Загальна характеристика діяльності науковця

Довгий час В. Гнатюк обіймав почесну посаду секретаря НТШ у Львові, був секретарем, а згодом й головою Етнографічної комісії НТШ, головним редактором її видань — «Етнографічного збірника» і «Матеріалів до української етнології», фактичним редактором близько 60-х наукових збірників, головним редактором і директором «Української видавничої спілки».

Він був пристрасним оборонцем національних прав українців. Вів наполегливу боротьбу за допущення української мови на археологічний з’їзд у Харкові 1898 р., за рівноправність української та польської мов у Львівському університеті.

Працьовитість Володимира Михайловича була гідна подиву. Утім надмірне навантаження негативно відбилося на його здоров’ї: 1902 р. у нього з’явилися ознаки туберкульозу. Однак і хворий він не випускав із рук пера. Не маючи змоги особисто їздити в експедиції, організував збирання фольклорних матеріалів через численних кореспондентів. Паралельно з редагуванням фольклорних збірників він написав серію наукових розвідок з фольклористики, які отримали в науковому світі загальне визнання. 1902 р. Володимир Гнатюк став членом Російської академії наук у Петербурзі. Його праці публікувалися й рецензувалися на сторінках таких поважних російських та закордонних видань, як «Киевская старина», «Известия Российской Академии наук», «Archiv fur slavische Philologie», «Narodopisny vestnik Ceskoslovensky», «Listy filologocke», «Folklore Fellows» та ін. [Календар пам, с. 66]

Володимир Михайлович досліджував майже всі жанри: казки, легенди, перекази, народні оповідання, пісні, прислів’я, приказки, вивчав звичаї, вірування, демонологію, історію фольклористики, методику збирання фольклору тощо. І скрізь він залишив помітний слід. Був і етнографом у широкому розумінні цього слова, вивчаючи сільське господарство, кулінарію, ремесла й промисли, архітектуру.

Крім українського, Володимир Гнатюк досліджував фольклор та етнографію майже всіх слов’янських народів: білорусів, росіян, поляків, чехів, словаків, болгар, сербів, хорватів. Уважно стежив і за розвитком фольклористики в Західній Європі. Завдяки йому в українському перекладі з’явилися, зокрема, такі шедеври світового фольклору, як фінський епос «Калевала» (1902), арабські казки «Тисяча й одна ніч» (1906), німецькі «Казки братів Грімм» (1899). [енциклоп. Істор Укр, с. 127]

Упродовж 1905–1907 рр. В. Гнатюк видав три томи «Коломийок», 1909 — «Гаївки», 1914 — «Колядки і щедрівки» (усе це з пісенного матеріалу). Крім того, вчений, по суті, був першопрохідцем у дослідженні народної прози. Значну частину матеріалів, привезених із закарпатських експедицій, він передав І. Франкові, який використав їх у працях «Карпаторуська література XVII-XVIII вв.» та «Апокрифи і легенди».

Із прозових текстів В. Гнатюк уклав збірники «Галицько-руські народні легенди» у двох томах (1902–1905), «Народні оповідання про опришків» (1910), за що був удостоєний Петербурзькою Академією наук премії ім. О. О. Котляревського, а також «Українські народні байки» у двох томах (1916). Казки, легенди, перекази, анекдоти, записані на Закарпатті, склали унікальні раритети: «Етнографічні матеріали з Угорської Русі» (1897–1911), «Народні новели» (1917), «Народні байки» (1918), «Як повстав світ» (1920) та ін.

Як літературознавця й лінгвіста В. Гнатюка глибоко цікавили питання історії давньої української, зокрема закарпатської літератури, написаної народною розмовною мовою, про що свідчать його праці «Причинок до літератури нашого віршотворства» (1898), «Кілька духовних віршів. Співанник із Грушова» (1903), «Угорські духовні вірші» (1902), а також перша фунтовна розвідка про розвиток новітньої (друга половина XIX ст.) літератури, подана в другій частині його праці «Русини в Угорщині» (1899), що була опублікована у Празі чеською мовою. Багато досліджень вченого присвячено українській діалектології: «Словаки чи русини», «До бойківського говору», «Русини Пряшівської єпархії та їх говори», «Чи бачванський говір словацький?», лексикографії. [Календ, с. 67]

Разом із І. Панькевичем він працював над укладанням словника закарпатських говорів, допомагав Б. Грінченкові в його роботі над «Словарем української мови».

У 1905–1907 рр. коли в Росії піднялася хвиля протестів проти утисків українського слова, В.Гнатюк опублікував велику кількість статей про мовне питання в Росії. Під впливом революційного руху 1906 р. Валуєвський указ 1876 р. було формально скасовано, у чому чимала заслуга належить Володимиру Гнатюкові.

Поважне місце посідає його ім’я і в історії української журналістики. Він не лише був багаторічним редактором найвизначнішого літературно-громадського журналу в Україні — «Літературно-наукового вістника» та «Етнографічного збірника», а й автором десятків статей, рецензентом майже всіх тогочасних українських газет і журналів, закордонної преси, яка стежила за тим, що діється в Україні.

На початку 1914 р. В. Гнатюк розгорнув інтенсивну підготовку до Першого з’їзду дослідників на терені українознавства з нагоди 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка й опрацював проект нового щорічника «Огляд праць і видань про Україну». Того ж року він очолив підготовчий комітет по вшануванню 40-річчя літературної праці І.Франка, підготував до друку збірник «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці» (1916).

Війна перешкодила здійсненню багатьох його задумів. У 1914–1915 роках В. Гнатюк із сім’єю жив у Криворівні, де продовжував займатися науковою роботою. У цей період значна частина його архіву, що залишилась у Львові, була знищена російськими солдатами.

Після повернення до Львова Володимир Гнатюк з притаманною йому енергією почав налагоджувати діяльність НТШ, знов очолив «Етнографічний збірник» та «Матеріали до української етнології». Упродовж 1916–1917 рр. він встановив тісні стосунки із «Союзом визволення України», де публікував свої статті. 1918 р. кандидатуру В.Гнатюка було висунуто у перші академіки новоутвореної Української Академії наук у Львові, однак, оскільки через стан здоров’я він не міг переїхати до Східної України на постійне проживання, академіком став лише у 1924 р.

У повоєнний період В. Гнатюк налагодив активні зв’язки з новоствореними установами Закарпатської України, приєднаної до Чехословаччини, зокрема з товариством «Просвіта» в Ужгороді. Інтенсивно працював учений над «Словником народних говорів Закарпаття», довівши кількість слів до тридцяти тисяч. Бібліотеці товариства «Просвіта» він передав кількасот книжок зі своєї приватної бібліотеки. [календар, с. 68]

На жаль, багатьом творчим задумам Володимира Гнатюка не судилося здійснитися: серце його восени зупинилося. Поховано В. Гнатюка у Львові на Личаківському кладовищі.

Він був першим, хто вивів українську фольклористику на широкий шлях європейської науки.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: