне людині для того, щоб навчатися і виховуватися в результаті широкого використання на практиці даних їй від народження найпростіших і ефективних засобів та способів навчання: умовнорефлекторного, вікарного і вербального. Опосередковане спілкування допомагає засвоєнню засобів спілкування й удосконалення на базі здатності до самоосвіти і самовиховання людини, а також до свідомого керування самим спілкуванням.
Завдяки невербальному спілкуванню людина одержує можливість психічно розвиватися ще до того, як вона засвоїла і навчилася користуватися мовою (близько 2-3 років). Крім того, саме по собі невербальне спілкування сприяє розвитку й удосконаленню комунікативних можливостей людини, внаслідок чого вона стає більш здатною до міжособистісних контактів і відкриває для себе можливості розвитку. Щодо вербального спілкування та його ролі в психічному розвитку індивіда, то їх важко переоцінити. Воно пов'язане із засвоєнням мови; що, як відомо, лежить в основі всього розвитку людини, як інтелектуального, так і власне особистісного.

56. Міжособистісне спілкування.

Міжособистісне спілкування – мовленнєва форма комунікації, яка виконує кілька функцій:

 інформаційно-комунікативну, тобто передбачає наявність обміну даними між партнерами;

 регулятивно-комунікативну, оскільки відбувається вироблення правил і норм поведінки;

 афективно-комунікативну, оскільки воно здатне створювати психологічну розрядку.

Виділяють такі типи міжособистісного спілкування.

перше, формальне, коли немає прагнення розуміти і враховувати особливості особистості свого співрозмовника. Причому дотримуються звичні “маски” строгості, ввічливості, байдужості, скромності, співчутливості і т.п., а також стандартний набір жестів, фраз, виразів обличчя. Це дозволить приховати справжні емоції і ставлення до свого співрозмовника.

друге, примітивне міжособистісне спілкування. При такому типі оцінка іншого здійснюється з точки зору потрібності чи непотрібності. Якщо у партнері по спілкуванню зацікавлені, то з ним активно контактують, в іншому ж випадку – відштовхують або уникають.

третє, функціонально-рольовий міжособистісне спілкування, яке спирається на соціальний статус партнерів (підлеглий-начальник, студент-викладач, покупець-продавець). У подібному типі “працюють” жорсткі очікування і норми, засоби і зміст комунікації регламентовані. Отже, сам співрозмовник знаходиться по соціальної ролі на другому плані.

четверте, ділове спілкування має на увазі те, що необхідно враховувати особливості особистості, віку, характеру і настрою співрозмовника. Інтереси бізнесу завжди будуть виступати на перший план, на другому – можливі розходження в поглядах і думках. Мається мета, вона спрямована на те, щоб досягти будь-якої предметної домовленості.

По-п’яте, духовне міжособистісне спілкування. Дана комунікація здійснюється між близькими людьми і передбачає розмову на будь-які теми. Партнери зможуть зрозуміти один одного по рухах, виразу обличчя і інтонації. Таке міжособистісне спілкування можливе, якщо співрозмовники знають один одного добре.

По-шосте, світський тип комунікації повинен відповідати прийнятим у даному суспільстві нормам. У процесі спілкування людина, як правило, буде говорити не те, що думає, а те, що необхідно в тій чи іншій ситуації. Світський тип комунікації відрізняється характером закритості і наявністю особливого кодексу: такт, ввічливість, згода, схвалення, симпатія.

По-сьоме, маніпулятивний міжособистісне спілкування спрямоване на те, щоб отримувати вигоду від співрозмовника. Партнер, який має подібні цілі, зможе використовувати різноманітні прийоми – лестощі, демонстрація доброти, залякування, шантаж, обман.

У соціальній психології виділяють наступні види міжособистісного спілкування:

 імператив;

 маніпуляція;

 діалог.

Імперативне міжособистісне спілкування є авторитарною, директивної формою впливу на свого партнера для того, щоб контролювати його поведінку і примушувати до конкретних дій. Особливість комунікації в тому, що дана мета незавуальованою. Для її досягнення використовують вказівки, наказ, вимоги та приписи.

Маніпуляція являє собою поширену форму міжособистісного спілкування, яка передбачає вплив на співрозмовника для досягнення прихованого наміри і цілей. Але від партнера вони ховаються, або ж підміняються іншими.

Діалогове спілкування дозволяє враховувати установки, а також думку співрозмовника. Воно будується на підставі певних правил взаємодії. Йдеться про психологічному настрої на комунікацію; безоціночного сприйнятті партнера як рівного, має право на думку і рішення; наявність персоніфікації спілкування.

57. Обмін інформацією та передача інформації. Специфіка комунікативного акту, його структура.

Одним із основних засобів людського спілкування є мова — система словесних знаків, які використовуються як форма існування, засіб засвоєння і передавання суспільно-історичного досвіду людства.

Володіючи мовою, люди обмінюються думками, розуміють одне одного і взаємодіють. Її розуміє як комунікатор (той, хто повідомляє інформацію, кодуючи її в словах), так і реципієнт (той, хто приймає повідомлення і декодує його). Якщо комунікатор і реципієнт використовують різні системи кодування, вони не можуть добитися взаєморозуміння і налагодити спільну діяльність.

Як засіб нагромадження і передавання суспільного досвіду мова виникла в процесі праці ще в період становлення людини. Для передавання інформації спершу вживали членороздільні звуки, за якими закріплювалося певне значення. Нині завдяки мові люди мають змогу обмінюватися найрізноманітнішими думками й опановувати найскладніший досвід.

Процес практичного використання мови для спілкування називається мовленням.

За рівнем екстеріоризації мовлення буває зовнішнє і внутрішнє.

Зовнішнє мовлення охоплює всі різновиди усного і писемного мовлення.

Усним називають звукове мовлення, що сприймається іншими людьми за допомогою слуху. Його різновидами є діалог і монолог.

Діалог — найпростіший вид усного мовлення. Він розгортається як розмова між двома чи кількома особами. Це мовлення не планують. Кожна вимовлена фраза є відповіддю на репліку співрозмовника. Особливості цього мовлення залежать від рівня взаємовідносин і взаєморозуміння між партнерами.

Монолог — мовлення однієї людини у формі розповіді, доповіді, лекції. Зміст повідомлення планується заздалегідь. Монолог може відбуватися перед аудиторією і без неї. Монологічне мовлення без слухачів, глядачів є складнішим, бо в такому разі в мовця немає інформації про те, як сприймає повідомлення аудиторія. Писемне мовлення — процес спілкуватися з відсутнім співрозмовником за допомогою писемних текстів.

Внутрішнє мовлення є видозміною зовнішнього. Складність людської діяльності породжує потребу заздалегідь усно чи письмово її спланувати, вибудувати її зміст у голові. Внутрішнє мовлення є засобом внутрішньої підготовки до діяльності, механізмом мовного мислення.

Невербальна комунікація. До невербальних засобів комунікації належать зовнішність людини, міміка, жести, просторове розміщення співрозмовників, сміх, сльози, обмін поглядами, шкірно-м'язовий контакт, обмін предметами, фотографіями, малюнками та ін. Ці знакові системи доповнюють, а іноді й замінюють слова. Невербальні засоби широко використовуються для спрямування і підсилення мовленнєвого висловлювання.

Неабияке значення в спілкуванні має зовнішність людини, яку утворюють фізіономічна маска, одяг, манери.

Фізіономічна маска — основний вираз обличчя, який формується протягом життя під впливом думок, що переважають, почуттів, ставлень. Її коригують зачіскою, косметикою тощо. Одяг нерідко є свідченням професійної належності. Стиль одягу викликає у партнера по спілкуванню очікування певної поведінки. Так, військова форма є підставою для сподівання, що партнер — дисциплінована людина. При встановленні контакту зовнішність людини має велике значення. На її основі складається перше враження, яке часто визначає подальший розвиток стосунків.

Динамічний аспект спілкування виявляється в міміці та жестах.

Міміка — динамічний вираз обличчя в певний момент спілкування.

Жест — соціально сформований рух, що передає певний психічний стан. Він з'явився раніше, ніж вербальні засоби. Уже маленька дитина за допомогою жестів виражає свої потреби, бажання і ставлення.

Жести людини дуже різноманітні. Вони бувають комунікативними (замінюють мовлення у спілкуванні і можуть виконувати самостійну функцію, наприклад піднімання при зустрічі руки задля привітання); жестами підкреслення (супроводжують мовлення і посилюють його вплив); модальними (слугують для вираження оцінки чи ставлення до ситуації, наприклад вертикально піднятий великий палець руки означає високу оцінку).

Міміка і жести розвиваються як суспільні засоби комунікації, хоча деякі елементи є природженими. Суспільна залежність їх виражається в тому, що в різних культурах ті самі жести і вирази обличчя мають різне значення. Наприклад, вертикальне похитування головою українець сприйме як ствердження, а болгарин — як заперечення.

На результат спілкування впливає міжособистісний простір, тобто дистанція між партнерами, їх розташування. Виявилося, що чим тісніші стосунки між людьми, тим на меншій віддалі один від одного вони розташовуються в процесі спілкування. Дистанція спілкування залежить від національності, соціального статусу, віку партнерів тощо. Дуже близька, як і надто віддалена, дистанції негативно позначаються на спілкуванні.

У американській психології виділяють чотири дистанції спілкування між партнерами: інтимна (до 0,5 метра), міжособистісна (0,5—1,2 метра), соціальна (1,2—3,7 метра) і публічна (3—7 метрів і більше). Змінюючи дистанцію, можна посилювати чи послаблювати вплив на партнера. Правильно обрана дистанція створює сприятливі умови для спілкування.

Комунікативний акт — концептуально та структурно організований обмін комунікативною діяльністю мовцями в межах вербального контакту, в якій предметно-знаковим носієм є дискурс, що опирається на певну ситуацію.

Сучасна теорія мовної комунікації не дає однозначного визначення комунікативного акту. Російський мовознавець Євген Клюев комунікативним актом називає акт мовленнєвої взаємодії між носіями мови, в межах якого вони розв´язують комунікативні завдання: спілкуються, обмінюються інформацією тощо. Обмін інформацією є однією з необхідних умов здійснення комунікативного акту. Наприклад, у разі «неотримання» від співрозмовника очікуваної інформації інформативною стає сама поведінка партнера в мовленнєвій комунікації: повідомляють інформацію з певною метою, а також не повідомляють її для чогось.

На думку сучасної російської лінгвістки Вікторії Красних, КА має два «плани», або складові: дискурс та ситуацію. Дискурс виражає, як стверджує Ф. Бацевич, вербалізовану мовленнєво-мисленнєву діяльність комунікантів у межах вербального контакту, пов´язану з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовцем (адресантом) та осмисленням його мовної картини світу слухачем (адресатом). Інакше кажучи, дискурс — це мовлення як цілеспрямована соціальна дія, компонент, який бере участь у взаємодії людей та механізмах їхньої свідомості. Ситуація — фрагмент об´єктивно існуючої реальності, частиною якої може бути і вербальна дія. Відповідно до цього В. Красних виокремлює конситуацію, контекст, пресупозицію та мовлення як мікрокомпоненти структури КА.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: