РЕЛІГІЙНІСТЬ ТА РЕЛІГІЙНА ОСОБИСТІСТЬ

Ø Поняття про релігійність та релігійну особистість.

Ø Основні типи релігійності. Зовнішня релігійність. Внутрішня релігійність. Орієнтація пошуку. Типологія релігійності за М.Аргайлом та Б.Бейт-Халламі. Персональна та аперсональна релігійність.

Ø Функції релігійності (психотерапевтичний аспект релігії). Вплив релігійності особистості на самопочуття та самореалізацію.

Ø Онтогенез релігійності. Релігійні кризи. Поняття релігійної зрілості.

Ø Психологічні особливості релігійності українців.

Ø Психологічні тенденції релігійності в сучасній Україні. Роль релігії і церкви у збереженні та зміцненні української національної самосвідомості. Психологічні особливості релігійності українців. Чинники релігійності українців.

Релігійність – це суб’єктивний аспект релігії. Вона визначає способи особистого індивідуального пристосування до законів, які декларує та чи інша релігія.

Людині властива природна схильність до релігійності. Але схильність не тотожна неминучості, оскільки релігійність – це проблема вибору. Вибір духовних реалій проходить диференційовано: в одних він глибокий і пов’язаний з багатьма пластами психіки, а в інший торкається лише другорядних проблем життя. Відповідно до того чи іншого вибору формується конкретна релігійна особистість.

У середині ХХ століття було створено типологію релігійних особистостей (Г.Оллпорт). Виділяють релігійність:

- зовнішню;

- внутрішню;

- персональну;

- аперсональну.

Зовнішня релігійність слугує для здобуття безпеки та суспільних позицій. У ній не враховується вся повнота релігійних істин, вибираються лише ті, які відповідають власним інтересам особи. Людина із зовнішньою релігійністю добре розуміє її суспільні функції, але свої релігійні обов’язки виконує поверхнево і під впливом другорядних мотивів.

Внутрішня релігійність, навпаки. Пронизує все життя людини, об’єднує потреби й цінності особи зі суспільними нормами. Вона налаштована на любов до ближнього, особи.

Основним елементом, що відрізняє обидва типи релігійності – визнання релігійних цінностей як засобу чи цілі.

Останнім часом особливого значення набула типологія, згідно з якою розрізняють персональну та аперсональну релігійність (типологія американських дослідників Аргайла і Бейт-Халламі).

Персональна релігійність характеризується такими рисами:

- активність і заангажованість – зацікавлення релігійними питаннями;

- спонтанність і творчість – особа швидко засвоює корисні цінності;

- відкритість до позитивних контактів з іншими течіями і позиціями;

- автономність релігійного життя, яка полягає в тому, що особа вважає свої релігійні переконання результатом вільного внутрішнього вибору, а не наслідком нав’язування їх силою;

- почуття свободи і відповідальності. Приймаючи певні цінності, особа готова прийняти і відповідальність, яку сприймає як внутрішню повинність;

- алоцентризм, тобто ставлення у центр не себе, а Бога і відповідних принципів людського життя;

- стабільність, тобто стійкість основних релігійних переконань, почуттів, мотивів. Це допомагає особі протистояти негативному ставленню до неї і оберігає від стресових ситуацій. Пережиті кризи не руйнують життя релігійної особи, а лише збагачують її.

Протилежні риси можна побачити в типовій аперсональній релігійності.

Суттєвою особливістю внутрішньої релігійності є релігійна зрілість.

Релігійна зрілість базується на зрілості особистісній. Критерії релігійної зрілості:

- рефлексійність і критичність, тобто вміння помічати багато елементів складної структури релігійного предмета і відповідно ставитися до нього;

- автономність означає, що поведінка людини відносно релігійних принципів не мотивується якимись підсвідомими силами (наприклад, відчуттям вини або страхом перед смертю), а є внутрішньою своєрідною енергією, завдяки якій людина сприймає світ і себе;

- відкритість і толерантність – поодинока особа не спроможна правдиво і без викривлень пізнати істину. Маючи певні переконання, людина повинна їх розвивати;

- об’єктивність, тобто вміння бачити себе немов би очима інших і утверджуватися в правді;

- інтегральність - пов’язаність життя з релігійно-моральними принципами. Перенесення релігійного досвіду на щоденне життя;

- просуспільність – позитивне ставлення до інших. Релігійно зріла людина спроможна виявити назовні власний досвід і релігійні переконання і вийти з ними за межі групи, до якої належить.

У процесі пошуку відповіді на питання про походження релігійності, як фактору розвитку людської психіки, науковці створили ряд найрізноманітніших теорій. До найбільш розповсюджених суджень про походження релігійності належить твердження, що людська слабість, страх і відчуття загрози приводять до її виникнення.

Існують різні типи страху: особистісний неспокій, невротичний і моральний страх, екзистенційний неспокій.

Моральний неспокій виростає з почуття провини і відчуття свого боргу перед кимось. Це відчуття належить до найістотніших психологічних джерел релігійності. Функціонування цього почуття психологічно важливе, оскільки людина вже від народження існує в середовищі, де визнані поняття морального добра і зла. Переступання через заборони та обов’язки, які заведені в певній культурі і психіці людини, має серйозні наслідки, оскільки відбувається руйнування свого образу, а самооцінка є виразно занижена. Переживання провини – це дуже тяжке і неприємне переживання, і звідси походить стимул до його усунення, яке дає бог. Отже, можна вважати, що потреба усунення відчуття вини і пов’язаного з цим страху приводить до релігійності.

Слід також зазначити, що між моральним неспокоєм і релігійністю існує зворотній зв’язок, тобто чим більше людина релігійна, тим більше посилюється реальне відчуття вини. Іноді воно набуває невротичного характеру, що призводить до строгої, холодної й тиранічної релігійності, в якій Бог – караючий і забороняючий.

Останнім часом в психології звертається багато уваги на переживання людиною власної обмеженості й скінченності, що є джерелом релігійності. Але ці відчуття не приводять автоматично до формування релігійної позиції. Людина може по-різному реагувати на дані відчуття. Виділяють 3 основні типи реакцій на факт обмеженості людини. Кожна з цих позицій може бути як релігійна, так і нерелігійна.

1) Заперечення.

Заперечення факту наявності різноманітних обмежень людської природи породжує ілюзії всевладності. Таку позицію зустрічаємо у осіб, які вважають науку засобом звільнення від різних несправедливостей (наприклад, марксисти через науковий світогляд обіцяли щасливе комуністичне майбутнє). Окрім науки в людини можуть викликати ілюзію необмеженості гроші, кохання, здібності.....

Опираючись на недостатнє визнання власної обмеженості, формується незрілий тип релігійності, в якому таїнства та інші обряди сприймаються в егоцентричний спосіб, щоб досягнути таким чином відчуття власної необмеженості. Бог у цій ситуації сприймається лише як засіб для заспокоєння власних прагнень.

2) Уникнення

Уникання правди про реальну обмеженість людини приводить до появи екзистенційного страху і почуття беззмістовності, нудьги і панічним жахом перед смертю і долею. Відсутність відповідей на питання сенсу життя викликає ноогенний (філософський) невроз. Люди існують, не приймаючи вирішальних рішень у житті, з недостатнім відчуттям самоутвердження. Релігійність в даному випадку допомагає їм вижити, дає їм сенс життя.

3) Акцептація

Визнання обмеженості людської природи не є легкий процес. Надія у подоланні обмежень полягає у віднайдені сенсу саме в тих умовах, які обмежують свободу і повноту існування. Якщо людина погодиться з тим, що не є всесильна, то зразу ж її діяльність і все існування стануть цілком реалістичні. Прийняття Бога як зразка для власних дій приводить до сформованості внутрішньої релігійності.

Онтогенез релігійності

Явище релігійності не є сталим, воно змінюється в процесі життя. Основну роль у розвитку релігійності людини відіграють декілька факторів: досвід, потреби, емоції та суспільні групи.

Досвід. Життя дорослої людини в значній мірі зумовлене досвідом, винесеним з дитинства, а найперше – контактом з матір’ю. На ґрунті цих контактів створюються основи довіри, від якої пізніше піде і довіра до Бога. Досвід, винесений з родини має найбільший вплив на розвиток майбутньої релігійності. У родинних контактах і перших виховних впливах відбувається передання дітям (через казки) певної екзистенційної суті. Вирішальне значення має приклад конкретної особи або когось, хто є авторитетом. В цей період важливо не сфальсифікувати правдиве християнське життя. (Вчать одному – роблять по-іншому).

Потреби. Наприклад, хтось, помолившись за здоров’я – ви здоровів. Після цього віра його зросла. Тобто, відбулося утвердження релігійних переконань під впливом задоволення потреб. Зростає цінність того, хто задовольнив ці потреби.

Почуття мають надзвичайне значення в житті людини. Їх вплив помітний і у сфері формування релігійності.

Суспільні групи. Дослідження однозначно підтвердили, що на формування релігійного життя дітей значно більший вплив має релігійність батьків, ніж уроки Закону Божого. До основних факторів впливу зараховують групи ровесників, приятелів, моду, засоби масової інформації тощо. Входячи в суспільне середовище, людина постійно навчається чогось нового. На релігійний розвиток слід дивитися як на процес інтегрування старого і нового. Здобуття нового релігійного досвіду і узгодження його з тим, який набуто раніше, не проходить легко, бо нерідко в людини є бажання зберегти status quo або, простіше – страх перед змінами. Крім різних способів оборони перед новим, зустрічаються люди, які стараються спів ставити нове розуміння релігійності з тими принципами, які винесли з дитинства.

На кожному віковому етапі відбувається і розвиток релігійності.

- існує традиція вважати, що вік немовляти є часом абсолютної безрелігійності. Але саме звідси все починається. В цьому віці в залежності від доброти оточуючих та матері зароджується в дитини прадовіра. Це дозволяє їй долати страх, бути відкритою для інших.

- Раннє дитинство. Дитина вчиться говорити і разом з тим знайомиться з словами Бог, Ісус....

- Дошкільний вік. Вік запитань. Діти хочуть все пізнати. Питають, а де Бог, а чому? Вони знають, що Бог десь живе. Їхнє уявлення про Бога носить від чуттєво-уявний характер.

- Молодший шкільний вік. Біля 9 років зникає наївний образ Бога (на хмарах), а натомість з’являється Його розуміння як Духа. Бога порівнюють х охоронцем.

- Підлітковий вік. І в цьому відношенні він небезпечний. Появляється критична оцінка деяких виявів релігійності. Пробудження статевого життя викликає скептицизм, ритуальність.

- Юнацький вік. Сенс життя. Психологи звертають увагу, що цей період характеризується бунтом проти Бога, коли доводиться зазнавати невдач, а особливо безвинно терпіти.

- Молодість. Поглинуті життям. Виникає прагнення до чистої релігії, яка відкрила б сенс життя. З’являється бажання самовдосконалюватися. Взагалі, дослідження довели, що настає зниження релігійності. Час доленосних рішень.

- Зріла молодість. Втрата батьків. Криза середнього віку. Пів життя прожито. Звертаються до релігії.

- Середній вік. Поглиблення релігійності.

- Старість. Час збору плодів. Часто – лише зовнішня релігійність. Появляється заздрість до молодих і агресивність, панічне очікування смерті.

Релігійні кризи

Під релігійною кризою розуміється прикрий емоційний стан внутрішнього напруження, який безпосередньо викликаний більшим чи меншим розладом релігійного життя.

Переборення кризи переважно йде у двох напрямках, тобто в бік внутрішніх змін – у вигляді навернення і поглиблення релігійності. Або ж у напрямі відступництва.

Виділяють 4 типи релігійний криз.

Криза типу А. Найбільше вражає молодих людей. Проявляється у занедбанні релігійних обов’язків і догматичні сумніви. Погіршення настрою. Молитви або закинуті зовсім або механічні.

Найкращий спосіб долання кризи – роздуми, розмови з віруючими.

Тип В. Знижується ретельність у виконанні релігійних обов’язків. Головною причиною є драматичні життєві ситуації. Молитва містить лише прохання. Але саме молитва є найкращим засобом для виходу з кризи.

Тип С. Падає інтенсивність виконання релігійних обов’язків. Причини: світське життя, драматичні ситуації, ослаблення емоційного зв’язку з Богом, людина віддаляється від Нього.

Тип Д. Негативне ставлення до Церкви, сумніви. Після пережиття кризи цього типу формуються релігійні позиції.

Контрольні запитання і завдання

1. Як співвідносяться поняття „релігійність” та „релігія”?

2. Чи всім людям однаково властива схильність до релігійності?

3. Яку особистість називають релігійною?

4. Які типології релігійності вам відомі?

5. Охарактеризуйте типи релігійності за Г.Оллпортом.

6. Чим зовнішня релігійність відрізняється від внутрішньої?

7. Назвіть критерії релігійної зрілості.

8. Як сучасна психологія пояснює питання про походження релігійності?

9. Які типи страху ви знаєте? Яим вони характеризуються?

10. Чим характеризується розвиток релігійності на кожному віковому етапі?

11. Розкрийте суть поняття „релігійної кризи”.

12. Які типи релігійних криз виділяють? Чим вони характеризуються?

13. Що призводить до релігійних та духовних криз?

14. Чи може людина самостійно подолати кризу?

Теми для обговорення:

1. Релігія і психотерапія.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: