ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ МАКАРЕНКА І СУХОМЛИНСЬКОГО.

Переоцінка цінностей, що відбувається у нашому су­спільстві, впливає на стан вітчизняної педагогіки. Відмова віл колективістського виховання як способу поневолення люди­ни, змусила педагогів шукати нові шляхи формування особи­стості. Та чи завжди це виправдано? Чи не ліпше замислити­ся над можливістю використання в сучасній школі вже перевірених практикою принципів виховання, адже те, що здається старим і забутим, набуває дедалі більшої актуаль­ності в нашому житті?

З огляду на це пропонуємо порівняльний аналіз двох різних систем виховання, об'єднаних спільною ідеєю. Це системи відомого українського педагога Антона Макаренка та Радянського педагога В. А.Сухомлинського.

Обидва педагоги підпорядкували практичну діяльність пошукам педагогічної теорії, яка найбільше відповідала б епосі. Обидва вони любили дітей, і ця любов була рушійною силою, без якої неможливо виховувати підростаюче покоління. А. С.Макаренко замінив дітям батьків, адже його вихованці були здебільшого «безбатченки».

Обидва вважали, що праця, гра, колектив — основні засоби виховання. Кожен з них мав свою, підпорядковану суспільним відносинам педа­гогічну систему, але в чомусь вони були подібні.

Виховання — надзвичайно складна й відповідальна спра­ва. Діти розвиваються під дією взаємопов'язаних зовнішніх і внутрішніх, суспільних і природних, стихійних і організованих сил, прямих і опосередкованих впливів. Підпорядкувати ці чинники процесу формування особистості було для обох педа­гогів одним з основних завдань. Маленька людина стикаєть­ся з навколишнім середовищем, і це формує її душу. «Дитина — це жива людина», продовжував Макаренко. — Це зовсім не орнамент нашого життя, це окреме повнокровне й багате життя. За силою емоцій, та тривожністю та глибиною почуттів, за чистотою та красою польових напружень дитяче життя незрівнянно багатше від життя дорослих». Дитина вже живе, а не лише існує до життя. Вона пізнає світ методом спроб і поми­лок, через зіткнення «нездійсненного, неперевіреного на ділі бажання і перевіреної заборони».

Головне завдання вихователя, на думку і А. Макаренка, і В. Сухомлинського, — не лише знати дитину сьогодні, а бачити й розуміти її завтрашній день, уявляти, де можуть реалізуватися ті природні здібності, талант. Саме тому Вони назвали пе­дагогіку наукою про людину, а не наукою про дитину. Макаренко вважав, що педагогіка потрібна для коректування, підправлення того, що створила в людині природа. Обидва педагоги розуміли потребу індивідуального підходу до кожної особистості, але виступали проти повної свободи для вихованців. Наприклад, А. Макаренко все життя боровся з намаганнями чиновників від освіти постригти всіх під один і гребінець, втиснути дитину в шаблон, виховати «вузьку серію людських типів». Проте й пасивне слідування за кожним індивідом, його бажаннями, примхами тощо називав гіпертро­фією «індивідуального» підходу.

Педагогіка В. Сухомлинського, ґрунтувалася на вмінні виховувати у своїх вихованців відповідальне відношення до моєї незгоди, засудженню. Виховати таке відношення, щоб, вислухати мої гіркі, колючі слова, учень розпрощався зі мною з трепетливою подякою, з гарячим почуттям сором’язливості від пізнання того, що він робить не так, як потрібно було робити, що він не бачив того, чого треба було побачити.

Головний принцип педагогіки А. Макаренка, на якому було побудовано його систему виховання, — «Якомога більше по­ваги до людини і якомога більше вимогливості до неї». Тобто, з одного боку, на ідеї гуманізму, з другого — на протесті проти теорії «вільного виховання», яка тоді була по­ширена.

Проте між педагогічними системами Антона Макаренка і В. Сухомлинського не можна ставити знак порівняння. Педагогіка першого — це педагогіка боротьби й мужності. Для нього дитина не добра, не зла, а така, якою зробить її суспільство, колектив, людей вільних, у яких є право на повагу, задоволення елементарних потреб. Педагогіка другого — це педаго­гіка любові й сердечності. Дитина для нього — цілий світ глибоко людських цінностей, гідностей, властивостей, пра­гнень, бажань». В. Сухомлинський неодноразово підкреслював значення щастя, радості у формуванні дитячої особис­тості, наголошував, що без світлого, прожитого з усією повнотою дитинства, життя людини може бути скаліченим. Обидва педагоги виховували своїх підопічних і формува­ли систему виховання в умовах свого суспільства і для цього суспільства. А. Макаренко виховував і перевиховував малолітніх злочинців. Вірячи в реальність чудового майбутнього — суспільства радісних, чесних, гордих трудівників, щасливих творців, ро­зуміючи комунарську спільність як наближення до цього ідеалу, А. Макаренко не сумнівався в правильності своїх ідей. Педагог намагався наділити вихованців надсильним духом, здатним на великі справи, прагнув створити людину нової, комуністичної ери, тобто не індивідуаліста і егоїста, а колек­тивіста, якому спільні інтереси дорожчі за особисті. В. Сухомлинський міркував інакше. «Реформувати світ — це означає рефор­мувати виховання». Виступаючи проти матеріального й духовного насилля над людиною, педагог бачив шляхи суспільних змін у вдосконаленні процесу виховання.

Як Макаренко, так і Сухомлинський головну роль у виховній ро­боті відводили колективу. Вони вірили в його творчу силу, поділяли однакові основні компоненти — склад, організацію і а самодисципліну, але по-різному визначали його роль. Колектив за Макаренком — це основний чинник процесу і виховання здорового члена суспільства. Через колектив він домагався підвищення рівня вихованості своїх підопічних, привчав дітей розв'язувати конфлікти без сварок і бійок, Боровся з найменшими спробами насильства сильніших над слабшими. Особливим завданням колективу А. Макаренко вважав виховання в кожного поваги до праці й навчання. Результатом діяльності колективу дітей була дисциплінованість, активізація особистості в різноманітних галузях гру­пового й громадського життя. Для зміцнення дисципліни педагог застосовував покарання, які головним чином мали форму морального осуду. Він наголошував, що покарання є природним і логічно доцільним виховним заходом. Більше того, «кара – це не тільки право, але і обов’язок в тих випадках, коли кара необхідна».

На відміну від колективу А. Макаренка, колектив В. Сухомлинського був результатом самодіяльної творчості особистостей, можливостей саморозвитку, закладених у них природою. «Виховання без участі в ньому самої дитини не існує». В. Сухомлинський не бачив потреби в покаранні для зміцнення дисципліни. «Діти бояться будь-якого покарання – великого, маленького чи тільки символічного». Якщо для розвитку дитини створено сприятливі умови, є широке поле для виходу її енергії, прояву ініціативи і творчості, то покарань буде менше. «Чим більше в дитини свободи, тим менше потреба в покараннях. Чим більше заохочення, тим менше покарань. Чим вищий інтелектуальний і культурний рівень персоналу, тим менше, тим розумніше, а отже, м’якше покарання».

І Макаренко и Сухомлинський велику роль відводили вчителеві. Але Сухомлинський вважав ще що Людина з малих літ повинна відчути та зрозуміти, у чому істиний смисл добра у відносинах. Дуже важливо, щоб дитина осмислила сама на власному досвіді: добро не завжди приємне, нерідко воно суворе та колюче, як жагучий січневий вітер. Я переконався, що правильно, з гідністю сприймати гіркі, але справедливі слова старшого не таке вже й проте діло, цьому потрібно вчитися. Саме головне тут – надати опиту, з якого кожний чоловік зробив би для себе висновок: «Не все, що прийнято бажано для мене, прийнято і бажано для інших».

Також нелегко говорити гіркі, але справедливі слова. В умінні робити це разом педагогічна майстерність та мистецтво. На жаль, багато вчителів не вміють говорити гіркі, неприємні слова так, щоб вони правильно сприймалися. Велика біда заключається у тому, що у розмові вчитель з підлітком не перше місце ставить емоціональний елемент – роздратування. У того до кого звертається педагог складається враження, що він неприємне як особистість і є якісь інші причини окрім самої сутності вчинку, побудивши викладача до розмови, з котрого учень виносить образу, а вчитель – недовіру. Там де спіткаються образа та недовіра, порождається ворожість.

Те що вдається добитися у співбесідах, я би назвав нашим нелегким щастям. Це радість нашої праці, народжена в муках. Засуджуючи зло, ми володіємо людиною. Отже доходимо висновку, що педагогічна система А. Макаренка переслідувала одну специфічну мету: перевиховання неповнолітніх. А В. Сухомлинський хотів щоб діти самі розумілися на свої помилках. Щоб вони розуміли що добре а що ні. Він своє вихованні будував на моралі та нравственості.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: