VI.5.1. Види взаємозв'язку в спільній діяльності

Для соціально-психологічного аналізу і практики най­важливіші ті види групової діяльності, в яких взаємна за­лежність між її учасниками є максимальною. У багатьох виробничих групах взаємозв'язок опосередкований загальни­ми цілями (заданий соціально), але діяльність індивідуальна за своєю природою (змістом праці).

Є такі види спільної діяльності, в яких дії одного учас­ника неможливі без одночасних або попередніх дій інших членів групи. Взаємозв'язок тут опосередкований не тільки умовами, а й засобами реалізації спільних дій (наприклад, у конвеєрному виробництві).

Узгодження операцій і дій, їх темпу та ритму є важливою умовою підвищення ефективності спільної діяльності. Така діяльність вимагає узгодження, розподілу функцій. Ці функ­ції обов'язково мають бути координовані, загальні підсумки роботи групи залежать від оптимального узгодження в часі й просторі. За максимального значення умов взаємозв'язку (в певних видах діяльності) досягнення мети і реалізація дій одного партнера неможливі без одночасного або поперед­нього досягнення мети та реалізації дії іншого (інших). Оче­видно, функція координації, узгодження є визначальною в організації спільної діяльності, взаємодії.

Модель регуляції спільної діяльності була розроблена М. Обозовим. У ній базовими поняттями виступають «діяль­ність» і «взаємодія» (рис. 59). У будь-якій спільній діяль­ності можна виділити два аспекти: власне предметну ді­яльність і сукупність процесів, що встановлюють зв'язки та залежності між людьми в процесі діяльності. Є два типи комунікацій, яким відповідає структура мови: один спрямо­ваний на взаємини, тобто на взаємодію, а другий — на дію і діяльність.

Г. Бейлз виділяє кілька послідовних фаз у спільній діяль­ності та розрізняє сферу розв'язання завдань і сферу емоцій. Сфера емоцій характеризується наявністю таких форм мов­них та поведінкових реакцій, котрі спрямовані на взаємо­дію, міжособистісні стосунки. Ці вияви мають суб'єктивне забарвлення, характеризують задоволення або незадоволен­ня спільною діяльністю. Сфера розв'язання завдань пов я-зана з висуванням гіпотез, їх обговоренням та прийняттям рішення.

Рис. 59. Модель регуляції спільної діяльності (за M. Обозовим)

Визначальними в регуляції спільної діяльності є «умови-факгори» діяльності та взаємодії. До них належать: спе­цифіка і складність завдань; тривалість спільної діяльності; кількісний склад групи; взаємозв'язок між членами групи; функціональна структура групи; ступінь ізольованості й ав­тономності групи.

Специфіка і складність завдань задані зовні й визначають змістовий характер спільної діяльності. Це інтегральний фактор. Його дієвість зумовлена специфічною діяльністю та класом вирішуваних завдань (перцептивний, інтелектуаль­ний), екстремальністю ситуації, в якій відбувається діяль­ність (зовнішні стреси, внутрішні конфлікти).

Тривалість спільної праці (або неформального спілкуван­ня) може розглядатися з різних позицій. За неформальної взаємодії вона визначається внутрішніми потребами осіб, які спілкуються. В умовах формальної організації тривалість виступає як фактор об'єктивно необхідної взаємодії. Трива­лість спільної взаємодії є не тільки умовою перевірки

відносин, що склалися, а й фактором формування особистіс-них властивостей людей, які спілкуються.

Кількісний склад групи в офіційних умовах визначається виробничими потребами з урахуванням психологічних зако­номірностей. Зростання кількості членів групи збільшує ефек­тивність її діяльності, але до певної межі (коли група може стати некерованою, а окремі учасники заважатимуть один Ьдному).

Взаємозв 'язок між членами групи є одним із визначальних факторів, що регулюють взаємодію. Це така система дій, тсоли дії однієї особи зумовлюють певні дії інших осіб. Взає­мозв'язок виявляє себе навіть на рівні фізичної присутності інших людей як феномен «публічного ефекту». Сутність його полягає у зміні поведінки через вплив присутніх осіб, які поводяться як глядачі. Дослідження показали, що навіть уявна спільна діяльність змінює ставлення людей один до одного. Ступінь взаємозв'язку визначається також характе­ром взаємодії. Менший взаємозв'язок надає більші можли­вості для самостійних дій. Розширення взаємозв'язку збіль­шує значення керівних функцій, функцій координації.

М. Обозов виділяє такі рівні взаємозв'язку членів групи:

1) ізольованість (фізична і соціальна);

2) рівень уявного взаємозв'язку, що існує у свідомості
людини (з'являється в процесі виникнення потреби у спіл­
куванні);

3) рівень взаємозв'язку — присутність інших людей («пуб­
лічний ефект»);

4) рівень впливу та взаємовпливу — визначає зміну
сприймання та поведінки членів групи залежно від впливу,
оцінок інших учасників. Має підрізні: а) змагання, що ви­
значається різними цілями учасників за тієї самої зовніш­
ньої цілі; б) рівень умовного взаємозв'язку (визначається
інструкцією діяти спільно);

5) рівень дійсного взаємозв'язку (через засоби реалізації) —
аж до повного взаємозв'язку, коли дії одного члена групи
неможливі без попередньої або одночасної дії інших. Вза­
ємозв'язок цього рівня може збільшуватися завдяки підси­
ленню ціншсно-орієнтаційної єдності групи, коли взаємна
залежність додатково регулюється збігом особистого та сус-
пільно-ціннісного змістів групової діяльності.

Функціональну структуру групи можна диференціювати на первинну (що задається умовами діяльності) та вторинну (розподіл рольових функцій у процесі безпосереднього вирі-

шення завдань залежно від комунікативних властивостей учасників). Специфіка діяльності в ієрархічних системах уп­равління відрізняється від тих, у яких взаємодія відбувається за принципом координації однорідних дій. Однією з умов, що визначають розподіл функцій між членами групи, є пот­реба в установленні контакту з іншими групами. Функцію зв'язку з оточенням має виконувати лідер або керівник.

Для оптимального регулювання системи управління не­обхідне раціональне співвідношення між заданим та довіль­ним розподілом функціональних обов'язків. Довільний роз­поділ визначається, з одного боку, системою спільно роз­в'язуваних завдань, а з іншого — особистісними властивос­тями членів групи. Як наслідок згоди серед членів групи, зокрема стосовно розподілу функцій, виступає фактор «згур­тованості». «Згуртованість групи» та «ефективність керів­ництва, лідерства» — взаємопов'язані фактори.

Мотивація окремих членів і всієї групи є фактором, що має особливе значення у регуляції ефективної спільної ді­яльності. В умовах індивідуального вирішення завдання мо­тив пов'язаний з рівнем домагань людини та її можливос­тей. Але за умов спільної праці домагання одного можуть не збігатися з прагненнями інших. Характер мотивації членів групи вирізняється силою і спрямованістю. Внутрішня мо­тивація визначається передусім умовами діяльності, які мо­жуть послаблювати чи посилювати мотивацію. Сила моти-вованості залежить від взаємного впливу членів групи один на одного. Спрямованість мотивації залежить від орієнтації на власний успіх (на себе), на групу (на інших), на діяль­ність (на розв'язання завдання). Із зростанням взаємо­зв'язку збільшусться мотивація членів групи щодо загальної ефективності спільної діяльності, інакше в групі може ви­никнути конфлікт, який призведе до відмови від виконання завдання.

Як додаткові фактори можна виділити індивідуально-психо­логічні властивості членів групи та однорідність — різнорід­ність групи. Перший фактор — співвідношення темпера­менту, інтелекту, характеру, інтересів тощо — бере участь у регуляції ефективності спільної діяльності та міжособистіс-них стосунків. Але його регулятивна функція мало усвідом­люється. (Хоча люди констатують міжособистісні відмін­ності — у зовнішності, поведінці, але не надають їм значен­ня, вважаючи природними, незмінними.) Другий фактор — співвідношення поглядів, оцінок, ставлення до себе, парт-

яерш діяльності — не тільки усвідомлюється, а й реально впливає на міжособистісні стосунки та спільну діяльність. Він регулюється такими механізмами соціальної поведінки, як імітація, навіювання, конформність.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: