Типологізація політичних конфліктів та способи їх врегулювання

Політичний конфлікт — це протиборство політичних суб'єктів, обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей і поглядів, протиріччям між суспільством як цілісної системою та політичним нерівністю (ієрархією) включених у ній індивідуумів і груп.

Поняття політичного конфлікту означає боротьбу одних суб'єктів коїться з іншими вплив у системі політичних відносин, політичний статус соціальних груп, доступом до прийняттю загальнозначущих рішень, пристрій владних інститутів, розпорядження ресурсами, монополію своїх і визнання їх суспільно необхідними — словом, на те, що становить влада і політичний панування.

Розрізняють три основних типи політичних конфліктів:

> Конфлікти інтересів. Переважають в економічно розвинених країн, стійких державах, політичної нормою тут є «торг» навколо поділу економічного «пирога» (боротьба навколо розмірів податків, обсягу соціального забезпечення тощо. буд.); цей тип конфлікту полімер піддається врегулюванню, оскільки тут можна знайти компромісне рішення («як і, і то»).

> Конфлікти цінностей. Характерні для та розвитку держав із хистким державним строєм; вимагають більше докладає зусиль до врегулювання через труднощі з перебуванням компромісів («чи — чи»).

> Конфлікти ідентифікації. Характерні для товариств, у яких відбувається ототожнення суб'єктом себе з певною групою (етнічної, релігійної, мовної), а чи не буде із суспільством (державою) загалом; цей тип конфлікту виникає у умовах протилежності рас, етнічної або мовною протилежності.

Залежно від рівня учасників політичний конфлікт то, можливо: міждержавним (суб'єкти — держави й їх коаліції), державним (суб'єкти — влади, політичні партії тощо. буд.), регіональним (суб'єкти — регіональні політичні сили), місцевим.

Внутрішньополітичні конфлікти поділяють на позиційні (горизонтальні) і опозиційні (вертикальні).

Суб'єктами позиційних конфліктів виступають політичних інститутів, організації, здійснюють влада і керівництво у межах даної системи (у різних гілках структурі державної влади, інститутах федеральної влади й суб'єктів федерації), але що займають різні позиції. Предмет конфлікти — окремі елементи політичної системи та політики правлячих кіл, які відповідають повною мірою інтересам і цілям системи, окремим угрупованням правлячих сил. Їх дозвіл веде до частковим змін у політики влади; це часткові конфлікти.

Суб'єктами опозиційних конфліктів виступають, з одного боку, пануючі еліти, які виражають свої інтереси партії, державні інститути, організації, лідери, з іншого — організації, які мають підвладні маси, і навіть політично активні групи, виступаючі проти існуючих порядків, пануючій політичної влади. Предметом конфлікту даному випадку є існуюча система структурі державної влади загалом, існуючий режим. Кінцевий підсумок владнання конфлікту — зміна політичною системою, тому конфлікти такого роду називають радикальними.

Джерелом радикального конфлікту є суперечності між корінними політичними інтересами основними цінностями великих соціальних груп; джерелом часткового — протистояння між тимчасовими,неосновними інтересами і цінностями конфліктуючих агентів. Радикальні конфлікти втягують до сфери протиборства більшість або всі політичних інститутів і великі маси населення, в часткових конфліктах беруть участь лише ті інститути та групи, частини еліт,соперничающие партії, зацікавлені у вирішенні (чи не вирішенні) конкретних проблем реформування політичних відносин також інститутів. Радикальні конфлікти поділяють суспільство на дві основні протилежні політичні сили; а часткові — виростають з сплетіння багатьох політичних сил є, які у рамках (за правилами) плюралізму.

Внутрішньополітичні конфлікти також поділяються на режимні і легітимні:

> при режимних конфліктах метою жодного з суб'єктів може бути захоплення влади у державі чи зміна політичною системою, але не матимуть руйнації територіальної цілісності держави;

> при легітимних конфліктах частина держави прагне відокремитися цілої; часто такі конфлікти збігаються з етнополітичними, але завждиетнополитические конфлікти є легітимними (такі, наприклад, вимоги національного рівноправності, автономії).

регулювання конфліктів передбачає:

> попередження відкритих форм прояви конфліктів, що супроводжуються насильницькими діями (війнами, масовими заворушеннями тощо. п.);

> дозвіл конфліктів, яка передбачає ліквідувати причини, викликають їх;

> формування нового рівня відносин учасників, залагоджування конфліктів (зниження рівня ворожості щодо сторін, переклад конфлікту русло пошуку спільного вирішення проблеми).

З існуючих з трьох основних напрямів у врегулюванні конфліктів, можна назвати групи методів, які полегшують пошук мирного виходу з конфлікту.

Перша група — попередження насильницької стадії розвитку конфлікту. До цих методам ставляться рання діагностика конфлікту, й виявлення його причин, аби недопущення його подальшого розростання. Для цього часто використовуються стандартизовані процедури, засновані на відстежуванні конфліктних відносин із допомогою ЕОМ. Проте акцентувала робиться в розвитку інститутів власності та механізмів попередження насильницьких форм розвитку конфліктів, т. е. створення широкої мережі державних та недержавних консультаційних служб. Найважливіше роль належить системи освіти, телебаченню та радіо.

Друга ж група — розв'язання суперечностей, викликали конфлікт. Відповідно до Дж.Бертону, першим який запропонував систему методів, націлених усунення причин виникнення конфліктів, вирішення конфлікту повинна грунтуватися на зміні глибинних структур. Правильно організоване спілкування між соціальними групами, які у конфлікті,— основний метод цієї групи. Необхідно змінити характер сприйняття й з цього змінити взаємини сторін Друг до друга. Методи, використовуваніБертоном та її колегами, містять у собіТ-группи, зорієнтовані зняття удаваної ідентифікації з групою лише з національному ознакою; і навіть припускають спеціально організовані зустрічі й навколонаукові дискусії між конфліктуючими групами тощо. п.

Третю групу — зниження рівня протистояння сторін, відмова кожного учасника від односторонніх діянь П.Лазаренка та перехід для пошуку спільного вирішення проблеми. Ця група методів включає у собі багато прийоми, які передбачають переклад конфлікту раціональний план. Вважається, що лише дуже нечисленні конфлікти за своєю природою є конфліктами з травня нульової сумою, т. е. коли всі інтереси сторін категорично протилежні. І особливо якщо конфлікт навіть близький до такого, необхідно, щоб учасники через включення додаткових питань, чи, навпаки, виключаючи декотрі з них, зробили конфліктну ситуацію носить ненульовий характер. Інші способи досягти цього — диверсифікувати цінності й мети, т. е. зробити, щоб групи прагнули до непересічним цілям; або сформувати мети вищого порядку, дозволяють об'єднатися заради їхнього досягнення. В усіх цих випадках конфлікт стає ситуацією з ненульовий сумою.

Існують чотири способи вирішення конфліктів:

> згоди на результаті збіги думок усіх сторін;

> згоди на відповідність до законодавчої чи моральної волею зовнішньої сили;

> угоду, нав'язане однієї зі сторін конфлікту;

> застарілий конфлікт втрачає своєї актуальності і дозволяється саме по собі.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: