Роль В. Гнатюка у редакційно-видавничій діяльності ХХ ст.

Як довголітній редактор «Літературно-Наукового Вістника» та видань «Українсько-Руської Видавничої Спілки», В. Гнатюк був дуже популярним у наукових і літературних колах усієї України. В його обов’язки (члена редколегії) входило редагування журналу, написання оригінальних публікацій і перекладів, читання однієї коректури, ведення хроніки і листування з письменниками. Від 1898 р. і до кінця життя Гнатюк незмінно тримав у полі зору всю світову (насамперед слов’янську) періодику, яка присвячувала українцям статті, замітки, згадки.

Як секретар Видавничої Спілки, Гнатюк складає і подає на розгляд дирекції план її видань. Разом з Іваном Франком він широко відкриває двері для публікацій у ЛНВ М. Коцюбинському, Лесі Українці, Л. Мартовичу, В. Стефанику, А. Тесленку. Упорядковує та редагує видання «Народні казки», народні новели. В інших видавництвах за його редакцією виходять народні байки для дітей, збірник легенд «Як повстав світ», колядки, щедрівки, народні думи та чумацькі пісні. Саме робота на посаді редактора «Літературно–Науковго Вістника» вимагала від Гнатюка звернутися до мовознавчих досліджень задля унормування української літературної мови, вирішення питань її правопису. У той час українська мова пройшла черговий столітній шлях свого розвитку в художній літературі, освоїла царину публіцистики й почала успішно розвиватися в науці. Однак тоді ще не існувало єдиної літературної норми з огляду на історичне розмежування українських земель, через відсутність безперервності свого державотворення.

Обіймаючи посаду редактора «Літературно-Наукового Вістника» та генерального секретаря НТШ з 1898 до 1926 р. під час головування у Товаристві М. Грушевського (1897–1913), С. Томашівського (1913–1918), К. Студинського (1925–1932), В. Гнатюк опрацьовує, редагує та публікує в «Літературно-Науковому Вістнику» архівні документи, фіксує окремі факти та цілі життєписи кандидатів і членів товариства, історію НТШ, рецензує наукові та науково-популярні видання. Важливим є те, що такі дослідження робить Гнатюк-сучасник та учасник подій у НТШ, який оцінює їх у загальному світі розвитку суспільно-політичної ситуації на теренах України (у багатьох рецензіях він оцінював не тільки зміст, й мовне оформлення творів), рецензує також видання зі східної та південної України. Деякі його статті публікуються в періодиці радянської України.

У процесі редагування Гнатюк відкидав усе, що не сприяло виробленню єдиних літературних норм, орієнтувало читача на вузькодіалектні форми і вирази, було результатом низької мовної культури окремих авторів і дописувачів вісника. Ще у 1903 р. за допомогою його «Літературно-Науковий Вістник» надрукував редакційні статті «В справі нашої народної мови» та «В справі редакційних поправок». У цей період маємо публікації Гнатюка щодо мовних огріхів і неточностей, яких допускалися (зокрема О. Кольбрег у праці «Покуття»), стосовно засмічення словами-покручами та неоковирними зворотами поезій В. Курила та І. Луцика.

Високі вимоги були у Гнатюка до мови наукових розвідок фольклорно-етнографічних записів і художніх творів. Гнатюк-редактор наголошував, що усталення правопису залежить від усталення літературної мови, що правописні питання дуже серйозні і заслуговують якнайпильнішої уваги всієї культурної громадськості України, що правописом нам треба дорожити, як це роблять інші народи. Він радив, щоби спочатку в питаннях орфографії дійшли згоди тогочасні мовознавчі наукові товариства й редакції їхніх друкованих органів. Учений виступав також проти загострення полеміки навколо правописних проблем, щоб вона не була причиною розбрату в стані інтелігенції, а служила благородній справі культури і політики єднання населення Західної та Наддніпрянської України.

Дослідження проблем українського мовознавства, розроблення питань літературної мовної норми та її діалектної основи, українського правопису зосереджені на сторінках «Літературно-Наукового Вістника» (1922–1923 рр.) у шістнадцяти статтях «У справі української правописи», у публікації «В справі літературної мови підкарпатських русинів», а також у публікаціях за 1905–1908 рр. «І ще раз про слово піп», «Як писати займенник ся при дієсловах», «Увага до слововживання терміну Русь, Русин...», «Сьогочасна правописна мова», «Три питання нашого правопису», «На правописні теми» та ін. Гнатю-редактор постійно стежив за правильним використанням корінної української лексики авторами періодичного видання, уважно й прискіпливо оцінював використання ними іншомовних сліз і діалектизмів, вивчав та аналізував розвиток української мови, впливи інших мов та доцільність їх внесення до правописних норм. Про мовні недоліки читаємо: «Ми подибуємо в таких писаннях: попілу, біля Каніва, Бердичіва...Ие зробить похибки... селянин, а може зробити чужинець, або такий інтелігент, що говорить усе чужою...мовою і ще не обізнався з усіма законами української мови» [Гнатюк В. В справі української правописи, 1922, с. 166]. Про недоцільність морфологічних запозичень: «Капітанша, кастелянша, султанша – се чисто московські форми. В українській мові іменники жіночого роду, що означають титули занять мужів, творяться:...міщанка, козачка,... родичка, чарівниця, розлучниця, молодиця,...дячиха, бондариха,...швагрова» [Гнатюк В. В справі української правописи, 1922, с, 186].

У мові Гнатюка трапляються лексеми з говорів південно–західного наріччя, зокрема з наддністрянських говірок. Оскільки вчений вивчав та описував життєвий устрій і народну творчість (статті «Лірники», «Народна пожива та спосіб приправи у Східній Галичині», «Кушнірство», «Ткацтво...»), спостерігаємо викори– стання діалектних слів з побутової лексики: газда – господар, гердан – жіноча прикраса з бісеру, гралі – вила, гатки – підштанники, гугля – весільна накидка, гужевка – розпарена де– рев’яна вітка, яку вживають для зв’язування, дараба – пліт на воді, жентиця – сироватка з овечого молока, камизоля – ка– мізелька, киптар – киптарик – безрукавка, куферок – скриня, обуття – взуття, опаска – запаска, парісті – паростки, пасто– ральний – пастуший, провадатор – провідник сліпого, пуделко – коробка, холошні – шматки з бйіого грубого полотна, фатьов – хустка молодої, тобівка – шкіряна торбина через плече, куфенок – скриня. З лексики публіцистичних виступів В. Гнатюка виділяються діалектні слова, які після довгих заборон і несприйняття виборюють своє місце у нормативному складі мови XX ст.: терен – територія, фундація – осередок, заснування, світлина – фотографія, тестамент – заповіт, атентат – замах, блуд – помилка, вакації – канікули, опінія – громадська думка, припис – розпорядження. Освітянська лексика представлена низкою лексико–семантичних діалектизмів: студіювати – вчитися, перейти (школу) – закінчити, скочити (третього класу) – перейти у третій клас. Наприклад: «Хто хоче поправно писати, той мусить перейти вищу школу, простудіювати народні говори і літературну мову, щоб змогти оцінити написане поправно «[Гнатюк В. В справі української правописи, 1922, с. 174] (в 11– томному тлумачному словнику української мови поправно вважається рідко вживаним прислівником у значенні правильно).

В активній лексиці Гнатюка знаходимо такі діалектизми загальномовного вжитку: поликати – ковтати, принос – подарунок, пожаданий – бажаний, морд – вбивство, мильно – помилково, капарний – жалюгідний, довірочний – конфіденційний, ділати – робити, даток – жертвування, вправді – справді, розслід – дослідження. «Мова і правопис не усталюються в жадній мірі за– гальним голосуванням, ані більшостями, лише незначним числом одиниць і розумом та науковими розслідами»; «середнє л звучить вправді відмінно від твердого» [ Гнатюк В. В справі української правописи, 1923, с.178].

У наукових мовознавчих статтях вченого використовуються загальновживані слова, які сприймаються в тексті як діалектні з огляду на їх лексико-функціональне призначення та асоціативне співвіднесення щодо діапазону вживання: «Співзвук Ф дістався до української мови з чужими словами» (значення дістатися – дійти з труднощами до місця, добиратися надає змістові конкретизації щляхового простору, дороги). «На західній території приймився він без труду: факт, фасоля, фунт «(нормативне призначення приймитися, прийнятися – сільське господарство, тож відбувається асоціативне сприймання інформації через образ землі). Або: «Галичани пристали до них (італійців – М.Л.) і передають сей знак Т: Атени, міт, катедра, театр, католик». «Придніпрянці кладуть перед йотований звук». «Тверде л виступає на початку та кінці слова». «Середнє л причиняє багато клопоту». «Всі говори рівнорядні супроти себе і всі у відповіднім проценті причиняються до богацтва й краси літературної мови» [Гнатюк В. В справі української правописи, 1923, с. 179].

Працюючи над розширенням лексичного запасу української літературної мови, В. Гнатюк шукає номінації нових значеннєвих відтінків певних слів. І як наслідок – на сторінках «Літературно-Наукового Вістника», «Записок НТШ» з’являються діалектні слова, які згодом набувають власне своїх, не синонімічних значень, збагачуючи лексику літературної мови: согласовання – згідність, служіння – служба, слабування – слабість, розположення – розклад, розвинення – розвій, розважування – розвага, запитання – запит, замирення – мир, дихання – віддих, буття – побут, марення – мрія, повернення – поворот, полювання – лови, посвідчення – свідоцтво, відношення – відносини, тужіння – туга.

До питання творення слів в українській мові В. Гнатюк ставився дуже уважно і принципово. У своїй творчості він залучав новотвори з діалектних лексем. Якщо ж у мові діалектів потрібне поняття відсутнє – утворював за традиційними нормами, бо «хто хоче творити нові слова, повинен перше простудіювати невичерпні скарби живої народної мови і то в усіх діалектах і говорах, не виключаючи й галицькі...повинен вивчити докладно всі закони мови» [Гнатюк В. В справі української правописи, 1922, с.179].

Щоб збагатити словниковий запас і «не потитися над його утворенням», учений пропонує урізноманітнити способи творення, але уникати чужотворень. Він закликає українців східних земель на сторінках друкованих видань дуже уважно ставитись до діалектів-русизмів, не допускати їх до словника літературної мови, пропонує українські відповідники: вінтовка – рушниця, діктовка – диктант, забастовка – страйк, брошуровка – брошуровання, рисовка – рисунок. У текстах Гнатюка одночасно помічаємо діалектні слова–інновації грецького, німецького, угорського, польського, французького походження: ангажувати – задіювати, апель – заклик, атентат – замах, аранжер – розпорядник, вакації – канікули, вицофати – повернути назад, урльоп – відпустка, манускрипт – рукопис, хо– сен – користь, резон – підстава, резигнувати – відмовитися. «Не можна втягти до літературної мови ні звуків, ні форм, ні слів, ні фраз із поодиноких говорів без розбору і без особливої потреби, бо тоді треба би.зрезигнувати раз на все з думки про одностайність української мови». Або: «В кожній літературній мові...він (головний, основний говір – M.JI.) мусить резигнувати з тих своїх прикмет, чи засобів, що в инших говорах, красші » [Гнатюк В. В справі української правописи, 1922, сЛ 80].

Суспільно-політична лексика, якою користувався В. Гнатюк на сторінках періодичних видань, складає органічну частину словника української мови кінця XIX – початку XX ст. За походженням це переважно іншомовні слова (ретроград, шовініст, пропагандист, лібералізм, сервілізм, мілітаризм, радикалізм, федералізм тощо), семантика і вживання яких відповідає сучасним нормам. У мові Гнатюка знайшли своє відображення й активні для його часу процеси творення нових лексем, що мають загальне абстрактне або соціально осмислене значення: теперішність, популярність, свободолюбність, культуризуватися, аристократизуватися, словачитися та ін. Звичайно, не всі наукові погляди вченого витримали перевірку часом, з погляду лінгвістів XXI ст. вони відображають об’єктивний стан речей. Незмінними тут залишилися слова іншомовного походження, унормованими є національні номінації. У даному випадку варто говорити про життєвий вибір, що влаштовує нам час.

Дослідження мови Гнатюка, та її словникового складу, зокрема визначення місця діалектних слів в авторських статтях, є важливою складовою демонстрування наукових мовознавчих пошуків вченого та розвитку української мови взагалі на її певному історичному етапі. Вивчення періодичних праць вченого й редактора Гнатюка дає підставу говорити про досконале володіння ним українською мовою і зразкове використання її словникового складу, про розуміння необхідності руху української лексики в просторі і часі, про вимогу бережливого ставлення до формування її норм з огляду на значення мови в житті кожної людини та нації взагалі, оскільки (за словами німецького лінгвіста Я. Грімма) – «наша мова одночасно є наша історія.» Різнопланова робота Гнатюка у видавничій галузі впливає на становлення тогочасних єдиних мовленнєвих норм спілкування української інтелігенції, науковців, педагогів не тільки у Галичині, але й за її межами, на формування суспільно–політичної лексики, яка становить основну прикмету публіцистичного стилю, лексики шкільної та вищої освіти, на літературознавчий і мовознавчий словниковий склад українців.

Значення діяльності В. Гнатюка як редактора, мовознавця, утверджувача єдиної норми української літературної мови переоцінити важко. Усі його опубліковані праці мали не лише прикладний характер певної наукової галузі, а й формували літературний словник української мови спочатку західного варіанту, потім – загальноукраїнського першої половини XX ст.

Редакторська діяльність Гнатюка має важливе значення для становлення лексики сучасної української мови.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: