Ситуація постмодерну» у філософії та культурі – Ж.-Ф.Ліотар

У культурно-естетичному плані постмодернізм виступає як засвоєння досвіду художнього авангарду ("модернізму" як етичного феномену). Він стирає межі між раніше самостійними сферами духовної культури і рівнями свідомості - між "науковою" і "буденною" свідомістю, "високим мистецтвом" і "кітчем". Постмодернізм остаточно закріплює перехід від "твору" до "конструкції", від діяльності по створенню творів до діяльності з приводу цієї діяльності. Постмодернізм свідомо переорієнтовує естетичну активність з "творчості" на компіляцію і цитування, з створення оригінальних творів на колаж. При цьому він не прагне ствердити деструкцію на противагу творчості, маніпуляції і гри з цитатами - серйозному творенню, а намагається дистанціюватися від самих опозицій "руйнування - творення", "серйозність - гра".

Важливою рисою постмодерну є театралізація, оскільки всі суттєві події набувають форми шоу, яскравого спектаклю; навіть політика із сфери активної та серйозної діяльності людини-громадянина перетворюється на видовище, місце емоційної розрядки. У постмодерному суспільстві не може бути революцій, бо немає глибоких протиріч, достатньої енергії та пристрасті; політика все більше наповнюється азартом, грою, все менше опікується розробкою програм, висуненням стратегічних цілей, осмисленням об'єктиного стану суспільства.

Французький філософ Жан Франсуа Ліотар (1924-1998) закликає оголосити "війну цілому", істині як системності аналізу, критикує всю попередню філософію як філософію історії, прогресу, визволення та гуманізму. Він вважає, що всі ідеали модерну виявились невиправданими, особливо це стосується ідеалу звільнення людини та людства.

Весь постмодерн Ліотар визначає як "складність": прогрес помітно звільнив місце розвитку, а тому для змін в сучасному світі більше підходить поняття зростаючої складності. Проект модерну через втрату всіх ідеалів і цінностей Ліотар вважає не тільки незавершеним, а незавершуваним у принципі. У своїй книзі "Спор" (1983) Ліотар доводить, що не існує ніяких об'єктивних критерієв для вирішення суперечок, проте в реальному житті вони вирішуються, тому є переможці та ті, що програли. Подавлення однієї позиції іншою можна уникнути завдяки тільки універсалізації та абсолютизації будь-чого, в ствердженні справжнього плюралізму, в опорі всякій несправедливості.

Як твердить Ліотар, немає і не може бути універсальної мови, як немає і не може бути універсальної раціональності - є лише різні "мовні ігри". Серед них можна виділити денотативні (значення) і прескриптивні (дія). В інтересах владних структур деякі мислителі намагаються затушувати різницю між ними, називаючи денотативні висловлювання метапрес-криптивними, і корені цього, як вважає Ліотар, слід шукати не у логічній, а у соціальній сфері, не у семантиці, а у прагматиці.

Соціальна прагматика, яку розробляє Ліотар, виявляє складне переплетення гетерогенних висловлювань, демонструючи при цьому, що ніякої метапрескрипції, загальної для всіх "мовних ігор", встановити неможливо. Більше того, встановлювати її не потрібно і навіть шкідливо, бо будь-яка претензія на вироблення загальнообов'язкових правил і норм містить у собі небезпеку терору.

В “Ситуації постмодерну” Ліотар наводить ще один приклад жанрового конфлікту між науковим і наративним дискурсом, який він вважає так само неусувним, як конфлікт етичного та когнітивного дискурсів. Наука зводить наративне знання, що міститься в традиційних історіях, до рівня дикості й примітивності, не вартих уваги та інтересу.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: