Особливості спілкування Володимира Гнатюка з представниками української інтелігенції

Відомо, що коло спілкування у науковця було дуже широким і різноманітним. Він співпрацював з М. Грушевським та І. Франком, активно листувався і неодноразово спілкувався з М. Коцюбинським, Л. Українкою, Ф. Вовком, М. Лисенком, В. Стефаником, О. Пчілкою, М. Павликом. Широким і різноманітними були його контакти із закордонними літераторами та фольклористами, видавцями та україністами.

Донині найчастіше досліджувались контактні зв’язки Володимира Гнатюка з окремими представниками української творчої еліти, без спроб їх порівняння та узагальнення. Так, предметом розгляду вже було листування Володимира Гнатюка з Михайлом Коцюбинським [Грабовецький 2011], а ще більшою мірою – епістолярна спадщина останнього, котра засвідчує значний вплив етнографа на творчий інтерес письменника. М. Коцюбинський визнавав, що саме під впливом сформованого В. Гнатюком інтересу до життя і побуту гуцулів написав «Тіні забутих предків». Втім, вперше листи М. Коцюбинського до В. Гнатюка вийшли у 1914 році з передмовою В. Гнатюка.

За тематикою наукових конференцій та у публікаціями їх матеріалів спостерігаємо інтерес дослідників до взаємин Володимира Гнатюка та Івана Франка, відносин з Михайлом Грушевським. Це й закономірно, оскільки обох Володимир Грушевський вважав своїми вчителями, а окрім того, вони були його працедавцями. Іван Франко, ставши видавцем «Житія і Слова», залучив до видавничої роботи Володимира Гнатюка. У цьому виданні певне місце посідають етнографічні матеріали, котрі Франко доручав реферувати, редагувати, а далі – й писати нариси та цю тему [ ДАТО: 2, арк.3].

У спілкуванні Володимира Гнатюка можна виділити кілька особливих рівнів. Першим був рівень шанобливого спілкування з наставниками – І. Франком, М. Грушевським. Гнатюк виконував багато їх доручень, у разі потреби – підтримував організаційно і політично – як у випадку з маніфестом української демократичної інтелігенції «І ми в Європі». Його підписали разом з І. Франком М. Павлик, В. Охримович, Ю. Романчук, Н. Кобринська, В. Гнатюк. З обома – І. Франком і М. Грушевським – В. Гнатюк був духовно близьким. Саме це спілкування неодноразово підкреслювали дослідники. М. Мочульський з цього приводу зазначав, що «Гнатюк був люблений Франком і Грушевським» [Мельник 1991: 53]. Хоча відносини з обома не були у нього тотожними.

Листування В. Гнатюка з М. Грушевським найчастіше стосується видань НТШ. Стиль такого спілкування відображає, зокрема, такий лист: «Усіх передплатників Вістника тепер 724 (таких, що платять). Колесса написав з Києва, що дирекція університетської бібліотеки жалувалася, що вона висилає нам «Известія», а ми не посилаємо «Записок». Вже просив вислати кілька томів, яких у них не було, і я вислав» [Листи до Франка 2011].

В іншому листі пропонується провести рекламні заходи для розширення кількості передплатників Літературно-Наукового Вісника: «Я думаю, що добре було би надрукувати проспект ЛНВісника і порозсилати його на різні адреси урядників, які я тепер маю, може, дехто з них приступить до передплати. Книжку на показ висилати шкода, як се показалося минулого року, а проспекти не дорога річ і можна розіслати їх зо дві – три сотки»[Листування 2006].

У деяких листах йдеться про життя і смерть представників української інтелігенції, обставини їх особистого життя. Часом це дає змогу відтворити маловідомі сторінки біографії багатьох визначних діячів. Так, В. Гнатюк у листі від 19.09.1899 року повідомляє М. Грушевського: «Побіч так радісних хвиль треба зазначити й сумні: недавно помер Дністрянський, батько Станіслава, вчора помер др. Борисікевич в Грацу і ір. Волод. Дїдушицький, основатель музея у Львові. Перед кількома днями прислав він до нашої бібліотеки три книжки, я мав вислати йому за них подяку, але запізнився. Вол. Шухевич перед двома днями захорував також тяжко: як кажуть, йому пухла якась жилка в мозку: чи вийде з того, не знати. У Львові гостить тепер Соломія Крушельницька: вона буде співати сеї зими в Варшаві (за 4 000 франків місячної плати), потому в Петербурзі. Я намовляв Труша, щоби купив фляшку горілки і боханець хліба, та я піду з ним в свати до неї, але він не хотів. Каже, що він вже лишиться на все старим парубком» [Листування 2006].

Попри згадані в листі події з життя спільних знайомих, часом іронічні оповіді, власне щодо самого Гнатюка лист не містить нічого особистого, навіть власних вражень чи оцінок. Це було спілкування людей, що мали спільну справу – і це найголовніше. Проте довірливим і надто особистим таке спілкування не було. Листи до Грушевського Гнатюк зазвичай починав звертанням «Високоповажний пане Професоре», і ділова інформація в них переважала, навіть у посланих з місць лікування, хоча інколи в таких листах і міститься дуже стислі повідомлення про стан здоров’я. Згодом відносини між двома вченими були затьмарені проблемами розподілу посад і платні.

Спілкування з Іваном Франком мало для Володимира Гнатюка свої особливості. Він високо цінував його письменницький талант і політичну діяльність. І.Франко знав і поважав етнографічну роботу Гнатюка, він і сам користувався його рукописами при написанні етнографічних праць. Разом з тим часто давав йому доручення надіслати матеріали то народознавчого, то суспільно-політичного характеру. Так, у листі від 27липня 1902 р. він просив прислати номери «Діла» з повідомленнями про страйки, а також і номери польських газет з подібною інформацією – Франко саме готував публікацію на цю тему [Черемшинський 2006: 43].

Втім, Володимир Гнатюк завжди ставився до Івана Франка як до учителя, між ними не виникало прикрих непорозумінь. Франко неодноразово відвідував дім Гнатюка. В листівці до Івана Франка від 18 серпня 1915 року, коли Володимир Гнатюк знаходився у Криворівні, він пише і про погоду, і питає, що хвилює Франка, згадує про відвідини сина Петра – стиль цього послання є неофіційним, але виключно шанобливим [Листи до Франка 2011].

Дещо іншим був тип спілкування В.Гнатюка з етнографом, дослідником звичаїв лемків та бойків М. Зубрицьким. Хоча Зубрицький і був старшим від В. Гнатюка, однак відчував, що у Гнатюка більший досвід і більша етнографічна підготовка. Тому листи мають характер творчої роботи над фольклорним та етнографічним матеріалом, з порадами і побажаннями, пошуком кращої подачі матеріалу. Часто В. Гнатюк повідомляв про можливість публікації матеріалів. У листі від 17 листопада 1910 року він просив подати до збірки опис похоронного обряду і голосіння бойків, тому що такий матеріал М. Зубрицький вже збирав щодо обрядів лемків [Листи Гнатюка до Зубрицького 2011].

В іншому листі від 3 січня 1911 р. В. Гнатюк просить додати до рукопису малюнки або фотографії, втім, в наступному листі від 20 лютого 1911 р. відзначає, що це – побажання, а не обов’язкова умова публікації матеріалів. І малюнки не обов’язково повинні бути з Мшанця, де жив Зубрицький, головне, щоб вони відображали поховальний обряд.

У 1913 році, коли здоров’я В. Гнатюка істотно погіршилось, він просить у листі від 2 травня знайти йому з родиною недороге помешкання в горах, щоб не було далеко від залізниці, щоб була пошта, а в хаті щоб була постіль і кухонне начиння. Та ще, щоб річка була близько, бо важко далеко ходити, і щоб був холодок від дерев, щоб відпочивати вдень, – скромні бажання нездорової і небагатої людини, що сподівається поправити здоров’я [Листи Гнатюка до Зубрицького 2011].

Із М. Зубрицьким В. Гнатюк з’ясовував етнографічні питання: в листі зі Львова від 14 лютого 1908 році він запитує про те, що, очевидно, стало темою його наукового інтересу, чи не знає Зубрицький про «ревізію дівчат з приводу народження дітей», коли невідомо, хто мати покинутої дитини. З тексту листа видно, що етнографа цікавлять питання співвідношення органів влади з громадою та її традиціями. Він розпитує, чи не відомі випадки, коли б злочинця порятувало бажання когось із громади одружитись з ним [Листи Гнатюка до Зубрицького 2011].

Саме М. Зубрицькому, котрого, як видно, В.Гнатюк цінував як колегу-етнографа, він писав про свої матеріальні нестатки, детально з’ясовуючи джерела своїх прибутків. Лист від 5 березня 1909 року містить пояснення матеріального становища і перелік прибутків від посад, котрі обіймав В. Гнатюк у НТШ. З цього листа видно, що фінансові питання турбували вченого постійно. Він повинен був ретельно розраховувати кошти, щоб прожити самому й утримувати сім’ю. До служби, пише Гнатюк, він приступив у 1898 році в кінці вересня з платнею у 40 корон, а з другого кварталу 1899 року платню підвищили до 60 корон. Згодом він став працювати в редакційному комітеті Літературно-Наукового Вісника НТШ на посаді, котру раніше обіймав Маковей і одержував на ній 70 корон. До речі, менше, ніж його попередник. Отже, разом – 130 корон. У 1904 році на зборах за поданням М. Павлика платню в редакційній комісії збільшили до 100 корон, у 1906 р. – до 120 корон, а у 1907 р. – до 170 корон. Однак у цей рік М.Грушевський перевів редакцію Вісника до Києва, і Гнатюк свою посаду втратив, натомість перебрав на себе адміністрацію Вісника (власне, це були секретарські обов’язки) з платнею у 80 корон. В. Гнатюк писав, що всі його прибутки складають 170 кор.+80 кор., і без нагадування НТШ не підвищує платні. Хоча прожити у Львові з родиною на ці гроші було дуже сутужно [Листи Гнатюка до Зубрицького 2011].

Детальний виклад матеріальних нестатків є свідчення спілкування з людиною, котру Гнатюк вважав собі рівною. Виклад матеріального становища подавався з прикрістю, але без заздрощів і звинувачень. В. Гнатюк бачив, що його праця в матеріальному відношенні була досить невдячною, однак пояснював це по-своєму: тим, що етнографія не дуже оплатна наука, ціни на неї нижчі, ніж на інші. «А от якби був учителем, то вже мав би вже VІІІ ранг і платню вищу і міг би заробляти, як Томашівський, Людкевич і Ф.Колесса»[ Листи Гнатюка до Зубрицького 2011].

У листах до іншого етнографа та антрополога Ф. Вовка, в подальшому – з 1912 року Володимир Гнатюк вже відверто скаржиться на фінансову політику М. Грушевського в НТШ. На той час відносини між Грушевським і Гнатюком вже погіршились саме з фінансових як я був у Криворівні, і наділив цим чином Джиджору; восени скинув мене з редактора видань і наділив цим чином німого Мочульського; тепер відібрав мені адміністрацію «Літературно-Наукового Вісника»,...так по-нелюдськи поступати з людьми, як він, годен причин. Про це свідчить лист до Ф.Вовка від 25 листопада 1912 року: «Грушевський веде далі війну проти мене, але етапами, видно бажає, мене поволі, але ґрунтовно знищити. Тепер, як я вже лежав хорий, відобрав мені редакцію (львівських) видань Видавничої Спілки і зробив редактором Мочульського, а його заступником Федюшку» [Листування Федора Вовка 2001: 120 – 122]. У наступному листі до Ф. Вовка 21 лютого 1913 року В. Гнатюк пише: «Сталося так, як я оповідав Вам і пророкував і ще восени у Львові. М. Грушевський, як знаєте скинув мене у Вид[авничій] Спілці – де є директором і д. Раковський – за секретаря, дійсно тілько російський вихованок, а мабуть, жаден інший ні» [Листування Федора Вовка 2001: 127 – 128].

Варто згадати, що Володимир Гнатюк, матеріальне становище якого ніколи не було достатньо забезпеченим, брався за всяку редакторську, коректорську роботу, будучи вже визнаним вченим. У 1902 році Російська Академія наук обрала його членом-кореспондентом. З цього приводу Агатангел Кримський писав Гнатюкові: «Така честь випадає далеко не кожному російському вченому, а тим паче – заграничному» [Черемшинський 2006: 45]. Втім, Гнатюк наукові розвідки мусив писати в час, вільний від коректур.

Ділові контакти Володимира Гнатюка вражають різноманітністю і вмінням поєднати прагматичні питання з науковим спілкуванням. Такі зв’язки з науковцями різних країн В. Гнатюк використовував і для поширення своїх книг, і для обміну літературою з метою самоосвіти. Інтенсивним було ділове листування з етнографом, видавцем, організатором музейної справи, професором Михайлом Сумцовим. З листа від 5 січня 1899 року видно, що Гнатюк послав йому «свої збірки галицько-руських анекдотів та фацецій», натомість одержав прислані книги і просив переслати літературу про Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського, Інокентія Гізеля та Івана Вишенського [ДАТО: арк.1– 2].

У подальшому, коли поліція затримала видані у Лейпцігу збірки Гнатюка з фольклором сороміцького характеру, він звертався до Сумцова як вченого зі світовим ім’ям у питаннях арбітражу, щоб уникнути конфіскації видань [Приходько 1991: 56]. М. Сумцов цінував наукові контакти з галицькими вченими – а найбільш інтенсивними вони у нього були з В.Гнатюком. На ХІІ Міжнародному археологічному з’їзді, що проходив у Києві у 1899 р., а потім і на ХІІІ археологічному з’їзді у Харкові в 1902 року серед робочих мов, якими виголошувались доповіді, не була зазначена українська, хоча польська і сербська були вказані. Галицькі вчені висловили свій протест, не поїхавши на з’їзди, а їх реферати були опубліковані в наукових «Записках» як свідчення проведених досліджень. У таких умовах Сумцов висловив солідарність з науковцями з Галичини, а керівництво НТШ надіслало йому гаряче співчуття, як і усім, хто на з’їзді виступив на захист української мови [Приходько 1991: 56].

Втім, як видно з подальшого листування, суто ділові контакти сприяли зацікавленню М. Сумцова гуцульським побутом, він просив придбати для музею гуцульський одяг, на що В. Гнатюк зацікавлено відгукнувся. В листі зі Львова від 6 червня 1910 р., написаному на бланку НТШ, він детально розпитував, який одяг потрібен – літній чи зимовий, новий чи вживаний. Згодом він і справді закупив гуцульський одяг через вчителя Луку Гарматія, а також вислав для музею фотографії українських етнографів – Я. Головацького, Ф. Вовка, І. Франка, О. Роздольського і свою. При цьому він не забував і про інтереси видавництва НТШ: «Колись ви писали, – нагадував він, – що філологічне товариство відступить нашій Етнографічній Комісії деякі фольклорні матеріали. Наша комісія ухвалила видавати корпус українських народних пісень, до яких вже є багато матеріалу і збирається далі» [ДАТО: арк.9 – 10].

Коло спілкування Володимира Гнатюка вражає широтою і різноманітністю. Певною мірою воно зумовлювалось його редакційною діяльністю в науковому збірнику НТШ. Втім, і тоді, коли його було відсторонено від редакційної комісії, Гнатюк зберігав широке коло наукових контактів. Чеський письменник А. Черни консультувався з ним щодо публікації в журналі «Slovansky prehled» оглядової статті про українську літературу. Мав Гнатюк творчі контакти з білоруським вченим Ю. Карським, чеським етнографом Ф. Ржегоржем, чеським філологом І. Полівкою, болгарським дослідником І. Шишмановим, мовознавцем Я. Бодуеном де Куртене і багатьма іншими. Вдячні листи писав йому М. Горький. Через Гнатюка діячі культури УРСР намагались розшукати клавір опери «Роксолана» Д.Січинського для постановки її в Харкові, знайти твори С. Людкевича [Черемшинський 2006: 67].

З письменниками, людьми мистецтва В. Гнатюк умів спілкуватись щиро і безпосередньо, що вони дуже цінували. Український письменник Антін Крушельницький залишив такі спогади: «Веселою своєю товариськістю він заставляв усіх, з ким був знайомий, не минати його хати під час приїзду до Львова. Всякий, хто вступав хоч би на хвилинку до хати Володимира Михайловича, напевно знав, що проведе час на дуже веселій розмові» [Черемшинський 2006: 82]. Бували у нього М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, В. Стефаник. Досі в музеї Володимира Гнатюка у Велесневі знаходиться дарча фотографія українського співака Михайла Голинського, котрий мав дружні стосунки з дослідником.

Проте не завжди оточення Володимира Гнатюка виявляло до нього належну увагу та повною мірою поціновувало його працю, та, власне, і саму особистість. Біограф вченого Микола Мушинка небезпідставно звинувачує М. Грушевського як голову НТШ у тому, що він восени 1912 р. відняв у Гнатюка редакцію «Етнографічного збірника», ледь не єдине його джерело прибутків, після чого здоров’я Гнатюка погіршилось, оскільки він втратив кошти навіть на необхідну медичну допомогу. До кінця життя Гнатюк був лише тимчасовим працівником НТШ. Сам він про це писав: «Я сиджу в Товаристві вже чотирнадцятий рік і все лише провізорно, без ніяких зобов’язань з боку Товариства супроти мене. Я бажав би одначе, щоби моя провізія бодай перед смертю скінчилася, а в її місце наступили взаїмні зобов’язання між мною і Товариством» [Мушинка 1967: 27]. Сам В. Гнатюк зі своєю працездатністю зобов’язань не боявся, хоча й хворів, бо добре знав, що буде працювати і при хворобі.

Врешті, Гнатюк і сам відчував образу за недостатнє поціновування багаторічної праці. В листі до Охримовича він скаржився: «Кожному, хто мене знає з давніх часів відомо, що я вступив на службу здоровий…та що жив я скромно, не вів гулящого життя. І стратив здоров’я на службі, урядуючи два роки в локалі, в якім аж санітарна комісія магістрату заборонила працювати» [Мушинка 1967: 32].

Не був достатньо поцінований Гнатюк і своїм останнім працедавцем. Після війни єдиним його заробітком стала редакторська і коректорська робота у «Літературно-науковому віснику», котрий видавався Дмитром Донцовим. У 1924 р. Гнатюка було обрано академіком Всеукраїнської Академії наук. Агатангел Кримський кликав його до Києва, обіцяв, що там він стане штатним академіком. Однак здоров’я вже не дозволяло переїхати, а коштів на життя не вистачало.

В ці непрості часи Гнатюк одержував листи від Богдана Лепкого, який жив у Німеччині. Насамперед, обох цікавила нова українська література. Лепкий дуже позитивно характеризує творчість К. Гриневичевої, Р. Купчинського, О. Олеся. Про О. Маковея пише: він – як лікар, добрий, але уважний. Однак, матеріальні нестатки – це те, в чому Гнатюк і Лепкий теж добре розуміли один одного. Лепкий також відчував образу через відсутність оплачуваної літературної праці: «Ніхто ж не спитає, як я собі даю раду. А про других дбають. У Празі поприміщували багатьох. Олесь дістав стипендію. Та й гарно. Але зі мною зле» [Листи Б.Лепкого ДАТО арк.1].

У 1920 – 1926 роках Гнатюк за безцінь продав значну частину своєї бібліотеки, бо двоє його дітей – Олександра і Юрко – навчались у чехословацьких вищих навчальних закладах, що також вимагало коштів. Тому В. Гнатюк і змушений був займатися коректурами. Втім, у 1925 році він написав заяву на звільнення по хворобі. Донцов відмовив і написав: «Відповідальність за спізнений вихід чергової книжки ЛНВ-ка і шкоду, яку се принесе Видавництву, складаю на Вас» [Мужинка 1967: 33 – 34]. Гнатюк припинив роботу над коректурами 4 жовтня 1926 року – за два дні до смерті.

У широкому спілкуванні Володимира Гнатюка бачимо кілька типових взірців. Для своїх працедавців він виконував регулярну, часто непримітну і не високо оплачувану роботу, однак образу відчував і висловлював лише в справді критичних випадках – при безгрошів’ї та хворобі. Вмів знаходити спільне і зацікавити людей з різними науковими інтересами, чому, очевидно, сприяла етнографічна практика спілкування з людьми і багаторічна робота в редакції Вісника НТШ. В.Гнатюк не був амбіційною людиною, навіть ставши академіком. Характер спілкування, справді, додає характеристик до особи визначного вченого-етнографа: він був людиною працьовитою, відповідальною, товариською і скромною. На жаль, не завжди належно поцінованою.

Аналіз наукової праці В. Гнатюка «Нарис української міфології»

«Нарис української міфології» – наукова праця визначного вченого-фольклориста, етнографа, літературознавця, мовознавця, а також журналіста і видавця та громадсько-культурного діяча Володимира Гнатюка. Її автограф з датуванням на титульній сторінці – 1918-м роком зберігається у відділі фондів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського Національної академії наук України (Ф. 28-2, од. зб. 24). Рукопис складається з 386 листків жовтуватого газетного паперу поздовжнього формату розміром 23 х 11 см, списаних чорним чорнилом здебільшого з одного боку, але в непоодиноких випадках різні авторські дописки, доповнення та примітки подаються і на звороті.

Рукопис зберігся загалом добре, у наскрізній нумерації листків відсутній лише 49-й, але, можливо, це похибка при позначенні, бо якоїсь помітної прогалини в тексті немає. Він є цілісним, хоч, мабуть, не цілком завершеним. Явно відсутній вступ. Рукопис починається з розділу «Всесвіт» і його першої статті про народну міфологему неба.

«Нарис української міфології» змістово пов’язаний з попередньою розвідкою В. Гнатюка «Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків», що була надрукована як вступ до другого тому його збірника «Знадоби до української демонології» (1912).

Поза цим, праця В. Гнатюка надрукована за автографом з повним збереженням властивих їй структурних, змістових і мовно-стильових (лексичних, синтаксичних) рис. Певні виправлення були допущені лише для узгодження з сучасним правописом. Зокрема, в таких основних моментах:

1. У написанні разом і окремо, через дефіс і апостроф. Наприклад, авторське «стикається», «запалася», «будьде», «зпід», «бє», «зїсть» передається: стикається, запалася, будь-де, з-під, б’є, з’їсть.

2. Замість літери ї після м’яких приголосних (менї, тодї, землї, птицї, літо) вживається і.

3. Тверді закінчення в таких словах, як «на земли», «в ясности», «впісни», «сине» виправлено на м’які (на землі, в ясності, синє).

4. Відповідно до діючих правописних норм виправлено написання слів

«міфольоґія» (мітольоґія), «демонольоґія», «літопись», «значіннє», «кирниця», «жиють», «хороба», «Славяни», «кождий» і т.п., уточнено написання з великої і малої літери (напр., «в Українців», «Поляків», «Словаків»), вживання лапок.

5. За сучасними нормами виправлено пунктуацію.

6. Російськомовні написання назв праць подаються за сучасною орфографією з заміною ятя (Ѣ) і пропуском твердого знака (ь) в кінці слів.

Але залишилося без зміни авторське написання слів «сей», «сього», «сі», «горівка», «опир», характерних не тільки для діалектного мовлення, а й західноукраїнської писемності. Цілком зберігаються говіркові риси в численних цитатах з фольклорних текстів.

Часто вживані скорочення слів «приміром», «порівняй» («прим.», «пор.») розкриваються в тексті в квадратних дужках, а в посиланнях залишаються без змін.

У кожному конкретному випадку відсилок до порівнянь, паралелей і аналогій вказуються відповідні публікації в скороченому бібліографічному описі. Ці скорочення в алфавітному порядку розкриваються в доданому прикінцевому списку.

До тексту «Нарису...» в кінці додав В. Гнатюк свій переклад розділу «Огляд праць із царини словянської міфології» зі знаменитої монографії чеського вченого Любора Нідерле (1865-1944) «Життя старих слов’ян».

Збереглися підрядкові авторські примітки і пояснення, вони мають цифрове позначення. Підрядкові примітки і пояснення упорядника позначені зірочками (*).

Текст «Нарису...» ілюструється рисунками визначної української художниці Олени Кульчицької (1877–1967), які свого часу були спеціально створені для цієї праці за проханнями і порадами В. Гнатюка.

Праця В. Гнатюка основана на обширній літературі предмета і джерельних матеріалах, що стосуються української міфології та міфології інших слов’янських і неслов’янських народів. Дослідник чітко виділяє три основні групи міфологічних істот: 1 – верховні боги, що всім управляли; 2 – нижчі божества і демони, які були підпорядковані першим; 3 – люди з надприродною силою, «богочоловіки».

Далі автор подає літописні згадки про вищих богів на Русі (Перуна, Хорса, Дажбога, Волоса та ін.), відомості з давніх писемних джерел про поклоніння наших предків силам природи.

Ця праця побудована так, що в ній у певній послідовності характеризуються демонічні істоти і персоніфікації. Усіх їх 53, кожній з них присвячена окрема стаття, скомпонована на основі відповідних фольклорних матеріалів з різних місцевостей України. Відомості систематизуються так, щоб дати зовнішній образ демонічної істоти – як він змальований у фольклорі і віруваннях з урахуванням місцевих відмін і варіювання, з’ясувати його походження, природу, характер, функції відповідно до побутуючих у різних місцевостях національного ландшафту народних вірувань. Ця характеристика щедро ілюструється цитатами з фольклорних творів, тому виходить надзвичайно жвава і колоритна, доступна і зрозуміла для найширшого читацького кола. Вона об’єктивна і переконлива передусім тим, що основне слово надане фольклорним текстам, вибірки з яких пов’язуються в певну цілість.

Простота і доступність викладу вміло поєднана з науковістю: вказівками на джерела кожної конкретної інформації, на відповідні аналогії і паралелі в традиційній культурі інших народів. Ці останні відомості підсилюються відсилками до кращих і найбільш ґрунтовних праць із слов’янської та світової міфології, при окремий статтях досить значний прикінцевий список таких праць.

Кожна стаття виділена загальною назвою демонічної істоти чи явища з її народними варіантами і місцевими різновидами (в дужках). Наприклад, перша стаття про чорта, якою відкриваються характеристики, має заголовок «Чорт (біс, диявол, дідько, щез би, щезник, він, той, пек му, осина, осинавець, скаменюшник, злий, сатана)». Властиво, з суми таких послідовно нумерованих характеристик і складена вся розвідка. Вона охоплює групу демонічних істот (Чорт, Домовик, Лісовик, Полевик, Водяник, Болотяник, Блуд, Мавки, Русалки та ін. – 22 персонажі), ряд міфологічних персоніфікацій космічних тіл, явищ природи (Сонце, Місяць, Зорі, Мороз, Вітер, Огонь, Літо, Зима), уявлень про долю, різні хвороби, смерть, душу, мерців, упирів, вовкулаків, людей з надприродною силою – відьом, знахарів, градівників та ін.

Текст рукопису «Нарису...», має вигляд закінченої праці, хоч, очевидно, бракує вступної частини. Автор майже повністю використав свою друковану розвідку «Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків», включивши її готові статті про ті чи інші демонічні істоти і явища у відповідні місця «Нарису...».

У цій праці застосовує В. Гнатюк групування матеріалу в кількох розділах: «Всесвіт», «Боги», «Духи», «Персоніфікації», «Чудовища», «Люди з надприродною силою». Український вчений пішов за новочасним у науці досвідом систематики міфологічних реалій за їх, так би мовити, ранговим статусом і функціональною семантикою, що замінила раніше поширене розміщення їх за алфавітом назв. Скористався, зокрема, працями відомого вченого-міфолога Людвіка Преллера (1809–1863) про грецьку і римську міфології та згаданими дослідженнями Г. Махаля і Л. Нідерле, присвяченими слов’янській міфології, на які він найчастіше покликається в своєму «Нарисі...».

Не все, щоправда, переконує в класифікації В. Гнатюка. Ледве чи можна, скажімо, об’єднати в одну групу все те, що вміщено в розділі «Всесвіт» («Небо», «Хмари», «Вирій», «Земля», «Почитання гір», «Почитання криниць і джерел», «Душа» тощо). Не вмотивоване вміщення Купайла серед розряду богів. Очевидно, що й «Закляті скарби» слабо вписуються в розділ «Люди з надприродною силою».

Послідовність розділів у праці відповідна тій структурі міфологічних уявлень, яку схематично подав В. Гнатюк у наведеній формулі про пантеїзм (себто одухотворення, обожествлення природи, культ природи) світогляду наших предків. Після першого, порівняно невеликого, розділу «Всесвіт», наступна частина представляє богів і божеств. Їх характеристики основує автор головно на свідченнях літописів, грецьких хронік та інших давніх пам’яток, з яких часто цитує відповідні фрагменти, а також на положеннях і висновках дослідницької літератури, основні позиції якої вказує наприкінці статей.

Розділ «Духи» складений переважно з опублікованих раніше готових текстових розробок, які В. Гнатюк переносить здебільшого без змін чи з деякими дрібними виправленнями і невеликими додатками. Зберігається навіть той же, що в розвідці, порядок розміщення духів, починаючи від Чорта до «Страдчата (потерчата)». За надрукованим текстом подані також характеристики Змія і Перелесника. Новими є в цьому розділі лише статті «Лісун (полісун)», «Нічки», «Нітки» і «Часник».

Розділ «Персоніфікації» також включає дещо з того, що було в надрукованому варіанті. Але, по-перше, більшість з цих статей значною мірою перероблені й доповнені так, що, по суті, утворюють нову редакцію попередніх характеристик. Приміром, якщо в надрукованому тексті про персоніфікацію місяця говориться в якихось кількох рядках, то в рукописі нарису цій темі присвячена обширна стаття з добіркою яскравих ілюстрацій з народних колядок та з інших фольклорних жанрів і повір’їв, з фіксацією різних регіональних версій цієї персоніфікації. У новій розробці подається стаття «Злидні». В цілу окрему студію розрослася стаття «Доля (щастя)» – тепер вона має назву «Доля (щастя) і Недоля».

І, по-друге, багато статей у цьому розділі цілком нові, у них ідеться про міфологічні персоніфікації, які в попередній розвідці В. Гнатюка не фігурували або лише згадувалися: «Зоря», «Світання», «Туча», «Дощ», «Дуга», «Сон», «Диво», «Обида». Оригінальними складовими цього розділу є цикли статей про персоніфікації часу (пір року, місяців, днів тижня, годин), різних хвороб (пристріт, вроки, гостець, чума, пропасниця та ін.) і смерті.

Невеликий за обсягом розділ «Чудовища» містить зведені В. Гнатюком відомості про жахливі фантастичні істоти, страховища, які збереглися в українській фольклорній традиції. Відкриває цю частину оповідання про Вія (Шолудивого Буняка в Галичині), написане головно на основі розвідки М. Драгоманова «Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях» (1887).

Одним з найбільших є розділ про людей з надприродною силою. Він відкривається статтею про мерців, які, згідно з народними віруваннями, не припиняють свого існування після смерті, можуть сприяти або шкодити живим, турбуються про родину, сплачують земні борги, мстять за кривду тощо. Ця і низка наступних статей («Покутники», «Потопельники», «Повісельники», «Oпирі», «Вовкулаки», «Відьми», «Знахарі», «Градівник», «Інклюзники», «Закляті скарби») майже без змін перенесені з попередньої розвідки. Додані лише невелика замітка «Нічниці» і кінцева в цьому розділі стаття про надзвичайно сильних людей («Богатирі»).

Завершує нарис В. Гнатюка його переклад одного з розділів праці Л. Нідерле «Життя старих слов’ян», присвяченого стислій характеристиці наявних досліджень слов’янської міфології («Огляд праць із царини слов’янської міфології).

В. Гнатюкові імпонував (на цьому він не раз наголошував) науково-критичний аналіз доробку визначного славіста в сфері вивчення слов’янської міфології, його прониклива селекція цього доробку і стислі влучні оцінки. Для українського читача цей огляд мав послужити не тільки оціночним орієнтиром в історіографії проблеми, але й значним розширенням тієї бібліографічної інформації, що давалася в його нарисі. Тому В.Гнатюк уважав за доцільне додати цей фрагмент праці чеського вченого до тексту свого дослідження.

Важливим є те, що праця В. Гнатюка не втратила інтересу своїми науково-пізнавальними якостями, своїм змістом, який у багатьох моментах несе нову інформацію, оригінальні аналітичні дані і дослідницькі судження.

Висновки

Серед видатних учених, уродженців Тер­нопільщини, чільне місце належить Володимирові Михайловичу Гнатюкові. Феномен цієї людини можна зрозуміти, звернувшись до тієї ба­гатої спадщини, яку він залишив, і проаналізувавши різні напрями його громадської діяльності. Видатний фольклорист, етнограф, мовознавець, літературознавець, історик, журналіст, редактор, книговидавець, перек­ладач, соціолог, демограф.

Науково-організаційна діяльність В. Гнатюка в Науковому Товаристві ім. Шевченка мала велике значення, оскільки завдяки його старанням було піднято на якісно новий рівень роботу Етнографічної комісії Товариства. У сферу видавничої роботи вченого входило редагування праць і матеріалів до «Матеріалів до української етнології», «Української видавничої спілки», «Літературно-наукової бібліотеки», «Літературно-наукового вісника», в яких він виступав як редактор, видавець, перекладач, автор публікацій.

Науковий доробок В. Гнатюка в галузі фольклору та етнології становить понад 300 наукових статей і монографій. За збірку «Народні оповідання про опришків» Петербурзька Академія наук 1913 р. присудила йому премію О. Котляревського.

В. Гнатюк підтримував творчі зв’язки з видатними вченими і науковими товариствами багатьох країн Європи. Ці його зусилля служили справі популяризації науки і культури України у світі. З’ясовано взаємини В. Гнатюка з І. Франком, Ф. Вовком, М. Грушевським.

Наукова спадщина вченого багата оригінальністю методики досліджень. В. Гнатюк широко застосовував історико-порівняльний, стаціонарний, системний, ретроспективний методи при вивченні явищ народної культури. Професійний збирач завжди намагався досліджувати саме ті матеріали, які були новим напрямом у науковому світі. Вчений глибоко розумів і всебічно обґрунтовував суспільно-політичне значення української етнологічної науки, намагався залучати її в світовий науковий процес. Проводячи свої дослідження на високому науковому рівні і, вимагаючи цього від інших дослідників, він тим самим долучився до популяризації української етнографічної науки.

В сфері наукової діяльності особливою є заслуга В. Гнатюка у дослідженні території, що в громадсько-політичній та науковій літературі ХІХ ст. окреслювалась як Угорська Русь (територія, заселена українцями, що до 1918 р. входила до складу Угорщини). Серед українських вчених, які в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. писали про Угорську Русь, В. Гнатюку належить провідне місце. Його дослідження народної культури угорських українців позначені істотними результатами. Вчений багато зробив для того, щоб довести, що закарпатські русини - це українське населення, для цього він дуже наполегливо вивчав історію розселення українців в Австро-Угорській імперії, їх матеріальну культуру, народну творчість, мову, літературу. За результатами шести наукових експедицій в Угорську Русь було видано шість томів «Етнографічних матеріалів з Угорської Руси».

В. Гнатюк виявив себе як знавець і плідний дослідник побуту і матеріальної культури українців. Значний вклад вніс вчений у вивчення духовної культури українців. Особливо великою була його увага до збирання матеріалів про народні звичаї, обряди, вірування, до праць про традиційні знання, способи лікування, морально-етичні норми, на які він писав ґрунтовні рецензії. Дослідження звичаїв та обрядів було для того часу новим напрямком у науковому світі.

У плеяді найвизначніших українських етнографів кінця ХІХ – початку ХХ ст. В. Гнатюк посідає чільне місце поряд з такими діячами, як Ф. Вовк, І. Франко, М. Сумцов, Д. Яворницький, Д. Багалій, З. Кузеля, В. Охримович та ін.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: