Націоналізм і його форми

Ідеологія націоналізму виникла в епоху становлення ліберальних національних держав і в певному розумінні є продовженням лібералізму, перенесенням його ідеалів на сферу національного життя.

Ідеологія націоналізму:

· обґрунтовує пріоритетність національних інтересів;

· формулює цілі і цінності нації як суб'єкта політичного процесу, дійової особи історії.

В сучасній ідеології націоналізму виділяють три течії: демократичний націоналізм, національний екстремізм та шовінізм. Спільною рисою усіх течій націоналізму є акцентування національної ідеї – ідеї про утворення націями своїх національних держав. А відмінності у трактування її змісту та співвідношення з іншими ідеями і іншими завданнями.

Демократичний, а точніше ліберально-демократичний націоналізм – це конструктивна течія, закладена у фундамент більшості демократичних держав. Демократичний націоналізм не заперечує прав людини, а захищає їх разом із правом національної ідентичності, культурного розвитку. Він розглядає націю та її політико-державне самовизначення не як самодостатність, а в контексті демократизації суспільного життя, реалізації гуманістичних ідеалів. За своєю природою такий націоналізм апелює до розуму, до загальнолюдської моралі. Стверджуючи необхідність (а в певні періоди – пріоритетність) вирішення національного питання для даної нації (у тих аспектах, в яких воно існує), демократичний націоналізм не нехтує розв'язанням інших невідкладних питань політичного, соціального і економічного розвитку. Націоналізм у цьому випадку обумовлений історичною стадією розвитку тієї нації, яку представляють національні демократи, а їхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю у загально цивілізаційний процес, прилучити її до ринку, демократії та інших надбань сучасної цивілізації.

Демократичний націоналізм притаманний усім державним націям із ліберальним конституційним ладом. В той же час він має певні відмінності у двох типах країн: там де національна державність існує тривалий час і їй уже ніщо не загрожує, і там, де така державність щойно утверджується і до певної міри ще перебуває під загрозою. У другому випадку демократичний націоналізм, сповідуючи ті ж самі принципи, що й у першому, за формою менш толерантний, він більше наголошує на правах нації (особливо в царині мовно-культурного розвитку), на проблемах її безпеки, частіше апелює до емоцій.

Національний екстремізм і шовінізм – це два протилежні за завданням, але однакові за методами боротьби різновиди право-радикального націоналізму.

Національний екстремізм виступає з позицій захисту інтересів "своєї" нації, її культури, мови, відкидаючи при цьому аналогічні права для інших національних та етнічних груп.

Шовінізм – агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації, схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

Національний екстремізм притаманний націям, що самостверджуються, а шовінізм – панівним націям або таким, що прагнуть домогтися панування над іншими народами. Якщо в шовінізмі присутній момент біологічного обґрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм.

Названі течії право-радикального націоналізму є різновидом політичного екстремізму, що використовує національні, імперські (або расові) гасла для досягнення своїх політичних цілей. Часто його корені – загально соціальні або загальнополітичні. Тому і пояснення причин домінування цього націоналізму треба шукати не в природі національних рухів, як таких, а в тих суспільних умовах, за яких вони розгортаються.

Таким чином, існує націоналізм як прагнення націй до збереження своєї ідентичності, створення умов для розвитку своєї самобутності, як пошуки шляхів політичного самоствердження, передусім через створення власної держави. А є націоналізм як гіпертрофія цих прагнень, як ексклюзивна ідея нації, якій підпорядковуються всі інші ідеї і прагнення. Наближеною до цієї форми націоналізму є ідеологія фашизму.

Фашизм і неофашизм

Фашизм (від латинського fascio –пучок, в'язка) –ідейно-політична течія, що сформувалась на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Б.Муссоліні (1922 – 1945) та Німеччині за режиму А. Гітлера (1933- 1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують "давні інстинкти" людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія "гальмує єдність нації". Ідеал суспільного ладу для фашизму – тоталітарна держава, позбавлена "хиб ліберальної демократії", здатна до всеохопного контролю за особою в суспільстві в ім'я єдності та процвітання "великої раси", а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її "гниттю". Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не може завоювати собі життєвий простір, має загинути, – заявляв Гітлер.

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію:

· на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу;

· заперечували поняття "клас" і "класова боротьба", а визнавали головними політичними поняттями –"раса", "нація", оскільки класи роз'єднують вищу спільність людей – націю;

· не визнавали жодних прав робітників, службовців.

Апологети фашизму вважали, що профспілки збурюють "стадні інстинкти" працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

Основу формування фашистських або профашистських режимів в Італії, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині та інших країнах становили вкрай ідеологізовані партійні організації, з жорстокою, напіввійськовою структурою, з лідерами-вождями на чолі. Здобуваючи тими чи іншими засобами державну владу, вождистські партії перетворювали державу на знаряддя втілення націоналістичних утопій, обґрунтування колоніальних загарбань, проведення репресивних заходів проти політичних супротивників і всіх, хто не згоден з політикою режиму.

Нацизм – різновид фашизму в Німеччині, походить від назви націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Прийшовши у 1933 р. до влади, нацисти застосували найжорстокіші методи і форми насильства для придушення всіх прогресивних рухів, організували кривавий терор щодо політичних противників і представників "неповноцінних (як вони проголошували) рас", насамперед євреїв. Оголосили непримиренну війну прогресивній культурі. Нацисти розв'язали Другу світову війну 1939 -1945 рр., у ході якої широко застосовували геноцид щодо євреїв, слов'ян та інших "неарійських" народів.

Після розгрому нацистської Німеччини безславно впали фашистські режими в інших європейських країнах.

Проте від фашизму людство ще не вилікувалося. Модифікований повоєнний фашизм нині зветься неофашизмом. Як політична течія він виник у 60-х роках ХХ ст.. Тоді ж формувалася його ідеологія та неофашистські організації, які діють майже у всіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та Африці.

Неофашизм – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Неофашистська ідеологія дещо відсунула на другий план гітлерівську расистську тезу про перевагу німців над сусідніми європейськими народами. Неофашисти говорять тепер про білу людину взагалі, яку протиставляють "кольоровим народам". Неофашисти США, наприклад, твердять про "перевагу англосаксонської раси".

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження "справжнього", "первісного", "чистого" фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію "нового", "гуманізованого" фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина – хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів.

Питання й завдання

1. З'ясуйте причини появи ідеологій.

2. Які функції здійснює політична ідеологія?

3. Назвіть характерні риси лібералізму та неолібералізму.

4. Які цінності являються базовими в ідеології консерватизму?

5. В чому особливість більшовицької версії соціалізму?

6. Які відмінні особливості соціал-демократичної ідеології?

7. У чому різниця між демократичним націоналізмом і право-радикальними різновидами націоналізму: національним екстремізмом і шовінізмом?

8. В чому суть фашистської ідеології?

9. Чи існує в Україні підґрунтя для розвитку неофашизму?

Рекомендована література

1. Галкин А. Консерватизм как система ценностей: Взлеты и падения // Мировая экономика и международные отношения. – 2001. – № 2.

2. Волинський А. Ідеологічна структуризація суспільно-політичних інтересів // Політичний менеджмент. – 2004. – № 5. – С. 71 – 81.

3. Заболоцький В.П. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія. – Донецьк, 2001.

4. Капустин Б. Г. Что такое либерализм? // Свободная мысль – ХХI. – 2004. – № 8. – С. 33– 55.

5. Капустин Б. Г. Что такое консерватизм? // Свободная мысль -ХХI. – 2004. – №2. – С. 44 – 53.

6. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, – 2001.

7. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.

8. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.

9. Честнейшин Н. В. Консерватизм и либерализм: тождество и различие. // Полис: политические исследования. – 2006. – № 4. – С. 168 – 173.

10. Рахшмир П.Ю. Происхождение фашизма. М.: Наука, 1981

11. История фашизма в Западной Европе. М.: Наука, 1987

12. Галкин А.А. Размышления о фашизме // Социальные трансформации в Европе ХХ века. М., 1998

13. Дамье В.В. Тоталитарные тенденции в ХХ веке // Мир в ХХ веке. М.: Наука, 2001

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: