IV.2.2. Емоції й почуття

Афективний простір особистості не обмежується по­тягами й емоціями. До нього входять і складніші афективні утворення — почуття. Однак розглядати емоції як нижчі, а почуття — як вищі прояви афективності було б занадто спрощено. Віддавати емоції тварині, а почуття людині не­правомірно. Тільки людині, на думку Ч. Дарвіна, притаман­не почуття сорому. Ми вважаємо це почуття виявом пере­живань, пов'язаних з нашим суб'єктивним ставленням до певних суспільних норм, правил поведінки. Але й тваринам властиве переживання провини. Тож провина — це почуття чи емоція?

Усю розмаїтість людських переживань можна поділити на дві групи: 1. Відображення ситуаційного ставлення лю­дини до певних об'єктів — це емоції. 2. Стійке й узагальнене ставлення до об'єктів — це почуття (Г. С. Костюк). Взаємо­відношення між емоціями і почуттями діалектичне. Вони співвідносяться як становлення і стале. Почуття потребують для свого виникнення емоцій, але це не кількісне і не часо­ве накопичення емоцій. Емоції — фаза виникнення і визрі­вання почуттів, момент їхнього перебігу. Почуття є фазою розкриття, виявлення і демонстрації емоцій. Емоції — це ті безпосередні переживання, з яких формується ставлення. Почуття ж — це саме ставлення. Емоції людини знімаються в почуттях, що фіксується в мові людини. Ми промовляємо «почуття страху», маючи на увазі емоцію страху як нега­тивну за знаком. Ми звично, як синоніми, вживаємо слова

«емоції радості», «радісні емоції», «почуття радості», не розрізняючи, що з них емоції, а що почуття. І разом з гам. коли ми чітко усвідомлюємо життєве значення об'єктів, пред­метів, інших людей для нас, то говоримо про почуття кохан­ня, почуття патріотизму, пов'язані з цілою гамою емоцій, різних за знаком і модальністю. Слід підкреслити таку дуже важливу властивість емоцій, як амбівалентність, тобто поєд­нання двох протилежних за знаком емоцій в одному по­чутті. Так, почуття ревнощів складається з емоцій радості та гніву.

Емоції поділяються на прості і складні. Прості зумовлені безпосередньою дією подразників, пов'язаних із задоволен­ням первинних потреб. Це рівень афективної чутливості — задоволення, незадоволення на основі органічних потреб. Звичайно такі емоції створюють емоційний тон відчуттів Складні емоції пов'язані з усвідомленням життєвого зна­чення об'єктів, це — рівень предметних почуттів, виражен­ня в усвідомлених переживаннях ставлення особистості до світу. Ці емоційні переживання опредметнені. Це радість, викликана чимось певним, гнів щодо когось конкретно. Опредметненість дістає свій найвищий вияв у диференціації предметних почуттів залежно від предметної сфери, до якої вони належать. Ці предметні почуття поділяються на інте­лектуальні, естетичні та моральні.

У моральних почуттях втілюється ставлення людини до людини й суспільства. Інтелектуальні почуття — подив, ці­кавість, допитливість, сумнів — засвідчують взаємопроник­нення інтелектуальних і афективних моментів. В естетичних почуттях виявляється не лише спрямованість на предмет, а й проникнення в нього. Це специфічне пізнання, яке являє собою проникнення почуттям у власну сутність предмета, це пізнання специфічної якості предмета — краси. Наступ­ний рівень прояву афективного простору особистості — то світоглядні почуття, що виражають найбільш узагальнене ставлення людини до світу, інших людей, до себе самої. Це почуття трагізму, іронії, сарказму.

Розглянуті емоції й почуття подібні до кілець на зрізі зрубаного дерева, що спрямовуються від афективної чут­ливості до предметних почуттів, емоцій і світоглядних по­чуттів. Кожний з цих рівнів поглинається наступним, і кож­ний попередній слугує основою для прояву наступного. Фор­ми прояву афективної сфери органічно вплетені в життя особистості.

Афективна сфера особистості невідривна від розвитку уявлення, уяви, мислення, відчуттів і сприймання. Вона має специфічні прояви, які впливають на ці процеси, і свої особливості. За силою, характером прояву і стійкістю серед емоцій виділяють афекти і настрої.

Афект — це сильне й відносно короткочасне емоційне переживання, що супроводжується різко вираженими рухо­вими та вісцеральними проявами. Афект — особливий тип емоційних процесів, що розвиваються в критичних умовах, коли суб'єкт неспроможний знайти адекватний вихід з не­безпечних, травмуючих, найчастіше несподівано виникаю­чих ситуацій. Афект бурхливо протікає, має значну інтен­сивність та найбільш очевидні наслідки своїх проявів, що характеризуються дезорганізацією поведінки і порушенням перебігу психічних процесів (зміна виразу обличчя, дезорга­нізація моторики, відхилення в мисленні, в розподілі та стійкості уваги, порушення свідомого контролю над вибо­ром тієї чи іншої дії); для афекту характерні більш примі­тивні реакції значної інтенсивності на противагу складнішій і культурно зумовленій поведінці. Афект немовби нав'язує суб'єктові стереотипні дії, що являють собою спосіб «ава­рійного» виходу з ситуації (втеча, заціпеніння, агресія й г. ін), який склався у процесі біологічної еволюції й виправдовує себе лише в типових біологічних умовах. Зміст і характер афективних проявів може змінюватися під впливом вихо­вання і самовиховання.

Настрій — це загальний емоційний стан, що забарвлює протягом значного часу окремі психічні процеси й пове­дінку людини.

При розрізненні почуттів за силою виділяють пристрасті як складне психічне явище, у якому тісно переплітаються емоційні, вольові та пізнавальні процеси. Пристрасть — це можливість ідеї постійно, впродовж тривалого часу викли­кати сильну емоційну реакцію.

Емоції й почуття становлять два види специфічних проя­вів афективної сфери особистості, пов'язаних з переживан­ням ставлення її до навколишнього середовища, інших лю­дей, самої себе. Емоції й почуття мають, крім загальних, і свої специфічні характеристики.

Загальні властивості емоцій і почуттів. Загальними харак­теристиками емоцій і почуттів виступають знак (позитивні, негативні, амбівалентні) і модальність (радість, горе, смуток тощо). Існують базальні емоції й почуття — це радість,

страх, гнів і печаль, від яких походить та величезна гама відтінків переживань, з якими ми зустрічаємося в житті. Це якісні характеристики емоцій і почуттів. Кількісні харак­теристики — сила, глибина, інтенсивність та тривалість. Емоції й почуття розрізняються за інтенсивністю (від слабких до афекту), за силою і глибиною (пристрасті), за тривалістю (настрої).

Крім якісних і кількісних загальних характеристик, за­гальними властивостями емоцій і почуттів виступають пере­ключення, передбачення і просторово-часове зміщення.

Переключення — це можливість перенесення емоційного забарвлення з причин почуттів на другорядні умови. Неспо­дівана зустріч із приємною людиною надає всій ситуації (місце, люди) позитивної валентності. Відбувається генера­лізація емоцій і почуттів. На відміну від неї локалізація звужує загальну позитивну валентність (серія невдач у спор­тивних змаганнях може призвести до афекту, якщо людина сконцентрується на них).

Передбачення виникає на основі емоційної оцінки обста­вин, котрі раніше сприяли успіху чи неуспіху. Це емоційний сигнал про ймовірні наслідки дій, що передує їх учиненню. Емоції й почуття немовби заглядають у майбутнє і допома­гають людині орієнтуватися в передбачуваній ситуації. Ця властивість засвідчує універсальність емоцій і почуттів як особистісного механізму виділення актуального в практично необмеженому просторі й часі — і в минулому, і в май­бутньому, і тепер, і тут, і реально, і в думках.

Просторово-часове зміщення — властивість переживань, емоцій і почуттів зміщатися з самої події у згадку про неї. Пригадуючи, ми можемо переживати інтенсивніше, вираз­ніше, ніж у момент події.

Специфічні властивості емоцій. До таких властивостей на­лежать передусім ситуативність і предметність. Для емоцій ситуативність — провідна властивість, це вираження значу­щого для людини тут і тепер.

Предметність — це суттєва ознака емоцій,„пов'язана з виділенням актуального предметного змісту. Йдеться про конкретігу предметність на відміїгу від предметності як влас­тивості почуттів, яка може бути як конкретною, так і уза­гальненою (кохання до людини, почуття патріотизму). Крім того, почуття не ситуативні.

Головна властивість почуттів — визначеність динамічного вектора активності суб'єкта щодо предмета почуття. У по­чуттях відображається стійке узагальнене ставлення до

предмета, явища, людей, яке спонукає діяти певним чином щодо них. Кохати — це бути готовим діяти з ніжністю, захищати обраного.

Для вияву почуттів необхідна юля. Вони включаються в неї, створюючи певний рівень прояву афективної сфери осо­бистості, розширюючи її простір (рис. 49).

IV.2.3. Воля

Порівняно з емоціями й почуттями у волі доміную­чу роль відіграє безпосередній вплив людини на довкілля. І це виражається в багатьох діях і рухах. Якщо емоції визнача­ють спрямованість дії, то воля — це вже сама дія. І таке розуміння склалося ще у вихідній стадії формування понят­тя волі. З часів Арістотеля і дотепер воля розглядається як проблема породження реальної дії (В. Вундт, І. Сеченов, В. Джеме, Л. Виготський, Ш. Чхартишвілі, В. Іванников), але двома основними шляхами, двома основними лініями.

1. Лінія Арістотеля — поняття волі пов'язується з проб­лемою породження не всякої дії, а лише дії на основі розу­му, роздумів.

2 Лінія Декарта — воля розглядається у контексті по­родження будь-якої дії. Тривалий час домінувало саме таке

розуміння.

Дії та рухи розподіляють на дві основні групи — довільні й мимовільні. Довільні — власне людські дії, воля в широко­му розумінні. Власне вольові дії виникають лише в умовах конфлікту між бажаною метою і небажаними умовами та наслідками цієї дії. Такі дії характеризуються особливим суб'єктивним станом — вольовим зусиллям, спрямованим на вирішення суперечності, на дію згідно з головним мотивом і на опір іншим мотивам.

Воля — це психічна функція, яка передбачає: регулюван­ня людиною своєї поведінки відповідно до найбільш зна­чущих для неї мотивів; гальмування інших мотивів, спону­кань, намагань; організацію дій, учинків згідно зі свідомо поставленими цілями. Саме в цих діях і виражається воля.

Емоції, народжуючись зі співвідношення (позитивного чи негативного) результатів дій і потреб, стають внутрішнім регулятором діяльності в тому сенсі, що емоційні пережи­вання, надаючи діяльності пристрасного характеру, висту­пають як форма контролю за напрямом діяльності, виді­ляючи з явищ довкілля ті події, які мають для нас значення. Виділення значущого ніби передбачає активність особи, го­тує до тієї чи іншої діяльності, включає «спонукання».

Реальне виконання діяльності пов'язане з волею люди­ни. Вольові процеси розвиваються з емоцій і почуттів як процеси вищого рівня, тісно пов'язані зі свідомістю. Як представлена воля у свідомості? Незалежно від інших про­цесів чи визначається ними, зазнає їхнього впливу? Чи воля впливає на них? Це проблеми, які мають філософський аспект. Проблема свободи волі з давніх-давен цікавила філо­софів. Античні мислителі свободу волі ототожнювали зі сво­бодою дії, виконанню якої не перешкоджають жодні пере­пони.

Індетерміністи вважали, що воля цілком свобідна, не залежить від мотивів і зовнішніх впливів, це самопричина поведінки (А. Шопенгауер, Й. Фіхте, Ф. Ніцше). Воля до панування — першопричина всього, це саме життя, а якщо це міф, то і життя — міф.

Воля невід'ємна від свідомості, від свідомих дій. Вона передбачає регулювання поведінки особистості, панівну роль людини в регулюванні дій у зв'язку з пізнаною необхідністю на основі знань. Тому це панування — і компонент свободи волі, і вияв цієї свободи.

Процес регулювання не відірваний від потреб. Воля де­термінується потребами, але не підкоряється їм. Вона не

залежить від імпульсів безпосередньої ситуації (але це так звана пряма недетермінованість безпосереднім оточенням, а не взагалі недетермінованість). Воля зумовлена мотивами, складом особистості — це її перша особливість (детермі­нізм). Друга особливість — це особистісний характер вольо­вих дій. Вольова дія — не імпульс у процесі автоматичної розрядки, вона опосередковується свідомістю, це прояв осо­бистості, її свідомої спрямованості.

Воля залежить від інших процесів у свідомості — вона не має суверенності, тобто неспроможна до здійснення самостійного активного впливу, володарювання. Навіть якщо під волею розуміти діяльнісний бік нашої свідомості, розуму й моральних почуттів, вона все одно залежить від зовнішніх і внутрішніх умов, як і сам розум.

Воля — єдність двох тенденцій: потягів і повинності. Воля виникає тоді, коли людина здатна до рефлексії щодо власних потягів, бажань, може так чи інакше поставитись до них.

Історії психології відомі спроби як ототожнити волю з інтелектуальними чи емоційними процесами, так і відмежу­вати її від них.

У межах інтелектуалісттної теорії воля зводиться до асоціації відчуттів, уявлень. Головне у волі — це асоціація уявлення мети з дією.

В емоційній теорії воля — це особлива форма емоцій. Вундт уважав, що воля є афект, який з метою отримати задоволення і запобігти стражданням намагається перетво­ритися в дію. Але потяги є лише спонукальною причиною нашої практичної діяльності. Ми керуємося не лише потя­гами, а й повинністю (я мушу).

У волюнтаристичній теорії В. Джемса воля не виводить­ся ні з емоційних, ні з інтелектуальних явищ. Вона розгля­дається як самостійний процес, що починається з ідеї про ті рухи, які збирається виконати людина. Думка сама по собі містить силу, що може викликати поведінку людини.

Такі підходи до розуміння волі лише підкреслюють взає­мопроникнення афективної й інтелектуальної сфер нашої свідомості. Воля як один із рівнів прояву афективної сфери має свої вихідні ознаки. Це усвідомленість, активність, що виражається через зв'язок зі спонуканнями і пов'язана з подоланням зовнішніх та внутрішніх перешкод; це здатність регулювати свої дії.

Фізіологічним механізмом волі є кіркова рефлекторна діяльність, що безперервно співвідноситься, врівноважує

організм із зовнішнім середовищем на основі створення оп­тимального осередку збудження. Зримо, явно воля виража­ється в діях і вчинках.

Осередок оптимального збудження не передбачає сам по собі суті дії, вчинку. Людина або відмовиться від боротьби у хвилину небезпеки, чи вона буде втікати, чи кинеться на допомогу слабкому. Спонукання тут — це запобігання не­безпеці. Але волі в полоні спонукань, потягів ще немає. Потрібне усвідомлення ставлення до наслідків своїх дій. І лише тоді вчинком може стати і втеча, і підіймання рук, і активна боротьба.

Отже, визначальними є психологічні механізми, що зу­мовлюють вольову специфіку регуляції діяльності.

Потреби можуть слугувати спонуканням до дії. Але між спонуканням і реальною дією у власне волі присутній мо­мент усвідомлення, рефлексії. Воля являє собою певну структуру, що має початок і кінець. Одиницею вольового процесу є вольовий акт, у якому виділяються чотири фази, що розкривають суть вольової поведінки. Від обміркову­вання того, як досягти мети, які шляхи до неї ведуть, до прийняття рішення діяти саме так, а не інакше, тобто від виникнення наміру дії і до здійснення рішення, — так розгортається вольова дія. Вона пов'язана з боротьбою мо­тивів при прийнятті рішення і з вольовим зусиллям. Воля підкоряє поставленій меті всі дії особистості.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: