Політичний конфлікт: сутність, стадії розвитку, роль у суспільстві

Основні положення сучасної теорії конфлікту

Історія сус­пільства є безперервним змаганням одних людей з іншими, одних груп з іншими за задоволення певних інтересів. Ще Т. Гоббс зауважував, що лю­дина від природи є істотою егоїстичною, через що й задовольняє потреби у боротьбі із собі подібними, а людство приречене на війну всіх проти всіх.

Конфлікт як соціальне явище вперше був проаналізований в роботі шотланського економіста та філософа XVIII ст. А. Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народу". В основі конфлікту, вважав А. Сміт, лежить поділ суспільства на класи і економічні змагання, які роз­глядаються ним як дуже важлива рушійна сила суспільства.

У науковій думці XX ст. співіснують дві парадигми – функціоналістська і конфліктологічна. Функціоналісти (Е. Дюркгейм, Г. Спенсер, Т. Парсонс, В. Парето та ін.) наголошують на важливості внутрішньої гармонії та упорядкованості суспільства. Для того, щоб суспільство продовжувало існування, усі його спеціалізовані інституції мають гармоніювати одна з одною. Т. Парсонс вважає, що суспільство завжди прагне стану "абсо­лютної рівноваги", а конфлікти - явище аномальне, своєрідна "хвороба" суспільства.

Прихильники конфліктологічного підходу (Л. Козер, Дж. Рекс, Р. Дарендорф та ін.) розглядають конфлікт як явище цілковито нормальне й не­минуче у суспільстві, розділеному на класи, які мають неоднакові ресур­си. Л. Козер обґрунтовував ідею позитивної функції конфлікту, який є своєрідним страхувальним клапаном системи, котрий дозволяє приводити соціальний організм у відповідність до умов, що змінюються. Конфлікт Л. Козер визначав як "боротьбу за цінності та обмежені ресурси, статус і владу, у якій завданням опонентів виступає нейтралізація, обмеження або знищення свого супротивника". Причини конфлікту, на його думку, поля­гають в існуючій у суспільстві системі розподілу, і чим більше незаможні групи суспільства сумніваються у законності існуючого розподілу, тим більша ймовірність їхнього бажання викликати конфлікт. Також виник­ненню конфліктів сприяє можливість у суспільстві вільно висловлювати незадоволення в межах існуючого суспільного ладу.

Чинниками, які визначають гостроту конфлікту, на думку Л. Козера, є: жорсткість соціальної структури; рівень емоцій, які викликають конфлікт; ступінь усвідомлення конфліктуючими групами своїх інте­ресів. Дослідник вважає, що конфлікти сприяють виявленню реальних проблем, що стоять перед конфліктуючими групами, і не вирішуються суспільством. Розв'язання цих проблем сприяє інтеграції цілого сус­пільства або певних його частин, тобто конфлікти зміцнюють суспіль­ство. Усі конфлікти Л. Козер поділив на "дійсні" та "уявні". "Дійсні" виникають через невиконання вимог всередині певних відносин або об'єднання та через наявність прагнень перемогти у окремого опонен­та. "Уявні" конфлікти не викликаються протилежними цілями, а лише передбачають зменшення напруження в суспільстві чи окремій його частині.

Одним із найрадикальніших представників сучасної конфліктології є німецький соціолог і політичний діяч Р. Дарендорф.

Він вважає, що конф­лікти є всюдисущими, бо кожне суспільство спирається на примушення од­них членів спільноти іншими. Антагонізм викликається відмінністю інте­ресів, нерівністю соціальних позицій. Суспільства розрізняються не за на­явністю чи відсутністю конфліктів, а за ставленням до них з боку влади. "Той, хто вміє справлятися з конфліктами шляхом їх визнання й регулю­вання, той бере під свій контроль ритм історії. Той, хто втрачає таку мож­ливість, дістає цей ритм собі у супротивники". Р. Дарендорф розрізняв соціальну та політичну революцію: соціальна революція – це фундамен­тальна трансформація структур суспільства, яка вимагає тривалого часу, а політична революція - це швидка поверхова зміна можновладців шля­хом насильницьких дій.

Дж. Бертон бачить витоки конфлікту в утисненні (чи неадекватному задоволенні) людських потреб, які утворюють особистість як суб'єкта со­ціального процесу. Тому реальне розв'язання конфлікту вимагає виявлен­ня тих потреб, які виявляються утисненими.

Конфлікт, на думку Г. Зіммеля, – універсальне явище. Єдина і гармо­нійна група або суспільство взагалі немислимі, а якщо вони і виникали б, то таке суспільство святих, не володіючи механізмом саморозвитку і не піддаючись впливу імпульсів, які створювали б зміни, виявилося б не­життєздатним. Отже, конфлікт розглядається Г. Зіммелем як необхідний аргумент розвитку суспільства.

Сутність політичного конфлікту

Політичний конфлікт є од­ним із різновидів соціального конфлікту, специфіка якого зумовлюється особливостями розвитку політичної дійсності. В основі політичного конф­лікту є змагання учасників політичного процесу за вплив у системі по­літичних відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпоряд­ження ресурсами. Для виникнення політичного конфлікту необхідно, щоб дія конфліктуючих сторін була спрямована на досягнення несумісних чи взаємовиключних цілей. При політичному конфлікті завжди йдеться про досягнення, зміну, збереження суспільної могутності. Особливістю со­ціально-політичного конфлікту в умовах перехідного періоду є його верти­кальний характер (боротьба за режим), у той час як в умовах стабільності він має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму).

У політичній літературі є різноманітні точки зору на проблему джерел, природи, причин виникнення політичних конфліктів, зокрема:

• К. Маркс, Р. Дарендорф, М. Дюверже та ін. вважають, що джерелом політичного конфлікту є існуюча система економічних, політичних, со­ціальних і духовних відносин, в якій суб'єкти політики займають різне об'єктивне місце. Політичні конфлікти відображають об'єктивні проти­річчя, існуючі у суспільстві;

• Дж. Бертон, Д. Істон, О. Надлер, Р. Інглхарт та ін. стверджують, що конфлікти виникають в результаті ущімлення чи недостатнього задово­лення потреб, що визначають сутність людської особистості. Серед цих потреб - влада, матеріальні блага, соціальні цінності (Д. Істон); безпека, громадське визнання, моральне самовдосконалення (Р. Інглхарт); економічне зростання, успіх (О. Надлер);

• З. Фрейд вважав джерелом конфлікту фрустраційний (від лат. frustratio – розчарування) соціально-психологічний стан індивідів, який проявляється в усіх сферах суспільного життя. Пізніше З. Фрейд доповнив фрустраційну теорію положенням про те, що головною причиною будь-як» конфліктів є інстинктивне бажання одного індивіда панувати над іншим.

Аналіз названих точок зору показав, що причини виникнення політичних конфліктів можуть бути найрізноманітнішими - економічні, політичні ідеологічні, соціально-політичні, релігійні, етнічні та ін. У своєму розвитку політичні конфлікти проходять три основні стадії:

1) передконфліктна ситуація; характеризується загостренням протиріч, виникненням у суспільстві політичної напруги;

2) конфлікт у неприхованому вигляді; через появу нових чинників або дій передконфліктна ситуація трансформується у конфлікт, політична на­пруга вкрай загострюється;

3) послаблення й подальше подолання конфлікту; конфлікт усувається свідомою діяльністю однієї або усіх конфліктуючих сторін шляхом взаємних поступок.

Типологія політичних конфліктів

У сучасній політичній літературі є кілька типологій політичних конфліктів. З точки зору масш­табів і рівнів прояву політичних конфліктів розрізняють зовнішньополі­тичні (міждержавні) та внутрішньодержавні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти - це конфлікти між двома чи кількома суверенними державами за сфери впливу та панування на міжнародній арені. Внутрішньополітичні конфлікти можуть виникати між елітою та масами, якщо правляча верхівка не виражає інтересів більшості. Також до внутрішньополітичних відносяться конфлікти між різноманітними об'єднаннями політичних еліт, які змагаються між собою з приводу певних конкретних питань, але мають шерег спільних інтересів.

Крайньою формою прояву конфлікту є кризи. До внутрішньополітич­них криз відносяться урядова, парламентська, конституційна, загально­національна кризи. Урядова криза виражається у втраті урядом авторите­ту. Коли рішення парламенту не співпадають з волею більшості громадян країни, наступає парламентська криза, котра призводить до розпуску парламенту й призначення виборів. Конституційна криза пов'язана із фактичним припиненням дії Основного закону держави, що викликає по­требу перегляду і якісної зміни попередньої конституції; зволікання з вирі­шенням цієї проблеми може спричинити ріст негативних соціальних тен­денцій. Загальнонаціональна криза є найнебезпечнішою і може включати у себе усі три попередні. Ця криза зачіпає основи суспільного устрою і призводить до зміни політичної влади, революцій, радикальних реформ.

М. Дюверже у відповідності з побудовою та організацією політичного режиму виділяє горизонтальні та вертикальні конфлікти. Горизонтальні розкривають зв'язки однопорядкових суб'єктів, наприклад, всередині правлячої еліти. Вертикальні – характеризують взаємини суб'єктів, що на­лежать до різних рівнів влади.

За рівнем публічності розвитку політичні конфлікти поділяються на відкриті та закриті. Відкриті виражені у зовнішньо фіксованих взаємоді­ях конфліктуючих сторін, наприклад, маніфестації, страйки, пікети тощо. Закриті політичні конфлікти проходять у прихованих формах прийняття політичних рішень, способах і методах політичної боротьби; це прояв­ляється всередині правлячої еліти, у відносинах між різними гілками дер­жавної влади.

За тривалістю політичні конфлікти поділяються на короткотривалі та довготривалі. Розв'язання короткотривалого конфлікту відбувається відносно швидко, наприклад, шляхом відставки певної посадової особи. Довготривалі політичні конфлікти мають затяжний характер.

Розв'язання політичних конфліктів

У світовій політичній практиці є два основні шляхи розв'язання політичних конфліктів - мирний і воєнний.

Під час мирного врегулювання конфліктів використовуються переговори, суд та інші беззбройні способи.

Воєнний спосіб розв'язання конфлікту полягає у збройному зіткненні конфронтуючих учасників політичного процесу. Війна є крайньою фор­мою прояву політичного конфлікту. Її початок свідчить, що конфліктуючі групи не бачать іншого способу усунення своїх непорозумінь, крім зброй­ного насильства.

У авторитарних та демократичних суспільствах проблема розв'язання конфліктів вирішується по-різному. У суспільствах авторитарного типу владні структури намагаються придушити конфлікт у зародку, що призводить або до суспільної стаг­нації, консервації віджилих структур, або до переходу конфлікту в стадію латентного розвитку, яка обтяжена наступним вибуховим розвитком кон­флікту (насильство, революція).

У демократичних суспільствах інтереси різних соціальних груп пред­ставляють політичні партії і конфлікт розв'язується шляхом переговорного процесу, реформування суспільства, зміни пануючої еліти на виборах під час парламентської боротьби та іншими цивілізованими методами.

Оскільки у реальному політичному житті цілковите уникнення, усунення конфліктів є маловірогідним, то на перший план у конфліктології виходить вибір стилю поведінки у конфліктній ситуації. Дослідники виділяють морально-правовий (нормативний), силовий, реалістичний, ідеалі­стичний, інтегративний та ін. стилі поведінки у політичному конфлікті.

Морально-правовий (нормативний) підхід передбачає врегулювання конфлікту з допомогою правових і моральних норм. Силовий підхід вико­ристовується в умовах нерівності партнерів і не призводить, як правило, до усунення причини конфлікту, а створює загрозу ескалації конфлікту. Реалістичний підхід розглядає суть конфлікту як вроджене прагнення лю­дини до панування. А оскільки всі панувати не можуть, то відбувається примус тих, хто панує, над тими, хто підпорядковується. Цей метод ще на­зивають методом торгу, примусово-переговорним методом.

Ідеалістичний стиль поведінки у конфлікті передбачає, що усі зацікав­лені сторони встановлюють взаємовідносини, які прийнятні для усіх. Ви­хідною є теза про те, що в момент конфлікту всі сторони є в програші, заз­нають небажаних втрат, а після його ліквідації всі будуть у виграші.

Інтегративний стиль поведінки полягає у тому, що кожна із конфліктую­чих сторін, забуваючи про свої попередні цілі та цінності, знаходить нові -взаємоприйнятні.

Політична практика свідчить, що конфліктуючі сторони демонструють найрізноманітніші типи поведінки, зокрема, пряме протиборство, ухилен­ня, пристосування, вчинки, співробітництво та ін.

До основних успішних способів розв'язання політично­го конфлікту традиційно відносять локалізацію конфлікту, його деескалацію, досягнення компромісу або консенсусу.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: