Особливості та межі судового захисту цивільних прав

Ст. 11 ЦК закріплює два важливих положення:

а) цивільні права підлягають судовому захисту незалежно від того, чи є відповідне зазначення в ЦК та інших законах. Винятки з цього правила - захист цивільних прав в адміністративному порядку - можуть встановлюватися лише законом. При цьому суд контролює законність рішень, прийнятих в адміністративному порядку. Коли закон надає суб'єктові можливість звернутися за захистом порушених прав або в суд, або до державного чи іншого органу,вибір способу захисту належить учаснику правовідносини;

б) суд захищає як порушене, так і оспорюване право. Наприклад, одна зі сторін цивільних правовідносин вважає, що договір укладено, а друга оскаржує укладення договору або вважає угоду нікчемною. У цьому випадку можливо пред'явлення до суду позову про визнання наявності договірних відносин або про визнання договору дійсним, тобто відповідним законом.

До судових органів, що захищає цивільні права, відносяться суди загальної юрисдикції, арбітражний суд, третейський суд. Підвідомчість справ між судами розмежовується процесуальним законодавством - Цивільним процесуальним кодексом і Арбітражним процесуальним кодексом.

Для розмежування компетенції судів при захисті громадянських прав процесуальним законодавством використані два критерії: суб'єктний склад сторін спору і (або) характер правовідносини, за яким виникла суперечка. Як правило, суб'єкти спірних відносин зумовлюють підвідомчість спору. Спори між юридичними особами підвідомчі арбітражному суду, як і суперечки, стороною яких виступає громадянин як індивідуальний підприємець. У судах загальної юрисдикції розглядаються інші спори за участю громадян. Виняток становлять справи за участю громадян - кредиторів за заявами про визнання юридичної особи або індивідуального підприємця неспроможним (банкрутом) і за заявою громадян про визнання незаконною відмову в реєстрації або ухиленні від державної реєстрації індивідуального підприємця.

За згодою сторін спір може бути переданий на вирішення третейського суду. В Україні можуть створюватися третейські суди для розгляду конкретної справи або постійно діючі суди. Сторони вправі передбачити в договорі передачу виникли або можуть виникнути спорів на розгляд відповідного третейського суду, тобто включити в договір арбітражне застереження, але можливо угоду про передачу в третейський суд спорів з приводу трудових і сімейних правовідносин. Рішення третейського суду виконується сторонами добровільно, при невиконанні застосовується примус на основі виконавчого листа, видаваного судом загальної юрисдикції або арбітражним судом. [18]

Можливість звернутися до компетентних державних органів за захистом матеріального суб'єктивного права є найважливішою у змісті належить уповноваженій особі права на захист. І хоча забезпечувальну сторону права не можна зводити лише до застосування заходів державного примусу, слід визнати, що підключення уповноваженою особою до реалізації свого права апарату державного примусу є найважливішою умовою реальності та гарантованості прав громадян та юридичних осіб.

Чим же визначаються межі здійснення вимоги про захист права?

Слід насамперед мати на увазі, що вимога захисту права має дві сторони: процесуально-правову, пов'язану з порядком заяви та розгляду вимоги, і матеріально-правову, пов'язану з його задоволенням. Тому питання про межі здійснення названого вимоги слід розглядати з позицій як матеріально-правових, так і процесуально-правових. Проблеми процесуально-правових меж здійснення вимоги захисту права виходять за рамки цієї роботи. Тому тут будуть розглянуті лише ті питання, які в значній мірі пов'язані з проблемами матеріально-правового характеру. У зв'язку з цим особливо важливого значення набувають три проблеми: по-перше, питання про межі здійснення уповноваженою особою вимоги захисту права у зв'язку з встановленням певної підвідомчості цивільно-правових спорів, по-друге, питання про межі здійснення названого права в часі, по - третє, питання про здійснення вимоги захисту права відповідно до його призначення.

1. Межі здійснення вимоги захисту права і розгляд цивільних справ в адміністративному порядку. Питання про підвідомчість - це, перш за все, питання про те, який державний орган правомочний розглядати той чи інший цивільно-правовий спір, на кому саме лежить обов'язок захистити порушене суб'єктивне цивільне право заявника. Від правильного рішення про підвідомчості спорів залежить забезпечення реальності та гарантованості прав громадян і організацій.

Особливо важливе значення проблема підвідомчості цивільно-правових спорів набуває у зв'язку з розглядом цивільних справ в адміністративному порядку. Це пояснюється, перш за все, тим, що адміністративний порядок розгляду спорів, володіючи деякими перевагами, зокрема можливістю значно скоротити терміни розгляду спорів, тим не менш не володіє необхідною кількістю правових засобів, що забезпечують максимальну гарантію правильного вирішення справи. Дозвіл цивільних спорів в адміністративному порядку характеризується мінімумом визначеної законом процесуальної форми, хоча і в цьому випадку захист права здійснюється у встановленому законом порядку, з дотриманням певних правил і наданням сторонам відомих правових гарантій.

Адміністративне вирішення цивільних справ має винятковий характер, тобто застосовується лише у випадках, передбачених законом. Це не випадково, так як закономірністю розвитку права є відповідність матеріального права процесуальних форм його захисту. Практично це означає, що як матеріальне право, так і процесуальна форма його захисту повинні базуватися на одних і тих же основних принципах. Відповідність процесуальної форми характером матеріального права виявляється також у тому, що характер матеріального права визначає основну сферу докладання даної процесуальної форми його здійснення і захисту.

Це відповідність знаходить своє вираження в тому, що сам характер процесуальної форми здійснення та захисту в значній мірі визначається специфічними особливостями матеріального права, особливостями складаються між учасниками матеріально-правових відносин. Особливість цивільних правовідносин полягає насамперед у рівному становищі їх учасників, в їх незалежне (в адміністративному або майновому відношенні) положенні по відношенню один до одного. З цього випливає, що процесуальна форма захисту цивільних прав повинна відповідати принаймні таким вимогам:

1) Її застосування має бути розраховане на виникнення спору між сторонами;

2) Вона повинна використовуватися при порушенні справи самими сторонами (або особами, покликаними діяти таким чином в інтересах однієї зі сторін);

3) Вона повинна забезпечити рівне становище сторін при розгляді спору;

4) Орган, який розглядає спір, не повинен бути зацікавлений у вирішенні справи на користь однієї зі сторін;

5) Форма захисту повинна забезпечити максимум гарантій правильного вирішення спору.

Всім цим вимогам повною мірою відповідає лише позовна форма захисту цивільних прав, яка тому і є основною формою їхнього захисту.
Адміністративний порядок цим вимогам у значній мірі не відповідає. За своїм характером він відповідає таким відносинам, які засновані на підпорядкуванні одного суб'єкта іншому. Тому основна сфера його застосування - це розгляд спорів, що виникають з адміністративно-правових відносин. [19]

2. Межі здійснення вимоги захисту права в часі. Як вже зазначалося, основною процесуальною формою захисту цивільних прав є позовна форма їх захисту. Однак вимога захисту права у позовній формі, звернене до суду чи арбітражу, не може бути безмежним у часі. Це зумовлено, по-перше, встановленням в законі або договорі термінів існування самого суб'єктивного права, з припиненням якого природно відпадає й потреба в його захист, по-друге, неприпустимістю тривалої невизначеності в існуванні самої можливості застосування заходів примусового впливу до правопорушника, дії якого, вчинені в минулому, після закінчення значного часу можуть втратити свій суспільно небезпечний характер, і застосування до нього заходів примусового впливу може виявитися не тільки не потрібною, але і суперечить цілям правового примусу в суспільстві, по-третє, необхідністю з'ясування об'єктивної істини при розгляді кожного громадянського справи, так як з часом можуть бути втрачені або знецінені докази, без яких правильне рішення справи стане неможливим, по-четверте, необхідністю усунення повільності і тяганини при захисті прав громадян та юридичних осіб.

Здійснення уповноваженою особою вимоги захисту права, зверненого до суду, обмежена термінами позовної давності. Ст. 195 ЦК [20] визначає позовну давність як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено.

Це означає, що правовим наслідком закінчення строку позовної давності є втрата уповноваженою особою можливості здійснити належне йому матеріальне право у примусовому порядку.

3. Здійснення вимоги захисту права відповідно до його призначення. Вимога захисту права, тобто звернення громадян та організацій до компетентним державним чи громадським органам за захистом порушеного права, являє собою, якщо так можна сказати, останній етап реалізації суб'єктивного цивільного права. Особливістю цього етапу реалізації матеріально-правових вимог є те, що в даному випадку уповноважених суб'єкт вдається до допомоги держави, вимагає забезпечення здійснення або захисту його права за допомогою підключення до цього апарату державного примусу.

Обов'язок особи здійснювати право відповідно до його призначення діє на всіх стадіях здійснення суб'єктивного цивільного права. Уповноважених суб'єкт зобов'язаний належним чином здійснювати належне йому право як при реалізації його своїми власними діями, наприклад, при здійсненні володіння, користування та розпорядження своїм майном, так і при заяві тих чи інших вимог до зобов'язаному суб'єкту цивільних правовідносин. Особа зобов'язана дотримуватися цього правила також і при здійсненні права на захист, у тому числі і при заяві вимоги про захист права компетентним державним органом.

Більше того, саме в цьому останньому випадку обов'язок здійснення суб'єктивного права відповідно до його призначення діє з особливою силою, так як в даному випадку мова йде не про звичайний, а про примусове здійсненні права з використанням відносно правопорушника заходів державно-примусового характеру. Зловживання правом в цьому випадку може не тільки привести до порушення законності та ущемлення прав та інтересів інших громадян та організацій, але певною мірою може також завдати шкоди авторитету органу, що розглядає спір.

Встановлення факту зловживання вимогою захисту права, як і всяке інше здійснення права в протиріччі з його призначенням, повинна мати своїм наслідком відмова у захисті права, а в ряді випадків і інші передбачені законом наслідки. Однак не всякий відмова у захисті права, наприклад, не всякий відмову в позові, свідчить про зловживання правом на захист. У зв'язку з цим перш за все необхідно з'ясувати, в чому полягає призначення вимоги захисту права має бути визнано здійсненим у протиріччі з його призначенням у суспільстві.

Призначення вимоги захисту права полягає, перш за все, в тому, що воно має на меті забезпечити примусову реалізацію порушеного суб'єктивного цивільного права. Це означає, що вимога захисту права має достатні підстави матеріально-правового характеру для застосування заходів примусового порядку лише при наявності порушення права. У тих же випадках, коли вимога захисту права заявлено при відсутності самого факту порушення права, таких підстав, як правило, немає. Виняток у цьому відношенні складають лише такі випадки, як, наприклад, позови про визнання права, про встановлення факту, що має юридичне значення, де такого порушення може і не бути і сама вимога заявлено в значній мірі з метою уникнення такого порушення в майбутньому.

Зі сказаного вище, звичайно, не випливає, що порушення права є єдиним матеріально-правовою підставою для застосування заявленої вимоги. Для задоволення заявленої вимоги захисту права необхідні й інші умови, зокрема протиправну поведінку правопорушника, наявність шкоди чи збитків, вина, тощо, наявність яких у різних поєднаннях необхідно в залежності від характеру того або іншого конкретного випадку. Однак порушення суб'єктивного цивільного права є обов'язковою умовою задоволення заявленої вимоги у всіх без винятку випадках. [21]

Висновок

Як ми бачимо, в сучасному суспільстві, яке активно створює систему ринкової економіки, проблема захисту цивільних прав досить гостра. Від ефективності дій по захисту своїх суб'єктивних прав, у кінцевому рахунку, залежить успіх комерційної діяльності як фізичних, так і юридичних осіб, що є важливим показником для всієї економіки держави.

На жаль, законодавець недостатньо детально регламентує здійснення конкретних способів захисту права (зокрема, Цивільний кодекс не регламентує порядок здійснення та межі самозахисту, а лише вказує, що такий спосіб захисту права допускається). Непоодинокі й розбіжності норм законодавства з думкою авторитетних вчених-теоретиків (наприклад, законодавець відносить самозахист права до способів захисту цивільних прав, у той час як окремі цивілісти вважають її не способом, а формою захисту).

Досить актуальним для нашого суспільства і питання про межі захисту цивільних прав. Необхідно чітко уявляти собі (особливо при здійсненні Неюрисдикційна способів захисту) ту грань, яка відділяє захист суб'єктивного права від свавілля. У зворотному випадку особа, чиє право було порушено, ризикує тим, що його дії можуть бути розцінені як зловживання правом. Межі захисту цивільних прав повинні бути чітко позначені, захист особою свого суб'єктивного права не повинна порушувати суб'єктивних прав і інтересів інших осіб.

Цікавий той факт, що питання здійснення цивільних прав досить широко висвітлено в літературі, особливо радянського періоду, у той час як питання їх захисту не так популярні серед учених, хоча слід зазначити, що останнім часом при всій мізерності наукових досліджень взагалі (про що свідчить, наприклад, майже повна відсутність монографій), теми захисту суб'єктивних прав приділяється все більше й більше місця. Належна увага надає питань захисту порушених прав і законодавець, і судова практика. І все одно проблема ще не вивчена на належному рівні.

Необхідно приділяти більшу увагу способам захисту цивільних прав як на законодавчому, так і на доктринальному рівні. Особливе значення при цьому має регламентація Неюрисдикційна способів захисту (в першу чергу, самозахисту цивільних прав та заходів оперативного впливу), як найбільш доступних для учасників цивільного обороту способів захисту їх суб'єктивних прав.

Список використаної літератури

1. Брагінський М.І., Витрянский В.В. Договірне право: загальні положення. - М., Статут, 2007
4. Цивільне право України: Курс лекцій / За ред. О.Н. Садикова. - М.: Юридична література, М., 2007
5. Цивільне право: Підручник / За ред. Е.А. Суханова. - М., 2007
6. Цивільне право: Підручник / За ред. А.П. Сергєєва, Ю.К. Толстого - М.: Проспект, 2007
7. Грибанов В.П. Здійснення і захист цивільних прав. - М.: Статут, 2008
8. Коментар до Цивільного кодексуУкраїни. Частини перша - третя / Под ред. Є.Л. Забарчук. - М., 2007
9. Корабльова М.С. Захист цивільних прав: нові аспекти / / Актуальні питання цивільного права. - М., 2008

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: