Поняття та зміст права на захист

Зміст

Вступ

1. Поняття та зміст права на захист
2. Поняття і класифікація способів захисту цивільних прав
2.1 Юрисдикційні способи захисту цивільних прав
2.2 Не юрисдикційна способи захисту цивільних прав
2.3 Особливості та межі судового захисту цивільних прав
Висновок
Список використаної літератури

ВСТУП

Питання про суб'єктивні права, в тому числі і про суб'єктивні цивільні права, знаходиться в центрі уваги вітчизняної правової науки. Правова наука в процесі побудови правової держави повинна виражати інтереси єдиного носія влади - народу, і тому не може не звертати свою головну увагу на права і свободи людини, на забезпечення реальних гарантій їх здійснення.

Яким би високим не був розвиток сучасного суспільства, в ньому все ще зустрічаються, і, на жаль занадто часто, правопорушення. І питання про те, яким чином захищати свої порушені цивільні права, дуже і дуже актуальний на сьогоднішній день, так як вся цінність оголошеного та реалізованого права може бути в один момент зведена до нуля. І від того, яким чином зможе держава або сам громадянин своє право захистити і відновити, багато в чому залежить як процвітання всього суспільства в цілому, так і за благополуччя кожного окремого громадянина зокрема.

Будь-яке право, надане громадянину чи організації, має реальне значення, якщо воно гарантовано законом, тобто в кінцевому рахунку - примусовою силою держави. На сучасному перехідному етапі, коли в силу відомої разрегулірованность громадських зв'язків різко проявилося монопольне становище великих товаровиробників, неправильно зрозуміла свобода господарювання породила колективний егоїзм трудових колективів, сильно ослабла договірна дисципліна та з'явилися інші негативні фактори, проблема захищеності цивільних прав набула особливого значення.

Нормальний цивільний оборот передбачає не тільки визнання за суб'єктами певних цивільних прав, а й забезпечення їх надійної правової охорони. У відповідності зі сформованою в науці традицією поняттям «охорона цивільних прав» охоплюється вся сукупність заходів, що забезпечують нормальний хід реалізації прав. У нього включають заходи не тільки правового, але й економічного, політичного, організаційного та іншого характеру, спрямовані на створення необхідних умов для здійснення суб'єктивних прав. Що стосується власне правових заходів охорони, то до них відносяться всі заходи, за допомогою яких забезпечується як розвиток цивільних правовідносин у їх нормальному, непорушеному стані, наприклад закріплення цивільної право-, дієздатності суб'єктів, встановлення обов'язків і т.п., так і відновлення порушених або оскарженого прав та інтересів.

Разом з таким широким розумінням охорони в науці і в законодавстві використовується і поняття охорони у вузькому сенсі слова. У цьому випадку в нього включається лише ті передбачені законом заходи, які спрямовані на відновлення або визнання цивільних прав і захист інтересів при їх порушенні або оспорювання. З метою уникнення термінологічної плутанини охорону у вузькому значенні цього слова прийнято іменувати захистом громадянських прав.

Захист цивільних прав - одна з найважливіших категорій теорії цивільного та цивільно-процесуального права, без з'ясування якої дуже складно розібратися в характері та особливостях цивільно-правової санкції, механізмі їх реалізації та інших питаннях.

Поняття та зміст права на захист

В умовах створення правової держави категорія права на захист має всеосяжний характер. Традиційно право на захист розглядалося як елемент (правомочність) всякого суб'єктивного цивільного права, що випливає з самої його природи, обов'язково охоплює певні можливості правоохоронного порядку. Однак з огляду на те значення, яке набуває захист прав громадян і організацій в умовах правової держави, право на захист можна розглядати і як самостійне суб'єктивне право, що володіє специфічним змістом. Такий підхід відповідає і загальнотеоретичному поділу суб'єктивних прав на регулятивні та охоронні. Тому право на захист є суб'єктивним цивільним правом, які представляють собою юридично закріплену можливість уповноваженої особи використовувати спеціальні заходи правоохоронного характеру.

Як і всяке суб'єктивне право, право на захист слід розглядати з трьох позицій: з точки зору тих правоохоронних заходів, які може зробити уповноважених суб'єкт по захисту свого права; його безпосереднього впливу на правопорушника; застосування тих заходів державно-примусового порядку, якими може скористатися уповноважених, якщо його самостійні дії не призводять до потрібного результату.

Право на захист включає в свій зміст як заходи матеріально-процесуального характеру, так і заходи процесуально-правового порядку. Це є додатковою підставою для визнання права на захист самостійним суб'єктивним правом, що належить громадянам і організаціям.

З точки зору матеріально-правового змісту право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей: по-перше, самозахисту майнових і немайнових прав та інтересів, по-друге, застосування до несправного контрагента так званих заходів оперативного впливу і, в третіх, звернення до компетентних державним органам за захистом свого права з вимогою застосування до правопорушника заходів державно-примусового характеру. [2]

Аналіз практики арбітражних судів України, щорічно розглядають сотні тисяч справ у сфері економічних відносин, дозволяє зробити висновок про те, що результати комерційної діяльності організацій і індивідуальних підприємців найчастіше зумовлюються їх умінням забезпечити відновлення порушених прав та їх судовий захист, ступенем освоєння всього арсеналу існуючих прийомів і навичок організації цієї роботи. Нерідко учасники цивільного обороту виявляються безпорадними перед незаконними діями податкових, митних, антимонопольних та інших державних органів, а також органів місцевого самоврядування. У багатьох випадках організації та підприємці виявляються юридично безпорадними і перед обличчям недобросовісних контрагентів за цивільно-правовим зобов'язанням. [3]

Невміння або небажання учасників цивільного обороту захищати свої порушені права, пасивність кредиторів зачіпають не лише інтереси конкретних осіб, але й надають загальне негативний вплив на макроекономічні тенденції, наслідком якого є криза неплатежів, неплатоспроможність величезного числа суб'єктів підприємництва, несумлінність у комерційних справах.

Суб'єктивні цивільні права, які належать учасникам майнового обігу, повинні бути не тільки реально здійсненними. Суб'єкти цих прав повинні бути наділені можливостями щодо припинення порушення прав, їх відновлення, компенсації всіх втрат, викликаних порушенням суб'єктивних прав. Як правильно відзначав В.П. Грибанов: «Суб'єктивне право, надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідними засобами захисту, є лише декларативним правом». [4] Правильним також видається висновок В.П. Грибанова про те, що «можливість правоохоронного характеру включається в сам зміст суб'єктивного матеріального вимоги як одне з його правомочностей».

Будь-яке суб'єктивне цивільне право підлягає захисту, а носій цього права володіє відповідним правочином на його захист за допомогою засобів, передбачених законодавством. Це правомочність є одним з елементів суб'єктивного цивільного права (включаючи зобов'язальне право, що виникло з договору), який проявляє себе лише в ситуаціях, коли хто-небудь заперечує, зазіхає або порушує це суб'єктивне цивільне право.

Обсяг правомочностей щодо захисту суб'єктивних цивільних прав залежить від цілого ряду факторів, пов'язаних як з самим захищається правом, так і з обставинами його порушення.

По-перше, обсяг можливостей захисту (зміст права на захист) суб'єктивного цивільного права багато в чому визначається природою цього права. Якщо мова йде про порушення права власності або іншого речового права, то можна констатувати, що можливості їх захисту інші, ніж при порушенні будь-якого зобов'язального права, що виникло з договору. І ця різниця в можливостях диктується відмінністю в природі названих суб'єктивних цивільних прав.

Як відомо, право власності є абсолютним правом. Необхідність захисту прав власника від усіх інших осіб передбачає наділення його відповідними правомочностями, і зокрема можливістю використовувати додатково до наявних способів захисту його суб'єктивного цивільного права особливі речове-правові способи захисту (в індикаційний і негаторний позови).

На відміну від права власності в зобов'язальних (відносних) правовідносинах передбачається, що, як правило, права сторони у зобов'язанні можуть бути порушені лише іншою стороною цього зобов'язання. Тому, очевидно, немає потреби наділяти кредитора можливостями по захисту його права від всіх інших осіб, крім боржника. У тих же нечастих випадках, коли з зобов'язання виникають деякі правомочності, подібні з правомочностями власника або суб'єкта речового права (наприклад, правомочності щодо володіння і користування майном), законодавець наділяє такого суб'єкта можливостями щодо їх захисту, аналогічних тим, які надані власнику.

По-друге, обсяг можливостей по захисту порушеного права залежить від виду та ступеня його порушення. Диференційований підхід законодавця в наділення суб'єктів цивільних прав можливостями щодо їх захисту в залежності від вказаного критерію добре помітний, приміром, у відмінності наслідків неналежного виконання зобов'язання і невиконання зобов'язання. У першому випадку сплата боржником неустойки та відшкодування їм збитків не звільняють його від виконання зобов'язання в натурі. У другому - ті ж дії боржника є підставою до звільнення його від виконання зобов'язання в натурі.

По-третє, обсяг правомочностей щодо захисту порушеного права зумовлюється також правовим статусом особи, яка допустила це порушення

Так, не можна не помічати відмінностей у ступені захисту порушених цивільних прав, якщо таке порушення допущено з боку держави, що виступає в якості суб'єкта відповідно приватного або публічного права.

Якщо держава в особі її органів виступає у відносинах, регульованих цивільним законодавством, то воно діє на рівних засадах з іншими учасниками цих відносин - громадянами і юридичними особами, і, отже, проти нього можуть бути застосовані будь-які способи захисту порушених цивільних прав.

Інша річ, якщо держава в особі її органів допускає порушення цивільних прав, діючи, проте, як суб'єкт публічного права. У цьому випадку норми цивільного права не застосовуються, якщо інше спеціально не передбачено законодавством. Тому суб'єкту порушеного права доведеться обмежитися вимогою про визнання ненормативного акта відповідного державного органу недійсним або позовом про відшкодування за рахунок держави збитків, заподіяних внаслідок незаконних дій (бездіяльності) державного органу або посадових осіб цього органу.

Правовий статус порушника має визначальне значення для обсягу наданих можливостей по захисту суб'єктивного цивільного права і в тих випадках, коли правовідносини перебувають у сфері дії тільки приватного права.

Можна, наприклад, звернути увагу на істотну відмінність у правовій регламентації зобов'язань, сторони яких відповідно пов'язані або не пов'язані із здійсненням підприємницької діяльності, при вирішенні питань односторонньої відмови від виконання зобов'язання, дострокового виконання зобов'язання, відповідальності за порушення зобов'язання.

Як відомо, загальним правилом у цивільно-правових відносинах є неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язання і односторонньої зміни його умов, за винятком випадків, передбачених законом. Однак у відношенні зобов'язання, пов'язаного із здійсненням підприємницької діяльності, одностороння відмова від його виконання або одностороння зміна його умов допускається також у випадках, передбачених договором. Якщо зазвичай боржник має право виконати своє зобов'язання до строку, встановленого договором, то стосовно до зобов'язань, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності, діє прямо протилежне правило: дострокове виконання такого зобов'язання допускається тільки у випадках, коли право боржника виконати зобов'язання до встановленого ним терміну передбачено законом, іншими правовими актами або умовами зобов'язання або випливає із звичаїв ділового обороту або суті зобов'язання.

Що ж стосується відповідальності комерційної організації, індивідуального підприємця або іншої особи, що здійснює підприємницьку діяльність, то підставою його звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання може служити лише неможливість виконання цього зобов'язання внаслідок непереборної сили, якщо інше не буде передбачено законом або договором. Отже, в цьому випадку кредитор має в своєму розпорядженні більш широкими можливостями для захисту порушеного права.

Залежність обсягу можливостей суб'єкта цивільного права щодо його захисту від правового особи, яке допустило порушення, виявляється також при аналізі статусу (організаційно-правових форм) юридичних осіб, що передбачає в ряді випадків субсидіарну відповідальність засновників (учасників) цих юридичних осіб. Так, засновники (учасники), власники майна юридичної особи або інші особи, які мають право давати обов'язкові для цієї юридичної особи вказівки або іншим чином мають можливість визначати його дії, несуть субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями у випадках, коли неспроможність (банкрутство) юридичної особи викликана зазначеними особами. Таку відповідальність несуть також учасники повного товариства, товариства з додатковою відповідальністю; основне господарське товариство за боргами дочірнього товариства у разі його неспроможності; члени виробничого і споживчого кооперативів. У таких випадках істотно розширюються можливості захисту порушених суб'єктивних прав контрагентів даних юридичних осіб.

Право на захист суб'єктивного цивільного права, тобто обсяг можливостей щодо припинення порушення цього права, відновлення становища, яке існувало до порушення права, компенсації втрат, залежить від застосовуваного учасником майнового обороту способу захисту порушеного права. Тому одним із завдань цивільно-правової доктрини є визначення критеріїв вибору оптимального способу захисту порушеного цивільного права в найбільш типових ситуаціях, що може зробити реальний вплив на підвищення стабільності і надійності становища учасників майнового обороту. [5]

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: