Демократичний режим

Поняття “ демократія ” (від греч. demos – народ й kratos – влада) означає народовладдя, владу народу. Однак ситуація, при якій весь народ здійснював би політичне володарювання, поки що ніде не реалізована. Це скоріше ідеал, те, до чого потрібно всім прагнути. Тим часом є ряд держав, які просунулися в цьому напрямку далі інших (Німеччина, Франція, США, Швейцарія, Англія) і на які найчастіше орієнтуються інші держави.

Багатогранність терміна “демократія” обумовлена розвитком людського суспільства. Спочатку демократія розглядалася як пряме правління громадян, на відміну від правління монарха або аристократів. Однак уже в античності демократія вважалася “гіршою формою” правління. У той час думали, що низький рівень культури громадян грецьких полісів-держав дозволяв правителям маніпулювати подібним "народовладдям”. Тому-то режими демократії не існували довго й переходили в охлократію (влада натовпу), а ті, у свою чергу, породжували тиранію. Виходячи із цього, Аристотель не проводив розходжень між демократією й охлократією й негативно ставився до демократії. Його оцінка демократії, а також відсутність реальних умов для її практичного втілення вплинули на подальшу долю даної форми держави: демократія сприймалася негативно й була витиснута з політичного побуту.

Новий етап становлення концепції демократії починається з Великої французької революції – саме вона дала поштовх до розвитку демократії як напрямку суспільно-політичної думки, яка формулює цілі соціально-політичного руху, що відкидає монархію й елітарність.

Залежно від того, як народ бере участь у управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму (плебісцитарну) і представницьку (репрезентативну).

До форм прямої демократії відносяться: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів і т.п. Ця форма демократії дає можливість розвивати політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади, здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави.

Представницька демократія – це коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право приймати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників, які повинні відстоювати їхні інтереси. Носіями представницької демократії є парламенти, інші виборні органи влади, як у центрі, так і на місцях.

Жодна із цих форм в “чистому виді” не існує, але в умовах демократичного режиму вони проявляються обидві.

Основні ознаки демократичного режиму:

1. Визнання народу джерелом влади, сувереном у державі. Народний суверенітет виражається в тім, що саме народу належить установча, конституційна влада в державі. Народ вибирає своїх представників і може періодично поміняти їх; у ряді країн має також право безпосередньо брати участь у розробці й прийнятті законів шляхом народних ініціатив і референдумів.

2. Вільне волевиявлення волі народу на виборах, виборність органів державної влади. Цей принцип розглядається як ключова умова демократичного режиму. Він передбачає можливість вільних і чесних виборів, що виключають усякий примус і насильство. Всі особи, що контролюють владні структури, повинні бути обрані на основі встановлених законом процедур і періодично, через строго встановлені строки переобиратися. Виборці повинні мати право й можливість для відкликання своїх представників.

3. Пріоритет прав і свобод людини й громадянина над правами держави. Органи державної влади покликані захищати права й свободи людини, які індивід здобуває в силу народження. А також цивільні права й політичні свободи, у тому числі право на життя, свободу й безпеку особистості, на рівність перед законом, на громадянство й участь у керуванні своєю країною, на невтручання в особисте й сімейне життя й т.д.

4. Громадяни мають великий обсяг прав і свобод, які не тільки проголошуються, але і юридично закріплені за ними. У демократичних державах діє правовий принцип “ усе, що не заборонено – дозволено”.

5. Чіткий поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Вищий законодавчий орган країни – парламент наділений виключним правом видавати закони. У відомому змісті цей орган влади має верховенствующу роль й, отже, існує потенційна небезпека надмірної концентрації в ньому політичної влади. Тому в умовах демократичного політичного режиму три галузі політичної влади врівноважують один одного. Зокрема, вища виконавча влада (президент, уряд) має право законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи. Президент має право вето на рішення, прийняті законодавчими органами. Судова влада має повноваження скасувати рішення як законодавчої, так і виконавчої влади.

6. Поліція, спецслужби й армія – виконують функції забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки держави й суспільства. Їхні дії регулюються й обмежуються чинністю закону. Основні функції по підтримці правопорядку належать не армії й спецслужбам, а поліції й судам.

7. Політичний плюралізм, багатопартійність. При демократичному режимі функціонує багатопартійна система, при якій одна партія може перемінити у влади іншу на законних підставах у результаті виборів. Усі політичні партії повинні бути поставлені в рівні правові умови в їхній боротьбі за голоси виборців і за своє представництво в органах державної влади. Відповідно до результатів виборів політичні партії, що набрали більшість голосів виборців, одержують право формувати органи влади й статус правлячої партії. Програвші на виборах одержують статус опозиційної партії. Здійснюючи свою місію, опозиція виступає із критикою органів влади. Вона висуває альтернативну програму. Опозиція контролює владу через діяльність своїх фракцій і блоків у парламентах, у своїх засобах інформації й печатки.

8. Влада в державі в більшій мірі заснована на переконанні, чим на примусі. При прийнятті політичних рішень переважають процедури по пошуку компромісу й консенсусу.

Перераховані принципи демократичного режиму можуть створити ідеалізований образ демократії. Звичайно, достоїнства демократії, а отже, демократичного політичного режиму очевидні й незаперечні. Однак у демократії є й уразливі сторони й недоліки.

Демократію іноді іронічно визначають як “панування більшої частини суспільства над кращою”, при якій процвітає політичний дилетантизм, відбувається засилля посередності. Демократія не гарантує від приходу до влади людей корисливих, з низькою культурою й моральністю, але з витонченим розумом і популістськими прийомами.

Зрозуміло, демократія – явище не ідеальне, але, незважаючи на всі недоліки, вона краща й сама справедлива форма правління з усіх дотепер відомих.

Повною протилежністю демократичному режиму є тоталітарний режим, або тоталітаризм.

Тоталітарний режим

Термін “ тоталітаризм ” походить від середньовічного латинського слова “ totalis ”, що означає “весь”, “цілий”, “повний”. У політичний лексикон він був введений в 1925 р. Б. Муссоліні. Із цього часу починається становлення тоталітарного ладу в Італії, потім у СРСР у роки сталінізма й у гітлерівській Німеччині c 1933 р.

Тоталітарний режим характеризується абсолютним контролем держави над всіма областями громадського життя, повним підпорядкуванням людини політичній владі й пануючій ідеології.

Тоталітарні режими найчастіше виникають у надзвичайних умовах: наростаючої нестабільності, глибокої економічної й політичної кризи в суспільстві, необхідності швидкого рішення стратегічних завдань. Його встановлення розглядається як спосіб подолання зазначених проблем і досягнення певних цілей.

У числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, виділяють наступні:

1. Занадто централізована структура влади, що має пірамідальну форму, вершину якої вінчає вождь (лідер) або група. Пануюча група не несе відповідальності ні перед яким виборним органом, концентруючи у своїх руках законодавчу, виконавчу й судову владу.

2. Державна влада формується по закритим від суспільства каналам, оточена “ореолом таємниці” і недоступна для контролю з боку народу.

3. Монопольний державний контроль над економікою, засобами масової інформації, культурою, релігією й т.д., аж до особистого життя, до мотивів учинків людей.

4. Повне безправ'я людини. Політичні права й свободи зафіксовані формально, але реально відсутні. Закони захищають тільки інтереси правлячої еліти, представлені як інтереси держави. Є серйозні обмеження не тільки політичних, але й інших прав, таких як право заняття державної посади, свобода пересування, вибору місця проживання, вибору професії й т.д.

5. Поліція й спецслужби поряд з функціями забезпечення правопорядку виконують функції каральних органів і виступають як інструмент масових репресій. У необхідних випадках для цих цілей використається армія.

6. Володарювання однієї партії, фактичне зрощування її професійного апарата з державою, заборона опозиційно настроєних сил.

7. Домінуючими методами керування є примус, насильство, терор.

Страх і сліпа віра – головні ресурси тоталітарного управління. У свідомості людей посилено створюється образ ворога, з яким не може бути примирення. Усіляко підтримуються бойові настрої, атмосфера таємності, надзвичайного стану, що не допускає розслаблення, втрати пильності. Все це служить виправданням командних методів керування й репресій.

Відзначені вище й деякі інші ознаки в більшій або меншій мірі властиві всім тоталітарним режимам. Однак у таких держав є й істотні відмінності, виходячи з яких виділяють кілька різновидів тоталітаризму: комуністичний, фашистський і теократичний. Інші тоталітарні режими, так чи інакше, примикають до цих трьох різновидів.

Комуністичний тоталітарний режим існував у СРСР й інших соціалістичних державах. Нині, тією чи іншою мірою, він існує на Кубі, у КНДР. Ряд дослідників розглядають цей вид тоталітаризму як класичний, тому що він передбачає максимальний державний контроль у всіх сферах, повну ліквідацію приватної власності, підпорядкування окремої людини державним інтересам, сформованим на основі "єдино правильної й наукової ідеології".

Фашизм уперше був установлений в Італії в 1922 р. Фашистські режими існували також в Іспанії, Португалії, Чилі.

Людиноненависницьким різновидом фашизму був німецький націонал-соціалізм, що одержав державне втілення в 1933 р. Тоталітарний нацистський режим проіснував до 1945 р. У Німеччині упор робився на національну й расову перевагу німців, а також на пошук зовнішнього ворога, неповноцінних рас, які потрібно підкорити або знищити.

В останні десятиліття заявив про себе релігійний тоталітаризм. Ця політична практика характерна для Ірану, де все громадське життя будується на основі установок ісламу із твердими вимогами, як до своїх послідовників, так і до “невірних”. Своєрідний різновид цього типу тоталітаризму із приходом до влади талібів установився в Афганістані.

Повний тоталітаризм рідкий у людській історії. Завжди зберігається потенціал духовного опору. У надрах самого тоталітарного режиму виникають сили, здатні підірвати систему абсолютної влади або підготувати умови для його політичної еволюції.

Авторитарний режим

У цей час у багатьох країнах світу встановилися авторитарні політичні режими. За деякими оцінками, у сучасних умовах близько 100 держав відносяться до авторитарних режимів. А це досить велика кількість країн з різноманітним державним устроєм – від військово-диктаторських до монархічних. Вони займають проміжне положення між демократичними й тоталітарним політичним режимами. Так, подібно тоталітаризму авторитарні політичні режими відрізняються майже не необмеженою владою державних органів. Це проявляється у твердому політичному правлінні, опорі якщо буде потреба на примусові й силові методи для регулювання соціальних процесів. У той же час, подібно демократії, для авторитаризму характерне збереження сфери громадянського суспільства, приватної ініціативи в економіці, ринковій конкуренції.

Головною соціальною опорою авторитарного режиму, як правило, є групи військових (“силовиків”) і державної бюрократії. Нерідко їхні дії, націлені на посилення монополізації влади, виявляються досить ефективними. Однак ці режими погано пристосовані для налагодження ефективного зв'язку між владою й рядовими громадянами. І в цьому закладена небезпека для самого існування авторитарного політичного режиму.

Авторитаризму властиві наступні характерні ознаки:

1. У центрі й на місцях відбувається концентрація влади в руках одного або декількох, тісно взаємозалежних органів при одночасному відчуженні народу від реальних важелів державної влади.

2. Політичні права й свободи громадян значною мірою обмежені. Закони захищають переважно інтереси держави, а не особистості. У законодавчій сфері діє принцип: “усе, що не дозволено – заборонено”.

3. Відсутній чіткий поділ влади. Значна концентрація виконавчої й найчастіше законодавчої влади – у руках глави держави при обмеженні контролю парламенту над державною політикою. Вплив виконавчої влади на судову.

4. Існує частковий плюралізм, опозиція не допускається, може існувати лише імітація багатопартійності, тому що всі наявні партії повинні орієнтуватися на лінію, вироблену правлячою партією.

5. Формування органів влади не демократичним шляхом, а за допомогою призначення "зверху". У результаті оточення авторитарного лідера підбирається на основі особистих симпатій і відданості йому, а не відповідно до ділових якостей і здібностей.

6. “Силові” структури суспільству практично непідконтрольні й часом використовуються в сугубо політичних цілях.

7. Як методи державного управління домінують командні, адміністративні; у той же час відсутній терор, практично не застосовуються масові репресії, жорсткі насильницькі прийоми здійснення політичної влади.

Авторитарний політичний режим має свої достоїнства й недоліки. Його достоїнства особливо відчутні в екстремальних ситуаціях. Авторитарна влада може забезпечити громадський порядок, політичну стабільність, мобілізувати суспільні ресурси на виконання певних завдань. До недоліків авторитаризму відноситься повна залежність політики від позиції глави держави і його оточення, табу на вираження громадянами своїх політичних поглядів.

Авторитаризм займає як би проміжне положення між демократією й тоталітаризмом. Під впливом складного комплексу економічних, соціально-політичних, культурних й інших факторів він в остаточному підсумку еволюціонує в напрямку демократії або тоталітаризму. Такий перехідний характер авторитарний політичний лад носив в останні десятиліття ХХ ст. Так, авторитарний режим Ф. Кастро, установлений в 1959 р. на Кубі, переріс потім у тоталітаризм. У ряді ж інших держав (Чилі, Таїланді, Гаїті, Панамі й деяких інших) авторитаризм поступово еволюціонував по шляху демократії.

Можна виділити наступні основні типи авторитарних режимів: партійні, військові, національні, корпоративні й ін.

Особливість партійних режимів полягає в здійсненні монопольної влади якою-небудь партією або політичним угрупованням, що не обов'язково представляє інститут партії. Найчастіше це однопартійні режими, але до них можуть бути віднесені й форми правління аристократичних (Марокко, Непал) або сімейних (Гватемала) груп, а також правління перших осіб держави з їх згуртованими політичними “командами” (Білорусія).

Військові режими, як правило, виникають у результаті переворотів, змов і путчів. Найбільше число прикладів установлення військових режимів дали країни Латинської Америки, Африки, а також Греція, Пакистан, Туреччина. Такі політичні режими відрізняються придушенням значної частини політичних і громадських свобод, внутрішньою нестабільністю, широким поширенням корупції. Державні ресурси використовуються в основному для придушення опору, зниження соціальної активності громадян. При такому правлінні може широко використовуватися й фізичне насильство.

Моделі національного авторитаризму виникають у результаті домінування в елітарному угрупованні певної національної або етнічної групи. Такі режими зложилися й у ряді країн на пострадянському просторі (Узбекистан, Туркменістан, Казахстан). У цих країнах явно виражене прагнення створити соціальні й політичні переваги представникам однієї групи населення. Це супроводжується проведенням негласної політики витиснення інших національних груп.

Корпоративні режими персоніфікують собою владу бюрократії, що сполучає владу й власність і на цій основі контролює процес прийняття рішень. Держава персоніфікує сили, які використовують прерогативи офіційних органів для захисту своїх вузько групових інтересів. Економічною підставою такої системи влади є система квот, дозвільний порядок реєстрації підприємства, відсутність належного контролю за діяльністю державних службовців. Останні, займаючись всупереч законодавству підприємницькою діяльністю, одержують величезні особисті прибутки.

Порівняльні характеристики політичних режимів представлені в таблиці 7.1.

Таблиця 7.1 – Порівняльна характеристика політичних режимів

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: