Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Тиран» у ті часи означало «правитель», «цар». 3 страница




мав би запитувати.

— Не тільки від хвіртки.

Вона усміхнулася, він відчув це, хоч і не бачив її усмішки. Й знову, як


і першого разу, зніяковів.

— Ти не хотів бачити мене?

Платон мовчав.

— Ти й хотів і не хотів,— відповіла вона за нього.

— Це ж як?

— А так. Хотіння... Воно від нас не залежить.

— Людина керує своїми бажаннями,— заперечив він.

— Так їй здається. Від неї ж не залежить нічого. І путь її невідома...

— Я сам обирав свій шлях.

— Щасливий. Мабуть, багатий. Але все одно ти помиляєшся. Просто


поки що тобі таланило. А я двічі могла померти, могла опинитися у будинку


розпусти.

— Не опинилася ж.

— Бо не хотіла...

— От бачиш,— зрадів він.

Тобто, того не схотіли боги.

— Але ж і ти.

— Звичайно, і я. Одначе своєї долі наперед не знає ніхто.

— Навіть кенефора?

Він не бачив її обличчя. Місяць на мить заступила хмарка, а світильник


горів далеко, біля фонтана. Над ним літав кажан.

— Навіть вона.

— Й ти ніколи не загадувала на себе? Скажімо, на свою любов? Дівчата


люблять загадувати на неї.

— Спочатку це мені було непотрібно.

— Чому?

— Я мала нареченого.

— І хто він був?

— Карбівничий. Але його забрав на війну Діонісій, і він погинув. А я ли


шилася.

— І вже більше не загадувала?

— Ще один раз ворожила на голуба, але він задушився в жертовній


корзині.

Селена оповідала рівним, спокійним, далеким голосом, і Платонові стало


незатишно. Вона знову була сувора, холодна й неприступна.

— Ти злякалася? — запитав спочутливо.

Селена мовчала.

— І вже збулося пророкування?

— Ще ні.

— То боги з'яснили тобі свою волю стосовно твого першого кохання,—


спробував розраяти її, а трохи й себе.

— Ні,— мовила вона. — Своє минуле ми пояснюємо самі.

Платон узяв Селенину руку в свою. Вона була холодна.

— Ти така щира й нелукава,— мовив він проникливо. — Я ще ніколи не


зустрічав такої дівчини.

— Це лише з тобою. Сама не знаю чому. Я хитра. Інакше б давно загину


ла. Люди не люблять правди. І майже всі прикидаються. В усьому. Буває,


навіть у коханні.

Платон здивувався.

— Для чого?

— Все для того ж. Аби одержати більше.

— Але саме кохання... Більшого за нього не буває.

— Ти впевнений у цьому?

Він знітився.

— Так кажуть.

— Так кажуть ті, що марно прагнуть його. А ті, що досягли... Та ще

й розчарувалися... Й просто — світ широкий. Особливо для чоловіка. Він


може поїхати аж до його краю. У нього є меч, є кінь або, як у тебе, філософія.


Це в жінки немає нічого, крім кохання.

— А ось ти — кенефора.

Вона похилила голову. І Платон подумав, що сувора й горда кенефора,


либонь, сумує за коханням, за родиною, за щастям. Йому стало шкода її. Він


обережно діткнувся рукою до її волосся, а потім до щоки. Вона була ніжна-


ніжна й тепла. Селена підвела голову. Її очі були повні сліз, вони блищали


при світлі світильника. Платон подумав, що така дівчина зустрілася йому


вперше, що вона особлива, й, мабуть, йому ніколи не обридло б дивитися на


неї й розмовляти з нею. В своєму житті він кохав один раз — власну рабиню


Аліклу. Либонь, по-справжньому кохала його вона, а він її — кволо, ледь-


ледь, як і кохають рабинь. Вона вилася довкола нього, як плющ, обвивалася


душею і тілом, і врешті йому став важким цей полон. Вона заважала йому


думати. Ох, як тоді йому було тяжко.

— Не страждай і не розкаюйся,— нараз суворо пролунало над його


головою. — І не думай більше про те. Принаймні зараз.

— Про що? — запитав він.

— Про своє колишнє кохання.

Платон здригнувся.

— Ти страшна жінка. Ти можеш вгадувати чужі думки.

— Просто це властивість чоловіків — згадувати біля жінок свої минулі


кохання. Й каратися або втішатися.

— Мабуть, твоя правда,— зітхнув він. — А наша мисль, зіткнувшись із


чимось новим, обов'язково тече або в минуле, або в майбутнє. Частіше в май


бутнє й тягне за собою нас. Якби ми знали свою судьбу...

— Її не знає ніхто.

— Окрім богів.

— Я не бачила, щоб вони колись знали її.

Платонові плечі струснув дріж. Від вільгості ночі, від Селениних слів.

— Ти не боїшся, Селено?

— Боги нас не чують. Вони зайняті своїми справами. Я стільки молилася


їм... І моляться всі у місті. А Діонісій не молиться. І він владарює, а всі страж


дають. Його серце темне, як ніч...

— Я приїхав, щоб освітити його світлом філософії, світлом правди. Він


прозріє, от побачиш, і стане батьком своєму народові. Суворим і справедли


вим батьком.

Селена похитала головою.

— Світло науки...

— Світло розуму!

— Нехай і так. Але Діонісій і нині досить розумний. Світло розуму


і світло душі — це не одне й те саме. Світло душі перемінити не можна.

— Ось ти побачиш...

— З цього вийде щось погане...

— Погане твоє пророцтво.

— Це не пророцтво.

— Тоді ще гірше. — Платон підвівся, він був сердитий. — Сократ переко


нував найбільших упертюхів.

— І чим усе скінчилося? — Селена підвелася теж. Вогонь із світильни


ка освітив її всю, заграв рожевими відсвітами на високому чолі, на щоках,


на губах.

У білому пеплосі, смаглява, чорнява, непорушна, скидалася на статую. На


сірій стіні, збільшена вдвоє, темніла її тінь.

— Тоді чого ти хочеш? — майже закричав він. — Не втручаються боги, не


треба втручатися й нам? Та це... Це гірше за святотацтво.

— Ти вже звинувачуєш мене,— мовила Селена холодно. — Що ж, час


покаже, чия правда. Але тоді, мабуть, буде пізно.

Вони обоє довго мовчали. Селена дивилася на небо, й Платон теж підвів

угору очі. Воно сяяло, мерехтіло, переливалося, великі білі зорі тремтіли,


бризкали іскрами, які самі ставали зірками.

— Я сьогодні дуже перехвилювався за тебе,— тихо мовив Платон.

— За мене? — здивувалася дівчина.

— Так. Бачив змагання на палицях, Діонісій виставив у нагороду пе


реможцеві дівчину. Я думав, що то ти. Дуже схожа.

— То моя сестра,— незворушно мовила Селена.

— Твоя сестра! — вражено скрикнув Платон.

— Ми лишилися вдвох. Наш рід колись був хоч і не вельми багатий, але


славний. І змагався з родом Діонісія. А потім наш рід збіднів і перевівся.


Й Діонісій потішається над нами. Це приносить йому насолоду. Якось він


сказав: «Якби наші предки встали та побачили тебе й мене, твої б знову лягли,


а мої попросилися б на Олімп». Він грається з нами, як ситий кіт із мишами.


І не причавлює зовсім, і не відпускає. — Селена зітхнула. — А може, сестрі


було б краще, якби стала жоною когось із тих двох. Вона така нещасна. Я хоч


нікому не потураю, навіть Діонісію. А вона — тиха-тиха.

Селена розповіла, як покарали Лектіна. По тому довго мовчала.

— Полетіти б,— нараз тихо мовила.

— Куди? — здивувався Платон.

— Отуди. Поміж зір. Пролетіти б один-єдиний раз. І — все.

В її словах була дивовижна переконаність, Платон мимохіть заплющив


очі й побачив, як велично й граційно пливе понад сузір'ям Лева її довге, гнуч


ке, красиве тіло, як зоряні промені іскрять на її голих плечах, спині, стегнах,


довгих ногах, як обсипається з тугих смаглявих плечей зоряний пил. Це


знову була магія, чар, якась таємниця, яку носила в собі Селена, схожа на


мудру богиню і водночас така проста, мила, доступна. Ось вона — поруч,


скори її своїми обіймами, погамуй гарячими вустами, візьми її всю в своє


серце схожими на молитву словами кохання. Не погамував, не упокорив, не


взяв. Не зважився. Вони розлучилися, трохи невдоволені одне одним. Платон


знову не спав до самого світанку, все сперечався в думках із дівчиною,


злостився то на неї, то на себе, несхитною логікою утверджував свою право


ту й не міг утвердити.

Наступного дня приступив до справи перевиховання тирана прикро.


Бесіда відбувалася в тій самій залі, що й першого разу, тільки придворне коло


тирана звузилося, чимало з тих, хто сидів тут першого разу, чомусь були


відсутні. Й знову по залі ходив красень павич, поглядав своїм зизим дурним


оком то на Діонісія, то на Платона. В курильниці тліли зерна аравійської


смоли, пересичено-густий, запаморочливий запах дурманив Платонові голо


ву. Діонісій вдихав пахучий дим з насолодою.

Платон говорив про те, що земне життя,— це тільки прелюдія до життя


іншого, оскільки наша душа жила раніше й житиме після нас. А тому коротке


земне життя потрібно прожити чесно, щоб не затьмарити власної душі, адже


їй сяяти довго-довго — вічно. Щастя достойні люди, чисті серцем і помисла


ми, а нині таких людей стає все менше й менше. Наші батьки жили життям


простим і чесним, на дорійський лад, і подали нам достойний приклад. Одна


че ми не ступаємо в їхні сліди. Почалася гонитва за багатством і насолодами;


всі прагнуть солодкого, якомога більше солодкого — солодких медів, солод


ких рабинь, золота й срібла, прозорих шовків, які не ховають тіло, а виставля


ють його напоказ (у таких шовках танцювали дівчата в палаці Діонісія), люди


не шанують звичаїв, а все починається од тих, хто покликаний подавати


приклад, він його й подає, але подає погано. Так ведеться од віку: славетні не


знають рівних у славі, а розбещені — в безчинствах. Якщо ті, що покликані


подавати приклад, ведуть життя доброчинне, достойне наших предків і схва


лене богами, то підлеглі, наслідуючи їх, живуть чесно, не потураючи своєму


тілові й своїм поганим звичкам, шанують добро та справедливість і в пошані


до них виховують своїх дітей. Нині всі прагнуть високих посад, бо посади


одкривають дорогу до тих же насолод, до багатства; досягають тих посад

покірністю всілякі посередності, всі нині обманюють, усі брешуть, усі бояться


й зневажають менших.

Придворні слухали Платона уважно, коли ж Платон повів мову про тих,


що мають подавати приклад, декотрі почали перезиратися, інші опускали очі.


Аналогія була надто очевидна. Одначе по тому Платон повів їх убік, сказав


ши, що насамперед має на увазі свою батьківщину, рідні Афіни, де падіння


моралі привело до занепаду самої держави, і вже від того немає рятунку, за


короткий час афіняни багато разів міняли свій державний устрій, способи


владарювання, але щоразу перемагали темні сили й зло брало гору над до


бром. А зараз узагалі владу захопили демагоги, на перший погляд здається,


ніби править народ, насправді ж державну кормигу повертає купка хитрих


пристосуванців, які спрямовують державний корабель туди, де бачать вигоду


для себе. Самі державні посади стали способом здобування прибутків, у краї


ні панують обман, підкуп, ремесла занепадають, поля заростають бур'янами,


раби стали корисливими й лінивими, як і їхні господарі.

— Свобода — це бритва, її потрібно вміти тримати в руках, щоб і голити


ся, але й не порізатися. Я шукаю руки, яка зуміла б її втримати. Найчастіше


існує тільки свобода казати, що вона є, навіть похвалятися нею, а я шукаю


свободи справжньої, свободи жити за твердими законами.

Діонісій не мовив жодного слова. Так, у повній мовчанці, Платон закін


чив того дня своє казання. Він не шкодував за свої слова, тільки подумав, що


не треба було говорити про бритву, адже тиран міг подумати, й напевне


подумав, що Платон натякає на страх Діонісія перед бритвою, на те, що його


ніколи не голять, не даремно він сидів темний, як ніч. Уже аж за обідом, коли


принесли пампушки в медові і всі почали їх їсти, Діонісій голосно мовив:

— Філософія теж годується солодким, а тоді гірко пахне.

Платон подивився на кратер, що його саме тримав у руках раб, на кратері


було зображено бій орла зі змією, на мислі йому крутнулися гострі слова, але


він промовчав.

Надвечір у Архадині, в басіліці, де од віку сіракузяни вершили праведний


суд, відбувалися народні збори або щось таке, що мало називатися ними.


Місця для едилів були порожні, народ юрмився віддалік, а внизу та на стінах


стовбичила охорона, в передніх рядах теж стояли переодягнені в цивільну


одіж охоронці, а сам тиран промовляв із височенної трибуни, здавалося, він


витає в хмарах. Діонісій промовляв запально, грізно, весь час натякав на щось


таке, чого Платон не міг зрозуміти, вихваляв створений ним самим спосіб


урядування й знову погрожував, громив якихось ворогів, котрі, мовляв,


поховалися, принишкли до часу, але він однаково познаходить їх і виведе на


чисту воду, вергав на їхні голови всі небесні та земні кари й розпалився


надзвичайно. Натовп принишкло мовчав, а коли вдалині щось загриміло


й загуркотіло, схитнувся, почав панічно розбігатися. Сторожа хотіла зупини


ти вільних громадян Сіракуз списами, але її відтіснили, й люди натовпом


побігли вузькими вуличками. Платона також несла нажахана хвиля, він


загубив Діона, хотів зупинитися й не міг. Нарешті помітив якийсь пролом


у стіні, ступив туди й перевів подих. Розглянувся. Подвір'я було тісне, захара


щене, на ньому купами валялись якісь пнища, камені, виліплені з глини


й обпалені або необпалені людські торси, голови, руки, ноги — богів і героїв,


амазонок, німф, фавнів, і все це вперемішку, дещо вже взялося мохом і сли


зом. Це було подвір'я майстерні скульптора, вигрібна яма та ще й, либонь,


покинута. Платон сумно зітхнув і подумав: те, що він бачив, схоже на людсь


ке життя, де все також перемішане й звалене в одну купу, речі високі й низь


кі, божественні й ниці і де годі знайти ладу. Ще він подумав, що має поспіша


ти, що йому потрібно прикро приступити до свого заміру — перевиховання


тирана,— говорити все просто в вічі, переконувати Діонісія засобами несхит


ної логіки. Тобто взяти в приклад сьогоднішню промову самого Діонісія.

Увечері з даху свого будинку Платон спостерігав виверження Етни. Це


вона загриміла під час промови тирана, підперши його слова грізним риком


підземних надр, нагадавши всім, що є на світі сили, яким підвладне все живе,

й через те марно йти супроти вищої волі. Це вперше Платон спостерігав


роботу підземної кузні й був приголомшений. Вулкан забухикав і закашляв


ще вдень, над ним звинулися султани диму та пари, вони підперли хмари,


змішувалися з ними, й здригалася земля, й щось вуркотіло та шкіргало там,


усередині, одначе Етна була далеко, і все те видавалося хоч і грізним, проте


якоюсь мірою й іграшковим, коли ж стемніло, вулкан мовби наблизився і вже


не тільки чарував, тривожив уяву, а й лякав. Що воно горить, що там робиться


всередині, які сили вергають угору скелі, й що взагалі вони здатні зробити


з нами,— так думав Платон, не відводячи очей од червоногарячої плавкої


заграви, яка то зривалася вгору, то мовби пригасала, й вогненнії ріки текли од


вершини вулкана вниз, спалюючи все на своєму шляху. А коли б покласти їм


у перепону людське серце? Це менше, ніж одна свічка, якою запрагли розвія


ти вселенську ніч. Але хоч як Платон був зачарований грізною стихією,


спиною, серцем відчув ще чиюсь присутність. Озирнувся. На сходах портика


стояла Селена. Її було видно тільки до пояса. Красиве, чітке, мов обведене


одним порухом пензля незвичайного майстра обличчя ледь осявала заграва.


Від того воно дивно мінилося й було таке привабливе, що Платон відчув, як


його всього охопило дивне, непереможне хвилювання. Боги дарували йому


грізне чудесне видовище й усмішку Селени водночас. Вони цим щось про


віщали йому, підносили його власне життя на ще не знану йому самому ви


соку грань. Так, так, є в людському житті щось вище за саме буття, існу


вання, споживання нікчемного харчу та приробітку на нього. Є щось таке в


земних надрах і в людських грудях, чого ми ще не осягли, але задля чого


й маємо жити і офірувати саме життя. Яким же сліпцем він був до


цього!

Підносячись мислю вгору, Платон у той же час розумів усю земну при


надність Селени, її звичайну незвичність, доступність йому.

— Селено,— ступив він до неї. — Селено!

Але вона приклала до вуст палець.

— Я прийшла лише на хвильку. Сторожа не пускає до тебе.

Платон здивувався.

— Кого не пускає? Тебе?

— Нікого. Її не видно, але вона є. І є також сторожа серця. На превели


кий жаль. Ось ти прийшов і запалив наші серця.

— Чиї серця? — схвильовано сказав Платон.

— Багатьох. Люди линуть до тебе любов'ю. Але вже пішов поголос:


Афіни сто разів штурмували Сіракузи й не здолали їх. А тепер прийшов один


чоловік і скорив. Ці слова вже долетіли до вух Діонісія.

— Зараз мене майже не обходить, скільки сердець я покорив і хто й що


про мене думає. Мене хвилює, чи покорив я одне серце... Яке не збирався


покоряти.

Дівчина мовчала, опустивши погляд.

— Що нам сторожа, Селено? — розчулено й зворушено мовив Платон. —


Для серця немає сторожі. Ти поглянь, що нам подарували боги. Це знак


нашої долі.

— Це лихий знак, Платоне. Він застерігає тебе,— прошепотіла Селена. —


Це грізний знак.

Платон схилився, взяв маленьку, але тверду Селенину руку в свою широ


ку долоню. Солодка мука пройшла по його серцю хисткою хвилею, його


душу чи не вперше в житті оросили сльози.

— Селено, Селено... Я думаю про тебе увесь час. Я зрозумів: тільки


з тобою мені буде хороше. З тобою я подарую людям щось велике, щось


божественне. Я чую в грудях не знану раніше силу, й думка моя вигострюєть


ся, неначе меч. А іноді вона лине голубино.

— У нас немає часу,— суворо мовила дівчина. — Я прийшла попередити:


остерігайся Діонісія, не дратуй його. В нього серце шакала і підступність змії.

— Що ти, Селено. Я не поважав би себе, якби відступився. То більше


тепер. Почуваю силу, не знану раніше... Я, Селено, переверну його серце,

розбуджу в ньому світлі сили, приведу до тріумфу розуму. То буде й наш


із тобою тріумф. Розумієш, наш із тобою, спільний, і — на все


життя.

Десь зоддалік пролунав металевий дзвякіт. Селена швидко потиснула


обома руками Платонову руку й випустила її.

— Я не вірю в це. Я бажаю тобі щастя так, як ще не бажала нікому й ніко


ли. Навіть своїм рідним,— швидко мовила дівчина й розтанула в темряві.


Платон прислухався, намагаючись вловити її кроки, але не почув їх. Либонь,


дівчина була боса.

Серед ночі Платон прокинувся. Йому здалося, що хтось до нього підкра


дається, він сів і довго вдивлявся в пітьму. Вона була холодна й чужа. Непода


лік приречено зітхало море, вдалині жеврів вогонь Етни.

Платон пошкодував, що приїхав сюди. Але в ту мить згадав Селену, й ніч,


а з нею й світ для нього одмінилися. Отам вона стояла. Отакі слова сказала.


Тривожилася за нього. В його грудях зайнявся теплий вогник, і стало йому


затишно й хороше в цьому чужому, напівварварському місті, й захотілося


зробити для нього щось хороше, адже це місто Селени. Він подумав: якщо


здійснить свій намір і зможе бодай у чомусь переконати Діонісія, то цим


здобуде щастя й собі, бо здобуде Селену.

Наступного дня Платон знову зустрівся з Діонісієм. Той приймав його


в малесенькій залі, тісній і гротескній, де всі лінії були зміщені, колони криві,


де на стінах і підлозі щирилися якісь химери, а на мармуровому карнизі за


плечима Діонісія стояли золоті потворні горбуни й дико реготілися. Ама


зонки на тому карнизі їхали на ослицях, а арімасти цілувалися з грифами.


Хтозна для чого привів сюди Платона Діонісій: хотів надати всій розмові


жартівливого відтінку, принизити Платона, вивести його з рівноваги? Одначе


те йому не вдалося. Платон рішуче й суворо почав викладати свої погляди на


те, якою нині має бути держава і її правитель.

— Нам усім суспіль потрібно рятувати еллінський світ. Не окрему люди


ну, як кажуть декотрі філософи, а увесь світ.

— Чекай,— перепинив його Діонісій. — Але ж Сократ, скільки


я пам'ятаю, повчав, що спочатку потрібно навчитися владарювати власною


душею, пізнати її, а вже тоді братися до світу.

Платон на мить затнувся.

— Сократ так думав на початку...

— Ще він казав, що багаті мусять поділитися з бідними своїм багатством,


що царі повинні роздати все бідним.

—- Сократ цього не казав. А от я вважаю, що якби багаті оддали бідним


зайвину, то в світі багато чого б перемінилося. Так було за наших дідів,


і еллінський світ тоді процвітав. Найперші громадяни держави були й найправ-


дивішими, в усьому подавали достойний приклад. Держава не може бути


сильною, якщо не виконуються закони, нею ж укладені, якщо все чиниться


з волі одного чоловіка, котрий сам їх не шанує. Той чоловік має бути однако


вим для всіх, вести зразкове життя, не об'їдатися, не обпиватися й не дозволя


ти того іншим. Прикрась палац душі своєї, а не житло,— так казали в давни


ну. Твоя правда, Діонісію, спочатку людина повинна знайти злагоду сама з


собою. Прийдіть кожен додому й подумайте про себе,— звернувся Платон до


всіх, хто був у залі,— чи так я живу? Чи не вчинив якої прикрості державі та


ближнім? Чи не пролив даремно крові? Чи є в мене друзі, яким можу звіри


тись у всьому? Бо хто бідний друзями, той не має нічого. Чи роблю добро?


Якщо не роблю, то робитиму від сьогодні. Чи нікого не кривджу? Терпіти


кривди — зло менше, ніж їх приносити. Особливо це стосується того, хто


стоїть на самому вершечку.

Велике, рябе, вкрите муратинням обличчя Діонісія стемніло, воно було


неначе тесане з граніту. Зненацька він зблиснув очима й тицьнув важким


товстим пальцем Платонові в груди.

— Тоді — мета державця?

— Робити з підданих хороших людей,— не задумуючись відказав Платон.

— Спосіб управління?

— Любов до ближніх. Шанобливе поводження, лагідна мова, справедли


ве вирішення справ. Нехай правлять не військо, не сторожа, не страх... Бо


ж тиран, якщо казати правду, найбоягузливіший із людей. Він боїться власної


тіні. Він оточений сторожею, неначе частоколом, і нічого не бачить через неї.

Придворні помирали зі страху. Платон виловив з кількох очей, що вони


поділяють його думки, це вселяло в нього надію, але у великих, витрішкува


тих очах Діонісія не міг прочитати нічого. Тиран був загартований як у бит


вах на мечах, так і в битвах словесних, надійно гасив усі почуття.

— Тиран — людина щаслива? — майже грізно запитав він.

— Ні. Бо несправедлива людина не може бути щасливою. Я кажу про тих


тиранів, яких знав досі.

— Що думаєш про значення справедливого суду? Мені казали, ти відві


дував наш суд.

Діонісій уже не вів диспуту, а чинив допит. Страх ходив натовпом, нена


че вовк лісом. Шелеснуло тут, дзвякнуло там, і — тиша.

— Судді, навіть справедливі, схожі на кравців, які латають пошарпаний


одяг. Потрібно не зашивати дірки, а поміняти одежу.

Це вже пролунав дзвякіт криці об крицю. Зміни одяг, тоді не треба буде


латати дірки,— такий сенс мала Платонова відповідь, і він зітхнув вільно, бо


ж сказав усе, що хотів.

І тоді Діонісій поставив останнє запитання:

— Чого приїхав сюди?

— Шукаю справедливого чоловіка,— спокійно відказав Платон.

— Але ти його не знайшов. Це вочевидь,— сказав Діонісій. — Ти приїхав


не туди. — Він підвівся й, широко ступаючи, пішов із зали. Придворні посуну


ли за ним, декотрі оглядалися, і Платон знову вловлював у їхніх очах співчут


тя. Останнім вибіг Діон. Якийсь час він ще метався, неначе підстрелений птах,


поміж Діонісієм і Платоном, але тиран відтрутив його гнівним помахом руки.


Діон поволік ноги слідом за ним. Платон лишився сам. Він підвів голову —


потворні гномики реготілися йому в обличчя. Дурний гордовитий павич


походжав по залі, розпустив хвоста й притупував ногою.

Два наступні дні до Платона ніхто не приходив, тільки темні раби-фінікій-


ці ворушилися, як і раніше, приносили йому їжу та обкурювали пахощами


кімнати. Платон спробував піти в місто, проте всі виходи з будинку були


замкнені. Він піднявся на дах і побачив, що по той бік хвіртки, яка виводила на


вулицю, стояло двоє стражників-велетнів із списами в руках. Платона те не


вельми стривожило, бо й блукати по місту не мав великого бажання: за ці дні


в його голові зринуло безліч думок, той клубок треба було перемотати ще раз.


До того ж Платон трохи застудився, покашлював, отож і з цієї причини мав


сидіти вдома. Він бродив по садку, розмірковував, записував власні думки. На


відміну від Сократа, йому ніколи не набридала самотність, він умів розмовля


ти сам із собою або й залучати до розмови кількох незримих співбесідників.


Сократ не терпів самотності, йому завжди був потрібний сперечальник або


хоч мовчазний живий слухач. Дотепники казали, що він заговорив своїх обох


дружин до знемоги, хоч вони самі з себе добрячі пащекухи, а Ксантипа варта


кількох базарних перекупок. Платон і дня не прожив би з такою дружиною.


Його дружина... вона мала розуміти його з півпогляду. В тому погляді він би


прочитував не тільки любов, а й щось інше, більше... А може, таки більшого


немає? Він думав про Селену. Думав настійно, невідступно й чомусь почав


хвилюватися, боявся, що вона вже ніколи не прийде до нього.

І вона прийшла. Прошмигнула попід стіною, неначе ласка, здавалося,


вкарбувалася в стіну, він бачив тільки її руку, яка трималася за кривулястий


стовбур плюща. Ця рука й поманила його до себе. Стояли вечірні сутінки,


сонце вже зайшло, але небо ще не погасло, воно потемніло й мовби присуну


лося ближче. Денна спека завершувалася вечірньою прохолодою, в природі


все вивершується красиво й доцільно і має свій сенс. Тільки люди метаються,


самі не знаючи для чого, й псують те, що мало б лишатися цільним і красивим.

Платон тримав у руці виноградне гроно, він хотів пригостити виноградом


дівчину, але, підійшовши ближче, побачив, що сталося щось надзвичайне. Він


ще не знав що, а серце його затріпотіло, забилося злякано, в цю мить він


думав тільки про Селену й через те не одразу втямив, що казала вона.

— Нагнися, раби підслуховують,— прошепотіла вона. Він нахилився, їхні







Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных