Е.Жак-Далькроза, З.Кодая, К.Орфа, Б.Тричкова, М.Леонтовича, К.Стеценка, В.Верховинця, Б.Яворського, Д.Кабалевського

У ХХ ст.. українська музична педагогіка пройшла тривалий і суперечливий шлях розвитку. Педагогічні ідеї М.Леонтовича, К.Стеценка, В.Верховинця, С.Людкевича, Б.Яворського і багатьох інших відомих музикантів педагогів, безперечно вплинули на подальший розвиток української музичної педагогіки ХХ ст.. Однак цей вплив значною мірою був послаблений політичними репресіями в Україні у тридцяті-сорокові роки, спрямованими, зокрема, і проти діячів української культури, мистецтва й освіти. Вбивство агентом ГПУ М.Леонтовича (1921 р.), передчасна смерть К.Стеценка (1922р.), арешт і вбивство В.Верховинця (1938 р.), геноцид українського народу, атмосфера нищення української мови і культури аж ніяк не сприяли розвиткові української музичної педагогіки. Тож не дивно, що майже до кінця ХХ ст.. в Україні не було видано жодного більш-менш ґрунтовного і систематизованого посібника з методики музичної освіти школярів. Також, розвиток української музичної педагогіки послаблювався авторитарним поширенням уніфікованих програм з музики розроблених під егідою МО СРСР і обов’язкових для впровадження в союзних республіках з певною національною адаптацією. Тому вдосконалення системи музичної освіти школярів у незалежній Україні торкнулося питань використання української народної і професійної музичної спадщини, пошуків ефективних шляхів музичного виховання на основі української національної культури.

Результатом пошуку стали програми з музики для 1 – 8-х класів загальноосвітньої школи, підготовлені авторською групою у складі О.Я.Ростовського (керівник), З.Т.Бервецького, Р.О.Марченка, Л.О.Хлєбникової. Вони ґрунтуються на концепції музичного виховання школярів на основі української національної культури (О.Я.Ростовський), та та педагогічній концепції Д.Б.Кабалевського. програми увібрали традиції народної і досягнення сучасної педагогіки, передовий педагогічний досвід учителів і своїм змістом істотно відрізняються від попередніх програм.

Відомо, що музична культура людини невід’ємна від культури народу, до якого вона належить, або серед якого живе. Тому, в цих програмах особлива увага приділяється українській музичній музиці, що повинна розкритися дітям як частина життя народу, як цілісне явище його духовної культури. Концепція музичної освіти школярів на основі української національної культури ґрунтується на таких положеннях:

· Любов до народної музики, пісні – найприродніше і найглибинніше духовне начало людського життя, адже кожна дитина генетично несе в собі початки тієї музичної свідомості, на якій в далекому минулому зросла могутня стихія музичного фольклору.

· Фольклор сприяє проникненню учнів до народної творчості, наближенню до сформованих у продовж віків уявлень про сутність людини, її духовність, красу й гармонію довкілля;

· Народна музика повинна увійти до загальної музичної свідомості як безпосередньо живе, хвилююче і цілісне явище, а не як романтична спадщина, перед якою повинні вклонятися;

· Фольклор слід вивчати не як сукупність його видів і жанрів, а як саме життя народу від найдавніших часів до сьогодення, як цілісний духовний, матеріальний та практичний світ людини;

· Музика є складовою частиною народної творчості, тому повноцінне сприймання пісенних жанрів неможливе без їх зв’язку з іншими видами фольклору. Увага вчителя до народної музики як цілісного явища допоможе розкрити своєрідність народно-пісенних жанрів, особливості їх перетворення у творах професійних композиторів. Важливо. Щоб діти відчували фольклорне як щось архаїчне, а як природну і невід’ємну частину сьогодення;

· Ні наука, ні практика музикування не знайшли поки що гідної заміни первинній стихії природної музикальності людини, на якій зросла музична культура народів світу. Відчуття елементарного ритму, потреба у періодичній повторності метро ритмічних акцентів є найсуттєвішою рисою природної музикальності людини. Музично-виховна робота, що не орієнтується на неї на початковому етапі, не може бути ефективною.

Педагогічну доцільність використання народних пісень у вихованні дітей справедливо обґрунтовують їх красою і художньою довершеністю. У цьому зв’язку актуальними залишаються роздуми Б.Асаф’єва, який ще у 1926 р. з тривогою писав: «Тепер пісня відходить, її інтонація втрачається… Зникає побутова сфера, що огортала народну піснетворчість. Вимирають носії одвічних пісенних традицій… Не можна розраховуватися у сучасній трудовій школі ні на інстинктивну любов до народної пісні (в її «неприкрашеній» суті), ні на інтелектуальне осягнення її естетико-художньої краси».

В наш час досить гостро постає питання використання фольклору в музичній освіті. Населення, яке проживає в містах, майже не використовує в побуті народну пісню, багатовікові традиції звелись до сценічних форм, а в деяких районах України призабуті взагалі. Ця ситуація має свій вітбиток і в школі, де в програмах з музики народна пісні була представлена досить епізодично. До цього питання необхідно підходити досить обережно,з одного боку потрібно активно вводити народну пісню і композиторську національну музику до ознайомлення на уроках музики, а з іншого не допускати національну самоізоляцію у вихованні школярів засобами мистецтва. У кожного народу є вершини власної культури, які своїм духовним корінням тісно переплітаються з видатними досягненнями світової культури. Підходити до національної культури треба з позиції її діалектичної єдності з інтернаціональною культурою.

При підготовці означеної програми їх автори виходили з досвіду народної педагогіки, обрядів і традицій музикування, таких ідей, як визначальна роль фольклору в музичному вихованні дітей (М.Леонтович, К.Стеценко, Я.Степовий, Ф.Колесса, П.Козицький, Л.Ревуцький); музично-творчий розвиток дітей за допомогою різноманітних ігор з рухами, танцями, співом (В.Верховинець); розвиток музичного слуху на основі поєднання моторики, метроритмічних у звуковисотних вправ (С.Людкевич); розвиток слуху на ладовій основі (Б.Яворський) тощо. Слід відмітити педагогічні ідеї українського композитору М.Леонтовича, який надав першорядного значення народній пісні як найдемократичнішому жанру, близькому і зрозумілому дітям.

При складанні програми враховувався досвід таких визначних представників зарубіжної музичної педагогіки, як Е.Жак-Далькроз, К.Орф, З.Кодай. Це, зокрема, прийоми ритмопластичного музикування (Е.Жак-Далькроз); музикування на елементарних музичних інструментах, використання дитячого фольклору, найдавнішої обрядової поезії для активізації музичного мислення дітей, творення елементарної музики, послідовність виховання музичного слуху на ладовій основі, суміщення відносної й абсолютної сольмізації (К.Орф), ріоритетність народної «пісні, хорового співу в музичному вихованні» (З.Кодай). Ідеї Е.Жак-Далькроза близькі до українскої музичної етнопедагогіки це дитячі ігрові пісні, основою яких є рухи під музику, інсценізація, елементи хореографії (наприклад, «Диби-диби», «Два півники», «Подоляночка», «Зробим коло», «Іде, іде дід, дід», «Біла квочка» тощо).

Помітна близкість педагогічних ідей Е.Жак-Далькроза й відомого діяча української музичної культури і педагога В.Верховинця. У збірці «Весняночка», куди увійшли ігри з піснями для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. В.Верховинець обгрунтував значення музичної гри для естетичного впливу на вихованців, розвитку творчого начала, музичних здібностей, наголосив на благотворній дії музики й слова, танцю і ритмічних рухів.

Спостерігається певний зв’язок між педагогічними ідеями швейцарського педагога Жак-Далькроза і С.Людкевича щодо музично-ритмічного виховання дітей. С.Людкевич розробив методику розвитку музичного слуху, що передбачала у комплексі моторику,метроритмічні та звуковисотні вправи.

Має перспективу в Україні й методична система угорського педагога З.Кодая. В основі його методики ідеї, які до нього пропагував М.Леонтович. Відродження інтересу до української духовної культури, народної пісні, пошуки нових шляхів музичного виховання спонукають до грунтовного вивчення методичної системи З.Кодая, можливостей використання його підходів, методів і прийомів узагальноосвітніх школах України.

Має перспективу у Україні педагогічна спадщина К.Орфа, яка за своєю суттю теж збігається ідеями музикантів-педагогів Б.Асаф’єва і Б.Яворського. Мають практичне поширення й окремі мелодичні знахідки К.Орфа: суміщенням відносної й абсолютної сольмізації, розвиток творчої фантазії й навичок імпровізації за моделлю, використання дитячої словесної творчості як матеріалу для елементарного музикування, простих музичних інструментів.

Розвиток української музичної педагогіки в останні десятиріччя значною мірою визначився музично-освітньою концепцією відомого композитора і педагога Д.Кабалевського, яка відкрила принципово новий напрям у світовій музичній педагогіці ХХ ст. Вона увібрала досягнення світової, у тому числі української педагогіки і була спрямована на формування у дітей цілісного естетичного ставлення до явищ музичної культури. Прогресивність і новаторство педагогічних ідей Д.Кабалевського визначили їх використання у вдосконаленні системи музичної освіти в загальноосвітніх школах України. Програми допускають варіантну множинність своєї практичної реалізації, відкривають широкі можливості для втілення українських ідей на уроках музики, використання передового педагогічного досвіду, урахування регіональних традицій і пісень, забезпечує формування музичної культури школярів на основі української національної культури.

Програми дістали визнання учителів музики різних регіонів, це невипадково. По-перше, програми дають учителям широкі можливості для самоствердження, реалізації своїх творчих можливостей як музиканта і педагога. По- друге, поступово підвищується професійний рівень учителів музики за рахунок молодих фахівців, які більш відкриті для педагогічних іновацій і яким цілком посильні завдання, поставлені в програмах. Відсутність сучасних навчальних посібників, доступної нотної літератури, фонозаписів, достатнього технічного забезпечення, недостатній фаховий рівень частини вчителів затруд нюють вирішення поставлених у програмах завдань, але їх слід неодмінно вирішувати.

На наш погляд, найскладнішою проблемою загальноосвітньої школи є забезпечення художньо-творчого розвитку учнів. Якщо зміст і методи музично-виховної роботи не визначаються передбаченням наступного розвитку дітей, ясним розумінням того, яких якостей вони мають набувати у процесі музичного навчання, то така педагогічна діяльність виявляється неефективною. Не можна навчати музиці «взагалі», не задумуючись про кінцеву мету, про той ідеальной стан, до якого слід підвести учня.

Не можна нав’язати учневі конкретний образ, не порушивши природи музичного сприймання. Неможливо «вкласти» в учня особисте ставлення до музики, як неможливо відчувати «за нього» адже формування музичного сприймання – це процес становлення його унікальності й особистісної неповторності.

Основним завданням учителя є створення умов для вияву учнем своїх творчих можливостей і здібностей.

Найприродніший спосіб прилучення дитини до художнього світу твору за висновками Д.Кабалевського є активне сприймання музики школярами. Методика музичного навчання з перших кроків має орієнтувати дітей на осмислення інтонаційно-пластичних витоків музики, самостійну інтерпретацію художнього світу твору. Вчитель може допомагати їм у цьому, але не повинен підмінювати роботу їх власної думки.

При вирішенні вчителями завдань, поставлених у навчальних програмах деякі з учителів не дотримуються програми,випускаючи окремі теми, ігноруючи методичні орієнтири, викладені у пояснювальній записці до програми. На уроці музики сама музика, як мистецтво,може не вивчатися. Іноді вона може бути лише своєрідним «гарніром» до розгляду «білямузичних» явищ («Музика і весна», «Осінь у музиці» тощо).

Велике значення має таке питання як педагогічна творчість вчителя музики. Відомий вислів М.Бердяєва: «Творчість невіддільна від свободи, лише вільний творить». Однак частина вчителів своєрідно інтерпретує поняття свободи творчості, досить часто розуміючи її як вседозволеність. Справжня свобода вчителя можлива лише за умови осягнення ним авторського задуму свідомо обраної програми чи методичної концепції, розуміння їх суті й змістовної логіки. Вона не має нічого спільного з дилетантським підходом: «мені так хочеться» або «так більше подобається». Учитель має відчути внутрішню свободу через осягнення духовно-творчої спрямованості програм, осмислення свого неповторного досвіду.

Музична освіта школярів повинна бути піднесена на рівень високих художньо-естетичних і соціальних вимог, ґрунтуватися на сподвижницькій праці більшості вчителів музики загальноосвітніх шкіл України.

По-перше, урок самовідданого служіння дітям і музиці;

По-друге, урок ставлення до особистості учня як до центральної ланки педагогічного процесу; коли на перший план виходять ті особливі думки, почуття і переживання, які дитина відкриває в собі і в авторах музичних творів.

По-третє, урок залежності музичної освіти школярів від особистості вчителя, його світогляду і фахової підготовки, педагогічного таланту і майстерності, багатства інтелекту і душевної чуйності, громадянської позиції.

По-четверте, урок залежності ефективності навчально-виховного процесу від його методичного забезпечення. Учитель повинен володіти багатьма методами і прийомами, щоб обрати найдоцільніші з них для вирішення конкретних завдань.

По-п’яте, урок свідомого ставлення до розвитку музично-творчих здібностей дитини.

І, нарешті, урок прагнення до єдності музики як способу пізнання світу і музики як предмета навчання.

Якою бачиться перспектива шкільної музичної освіти? Нове осмислення соціальної мети шкільної музичної освіти в Україні вимагатиме розробки нових педагогічних концепцій на основі творчого використання здобутків національної та світової педагогіки. Активізація української педагогічної думки сприятиме створення альтернативних програм, з яких учитель матиме змогу обрати ту, що найбільше відповідає його уявленням про мету і завдання музичної освіти і виховання, професійним можливостям і умовам праці. Майбутні музично-освітні програми будуть спрямовані на розв’язання найважливішого завдання – передання учням художньо-творчого досвіду емоційно-ціннісного ставлення до світу. Одтак це стане можливим тільки тоді, коли суспільство зрозуміє, що культурі почуттів дітей слід учити так само наполегливо, як і навчати основам наук.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: