ГУ.2.1. Потяги та емоції

Кожний, хто хоче зрозуміти психіку людини, почи­нає з пошуків причин її поведінки, факторів, які викликали ту чи іншу дію. Аналіз починається з ситуації. Чому така ситуація викликає саме таку поведінку людини? Які фак­тори треба вважати вирішальними? Як людина реагує на ситуацію, як вона з нею взаємодіє? Як ця взаємодія впливає на психіку?

Будь-який живий організм як ціле виділяється з оточен­ня і водночас він з цим оточенням пов'язаний. Це стосу­ється і психічного розвитку: чим більше індивід виділяє себе з оточення, тим міцніше з ним пов'язується. Орієнтування в навколишньому середовищі можливе на основі рецепції — відображення дійсності як реакції на чуттєвий подразник. Рецепція — це початковий момент недиференційованого акту поведінки, представлений в елементарних сенсомотор-них реакціях (повернення голови немовляти на світло чи звук). Установлення умовно-рефлекторних зв'язків даних рецепції й ефекторної частини реакції приводить до тоншої диференціації й аналізу чуттєвих властивостей середовища. Індивід загалом реагує не на всі подразнення, які на нього можуть діяти, і навіть не на всі ті, які його рецепторні механізми здатні диференціювати, тобто не на всі фізіо­логічне можливі, а на ті, які біологічно для нього значущі.

Взаємодія з навколишнім середовищем у стані бадьо­рості починається з відчуття окремої властивості предмета без співвідношення з цим предметом, з сенсорної диферен­ціації окремого подразника, який викликає реакцію — фік­совану відповідь на сенсорний подразник. На основі від­чуття відбувається виділення, диференціація окремих чуттє­вих властивостей предмета. Відчуття — це відображення окремої чуттєвої властивості, недиференційоване як не-опредметнене враження від навколишнього середовища.

Проте процес виникнення враження не має пасивного ха­рактеру. Враження розрізняються, індивід реагує на біоло­гічно значущі подразники, що передбачає певну активацію: результатом враження є певна реакція, поведінкова акція. Так, активність немовляти коливається залежно від зміни ситуації. Немовля ніби переглядає ряд гіпотез, використову­ючи послідовність рухів, щоб пересвідчитись, яка з них ефективна в даний момент. Знайшовши правильну гіпотезу, воно перевіряє її кілька разів і знову припиняє виражену активність. Активність знову зростає тоді, коли попередня послідовність рухів не може бути використана. Ці спостере­ження зробив Т. Бауер, який дослідив поведінку немовляти у віці 2—3 місяців у ситуації, коли воно навчається вмикати світло поворотом голови. Поведінка немовляти описана та­кож Панучеком (1969). Більшість немовлят, навчившись умикати світло поворотом голови вправо, спочатку роблять це досить часто. Потім частота поворотів голови падає. Якщо змінити умови — світло буде вмикатися поворотом голови вліво — немовля знову почне активно повертати голову вліво. Якщо ситуація не змінюється, частота поворотів падає.

Коли починається перевірка гіпотез, немовля майже не дивиться на джерело світла, а, впевнившись миттєвим пог­лядом, що світло є, проявляє ознаки задоволення, не звер­таючи при цьому уваги на світло. Немовля отримує задово­лення від вирішення задачі Якщо експериментальна си­туація допускає можливість взаємодії, дитина проявляє ак­тивність, показує, що вона може навчатися. Але, навча­ючись, дитина водночас відчуває і дію інших подразників (освітлення кімнати, дотик пелюшок, зовнішні шуми). Чому ж вона обирає саме цей зв'язок — поворот голови і лампоч­ку? Які механізми відбору інформації, розрізнення вражень? Не виключене існування вроджених механізмів взаємодії з оточенням.

Потяг. Дитина реагує на зовнішні подразники, розрізняє враження, потребує взаємодії. Фактори ситуації самі по собі не можуть викликати й спрямовувати активність дитини. Спонукають її до певних дій специфічні внутрішні сили організму. Сили ці називають інстинктами, мотивами чи потягами.

Фрейд пояснював поведінку з допомогою теорії «лібідо» і метаморфоз, яких зазнають потяги в житті людини. Про­тилежною фрейдівській є теорія Адлера, який вважав, що енергію поведінки людини генерують соціальні фактори, які

керують проявами «прагнення до влади». Уже з самого по­чатку існування людей у соціальній групі, з моменту їх на­родження виникають «соціальні почуття», які врівноважу­ють егоїстичні «прагнення до влади».

У сучасній психології потяги, інстинкти визначаються терміном «потреби». Коли ми говоримо, що факторами, які зумовлюють поведінку людини, є подразники (прокидає­мося, коли вмикається світло, повертаємо голову, коли чує­мо раптовий сильний звук або звук свого імені), відразу виникає питання: чому ці фактори примушують нас діяти? І. П. Павлов уважав, що причиною цього є основні тен­денції організму, які виникають під впливом зовнішніх або внутрішніх подразників і керують життям людини і тварини. Наприклад, голод викликає тенденцію до пошуків їжі, дія статевих гормонів змушує шукати істоту протилежної статі тощо. Еквівалентом основних тенденцій організму виступає поняття потреби.

Потреба — це не містична «життєва сила» і не суб'єк­тивне відчуття бажання чого-небудь. Потреба пов'язана з характерною рисою живих істот — здатністю підтримувати сталість внутрішнього середовища, незважаючи на зміни, що відбуваються в довкіллі (К. Бернар). Для нормального функціонування організму потрібна внутрішня рівновага всіх органів, їх оптимальна гармонійна взаємодія. Рівновага ця часто порушується. І щоб утримати, зберегти рівновагу внут­рішнього середовища, організм змушений реагувати на под­разники, що її порушують. (Люди плескають на морозі в долоні, бігають, щоб зігрітись, шукають способи розв'язан­ня психічних конфліктів тощо.) Таку здатність утримувати рівновагу з середовищем Павлов назвав «здатністю до само­регуляції». Мета саморегуляційної діяльності полягає саме в задоволенні потреб, тобто в пошуку таких факторів, без яких індивід не може існувати. Потреби різних індивідів неоднакові, залежать від структури організму, від ступеня філогенетичного й онтогенетичного розвитку. В людини кіль­кість потреб нескінченна. Кожна людина потребує тих умов, без яких вона не може функціонувати належно як жива істота і не здатна використовувати свої здібності до діяль­ності й розвитку (К. Обуховський).

Активація. Поведінка людини має своїм початком певні фізіологічні зміни. Існує думка, що в основі поведінки ле­жить континуум станів «пробудження», або ступеня актива­ції. Під активацією розуміється загальний стан психічної

готовності організму, підсилення фізіологічних проявів, «енер­гетична мобілізація». Основу поведінки становить контину­ум активації. Континууму різних рівнів активності (від гли­бокого сну і проміжних стадій уваги — до інтенсивних рухових реакцій) відповідають різні фізіологічні прояви. Звід­си походить ідея розглядати поведінку залежно від рівня активації, який може поступово збільшуватись від стану сну до пароксизмальних станів. Такою є концепція активації Д. Ліндслея, у якій емоційна реакція виступає лише одним із крайніх значень континууму.

Дослідження психофізіологів дали можливість виділити загальну реакцію активації. В деякі моменти людина має більш активний тонус, ніж в інші, і цей факт підтверджується вимірами багатьох фізіологічних показників. Електрична активність шкіри підсилюється при польоті на літаку, ритм серця частішає, коли ми сидимо в кріслі в зубного лікаря. Навіть легкий потиск рук викликає розширення зіниць. Але поняттям загальної реакції активації не охоплюються всі зміни фізіологічних реакцій. Страх і лють — це різні фізіологічні і психічні стани. Тілесні зміни, являючи собою єдність фізіологічного і психічного, мають різну форму і ступінь вираження цієї єдності. Активність м'язів обличчя неоднакова за різних емоцій. Увага до зовнішніх подій по­в'язана з послабленням діяльності серцево-судинної систе­ми, тоді як зосередженість на внутрішньому, наприклад, на розв'язанні в думці арифметичних задач активізує серцево-судинні функції.

Психологи при вивченні фізіологічних реакцій організму (дихання, частоти пульсу, артеріального тиску, біохімічних і секреторних реакцій) дійшли висновку, що підсилення цих фізіологічних проявів відбувається ще до того, як суб'єкт відчуває емоцію. У 1915 р. Кеннон довів, що фізіологічні зміни можуть бути підготовкою до виконання дій; він під­креслив роль «енергетичної мобілізації», що досягає свого найвищого ступеня в емоції. Фізіологічні зміни характери­зуються інтенсивністю активізації. Розмежувати континуум інтенсивностей фізіологічних змін майже неможливо. Своє якісне забарвлення ці реакції дістають лише в контексті цілісної поведінки. Існує залежність між показником акти­вації і якістю виконання. Коли активація стає надмірною, ефективність діяльності людини погіршується. З підсилен­ням мотивації, потягу підвищується якість виконання.

Існує оптимум мотивації, який забезпечує найкращу якість виконання, і цей оптимум залежить від складності

завдання. Така залежність відома під назвою закону Йєрк-са — -Додсона (1908) і означає, що у випадку складного за­вдання оптимум досягається при слабкій мотивації, тоді як легкому завданню відповідає сильна мотивація. Очевидно, у випадку виконання легкого завдання надмірна мотивація не викликає порушень поведінки, проте такі порушення мож­ливі в умовах виконання складних завдань. З посиленням потягу як первинної мотивації підвищується якість вико­нання, але до певної межі; якщо потяг надто сильний, ви­конання погіршується. Свідчення цьому знаходимо в пов­сякденному житті. Так, учні розгублюються на екзамені, спортсмени показують на змаганнях гірші результати, ніж на тренуваннях, у бою лише третина солдатів стріляють за командою. Ситуація дає суб'єктові інформацію і через потяг визначає рівень активації.

Емоції. Природа емоцій. Різноманітні реакції організму на ситуацію пов'язані з виникненням емоцій. Існує інс­тинктивна координація між актом сприймання і реакціями організму. Сприймання як активний процес передбачає, що об'єкт або ситуація сприймаються не лише так, як вони існують, а й у своєму емоційному значенні: ми сприймаємо появу вівчарки не лише як собаки, а й як хижака, що нам загрожує. Будь-який акт передбачає наявність стимулу й відповіді. Поява стимулу супроводжується активацією, його вибір зумовлюється потягом, а форма відповіді, спосіб по­ведінки відображають координацію між стимулом і відпо­віддю. Емоція виникає щоразу, коли задоволення потреби не відбувається, коли дія не досягає цілі.

Фізіологу І. П. Павлову належить учення про динамічний стереотип — сталу систему реакцій-відповіде й тварини і людини, яка відповідає певній комбінації зовнішніх сигна­лів. При порушенні стереотипу з'являються ознаки емоцій. Зокрема, емоція виникає тоді, коли виконання дії пов'язане з перешкодою. Якщо людина може втекти, вона не відчуває емоції страху. Або, навпаки, емоція виникає, коли переш­коди не виявляється там, де вона має бути. Якщо не пору­шується динамічний стереотип реакцій (відповідність між певним стимулом і комплексом реакцій), виразність емоцій занадто низька. Емоція — це реакція індивіда на ті ситуації, до яких індивід не може водночас адаптуватися, і значення її переважно функціональне.

Емоція може викликати порушення пам'яті, навичок, заміну складних дій легшими, простішими. Ця дезоргані­зація зумовлюється активною реакцією суб'єкта відповідно

до ситуації. Емоційна реакція може бути адекватною ситу­ації, але рівень її організації — нижчим, ніж заведено в даній культурі. Організуюче і дезорганізуюче значення емо­ції не тотожне її корисності. Дезорганізація може бути ко­рисною в певній ситуації (заплакати, щоб вплинути на іншу людину; виявити наполегливість у подоланні труднощів).

Але питання про емоції — не лише питання про ступінь реакції, яка викликає порушення адаптивної поведінки. Лю­дина як суб'єкт, що пізнає і змінює світ, не байдужа до нього. «Око людського пізнання не сухе, навпаки, зволоже­не пристрастями і волею» (Ф. Бекон). Людина не безсто­ронній споглядач подій, вона їх активний учасник.

Переживання. Як суб'єкт дії людина відчуває вплив і середовища, і власних дій та вчинків, які змінюють її вза­ємовідносини з довкіллям; вона переживає те, що з нею відбувається і нею твориться, і через переживання виявляє своє ставлення до того, що її оточує, шо вона робить і відчуває. Щось їй подобається, а щось ні, одне приємне, інше неприємне. Ми радіємо, уявляючи собі зустріч з при­ємним, смуток огортає нас при згадці про прощання з близь­кими. У переживаннях відображається оцінка людиною явищ, спонукання до дії, передбачення її наслідків.

Переживання завжди суб'єктивні, інтимні. На відміну від речей, явищ, предметів вони не існують поза психікою людини. Наприклад, грає музика. Вона звучить незалежно від нас. Ми сприймаємо мелодію. І вже від нашого досвіду, віку, потреб залежить, що ми відчуваємо — задоволення чи незадоволення і що переживаємо — радість чи смуток. Пе­реживання смутку може навіть супроводжуватися відповід­ними органічними змінами.

Кожна людина на власному досвіді переконується у дво­якому характері емоцій: переживання нерозривні з їхніми органічними проявами. У переживаннях поєднуються ре­альне й ідеальне. Ми переживаємо не просто емоцію, а саме радість чи смуток, ніжність чи гнів. Ситуація, яка викликала задоволення чи незадоволення, постає в наших переживан­нях ідеально, у формі образу. Наші переживання завжди реальні. Наприклад, подія вже минула, а ми переживаємо страх або печаль, коли згадуємо про неї. Переживання — це форма вияву нашого ставлення до об'єкта, ситуації, іншої людини, до себе, до того, що нас оточує, це факт нашого внутрішнього досвіду.

Зміст переживань визначається ставленням суб'єкта до навколишнього середовища. У переживаннях відображаєть-

ся стан суб'єкта, зумовлений взаємовідносинами з довкіл­лям. У цих взаємовідносинах суб'єкт завжди якоюсь мірою і пасивний, і активний. Незалежно від нього існують речі, предмети, люди. Але вони суть предмети його потреб, і тому він є залежним від них, страждаючим або пасивним. Ос­кільки предмети потягів і прагнень людини існують поза нею, але ці предмети необхідні, суттєві для прояву й утверд­ження її суті, людина намагається оволодіти ними, вона активна у своїх переживаннях, у намаганні творення непов­торної духовної події, розширення власного досвіду.

Органічні зміни. Аналіз емоцій не обмежується аналізом феноменології переживань. Форма даності нашого ставлен­ня до навколишнього середовища й до себе як реальності цього середовища виявляється також і в органічних змінах, які ми відчуваємо. Органічні зміни — це недиференційовані емоційні відчуття приємного і неприємного, напруженості й розрядки, збудження і пригніченості. В переживаннях же наше ставлення виявляється диференційовано — смуток, радість, гнів. Полюси переживань і органічних змін не завжди збігаються. Людина може переживати гнів і відчувати при цьому задоволення, може переживати ніжність і не відчу­вати задоволення.

Даність органічних змін і переживань в емоціях свідчить про їх подвійний характер, їх складну природу. На відміну, наприклад, від відчуттів і сприймання, які відображають зміст об'єкта, емоції відображають стан суб'єкта в процесі взаємодії з певним об'єктом та ставлення суб'єкта до об'єк­та і характеризуються протилежними полюсами, тобто по­зитивним і негативним.

Характеристика емоцій. Емоції — це специфічна форма взаємодії людини з навколишнім світом, з середовищем, спрямована на пізнання світу та свого місця в ньому через саму себе. Ця специфічність виявляється в суттєвих якостях позитивного і негативного полюсів емоції. Згідно з трьох-вимірною теорією емоцій В. Вундта, в емоціях присутні по­лярність приємного і неприємного, протилежності напру­ження і розрядки, збудження і пригніченості. Поряд із збуд­женою радістю (радістю-тріумфом) існує радість спокійна (радість-умиротворення, радість-зворушення) і радість на­пружена (радість палкої, жагучої надії, радість тремтливого очікування). Відповідно існують напружений смуток (триво­га); збуджений смуток, близький до відчаю, і тихий сум, в якому відчувається розрядка, смуток, що тяжіє до мелан­холії.

Ці висновки Вундта близькі до сучасної теорії диферен­ційованих емоцій К. Ізард (1980). Власний досвід підказує кожній людині, що саме вона відчуває: щастя, печаль чи страх; юна знає, що вони відрізняються за внутрішніми переживаннями і за зовнішнім виглядом. Водночас емоції взаємодіють одна з одною, а також із перцептивними, ког-нітивними, моторними процесами і впливають як на них, так і одна на одну. Радість послаблює страх, печаль посилює відчай.

Названі особливості виступають характеристиками емо­цій. Це якісні характеристики: знак — позитивні чи нега­тивні, модальність — страх, гнів, радість, сором і т. д. І кількісні: сила — слабкість як збудженість та пригніченість, інтенсивність, що визначається через напруженість — роз­рядку.

Відчуття емоційних органічних змін не обмежується усві­домленням (визначенням) задоволення — незадоволення, а спирається на диференціацію цих змін, насамперед темпе­ратурних реакцій, м'язових (похолов, закляк від страху, ста­ло гаряче від думки про радість зустрічі тощо). Емоції вияв­ляються в різноманітних периферичних змінах, що охоп­люють усі органічні функції і відображаються на внутріш­ніх, вісцеральних процесах, від яких залежить життя орга­нізму. Спираючись на такі емоційні прояви, фізіологи, зок­рема Кеннон, підкреслювали позитивну пристосовуючу роль емоцій; емоції приводять організм у стан готовності до тер­мінового витрачання енергії, мобілізуючи всі його сили, які будуть використані, наприклад, при страхові, гніві чи болю.

У філогенетичному та індивідуальному розвитку людини породжені емоціями вісцеральні реакції, залишаючись сте­реотипними, вже не відображають специфічних тих чи ін­ших емоцій, які виникають у процесі життєво важливих актів взаємодії людини з середовищем. Складна інтелекту­альна робота може бути дезорганізована сильним емоцій­ним збудженням, бо емоції втрачають свій адаптивний ха­рактер. Досить різні емоції, такі як страх і гнів, супроводжу­ються вісцеральними змінами (виділення адреналіну тощо). Тому вісцеральні реакції не можуть пояснити емоції за їхніми специфічними рисами.

Фізіологічний механізм емоцій не зводиться до пери­феричних процесів. Досліди В. Кеннона і Ч. Шерінггона над оперованими кішками і собаками (після видалення час­тини симпатичної нервової системи, роз'єднання мозку та

його соматичних зв'язків тварини продовжували відчувати страх, задоволення, гнів) свідчать, що вісцеральні прояви емоцій настають після мозкового процесу, пов'язаного зі свідомим психічним процесом. Емоції включають процеси, які відбуваються як у підкіркових центрах, так і в корі великих півкуль, процеси, пов'язані передусім з діяльністю гіпоталамуса, лімбічної системи.

Вивчаючи роль периферичних реакцій в емоціях, В. Джеме (1894) і Г. Ланге (1895) побудували психологічну теорію емоцій, так звану периферичну теорію. Згідно з цією теорією емоція — це усвідомлення тілесного збудження, яке ми відчуваємо безпосередньо після сприймання факту, який це збудження викликає. Зовнішні враження чисто рефлектор­но, без участі вищих центрів, спричинюють зміни в орга­нізмі. Подальше їх усвідомлення шляхом проекції на кору головного мозку і становить емоцію. Прихильники пери­феричної теорії, виходячи з тези, що без вегетативних вісце­ральних реакцій немає емоцій, перебільшують роль орга­нічних змін в емоціях («ми відчуваємо сум, тому що плаче­мо, розлючені, бо б'ємо іншого, боїмося, бо тремтимо»), що призводить до хибного висновку про периферичну зумов­леність емоцій.

За визначенням Ізард (1980), емоція — складний про­цес, що має нейрофізіологічний, нервово-м'язовий і фено­менологічний аспекти. Нейрофізіологічний аспект визна­чається електричною активністю нервової системи (кори, гіпоталамуса, лімбічної системи). Нервово-м'язовий — це насамперед мімічна діяльність, вторинно-пантомімічні, віс­церально-ендокринні, іноді голосові реакції. На феномено­логічному рівні емоція виявляється як переживання, що має безпосередню значущість для суб'єкта.

Зміни електричної активності нервової системи можуть спостерігатися на різних рівнях активації (сприймання об'єк­та, розв'язання розумової задачі, аналіз конфлікту в процесі спілкування). Наявність емоції, рівень емоційності визна­чається, крім того, двома іншими чинниками: 1) наскільки включається симпатична нервова система, яка регулює різ­номанітні периферичні зміни в діяльності внутрішніх орга­нів, тобто тілесні зміни, що відбуваються при емоціях; 2) які переживання виникають на основі значущості ситуації для суб'єкта. Але таке розчленування досить умовне. Емоції хо­ча й чуттєві у своїй основі, але, на відміну від сприймання, не наочні, відображають не предмет чи явище предметного

світу, а внутрішній стан суб'єкта. Тому вони надзвичайно інтимні, лабільні. Як тільки ми звертаємо увагу на свої тілесні зміни або переживання — емоції змінюються. Таке розуміння особливостей емоцій співзвучне з гештальтте-орією емоцій (Крюгер, 1930). Суб'єкт, що переживає емоцію, не може не звернути на неї увагу. Але звернувши увагу, скажімо, на радість, ми втрачаємо радість як емоцію з її інтенсивністю, вираженістю (напруженістю). Тією мірою, якою цілісне емоційне явище розчленовується так, що його частина або окремі моменти починають виступати відносно відокремлено і чітко, вони (за інших рівних умов) утрачають свою інтенсивність і виразність. Два переживання не мо­жуть відчуватися точно в один і той самий момент, вони існують лише послідовно. Будь-які зміни в змісті свідомості впливають на емоційні переживання, змінюючи їх характер, інтенсивність.

Переживання — це неповторна подія в духовному житті особистості, це психічне явище суто особистісного характе­ру, що зумовлює інтимність переживань. У переживаннях розпредмечується оцінка суб'єктом значущості для нього того чи іншого факту, події. Оцінити — це співвіднести з чимось, з якоюсь мірою. Мірою щодо переживань є сама людина (Геракліт). Цей факт ще раз підкреслює суб'єк­тивність (вони не існують без суб'єкта) й інтимність (у кож­ного ця міра своя) переживань.

Ступінь усвідомленості переживань залежить від того, якою мірою усвідомлюються емоції. Усвідомленість емоцій означає відчуття переживання і співвіднесення його з тим предметом чи особою, які його викликають і на які це переживання спрямоване. Неусвідомлені емоції — це не такі, що не пережиті (то неможливо), а ті, які не спів­віднесені або неадекватно співвіднесені з об'єктивним сві­том.

На виникнення і формування емоцій впливають оцінка інформації, фізіологічний стан та оточення.

В емоціях завжди присутня оцінка. Згідно з інформа­ційною теорією емоцій П. В. Сімонова, емоція — це відобра­ження відношення між величиною потреби та ймовірністю її задоволення в даний момент. Живій істоті потрібно роз­різняти впливи, оцінювати їх і будувати на цьому свою поведінку. В оцінці виявляється ставлення до цілей. Це когнітивна сторона емоцій.

Емоція виникає за недостатності знань, необхідних для досягнення цілі, і компенсує цю недостатність. Саме емоція забезпечує продовження пошуку нової інформації. Емоції виникають щоразу, коли задоволення потреби не відбува­ється, коли дія не досягає цілі. Зв'язок інформації та емоції П. Сімонов показав у вигляді логічної формули:

Е = П(Н - С),

де Е — емоція, П — потреба, H — інформація, необхідна для задоволення потреби, С — інформація, якою суб'єкт володіє. З цієї формули випливає:

1) Е = 0, коли П = 0;

2) Е = 0, коли H = С;

3) E = max, коли С = 0.

Отже, емоції виконують функцію компенсаторного ме­ханізму, вони заповнюють дефіцит інформації, необхідної для досягнення цілі, тобто для задоволення потреби.

Вплив середовища, когштивних і фізіологічних факторів на виникнення емоцій засвідчує дослід Шахтера і Зінгера (1962). Чотирьом групам досліджуваних — інформованим з ейфоричним оточенням й інформованим з негативним емо­ційним оточенням, неінформованим з ейфоричним оточен­ням і неінформованим з негативним оточенням — було введено адреналін. Група інформованих про побічні ефекти спокійно виконала завдання, не звертаючи увагу на стан свого партнера. Неінформрвані відчували емоції, подібні до емоцій партнера, тобто злість або ейфорію. Отже, в одному й тому самому біохімічному стані людина може відчувати різні емоції залежно від оцінки нею змін, що відбуваються, і впливу на що оцінку соціального середовища.

Когнітивні компоненти емоцій можуть призводити до помилкової оцінки. Це — різні фобії, за яких оцінка за­грози не відповідає дійсності. Наприклад, страх перед за­критими приміщеннями — клаустрофобія чи страх перед великим відкритим простором — агорафобія.

Через свою предметну зумовленість емоції визначають спрямованість діяльності, надаючи їй чуттєвого характеру. Це — специфічна форма контролю за діяльністю, за тією її стороною, яка має вигляд переживань. Переживання висту­пають регулятором діяльності. Вони можуть як стимулювати діяльність (на радощах «гори перевертають»), так і гальму­вати її (у розпачі все «падає з рук»). Причому якщо в орга-

нічних відчуттях ми фіксуємо різний ступінь розкладу (аж до хаосу) фізіологічних функцій, то як переживання емоція завжди має сенс, завжди щось означає. Емоційні пережи­вання як регулятор діяльності виконують оцінну й спону­кальну функції, про що вже говорилося вище.

Отже, аналіз емоційних переживань дає можливість ви­ділити їхні характеристики (якісні та кількісні); властивості (реальність, суб'єктність, інтимність, предметність і си-туативність) та головні регуляторні функції (оцінну й спону­кальну).

Виразні рухи. Емоція не обмежується переживаннями, і ми лише умовно розчленовуємо її як цілісне психічне яви­ще, аналізуючи окремо переживання та органічні прояви. Емоційні периферичні зміни охоплюють весь організм і ді­стають зовнішнє вираження. Вони проявляються у виразних рухах: у міміці (виразні рухи обличчя), пантоміміці (виразні рухи всього тіла) та голосових реакціях (інтонація і тембр голосу). Емоційні переживання виражаються не лише в сильних рухах, а й у мікрорухах (тремор, реакції зіниць). Так, Леонардо да Вінчі вважав, що певна міміка відповідає не лише переживанням горя чи радості, а й різним від­тінкам цих переживань: брови й вуста по-різному рухаються залежно від причин плачу (рис. 47). Це також можна по­мітити, спостерігаючи плач-каприз і горісний плач.

Найвиразніше переживання виявляються в очах (існує близько 85 відтінків — живі, ніжні, холодні) і голосі (в печалі він глухий, у страсі покірний). Згадаймо відомий вислів Сократа: «Кажи, щоб я міг тебе бачити».

У повсякденному житті ми постійно користуємося зов­нішніми виразними рухами для орієнтування в емоційному стані, настроях тих, хто нас оточує. Яке ж співвідношення існує між емоцією і виразними рухами? Вундт розглядав виразні рухи як фізичний корелят емоцій. Це відповідає теорії психофізичного паралелізму, згідно з якою виразні рухи виражають фізіологічну реакцію, яка супроводжує за­мкнений світ внутрішніх переживань, реально ж рухи пов'я­зані з внутрішніми органічними процесами.

Ч. Дарвін і І. Сеченов на основі спостережень і теоре­тичних узагальнень довели, що міміка, інші виразні рухи відображають стан нервової системи і залежать від емоцій. Дарвін підійшов до пояснення виразних рухів з біологічної точки зору: виразні рухи є рудиментарними проявами раніше доцільних дій. Дія — це не лише зовнішній вираз поведінки,

як вважають біхевіористи, в дії розкривається внутрішній світ особистості та її ставлення до навколишнього світу. Тому дія є зовнішньою формою існування внутрішнього духовного світу особистості — виразні рухи не супроводжу­ють емоції, а виступають зовнішньою формою їх існування.

Пояснення виразних рухів можна дати на основі психо­фізичної єдності, а не паралелізму. Виразні рухи — це скла­дова, компонент емоційного факту, неминуче продовження самих емоцій. Діти не відділяють почуття від його виражен­ня. Суб'єктивність взагалі і суб'єктивність емоцій (не існує об'єктивних корелятів любові чн ненависті і кожен кохає і ненавидить по-своєму) не заперечують єдності емоцій і виразних рухів. Чистої суб'єктивності не існує. Вона виявляє себе в тих чи інших формах об'єктивізації (для емоцій — у жестах, рухах, митах, міміці, органічних відчуттях). Об'єктивація емоційних переживань передусім відбувається в чугтєво-предметнш діяльності, реальних фор­мах спілкування і в самій свідомості людини. Людина свої емоції відчуває. Об'єктивація передбачає можливість пізнання емоцій іншими людьми. Спираючись на виразні рухи, ми розкриваємо ставлення суб'єкта до оточення, його емоційні переживання і духовний світ.

Виразні рухи мають індивідуальний характер. Ми сприй­маємо особистісний фон, «висловлений» емоціями, прони­каємо далі, за межі зовнішнього вираження. При цьому наше сприймання рухається від загального, що є в багатьох суб'єктивних станах, до однакового, що властиве предс­тавникам одного виду, аж до індивідуального. Психологічна особливість нашого ставлення до суб'єкта порівняно з об'єк­том полягає в тому, що ми, розпредметнюючи емоційний світ іншого, не лише входимо в його світ, а через свої виразні рухи розкриваємо свій світ емоційних переживань.

Емоціям притаманна сигнальна функція. Вони можуть ви­конувати роль як внутрішнього сигналу (оцінна та спону­кальна функції), так і зовнішнього сигналу (виразна функція). Зовнішнє вираження емоцій — це переведення переживань у відповідні рухи. Виразні рухи (жести, міміка, пантоміміка) сигналізують про гнів, радість чи роздратування, які знахо­дять свій вихід у відповідних діях. Виразні рухи й виразні дії збігаються: на радощах ми не розмахуємо люто кулаками І в гніві не даруємо ніжний поцілунок. Емоції сигналізують про ймовірні дії, визначаючи їхню спрямованість. Порушення збігу виразних рухів і дій простежуються при психічних за-

Рис. 48. Дитина (а), підліток (б), дорослий (в), які говорять не­правду

хворюваннях, коли виразні рухи не відповідають змістові переживань і діям. На вустах психічно хворих, що пере­живають горе і біль, застигає посмішка. Але виразні рухи можуть мати й довільний характер (рис. 48). Людина за допомогою певних виразних рухів намагається приховати свої емоційні переживання. Ми формуємо своє пережи­вання, формуючи виразні рухи. У виразній функції, як ні в чому іншому, виявляється специфічність емоцій. Але не че­рез фізіологію і не через розуміння емоцій як суб'єктивного стану і навіть не через ставлення суб'єкта до якихось явищ. Це — сукупність суб'єктивних та об'єктивних, тобто відо-бражальних моментів, що об'єднуються в нашому пережи­ванні в цілісний процес.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: