Не юрисдикційні способи захисту цивільних прав

Одним з не юрисдикційні способів захисту цивільних прав уповноваженою особою є самозахист цивільних прав. Під самозахистом цивільних прав розуміється вчинення уповноваженою особою не заборонених законом дій фактичного порядку, спрямованих на захист його особистих або майнових прав та інтересів. До них, наприклад, відносяться фактичні дії власника чи іншого законного власника, спрямовані на охорону майна, а також аналогічні дії, вчинені в стані необхідної оборони або в умовах крайньої необхідності. [10]

Вже в римському приватному праві ми знаходимо «сліди» сучасної самозахисту. Воно виділяло «самоправство» як первісну форму захисту прав, і державний захист прав. Отже, «самоправство», (здійснення зацікавленою особою захисту приватних прав шляхом розправи з порушником права, іншими словами - самостійними діями фактичного порядку, тобто самозахист) в римському приватному праві існувало і передбачало, що «насильницькі дії могли докладатися зацікавленими особами в своїх інтересах лише в надзвичайних випадках, як стан необхідної оборони, коли самоуправство була лише засобом захисту проти неправомірного нападу, спрямованого проти особи або його майна». Самоуправством у вузькому сенсі було і самовільне задоволення якого-небудь вимоги. Але в цьому випадку, як зазначається в літературі, «самоуправство було допущено як виняток, єдине і останнє засіб охорони інтересів».

Характерними особливостями самозахисту є:

1. Те, що самозахист здійснюється, коли порушення суб'єктивного права вже відбулося і триває, або (у ряді випадків) проти готівкового посягання на права і інтереси уповноваженої особи (наприклад, необхідна оборона);

2. Обстановка (обставини місця і часу) виключає зараз можливість звернення за захистом до компетентних державних органів, або особа, права якої були порушені, діючи своєю волею і у своєму інтересі, вибирає оперативні заходи та засоби реагування, які є більш швидкими і чутливими для порушника;

3. Самозахист здійснюється перш за все силами самого потерпілого (суб'єкта, чиє право було порушено), що не виключає взаємодопомоги та сприяння у здійсненні захисту проти зазіхання з боку інших громадян і юридичних осіб;

4. Самозахист не повинна виходити за межі дій, необхідних для припинення порушення і повинна бути спів мірна порушення за своїми способів (у противному випадку вона може перетворитися на самоуправство або вилитися в перевищення меж необхідної оборони). [11]

Розглядаючи самозахист як один із способів захисту права, необхідно розрізняти вживаються уповноваженою особою для самозахисту своїх прав заходів превентивного характеру та заходи активно-оборонного характеру. Необхідна оборона і дії при крайній необхідності відносяться до заходів активно-оборонного характеру.

До заходів превентивного характеру належать, зокрема, використовуються власником заходи охорони свого майна. Які ж юридичні межі самозахисту цивільних прав?

Оскільки в суспільстві існують такі явища як крадіжки, грабежі, розкрадання, то очевидно само собою, що, визнаючи за громадянином або організацією право власності, оперативного управління, право користування, заставне або інше право на майно, закон визнає за ним також і право приймати необхідні заходи охорони цього майна від посягань. Однак при цьому необхідно пам'ятати, що право власника або особи, яка володіє майном на інших підставах, приймати необхідні заходи охорони майна, як і всяке інше суб'єктивне цивільне право чи входить до нього правомочність, підпорядковане принципу здійснення його відповідно до призначення. Охорона майна повинна здійснюватися відповідно до вимог закону.

Між тим, практиці відомі випадки, коли власник права виходить за встановлені законом рамки. Відомий, наприклад, випадок, коли власник з метою охорони свого володіння обгородив його колючим дротом, пропустивши через огорожу електричний струм. Очевидно, що вжиття таких заходів «охорони» свого майна переслідує не тільки цілі його охорони, але й має своїм завданням заподіяння шкоди, причому не тільки правопорушника, але і будь-якому іншій особі або тварині, яке доторкнеться до такого роду огорожі. Не гарантований від такого наслідки і сам власник.

Подібного роду заходи охорони, як представляють суспільну небезпеку, не тільки не припустимі з точки зору цивільного законодавства, але у разі настання тяжких наслідків можуть бути розглянуті як кримінальний злочин.

Одним із способів самозахисту цивільних прав є так звана необхідна оборона. Інститут необхідної оборони є комплексним інститутом, регламентованим як цивільних, так і кримінальним законодавством. І це не випадково. Справа в тому, що на практиці заподіяння шкоди в стані необхідної оборони зустрічається виключно при відображенні небезпеки, створюваної злочинною поведінкою особи. Звідси, зокрема, випливає єдність і самого поняття необхідної оборони як для кримінального, так і для цивільного права.

Згідно зі ст. 37 Кримінального кодексу необхідна оборона - це захист особистості і обороняющегося від суспільно небезпечних посягань. Відповідно до ст. 1066 ЦК шкода, заподіяна при самозахист в стані необхідної оборони без перевищення її меж, не підлягає відшкодуванню. [12] Дії власника права на захист особистих і майнових прав не визнаються протиправними, якщо вони вчинені в стані необхідної оборони.

Однак єдність поняття необхідної оборони для кримінального і цивільного права не означає абсолютної тотожності цих понять, як це часто презюмируется у цивілістичній літературі з даного питання. Справа в тому, що поняття необхідної оборони в цивільному праві в одному відношенні дещо ширше, ніж у кримінальному праві. Під необхідною обороною в цивільному праві слід розуміти не тільки такі дії обороняється, які підпадають під ознаки складу злочину, але і ті дії обороняється, які не підпадають під ознаки злочину, але підпадають під ознаки цивільного правопорушення. Так, наприклад, у випадку, коли з метою оборони від нападника обороняється розірвав на ньому одяг і зв'язав нею напав, ніяких підстав для визнання його дій підпадають під ознаки складу злочину може і не бути. Однак факт заподіяння шкоди в наявності, і така шкода не підлягає відшкодуванню як заподіяна в стані необхідної оборони.

Умови, при яких дії обороняється визнаються вчиненими в порядку необхідної оборони, за зазначеним вище винятком, однакові як для кримінального, так і для цивільного права.

З точки зору захисту цивільних прав необхідна оборона є одним із способів захисту прав уповноваженої особи. Проте оборона буде необхідною і в тих випадках, коли подібного роду діями здійснюється захист інтересів держави і суспільства, прав та інтересів інших осіб.

Ще одним способом самозахисту цивільних прав є дії уповноваженої особи в умовах крайньої необхідності. Ст. 1067 ЦК трактує крайню необхідність як небезпека, яка загрожує самому власнику прав або іншим особам, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами. Такі дії, як і дії в стані необхідної оборони, ЦК не визнає протиправними. Однак якщо в стані крайньої необхідності заподіяна шкода, то він, як правило, підлягає відшкодуванню. [13]

Крайня необхідність має відомі подібності з необхідною обороною, але разом з тим досить суттєво відрізняється від останньої.

Подібність крайньої необхідності з необхідною обороною полягає насамперед у тому, що дії особи як в стані необхідної оборони, так і в стані крайньої необхідності не є тільки і виключно у способи самозахисту цивільних прав, але являють собою також і засіб захисту інтересів держави, суспільства та інших (не уповноважених) осіб, причому інтересів як майнових, так і немайнових.

На відміну від необхідної оборони, яка є єдиним у своєму роді явищем, властивим в цивільному праві лише зобов'язаннями із заподіяння шкоди, крайня необхідність має в цивільному законодавстві цілий ряд подібних з нею правових явищ. Так, наприклад, ст. 179 ГК передбачає визнання недійсною угоди, укладеної «внаслідок збігу тяжких обставин», ст. 187 ДК допускає передоручення представником своїх дій іншій особі, коли він «змушений до цього силою обставин» та ін У зазначених випадках власник права також діє за обставин, які змушують його діяти певним чином. Однак, як видно з наведених прикладів, закон вживає тут інші формулювання і не говорить про крайню необхідність.

Особливість обставин, які закон відносить до крайньої необхідності, у порівнянні з наведеними випадками з точки зору цивільного права полягає в тому, що усунення небезпеки при цих обставинах не може бути здійснено звичайними способами і особа, що діє в стані крайньої необхідності, змушене використовувати кошти, пов'язані з заподіянням шкоди.

При цьому в одних випадках заподіяння шкоди може бути необхідним заходом запобігання небезпеці, тоді як в інших випадках шкода може виступати лише як супутнє явище, яке могло наступити, але могло і не наступити. Однак можливість заподіяння шкоди при запобіганні небезпеки в стані крайньої необхідності завжди усвідомлюється особою, вживають тих або інших заходів. Інакше кажучи, з суб'єктивної сторони заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності може бути як умисним, так і необережним. Але при будь-якому положенні обов'язковим є одна умова: шкода заподіяна повинен бути менш значним, ніж шкода відвернена.

Крайня необхідність досить істотно відрізняється від необхідної оборони і за своїм суб'єктивним складом, причому як з боку заподіювача шкоди, так і з боку потерпілого. Коли мова йде про необхідну оборону, то обороняється суб'єктом може бути тільки громадянин, але не юридична особа. Дещо інша справа з крайньою необхідністю. Якщо стосовно кримінального права питання про суб'єкта, що заподіює шкоду в стані крайньої необхідності, вирішується просто: їм може бути тільки окремий громадянин або кілька громадян, то стосовно до цивільного права можливо положення, при якому в стані крайньої необхідності виявляється юридична особа. Так, наприклад, при заподіянні збитків, що відносяться до загальної аварії, капітан, розпорядився викинути вантаж за борт, діє не від свого власного імені, а як представник судновласника, на якого згодом падає і частина збитків, що відповідає вартості судна.

За своїм характером правовідносини, що виникають у зв'язку з заподіянням шкоди в стані крайньої необхідності, можуть бути двох видів.

В одних випадках, коли особа, що діє в стані крайньої необхідності, заподіює шкоду, захищаючи свої власні права та інтереси, ми маємо справу лише з двома учасниками правовідносин: заподіювача шкоди і потерпілим. Стосовно до цих випадків діє норма законодавства, яка зобов'язує заподіяла шкоду відшкодувати його. Однак, оскільки заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності розглядається законом як дію правомірна, суд має право при визначенні розміру відшкодування шкоди врахувати майнове становище особи, яка заподіяла шкоду, і знизити розмір відшкодування шкоди.

У тих же випадках, коли заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності мало місце в інтересах третьої особи, фактичні відносини між особами набувають іншого характеру. Тут з'являються три учасника цих відносин: заподіювач шкоди, потерпілий і третя особа, в інтересах якої діяв заподіювач шкоди. Створюється положення, аналогічне діям однієї особи в інтересах іншої без доручення, але пов'язане з заподіянням шкоди іншій особі.

Для таких випадків, суд, враховуючи обставини, при яких була заподіяна шкода, має право або покласти обов'язок по її відшкодуванню на третю особу, в інтересах якої діяв заподіяв шкоду, або звільнити від відшкодування шкоди повністю або частково як цю третю особу, так і заподіяла шкоду.

При цьому закон звертає особливу увагу на необхідність врахування обставин, при яких була заподіяна така шкода, зокрема характеру, способу та розміру заподіяної шкоди, характеру і ступеня необхідності заподіяння шкоди, суспільної значущості спасаемого блага, майнового стану заподіювача шкоди, потерпілого та особи, в інтересах якої було завдано шкоди і т.д. Вирішувати питання тільки за принципом відшкодування шкоди особою, в інтересах якої було завдано шкоду, означає свідомо відмовитися від урахування цих особливостей конкретного випадку, що, у свою чергу, може спричинити за собою несправедливе рішення. [14]

Поряд з самозахистом цивільних прав, яка представляє собою застосування уповноваженою особою фактичних заходів з охорони своїх прав та інтересів, цивільне законодавство надає уповноваженій особі можливість застосування до правопорушника заходів оперативного впливу.

Під заходами оперативного впливу розуміються такі юридичні засоби правоохоронного характеру, які застосовуються до порушника цивільних прав та обов'язків безпосередньо уповноваженою особою як стороною в цивільному право відношенні без звернення за захистом права до компетентних державним чи громадським органам. [15]

На відміну від самозахисту цивільних прав, яка має на меті охорону особистості громадянина, права власності або інших прав організацій і громадян, що мають речове-правовий характер, заходи оперативного впливу нерозривно пов'язані з зобов'язальними відносинами. Вони являють собою один з видів правових гарантій, спрямованих на забезпечення належного виконання зобов'язань шляхом надання уповноваженою стороні права безпосереднього оперативного впливу на свого несправного контрагента.

Сюди належать, зокрема, переклад постачальником платника на попередню оплату продукції; відмова від недоброякісного або простроченого виконання; погашення уповноваженою особою сум, належних йому з боржника, за рахунок коштів, що підлягають виплаті боржнику; виконання певних робіт, не виконаних боржником, за рахунок останнього і затримка у видачі вантажу вантажоодержувачу до внесення ним усіх належних платежів, та інших.

Як видно з цього далеко не повного переліку, випадки застосування уповноваженою особою до зобов'язаному особі правоохоронних заходів оперативного впливу в цивільному праві досить численні і різноманітні. Проте всі вони володіють деякими особливостями, які дозволяють виділити їх в особливу категорію правоохоронних заходів оперативного впливу і разом з тим відмежувати їх від інших правоохоронних заходів, зокрема від цивільно-правових санкцій, які є заходами цивільно-правової відповідальності.

Перша особливість цих заходів полягає в тому, що всі вони мають своїм завданням охорону прав та інтересів уповноваженої особи і тому з повною підставою можуть бути названі правоохоронними заходами. Правоохоронний характер цих заходів знаходить своє вираження в тому, що вони застосовуються уповноваженою особою лише у випадку, коли зобов'язана сторона допустила ті чи інші порушення, наприклад не виконала зобов'язання у встановлений термін, ухиляється від виконання тих чи інших робіт, систематично затримує платежі тощо п. Тому односторонні дії громадян або організацій, що вживаються ними поза зв'язку з порушенням обов'язку іншою стороною цивільного правовідносини, які не можуть бути віднесені до оперативних заходів правоохоронного впливу, хоча б по своїй формі вони і були схожі з останніми.

Друга особливість заходів оперативного впливу полягає в тому, що ці заходи мають характер односторонньої дії уповноваженої суб'єкта цивільних правовідносин. Це такі заходи, які застосовуються до правопорушника безпосередньо самим уповноваженою особою, але у всіх без винятку випадках застосування їх є правом управомоченной боку і відбувається у позасудовому, в не арбітражному і т.п. порядку, тобто без звернення до компетентних державних органів. Саме ця обставина дає підстави визначити ці заходи як заходи оперативного характеру.

Такий порядок застосування даних заходів істотно відрізняє їх від цивільно-правових санкцій, які застосовуються компетентними державними органами в результаті розгляду цивільних справ. При цьому слід звернути увагу на те, що заходи оперативного впливу застосовуються управомоченной стороною не як органом адміністративним по відношенню до правопорушника, а саме як стороною в цивільному право відношенні.

Третя особливість заходів оперативного впливу полягає в тому, що односторонній характер застосування уповноваженою особою цих заходів визначає собою і специфічний характер гарантій їх правильного застосування. Важливе значення у зв'язку з цим набувають два моменти:

по-перше, різноманітний і багато в чому індивідуальний характер заходів оперативного впливу, породжений специфікою регульованих відносин, передбачає необхідність точного і імперативного визначення в законі специфічних і також багато в чому індивідуальних умов та меж їх застосування;

по-друге, з метою забезпечення їх правомірного використання уповноваженою особою закон надає право зобов'язаному особі у разі необґрунтованого застосування до нього заходів оперативного впливу оскаржити правильність їх застосування в суді.

Четверта особливість оперативних заходів полягає в тому, що застосування їх уповноваженою особою тягне за собою невигідні наслідки для зобов'язаної особи. Ця обставина на перший погляд зближує заходи оперативного впливу з цивільно-правовими санкціями. Насправді ж і з цього боку між ними є велика різниця. Якщо застосування цивільно-правових санкцій тягне за собою безпосередні та невідворотні невигідні наслідки для правопорушника, то застосування заходів оперативного впливу при необхідній позитивної реакції на них з боку зобов'язаної особи може і спричинити за собою невигідних наслідків або значно зменшити їх розмір.

Так, наприклад, стягнення з несправного контрагента неустойки (пені, штрафу) або збитків безпосередньо тягне за собою зменшення в його майні, тоді як, наприклад, затримка пароплавством вантажу до внесення вантажоодержувачем всіх належних платежів може і спричинити за собою невигідних наслідків для останнього, якщо ці платежі будуть внесені в найкоротший термін. З цього випливає, що застосування заходів оперативного впливу передбачає настання невигідних наслідків для зобов'язаної особи, як правило, лише в кінцевому рахунку.

П'ята особливість заходів оперативного впливу полягає в їх особливому призначенні в цивільному праві. Загальновідомо, що цивільно-правові санкції як заходи цивільно-правової відповідальності виконують у суспільстві насамперед відшкодувальним функцію. Незалежно від того, покривають чи вони збитки потерпілої сторони в повному обсязі або тільки частково, їх головна функція полягає у відновленні майнової сфери потерпілої сторони. Але так як це відновлення майнового становища потерпілого здійснюється за рахунок правопорушника, то цілком зрозуміло, що поряд з цим цивільно-правові санкції виконують також функцію майнового впливу на порушника цивільних прав та обов'язків.

На відміну від санкцій заходи оперативного впливу хоча і пов'язані в кінцевому рахунку з невигідними майновими наслідками для правопорушника, тим не менш, вони, як правило, не пов'язані з відновленням майнової сфери потерпілого, і тому відшкодування втрат, понесених уповноваженою особою, яка не є їхньою функцією. Будучи, як і санкції, заходами правоохоронного порядку, вони мають своїм призначенням передусім спонукання іншої сторони до належного виконання своїх обов'язків. Тому забезпечення належного виконання і є головна функція заходів оперативного впливу. Очевидно, разом з тим, що зв'язок оперативних заходів з невигідними майновими наслідками для правопорушника надає їм характер заходів майнового впливу.

Межі застосування уповноваженою особою заходів оперативного впливу визначаються тими умовами, за наявності яких уповноважених вправі скористатися тією чи іншою мірою. Умови ці передбачені законом та за своєю юридичною силою є вимогами імперативного характеру, відступи від яких неприпустимі, за винятком випадків, передбачених законом. [16]

Говорячи про Неюрисдикційна способи захисту права, не можна забувати, що, надаючи численні і різноманітні засоби захисту носіям суб'єктивних цивільних прав, цивільне законодавство разом з тим передбачає і певні межі захисту права.

Необхідність встановлення меж захисту суб'єктивних цивільних прав обумовлена завданнями цивільно-правової охорони порушених або оспорюваних прав. Реальність і гарантованість суб'єктивних цивільних прав у суспільстві не можна розуміти однобічно, тільки як забезпечення прав з боку громадянських правовідносин. Здійснення будь-якого суб'єктивного права, а тим більше його здійснення шляхом застосування до зобов'язаною стороні заходів державно-примусового характеру завжди зачіпає не тільки інтереси самого уповноваженої особи, а й інтереси держави і суспільства в цілому, інтереси зобов'язаної сторони, а в ряді випадків також і інтереси третіх осіб. Завдання правосуддя полягає тому не тільки в захисті прав заявника вимоги - уповноваженої особи, а й у забезпеченні інтересів держави і суспільства, інтересів зобов'язаної сторони, прав та інтересів інших організацій і громадян, в тій чи іншій мірі зацікавлених у правильному результаті справи. Тому захист прав за самою своєю природою не може бути безмежною. Здійснення права на захист також має свої межі. [17]

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: