Правління Живкова в Болгарії.

У 1954 р. Генеральним секретарем ЦК БКП став Тодор Живков. Кінець 50-х - 60-ті роки для країни пройшли без потрясінь.

У 1971 р. відбувся Х з'їзд БКП, на якому була прийнята нова програма БКП - програми побудови розвинутого соціалізму. В цьому ж році було прийнято і нову Конституцію, в який закріплювалася керівна роль БКП і її союзниці БЗНС. Вищим державним органом стала Державна Рада, головою якої було обрано Т. Живкова.

На кінець 60-х р. були вичерпані ресурси, які дозволили здійснити індустріалізацію. До того ж існуюча система управління виявилася неефективною. У країні стали наростати труднощі. В середині 80-х р. Болгарія вступила в смугу економічної кризи. Сотні підприємств були збитковими. Їх існування підтримувалося за рахунок дотацій з державного бюджету. Росла собівартість продукції. Імпорт промислового устаткування з країн Заходу, пов'язаний з прагненням модернізувати ряд галузей народного господарства, набагато перевищував експорт. Якість болгарських товарів не відповідала світовому рівню, що робило їх не конкурентоспроможними на західних ринках.

У пошуках виходу із ситуації склалося, болгарське керівництво намагалося скористатися досвідом ФРН і Японії, де, крім великих підприємств, діє велика кількість середніх і дрібних, які чітко обслуговують своїх партнерів. Почали створюватися спеціалізовані дрібні ісредніе підприємства, використовуючи новітню технологію і будучи незв'язаних жорстким плануванням, могли швидко реагувати на зміни попиту споживачів. Для розширення зв'язків з країнами Заходу дозволено створювати спільні підприємства зі змішаним капіталом на території Болгарії та за кордоном.

Всі ці заходи не дали очікуваного результату. Адміністративно-командна система, збереження жорсткого централізованого планування перешкоджали ефективному розвитку економіки. Зросла заборгованість країни (9 млрд. дол.).

Положення ускладнювалося кризовим станом сільського господарства. Курс на об'єднання державних господарств і виробничих кооперативів в агропромислові комплекси (АПК) призвів до створення гігантських АПК, що нараховували по 50-75 тис. га. Одержуваний ними прибуток передавався майже повністю в центр. Колишні кооператори перетворилися на сільськогосподарських робітників, які мало зацікавлені в результаті своєї праці. Почалася втеча молоді з села. Для уборки врожаю доводилося залучати армію. Починаючи з 1985 р., Болгарія, яка була експортером сільгоспродукції, була змушена ввозити продовольчі товари.

Низька ефективність економіки призвела до зниження життєвого рівня населення, небувалих розмахів отримала спекуляція і корупція. Т. Живков, який зосередив у своїх руках величезну владу, своїм політичним курсом ще більше загострював труднощі, що переживала Болгарія. Окруживши себе родичами і підбираючи до складу керівництва особисто особисто відданих йому людей, Живков жорстоко розправлявся з тими, хто пробував виступати з критикою на його адресу.

У національній політиці Живков прийняв курс на болгаризацію всіх етнічних груп, національних меншин, з метою створення «Монолітної єдності болгарської нації». Така політика призвела до наступу на права тюркомовного і мусульманського населення: закривалися мечеті, заборонялися мусульманські обряди, а людей насильно змушували брати болгарські імена. В 1984-1985 рр. майже 850 тис. чол. були змушені змінити мусульманські імена на болгарські.

Населення Болгарії вітало перебудову, що почалася в СРСР, очікуючи, що партійно-державне керівництво, яке постійно підкреслювало свою відданість Радянському Союзу, наслідуватиме його приклад.

Перебудова в СРСР не сприймалася керівництвом Т. Живкова як взірець для наслідування, воно вважало, шо Болгарія значно випередила СРСР за всіма напрямами реформування суспільства. Вже в 1987 р. між болгарським лідером та М. Горбачовим виник конфлікт. Останній обвинувачував Т. Живкова в прозахідній орієнтації та підриві керівної ролі компартії. У свою чергу, Т. Живков наполягав на неприйнятності радянського варіанта перебудови для Болгарії. Так, у березні 1988 р. він повчав представників інтелігенції: «Перебудова в СРСР—як тайга,—зверху шумить, а знизу нічого не чути. Там піднімається брудна політична піна, і ми не дозволимо переносити її на нас».

Політика болгарського керівництва вирізнялася непослідовністю та імпульсивністю дій, шо певною мірою дезорієнтувало горбачовське керівництво. Такі кроки, як постанова про ліквідацію «атрибутів влади», відміна урочистих святкових демонстрацій та вивішування портретів членів політбюро тощо, створювали ілюзію глибинної перебудови в Болгарії. Але тут було більше балаканини, пози або навіть фарсу, ніж прагнення до справжніх змін. Сам Т. Живков зневажливо назвав перебудову «кашею», «плутаниною». Сліпота та ретроградність такого політичного курсу могли призвести до вибуху народного невдоволення.

Влітку 1987 на пленумі ЦКБКП Живков був змушений визнати, що є «випадки рецидиву культу особи» і пообіцяв покінчити з всевладдям партійного апарату. Була проголошена необхідність створення «нової моделі соціалізму», реформ системи управління економікою і адміністративного поділу країни. Однак оголошені реформи не привели до ліквідаціі адміністративно-командної системи. Вся повнота влади як і раніше була зосереджена в руках Живкова та його оточення.

Влітку 1989 р. становище у країні різко загострилося. Оголошена Живковим «перебудова» не виправдала очікувань. Продовжували зростати інфляція і товарний голод. Закон про право вільного виїзду за кордон призвів до масової втечі до Туреччини мусульманского і тюркомовного населення, яке в основном займалося сільським господарством (виїхало 350 тис. осіб, хоча бажаючих було значно більше, але Туреччина закрила кордон). Події в НДР, Чехословаччині та інших країнах Східної Європи привели в рух сили, що виступали за справжню перебудову.

В кінці жовтня 1989 член Політбюро ЦК БКП міністр закордонних справ П. Младенов надіслав партійному керівництву відкритого листа, в якому звинуватив Т. Живкова в неприпустимих методах управління. 10 листопада 1989 ЦК БКП звільнив Живкова з поста Генсека, а незабаром і з поста Голови Держради. На знову пост президента Болгарії було обрано Петра Младенова.

35. Утвердження монополії компартії на владу у Югославії.

На початку вересня 1945 р. у зв'язку з виборами до Установчої Скупщини політична боротьба в країні ще більше загострилася. Очолювана М. Гролом "об'єднана опозиція" заявила про відмову брати участь у виборах. Вона вимагала прийняття демократичнішо-го виборчого закону й звинуватила комуністів у проведенні політики терору та залякування виборців. Бойкотувати вибори закликав віруючих і католицький єпископат. Посилився тиск на уряд Тіто з боку Англії та США, які звинувачували його в порушенні досягнутої раніше угоди щодо створення об'єднаного уряду, встановленні "однопартійного режиму", систематичному порушенні демократичних прав і свобод громадян. Проте, спираючись на підтримку СРСР, уряд Тіто відкинув звинувачення. Комуністи організували маніфестації на підтримку політики Тимчасового народного уряду.

На виборах 11 листопада 1945 р. Народний фронт виступив з єдиним списком кандидатів. З майже 8,4 млн. виборців у виборах взяли участь 7,4 млн., 90 % із них проголосували за кандидатів НФ ("список Тіто"). Опозиція зібрала 9,5 % голосів. Результати виборів викликали у країні неоднозначну реакцію. КПЮ розцінила їх як вияв широкої народної підтримки НФ, політики Тимчасового уряду на чолі з Тіто. Лідери опозиції звинувачували комуністів у фальсифікації підсумків голосування й відмовились визнати їх законними. Наслідки виборів стали ще однією поразкою антикомуністичної опозиції, що посилило суперечності в її лавах.

29 листопада 1945 р. відкрилася перша сесія Установчої Скупшини. З 524 депутатів404 були членами КПЮ. Скупщина майже одностайно ухвалила Декларацію про ліквідацію монархії і проголошення Федеративної Народної Республіки Югославії (ФНРЮ) у складі шести республік (Боснія та Герцеговина, Македонія, Сербія, Словенія, Хорватія, Чорногорія) та двох автономних областей у межах Сербії (Воєводина й Косово). Уряди Великої Британії та США 22 грудня 1945 р. визнали ФНРЮ. 31 січня 1946 р. прокомуністична більшість Установчої Скупщини затвердила конституцію ФНРЮ, яка закріпила однопартійний режим комуністичної диктатури. З прийняттям цього документа прискорився процес формування командно-адміністративної системи, зрощування партійного й державного апаратів, посилились переслідування опозиції. Дедалі частіше в боротьбі проти політичних супротивників комуністи використовували служби безпеки та внутрішніх справ.

На початку 1946 р. опозиція ще сподівалася на можливість легальної політичної діяльності в період підготовки виборів до скупщин республік Югославії. Керівництво КПЮ перенесло вибори на осінь 1946 р. й прискорило комунізацію країни за радянським зразком. Навесні 1946 р. держава контролювала 82 % всієї промисловості, переважну частину оптової торгівлі, займала вирішальні позиції в банківській справі. Це дало можливість здійснити перехід до планового ведення господарства в державному секторі економіки. 25 травня 1946 р. прийнято закон про загальнодержавний план і державні органи планування, в якому формулювалися загальні принципи планування й затверджувалася структура державних планових органів за радянським зразком.

Перехід КПЮ до реалізації соціалістичних завдань, відмова від компромісів з опозицією, використання силових методів щодо колишніх союзників по Народному фронту зумовили втрату опозицією політичної ролі й встановлення у країні наприкінці 1946 р. політичної монополії КПЮ, що вело югославське суспільство до тоталітарного режиму.

Соціально-економічні передумови утвердження тоталітаризму в Югославії крилися в економічній відсталості країни, що посилювалася воєнною руїною й неминучою люмпенізацією населення. Давалися взнаки також відсутність демократичних традицій, зрослий за роки війни вплив Радянського Союзу й КПЮ. До того ж стара державна система була замінена ще в ході визвольної війни і комуністи в Югославії взяли курс на встановлення своєї влади раніше, ніж у будь-якій іншій країні Східної Європи. Тому висунуті опозицією варіанти альтернативного розвитку країни залишалися на рівні політичної боротьби і не мали активної соціальної підтримки. Після прийняття 7 грудня 1946 р. закону про націоналізацію в державну власність перейшли великі й середні підприємства, банки, 90 % роздрібної і вся оптова торгівля. У приватному володінні залишилося лише 30 % підприємств, переважно дрібних майстерень.

На початок 1947 р. в основному була завершена відбудова народного господарства. Панівні позиції посів державний сектор. Завершилося формування централізованої системи управління економікою. Був схвалений п'ятирічний план на 1947—1951 pp., який ставив завдання перетворити Югославію з відсталої аграрної країни на розвинуту індустріально-аграрну державу. Великі інвестиції направлялись у важку промисловість. У 1947 р. в країні розгорнулося будівництво близько 200 нових підприємств, електростанцій, залізниць, шосейних доріг та ін.

Важливу роль у відбудові економіки, реалізації господарських планів відігравало співробітництво з СРСР. Ще в 1946 р. між обома країнами були укладені економічні угоди, відповідно до яких передбачалося забезпечення народного господарства Югославії сировиною, технічною документацією і т. ін. Згідно з двосторонньою угодою 1947 p., Радянський Союз погодився надати ФНРЮ інвестиційний безпроцентний кредит у розмірі 135 млн. доларів, за рахунок якого здійснювалися поставки промислового обладнання й матеріалів. У 1946—1947 pp. збільшився обсяг торгівлі Югославії з іншими країнами народної демократії, насамперед із Чехословаччиною.

Значні зміни відбулися в сільському господарстві. У ході аграрної реформи 0,8 млн. га орної землі передано у власність малоземельним і безземельним селянам. На ній створювалися сільськогосподарські маєтки, перші селянські трудові кооперативи (СТК). У 1947 р. у країні налічувалося 779 СТК, а в 1948 р. — 1313. Зросла кількість державних машинно-тракторних станцій (МТС). Проте в аграрному секторі залишалося 2,6 млн. приватних сільських господарств.

Керівництво Югославії активно будувало антиринкову планову господарську систему, основою якої була державна власність на засоби виробництва. У перші повоєнні роки ця економічна політика привела до позитивних наслідків: вдалося подолати інфляцію, відновити промисловість, рівень життя населення наблизився до довоєнного, певною мірою забезпечувалася соціальна справедливість у суспільстві.

Завершувалося формування політичної системи "диктатури пролетаріату", що мала всі ознаки "надцентралізації". Уся влада зосереджувалася в Політбюро ЦК КПЮ, передусім у руках Тіто, Карделя, Ранковича, Джиласа. Встановлено суворий партійний контроль за усіма сферами суспільного життя. Швидко зростала чисельність КПЮ, яка в червні 1948 р. налічувала 450 тис. членів. Розгалужений партій но-пропагандистський апарат посилено насаджував у громадській свідомості культ Тіто — легендарного керівника партизанського руху й культ партизанів — учасників народно-визвольної боротьби, як "особливих людей". Здійснювалася культурна революція за радянським зразком.

Таким чином, у 1946—1947 pp. у Югославії в основному завершилося формування тоталітарної моделі суспільного ладу.

У зовнішньополітичній сфері Югославія в ці роки прямувала у фарватері політики СРСР. Навесні — влітку 1946 р. ФНРЮ уклала союзні договори з Польщею, Чехословаччиною та Албанією. Югославське керівництво надавало підтримку комуністам Греції, які навесні 1946 р. підняли повстання проти існуючого режиму. Югославія здійснювала активну політику в Албанії, де партійні й військові радники з Югославії відігравали ключову роль у становленні нової влади. З Болгарією обговорювалися плани створення спільної федерації. Як перший крок у цьому напрямі в 1947 р. між обома країнами був підписаний договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Нова Югославія відігравала дедалі активнішу роль у міжнародному комуністичному русі, де вважалася найвірнішим союзником СРСР. Делегація компартії Югославії брала активну участь у створенні Інформбюро в 1947 р. До 1948 р. Югославія, що мала одну з

найбільших армій у Європі, перетворилася на домінуючу силу на Балканах. Усе це стимулювало зростання амбітності югославського керівництва на чолі з Тіто, його прагнення до більшої незалежності від Москви. З іншого боку, негативну реакцію кремлівських лідерів викликали югославські претензії щодо контролю над Албанією, активність Югославії і Болгарії у створенні Ватіканської федерації, курс югославського керівництва на створення сильної армії тощо. Починаючи з другої половини 1947 p., дії Белграда почали зазнавати критики. Сталін не бажав миритися з найменшими проявами ініціативи серед своїх сателітів. Тому незгоди між комуністичними вождями суто суб'єктивного характеру інколи переростали у жорстокий і тривалий конфлікт.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: