Тиран» у ті часи означало «правитель», «цар». 1 страница

і перевиховаю його. Робитиму це з вірою в богів. т— І підняв угору палець,


кличучи їх у свідки. Богів він не побачив, а побачив двох воронів, що


колесом ходили в небі, чи то ганяючись один за одним, чи на переміну


погоди, чи віщуючи щось. Віщуючи кому? Йому? Тоді що вони віщують?


Один ворон побиває іншого? А може, не побиває, може, вони крутять


колесо любові, бо ж он як витягують шиї і вимахують у лад крильми. Пла


тон повільно опустив руку.

Голуба трієра пливла до Сіцілії Тринаклії — острова з трьома мисами,—


смугасте вітрило напнулося на щоглі, два молоді клевсти невтомно, моторно


вибивали такт веслярам, на спинах яких чорними діамантами зблискували


краплини поту, й трієра летіла, мов наляканий птах. Назустріч трієрі, яку


підганяв благодатний етесій, випливало з-за обрію, насувалося, летіло диво


вижне, жовто-червоне, пропечене до дна сонцем місто. Платон вдивлявся


в нього, неначе в свою долю. Вітер навіяв у кутики очей по гарячій сльозині,


зірвав, кинув у море, й воно закипіло.

Платона зустрічали шурин Діонісія Поліксен та його брат Лектіон, фло


товодець Феарид, значні громадяни міста, друзі тирана Гіппарит, Феліст, почт


із сорока воїнів і, звичайно ж, Діон — єдина знайома тут Платонові людина,


його опора й надія. Високий, в'юнкий станом, широкий у плечах,— довге


витке волосся чорне, яж синє, а лице біле, великі голубі очі сяють з-під


розлетистих брів — прекрасна натура для статуї якого-небудь молодого бога,


от тільки стрибав, цокав язиком, сплескував руками Діон не як небожитель,


а як непогамовний кабешний хлопчак. Він просто не міг стримати себе. Кілька


разів прихилявся головою до плеча вчителя, поривався кудись і одразу ж по


вертався назад. Його переповнювала радість, йому хотілося сказати Платонові


все одразу, одначе наштовхувався поглядом хоч і на прихильні, одначе суворі


обличчя старших і замовкав. На дорозі стояла запряжена чотирьма кіньми


колісниця, а також біліло з десяток паланкінів, господарі й гість розташува


лися в паланкінах, колісниця їхала впорожні, вона — ознака особливої поша


ни до гостя. Платон відкинув прозору завіску, розглядався. Просто перед ним


зводилися мури міста, мури високі, нові, за ними виднілися зубці ще однієї


стіни, старої, з правого боку зводилася фортеця — важка, похмура, вона


мовби нависла над містом, підім'яла його під себе, «розчавила республіку» —


як про те казали в Афінах. За фортецею — ще одна стіна, вже понад самим


морем, вона охоплювала мале місто. І воно, й фортеця були розташовані на


острові, з'єднаному з великим містом дамбою. Восьмеро кучерявоголових


чорних рабів понесли паланкін Платона праворуч, до малого міста. Дорога


пласталася попід самими мурами фортеці, подекуди вона була така вузька,


що трапся назустріч паланкін, вони не розминулися б. На стінках стояли голі


до пояса лучники й дивилися вниз. Дорога привела до широких важких воріт


і пірнула в них. Мале місто нічим не відрізнялося від усіх інших грецьких


міст — такі ж самі вузькі вулички, черепичні дахи, будинки, звернені фасада


ми до двору, а задньою стінкою до вулиці, в деяких стінах — оглядові вікон


ця, поруч — хвіртки, подекуди — чорні отвори дверей крамниць або майсте


рень. І цей будинок, біля якого раби опустили ноші на бруківку, нічим не


відрізнявся від інших, можливо, трохи охайніший,— хвіртка оббита бляхою,


і мідний таз біля входу начищений до блиску, либонь, чистили зовсім недав


но, біля тазу бронзовий молоточок, оповіщати господаря про прихід гостя.


Вже потім Платон довідався, що рік тому з малого міста виселено всіх грома


дян і поселено інших, друзів і прихильників Діонісія, а також найманців-


компанців, тиран воліє мати потилицю захищеною і тримає під рукою відда


них людей. Кілька будинків залишено під гостьові двори. В одному з них


і поселяли Платона. Поліксен — високий худий сіракузянин із стиснутим


з обох боків носом і глибокою рискою в міжбрів'ї — сказав, що вони залиша


ють господаря для відпочинку й взагалі намагатимуться не вельми турбувати,


що раби тут навчені й сповнятимуть усі веління гостя швидко й тямковито

й що Діонісій прийме філософа в один з ближчих днів. Філософу вільно


гуляти по малому і великому місту, його туди проведуть, щойно він того


забажає, поводирем може стати Діон або хтось інший. Діон і далі крутився


довкола Платона, йому страх не хотілося полишати вчителя, але мусив іти,


так веліли звичай і закон гостинності.

— Терми — з того боку,— сказав на прощання Поліксен. — До них веде


хвірточка з перистилю.

Платон залишився сам. З атрію через верандочку з дерев'яними колонами


вийшов у перистиль. Зупинився. Прислухався. Тихо жебонів фонтан у лівому


кутку, тріщали цикади на карликовій смоківниці з підрізаною кроною. Вони


раптом чомусь замовкли. Здавалося, їх наполохав хтось невидимий, грізний.


Платону стало незатишно. Він розглядався. На серці лежали смуток і осторо


га. Чужі лавиці для сидіння, чужий жертовник, чуже, вмазане в стіну дзерка


ло з чорного скла випромінювало холодне сяйво. Здавалося, дзеркало ще


зберігає в своїй глибині чиїсь обличчя. Платонові вчулося якесь шемрання.


Не був полохливим, одначе тривога.оповила його. Вернувся до атрію, відшу


кав таблін — кімнату господаря, довгу й вузьку, з широким двоспальним


ложем, пересвідчився, що входи зачиняються дверима, а не завішані полотни


щами. Вони ще й засовувалися міцними засувами. Він навідав рабів, вони


були там, де й належало їм бути, на чорній половині атрію, яка також за


бажанням господаря замикалося важкою, з перекрученого заліза засувкою. їх


було четверо: троє жінок і старий єгиптянин, доглядач двору і садка. Платон


узяв дерев'яний ключ від садової хвіртки, кинув на плече хітон із білої вер


блюжої шерсті й пішов у терми. В термах ти на людях і в самотині, там кожен


сам по собі, якщо, звичайно, прийшов без друзів і не хочеш зав'язувати нових


знайомств. Платону особливо сподобався басейн, який виходив просто в море.


Воно грало всіма кольорами, бо ж саме заходило сонце. Повечеряв смоквами


та молоком, запалив у атрії олійний ріг, а в перистилі — бронзовий світиль


ник на три гноти, якого тримав бронзовий сатир. Сатир нехороше вищирявся,


здавалося, він салапає червоним язиком, бридиться чужинцем. Полум'я грало


йому на обличчі, й воно дивно мінилося, особливо неприємні були очі, вони


то згасали, то засвічувалися дивовижним вогнем ще й зблискували білками.


Платон погасив світильник, то більше, саме зійшов місяць, він зіп'явся над


мармуровим портиком і теж видався Платонові неприємним, не таким, як


удома: цинічно жовте світло розлилося по мозаїчній підлозі, де зображено


купання голих гетер. Господар будинку був або великий розпусник, або


ж недотепний жартівник.

Платон, хоч чимало мандрував по світу, в чужій господі завше почувався


незатишно, а тут і поготів: він думав про людей, які жили тут раніше, нама


гався відгадати їхню долю й не відгадував. Ось тут, у цьому жертовнику, вони


приносили жертви своїм домашнім богам, либонь, боги вже зниділи за жер


твами, але він не має права принести жертву, боги чужі йому, а він їм. Він


відчував їхні очі, їхню увагу на собі й довго не міг зосередитись.

«Захист од тиранів — то любов»,— зненацька випручалося десь у глибині


думки щось химерне й майже нелогічне, а одразу сяйнула іскра, що в цьому


є сенс. Бо ж усе в світі замішане на любові. Тиранія замішана на любові до


влади, та й усе інше — дружба, пошуки знань, багатства живляться нею,


навіть ненависть здебільшого йде од надмірної любові до самого себе.

Аби місяць не світив йому на голову, Платон пересів у глибоку нішу,


вкутав ноги хітоном і замислився знову. «Любов теж повинна дозволяти


держава»,— мовив подумки, заперечив і знову вернувся до цієї ж думки.


Громадяни надто розтрачують себе в коханні, мало лишають вогню для дер


жави. Хоч, кажуть, кохання іноді запалює на подвиги. Платон того не знає.


Його серце жодного разу (і слава богам) не загорілося тим підступним во


гнем. І вже не загориться ніколи. Й ще раз слава богам. Той вогонь усушує


мозок, спопеляє думки, й людина стає дурною та непідвладною собі. Філософ


же мусить розтинати світ розумом. Відчленовувати єство від тіні й скрізь


знаходити суть. Її важко знайти, бо часто вона сама — тінь. У світі більше

2*

тіні, ніж світла. Так само в ньому більше ненависті, ніж любові. В кого ж її


найбільше? Повинно б бути у володаря, себто в царя. Адже його любов роз


просторена на багатьох. Одначе той, хто заховався за високими ворітьми від


світу, любов'ю не володіє. Він невільник власного серця, а невільники любити


не можуть. Найвільніша людина — знову ж таки тиран. Кажуть, буцім він


невільник власного страху, самого себе. Але то не так...

Платон довго розмотував ту нитку, то зсукував її, то розсукував, то


звивав кілечком. Філософ мусить кожну думку вивернути на всі боки. По


тому непомітно перекинувся до рідного міста. Захотілося сісти на улюблений


ослінчик, взяти недочитаний сувій. А ще ліпше було б навідати брага. Братова


дуже хороша жінка, приязна йому й завше радіє його з'яві. З її очей струме


нить добре світло, й на душі тоді стає затишно і спокійно. Після простої,


власне, ні про що розмови з нею — хочеться працювати, хочеться думати,


хочеться приносити користь людям. Тепла, м'яка замрія сповила філософа,


в очу замиготів незнайомий золений берег — Платон несподівано заснув.


Спав недовго, це відзначив якимось внутрішнім чуттям. Він узагалі відчував


час, як деякі подорожні складають точний лік проміряній відстані. Хотів


підвестися, і в цю мить помітив на камінній лавиці біля фонтану постать. Вона


була обсипана місячним та зоряним сяйвом, і бачив він її не згірш, ніж удень.


Платон здивувався, подумав, що це йому ввижається, й навіть потер долонею


очі. Ні, на лавиці насправді сиділа дівчина чи жінка. Туніка спадала до самих


ніг, і з-під неї виглядали позолочені сандалії, профіль був тонкий, чіткий,


голова на доволі граційній шиї зведена трохи вгору, й проти місяця зелено


зблискують очі. Охоплене обручкою, хвилею спадало на плечі волосся,


з лівого боку трохи вище вуха в нього було ввіткнуто кілька нарцисів. Він


почув їхній запах, почув невідь-яким чином, бо ж по садку розливалися


пахощі алое, тамариску і мирту. Але запах нарцисів плинув від неї. Це не


була рабиня, рабині так не одягаються, та й рабиня ніколи не дозволила


б прийти сюди сама.

— Ти тінь чи людина? — про всяк випадок запитав він.

— Людина. Дівчина. Ще й, як бачиш, дуже гарна.

— О, та тобі не бракує самовпевненості,— засміявся він, водночас звіль


няючись від моторошної скутості, яка була заволоділа ним. — Може, ти тут


живеш або жила раніше?

— Ні, я тут ніколи не жила.

Голос у дівчини м'який, соковитий, земний — приємний.

— Та й навіщо ти запитуєш? Хіба тобі мало сього: ніч, зорі і дівчина.

— Я нічого не розумію,— мовив він, трохи тратячись, але вже по-іншому,


бо почав про дещо здогадуватись. — Тебе хтось послав?

— Яке це має значення? Хіба краще брати чуже, ніж своє?

— Я звик брати те, що дарують нам боги.

— А це дарунок того, хто другий після бога.

Платон відчув дивне хвилювання і в ту мить розсердився на себе та


дівчину. «Отако,— подумав,— починається моє перевиховання тирана». Че


рез те мовив майже суворо:

— А якщо я маю жону?

— То й май.

— І люблю її.

— Люби. Хіба я прийшла однімати в тебе любов?

Він хотів запитати, чого ж вона прийшла, але не запитав, а тільки засміяв


ся тихенько. Дівчина встала й підійшла до дзеркала та подивилася в нього.


Платона це трохи спантеличило, адже мав сумнів, щоб можна було щось


побачити в напівоблізлому темному дзеркалі. Вона сіла біля нього. Він засо


пів, посунувся на край лавиці.

— Про що ж ми будемо розмовляти? — запитав по хвилі мовчанки.

— Про любов,— відказала вона.

— Я про неї нічого не знаю.

— Ти щойно про неї дуже багато думав.

Він неймовірно здивувався, підвівся й знову сів.

— А що думаєш про неї ти?

— Любов — це краса.

— Ні, краса це ще не любов,— заперечив він. — Тобто, не тільки вона.


І це не так... Краса, але не лише людська. Любов і краса — це світ. Ми прагне


мо її, наближаємось до неї. Колись світ буде сама краса.

— Не буде.

Сказала так упевнено, аж він здивувався. І заперечив:

— Наш розум заселить світ красою. Скрізь — по пустелях, болотах,


пустирях, нетрях — зростить її. По нетрях душ людських.

— Ми живемо не розумом,— не погодилася вона.

— А чим же?

— Серцем. А воно в усіх людей неоднакове.

Сперечаючись, вони наближалися одне до одного. Відчули це обоє.


Дівчина була розумна, ніжна, це подобалося Платону, але водночас його


пригнічувала думка, що її прислав Діонісій. Тиран мовби брав нею філософа


в бран, робив залежним від себе, й це непокоїло та дратувало. Для чого він це


зробив? Хоче принести втіху гостеві, міцніше прив'язати до себе, трошки,


а може, й не трошки покепкувати при нагоді?

— Як тебе звати і хто ти така? — запитав вимогливо і холодно.

— Звати Селеною...

Він здивувався. Знову йому почало здаватися, що тут щось негаразд.


Селена — богиня Місяця. Вона кохала пастуха Ендіміона, й за її велінням його


занурили у вічний сон.

— Я — кенефора.

Платон заціпенів. Отже, ця дівчина носить корзину з священним начин


ням для жертвоприношення. Тоді вона...

— Тоді ти...

— Просто тоді я вже не змогла б бути кенефорою.

— Ти не хочеш нею бути?

— Хочу. Я найкраща кенефора. Такий високий дарунок.

Й одразу на її губи, на обличчя наплинула суворість, аж неприступність,


дівчина стала досвідченою жінкою і водночас несхитною охоронницею


божих жертовників. Либонь, уясняла це своє покликання глибоко, пишалася


тим, що є обраницею богів. Проте по довгій хвилі обличчя Селени переміни


лося й вона усміхнулась. Очевидно, подумав він, їй наказано усміхатися.

— За такий дарунок можуть розгніватися боги,— сказав Платон. — А ще;


хіба можна дарувати чужу любов?

— Як бачиш, у нас можна й це,— мовила вона. Вони вже розмовляли як


змовники, утаємничені в щось велике й чисте, що більше за людей і їхню


земну любов. Платонові здавалося, що од дівчини стуменить якесь сяйво,


подібне місячному, але яке може стати й теплим, сонячним. Його обійняло


хвилювання, він відчув, що йому хочеться говорити, хочеться сподобатися цій


дівчині,— мабуть, таке диво творила ніч, і цей чужий садок, і місяць та зорі


угорі, й він мовив:

— Усе на світі тримає любов. Любов, як ти сама сказала,— краса. Її ми


прагнемо, до неї йдемо увесь вік, одначе не наближаємося, а віддаляємося від


неї. Холодне серце неспроможне любити, і тіло наше з роками старіє, руйну


ється. Яка вже там краса. Одначе саме тоді ми найдужче осягаємо її розумом


і розуміємо як ідеал. Ми починаємо здогадуватись, що є інша краса, більша,


довершеніша. Подивися на ці зорі, на цей місяць. Оглянь мисленим зором


море, в якому грають ті ж зорі і той же місяць, землю в садах і квітах. І оцей


перистиль, маленький, але так мило заквітчаний. І статуї, зроблені добрим


майстром. Усе це тлінне, але ж чомусь ми творимо й творимо його. Бо наша


душа прагне довершенності, краси, тієї довершенності й краси, які існують


у нашій уяві і десь там вони є, бо ми їх прагнемо й за їхньою подобою твори


мо цю красу, земну, тлінну. Ми тільки повторюємо красу небесну, про яку


лише здогадуємося, тобто вона сама втілюється в речі довершені, хоч і недо

вговічні. Міняється якась рисочка гам — міняється вона й тут. Світло спадає


на нас ізвідти, згори, невидиме світло, то вічне світло ідей. Найвища ж ідея


ідей — добро, благо, тільки воно співмірне абсолютній красі. Щоб дорівняти


ся хоч трохи до неї, ми повинні постійно вдосконалювати себе і йти вгору,


вдосконалювати свої життя і своє кохання...

В цю мить Платон побачив себе мовби збоку й засоромився. І затнувся.


Він знав, що дівчина нічого з того, що він сказав, не зрозуміла, бо й говорив


плутано, отже, на нього найшов якийсь чар, якесь одурманіння. Це знову


ж ткала свою підступну павутину ніч, і ткав її Діонісій, тиран, якого й при


їхав він вдосконалювати, зробити з нього хорошу людину, котра перемінить


на краще все довкола, любитиме підданих своїх і чинитиме по справедливо


сті. А тепер ось сам Платон заковтує золотий гачок, кинутий тираном, а той


десь там регочеться над ним. І він насупив своє важке пласке чоло.

— Як гарно ти говорив, тільки я мало з того всього зрозуміла,— зітхнула


дівчина.

— Коли б то хоч щось...

— Щось — зрозуміла. Про красу світу. Я, мабуть, не належу до неї?

Він не збагнув підступності запитання.

— Чому ж? Належиш. Працюй над собою, вдосконалюйся... Хоч ти


й так — зоря небесна. Тобто... дуже близька до ідеалу.

Хтозна, звідки таке й вибовкнулося. Він спаленів і одвернувся. Селена


тихо-тихо засміялася. Й одразу стала серйозною.

— А ти сам любив? — запитала вона.

— Любив і люблю.

— Кого?

— Її. Філософію.

— Я заздрю їй, а тобі ні,— сказала вона й підвелася. — Прощавай.

Йому не хотілося, щоб вона йшла. Одначе затримувати не осмілився.

Селена вийняла з волосся два нарциси й з холодною пошаною поклала


біля нього.

— Неначе біля пам'ятника,— мовив він.

На те вона нічого не одказала. Натомість мовила:

— Спасибі тобі.

— За віщо? — здивувався він.

— Зі мною ще ніхто так не говорив. Щиросердо й серйозно.

— А Діонісій? — ні сіло ні впало запитав Платон. — Це ж він тебе


прислав.

— Прислав, бо гнівається на мене.

— Гнівається? Ти зробила йому щось прикре?

— Просто я не змогла покохати його. Він того хотів, і я теж, молилася


богам, але він мені відворотний. Через те й послав до тебе.

— Ого. Хіба він не міг приневолити тебе?

— Ти ж сам щойно сказав, що любов і приневоля — речі несумісні.


Я найліпше збагнула з твоєї розповіді саме це. Можна наказати вихлюпати


море, але наказати поселити в серці любов не можна. Вона ж ця сама, як ти


казав?..

— Ідея.

— Ідея,— проспівала Селена не знайоме їй слово й пішла до садової


хвірточки. — Зачини за мною. Я піду, а вона нехай лишається.

— Хто?

— Ідея.

І розтала в пітьмі. Платон залишився сам. Але з тої миті садочок йому


мовби одмінився, й вивищилося небо, й яскравіше засяяли зорі, а основне —


зникло гнітюче острашливе відчуття, яке було охопило його в чужому домі.

Він таки замкнув рабів, а сам уклався не в задушливій кімнаті, а на плос


кому даху другого поверху, де лежали килим і подушки. Одначе заснути не


міг. Думав про чудну дівчину Селену, в її одвідинах було щось солодке,


приємне, й щось гірчило. Гірчила думка, що прислав її Діонісій, одначе та

думка не могла остаточно потьмарити вабливого образу, який з кожною


хвилиною поймався густішим і густішим, в ясній позолоті, серпанком. Ріяли


якісь видива, бачив себе кимось зовсім іншим і її також, а щоб не вельми


перейматися тим, намагався думати про щось інше, серйозне й значиме.


Покликав, як це робив часто, образ учителя. Той з'явився, але близько не


підходив. Стояв посеред вулиці босий, у грубому хітоні, підперезаному


мотузком, добрий, наївний і хитрющий водночас, виглядав співрозмовника,


аби поставити йому конозисте запитання. Стояв на землі твердо, бо любив її,


любив сонце, любив жінок — мав дві жони,— був простий, невибагливий ні


до чого, опріч правди і краси. Міг би бути архонтом басилевсом, стратегом,


царем, скрізь стояли б його статуї, але нічого того він не захотів. Прагнув


бути, як усі (а був рішуче інший), і прагнув жити з афінянами одним життям,


учив їх осягати круту, як сіль, правду життя. За його спиною за парканом


голосно сварилася Ксантипа, старша Сократова дружина, бо ж на вечерю


лишилися тільки ячні перепічки, але те його не хвилювало, майже не обходи


ло, а Ксантипа перелається та й замовкне, вона добра, вона розуміє навіть те,


що для нього смачніший хліб духовний, аніж мирський. Хоч і від хліба мирсь


кого, якщо він є, Сократ не відмовиться, і від бурдюка з вином, і від доброго


шматка м'яса. І від усіх інших принад життя. І від жіночої усмішки також.


Отож Платон не соромився, що Сократ прийшов у той час, коли десь по


руч ще мерехтіла інша тінь у шовковім пеплосі. Одначе кликав його на


іншу пораду: як йому матися надалі, що казати тирану, якими стежками до


нього йти. Сократ розводив руками: чого він не знав, у тім порад не


давав.

Платон заснув, але сон його був крихкий, він кілька разів прокидався,


а тоді лежав і дивився на зорі. Всю ніч шуміло море, воно було зовсім поруч,


чуже, віще, таємниче. Воно не спало, й Платон намагався відгадати, чи сплять


у ньому всі оті потвори, а також чудернацькі риби, чи всеньку ніч гойдаються


із розплющеними очима в хвилях. Риби запливали в його сон і зяпали велики


ми червоними ротами.

Наступного ранку Платон гуляв з Діоном по місту. Діонісій зайнятий


невідкладними справами, так сказав Діон, а що інше мав сказати: тиран


вихекував важке п'ятиденне похмілля, після якого в палаці лишилися на своїх


двох хіба що мармурові боги. Він ще просто не прочумався.

Юнака пік сором за свою брехню, він одвертав вид, намагаючись не


дивитися в очі Платонові. Щоправда, Діон узагалі був сором'язливий неймо


вірно, не дивився також у очі зустрічним матронам і навіть дівчатам, хоч


було видно, як паленів од самого шелесту шовків і стукоту підошов зграб-


неньких вишитих сандаліїв, він горів у великому жертовному вогні любові до


вітчизни, був готовий на її поклик стрибнути з найвищої скелі й нахромитися


на вістря найгострішого меча. Він вірив у її прийдешнє, жив переконанням,


що Платон перекує бодай деякі твердокамінні Діонісієві звички на інші,


ясніші й гнучкіші.

— Він — розумний. Ти побачиш,— говорив поспішливо, випереджаючи


на крок Платона, щоб дивитися йому в очі. — Любить театр, пише вірші.


Йому б ще трохи знань з філософії... Адже саме знання роблять людину


справедливою. Просто ніхто не вчив його доброчинності. Все життя суспіль


у війні, у боротьбі зі змовниками. Він мужній і добрий. У суті своїй — дитина.


Має велике лихо — поганих друзів. І вони часом схиляють до недобрих


вчинків. — Діон притис до грудей красиві руки з довгими пальцями. — Але


з твоєю допомогою ми покінчимо з тим.

Платон розпитував про родину Діонісія, його життя, друзів.

— Роду він простого,— розповідав Діон,— прославився в багатьох битвах,


із простого солдата піднісся до стратега, переміг ворогів у багатьох битвах,


і народ привів його до влади,— запально розповідав Діон, на ту мить щиро


вірячи в доброчинність свого патрона і повелителя.

— Ну, тут ти трохи прикрашаєш,— із властивою йому прямотою запе


речив Платон. — Діонісій владу захопив силою. І тронний стілець під ним

похитувався не раз. Я ж бо знаю. Коли побивав карфагенян, стояв міцно. Коли


вони його побивали — хитався. Його дружина, здається, померла?

— Та дружина померла. Тепер у нього дві дружини, локрійка Дорида та


сіракузянка Аристомаха.

— Яка стала дружиною раніше?

— Він узяв їх у свій дім в один день.

— Гм,— хмикнув Платон, хотів запитати ще щось, та не запитав. —


Жінки живуть мирно?

— Та ні. Ми, сіракузяни, зрозуміла річ, хочемо, щоб спадкоємцем трону


став син Аристомахи.

Діон замовк, очевидно, не хотів говорити про взаємини тиранових жінок,


про династичні справи Діонісія. Та й самі справи, либонь, були темні, як


сіцілійські печери вночі. На хвильку їх роз'єднали — просто на них ішов


сліпець із собакою-поводирем, вони пропустили понуру людину й понурого


пса, здавалося, тварина перейняла від свого господаря зневіру і оскаргу на


світ,— а небавом майже перестали розмовляти зовсім: що ближче підходили


до базару, то більше ставало людей, і були вони закручені в свій житейський


вир, який помалу захоплював у себе й їх. У тіні двоповерхового портика


з колонами купець розіп'яв свою ятку та продавав тканини, поруч нього


розіклав на синіях винні ягоди, каштани, яблука продавець фруктів. Платон


купив у нього кілька штук великих, не бачених раніше рожевих слив, ще далі,


просто на бруці, у велетенському тиглі кипіло якесь вариво, й перехожі


куштували його з мідного ополоника. Платон згадав дні нашестя спартанців,


коли в місті стовпились тисячі втікачів, і афіняни отак само крамарували та


варили просто на бруківці... коли було що варити. А далі їх почала косити


чума. Тут чума нікого не косила, але це місто чимось було схоже на Афіни


тих часів — різноликістю, обідраністю людей, гомоном, якоюсь особливою


нервовістю громадян і рабів. Постаті миготіли дивовижні — від похмурих,


прямих, мовби понанизуваних на списи скіфів, до маленьких, чорних, кучеря


вих, схожих на мавп карликів з африканських лісів. Чорні єгиптяни белькоті


ли щось своєю мовою, сповнені самоповаги спартанці походжали, позакла


давши руки за спини, за багатими фракійцями зігнуті раби пірили важкі


в'юки — і скрізь торг, суперечки, сварки. І на всьому тому якась тінь чи


темна барва. Платонові здалося, що все пропечене сонцем місто посила


не попелом. Під колонами портика сидів на розкладному стільчику вузьколо


бий, з коротко підстриженою бородою учитель, біля його ніг тулилася зграйка


учнів. Перехожі зупинялися, слухали мудрості, які втовкмачував навчи-


тель у темні, вихруваті голови учнів. Платон на хвилину зупинився й


собі.

— Діонісій сказав: буде виноград, буде й вино,-— поважно мовив учи


тель, і діти хором повторили глибоку мудрість.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: