Тиран» у ті часи означало «правитель», «цар». 4 страница

обличчя майже діткнулись одне одного. її щока була така ніжна, така при


надна, що Платон не втримався й поцілував її. Голубина печаль, солодка мука


упали йому в серце, душа наповнилася щастям, і він на мить приплющив очі.


А коли розплющив їх, побачив насупроти великі-великі, розумні, сповнені


відчайного вогню очі Селени.

— За мною стежать,— швидко прошепотіла вона. — Тиран наказав убити


тебе. Втікай. Через оту стіну. На світанку підеш у Лаккій, у гавань. Там знай


деш трієру спартанця Полліда. Трієра чорна, велика, найбільша в гавані. Вона


йде до Егіни.

Платон відчув, що йому похололо в грудях. Велика важка п'ятірня зіжма


кала серце, витискала з нього все, що йому послало життя в останні дні.

Він запручався.

— Я кохаю тебе, Селено,— мовив. — Утікай зі мною.

Вона сумно схитнула головою.

— Не можна. За мною стежать. А потім... Діонісій пошле навздогін свої


трієри. У нього є кілька надзвичайно прудких човнів. І тебе звинуватять,


буцім викрав служницю Афродіти. Звинуватять навіть у Афінах і примусять


видати мене Діонісію. — Селена знову міркувала розважливо й мудро.

— Цей самий Поллід, він може й не взяти мене на трієру,— сказав Пла


тон. — У мене нічим заплатити.

— Я вже заплатила...

Селена дивилася вниз, із її очей скотилися дві великі перлини. Платон


здригнувся, обома руками вхопив обличчя дівчини, притиснувся губами до


пругких гарячих губів, та раптом розтиснув долоні й гірко заплакав. Він


плакав удруге в житті. Уперше плакав, коли помер Сократ. І тепер ось вдруге.


В муці, в несамовитості стиснув кулаки, в горлі йому схлипнуло й заклекотіло.

— Селено, Селено... Я не можу без тебе. Я віддам за тебе всі багатства


світу. Навіть філософію...

— Мине час, і вони знову будуть твоїми,— тихо мовила Селена. — Це


вельми сумно: такою і є справжня філософія життя. Але без цього не було


б і його самого. Прощай. Я довіку пам'ятатиму тебе.

Вона поцілувала його в губи, й перед його затуманеним зором майнув


крайок білого пеплосу. Неначе біле голубине крило на заході сонця.

...Купець Поллід стояв перед Діонісієм, неначе обскубаний кібчик перед


орлом. Руки йому впали вподовж тіла, одбілений на морських вітрах одяг


обвис, голова похилилася. І все одно — кібчик: глибокі впадини очей, дзьоба


стий ніс, міцно стиснені губи...

— Ти спартанець, а він — афінянин, отже, твій ворог,— говорив Діоні


сій. — Ти викинеш його в море.

Поллід відповів, не підводячи голови:

— Я поклявся богам, що привезу його до Егіни живим. Якщо я порушу


клятву, боги покарають мене.

Поллід хитрував. Він не стільки боявся богів (та й ніякої клятви він не


складав), скільки лихого розголосу поміж торговим людом. Якщо стане


відомо (а цього не приховати), що він убив людину, та ще знаного в еллінсь


кому світі філософа, ніхто не купить у нього не те що амфори з вином, а жме


ні горішків.

Діонісій замислився. Дві чорні тіні, неначе крила птаха, впали на його


побите ряботинням обличчя. Ніздрі йому роздувалися, немов у роздратовано


го бичка. Та раптом тіні попливли пріч, рот тирана ощирився в посмішці.

— Ти пливеш до Егіни? А вона там воює з Афінами. Отже, афінянин


у Егіні — це бранець. Звичайнісінький бранець. Ти продаси його в рабство.


Чуєш?

— Чую. Я виконаю твоє веління,— сказав Поллід. — Хоч, можливо, боги


покарають мене й за це.

— Але ж ти не складав клятви не продавати його?

— Не складав.

— Отож. — У цю мить Діонісієві очі зблиснули лиховісною втіхою. —


Тож знай: таке рішення буде до вподоби богам. Платон проповідував нам, що


справедлива людина буде щаслива скрізь. У такому разі він буде щасливий


і там, у рабстві. Може, навіть більше, ніж на волі. — І Діонісій засміявся. За


ним засміялися придворні. Мусив посміхнутися й Поллід. Він думав про те,


що мусить виконати це веління тирана, інакше Діонісієві трієри знайдуть


його в найдальшому закутку моря й пустять на дно. Він уклонився Діонісію


й вийшов.

Під довгим старим муром ринку, який осів і пообвалювався в кількох


місцях,— там продавали рабів з усіх кінців світу,— лишилося кілька чоловік.


Двоє рабинь, таких старих, що вони не те що не здатні змолоти ячмінь, а й не


гожі прожувати готової пампушки, темний, похмурий єгиптянин у синцях


і шрамах, посічений лозою, либонь, такий запеклий, що перегризе колодку


господаря, а то й лезо ножа, молода жінка з дитиною, обоє в якійсь корості


чи екземі, та кремезний чоловік з великою головою, широким чолом і густою


бородою, яка вилася кільцями. Раб — широкоплечий, статний, міцний у кості


і хоч закутаний у діряву рогожу, досвідчене око покупця одразу помічає


в ньому аристократа. Білі, не подряпані ноги, пещені руки, розумні очі, й хоч


вони дивляться на світ спокійно, впокорено, мороки з таким рабом хтозна-


скільки. Тож покупці проходять повз нього, не питаючи про ціну в матроса,


який тримає в руці кінець міцного, морського мотузка, що зав'язаний двома


вузлами на шиї раба. Матросові нудно, він би давно кинув якір у якійсь


харчевні, так кляте ж доробайло, яке ніхто не хоче купувати. Тричі тихцем


навідувався Поллід, спустив ціну до тридцяти мін, але й на таку дешевизну


ніхто не ласився. Й це потішало базарних роззяв.

Довкола матроса та його товару зібрався цілий натовп волоцюг, проте


були тут і добрі господарі, які вже спродалися й скупилися на ринку, а тепер


під'юджували матроса й кпили з невдахи, якого так низько поціновано.


Найдужче шаленіли хлопчаки, вони поціляли камінцями в раба, смикали йо


го за одяг та за бороду, порскали в обличчя водою чи чинили інші ка-


беші.

— А ти хоч воші бити вмієш? — гукав маленький базарний чоловічок,


який вочевидь вдало справив свій гендель і закропив його нерозбавленим


вином.

— А знаєш, де в осла голова, а де хвіст? — поривався й собі закучманий


селянин, смикаючи за мотузок отетерілого од спеки та гамору осла.

Цей гамір та гомін привернули увагу знатного егінського мужа Аннікери-


да, який збирався їхати на змагання колісниць в Еліду й увесь ранок підбирав


на базарі кінську збрую та робив інші закупки на дорогу й щойно відпрова


див рабів з покупками додому, а тепер прошкував туди сам. Аннікерид підій


шов до гурту, й той розступився. Синій дорогий гіматій із зеленою крайкою,


сандалі розшиті єгипетським шитвом, срібна сірійська обручка на голові,


дорогі фінікійські браслети на руках — усе виказувало людину багату та ще


й мандрівну, котра побувала в далеких краях, багато бачила, багато знає,


складає ціну собі й іншим.

Матрос безнадійно глипнув на нього косуватими очима, раб байдуже


проковзнув по ньому поглядом, натовп притих.

— Аннікериде, тобі не потрібний помічник для колісниці? — запитав


базарний чоловічок, і натовп вибухнув реготом. Аннікерид усміхнувся й собі,


одначе в його пам’яті ковзнула якась тінь, змайнула червоняста іскра й згас


ла. Йому здалося, що десь він бачив цього чоловіка. Звичайно, міг десь і бачи


ти, адже об'їздив із своїми колісницями весь еллінський світ, привозив вінки

і з Спарти, і з Фів, і з Афін... З Афін... Знову в пам'яті майнула хистка тінь.


Якби це був рабг він би його не запам'ятав.

— Звідки ти? — запитав раба, але той тільки переступив із ноги на ногу


й зітхнув. Ще на трієрі йому було сказано, що не мусить називати своє ім'я,


інакше загине. Матрос із мотузком у руці й коротким мечем при боці дивився


спідлоба застерігаюче й погрозливо.

Аннікерид повернувся й пішов геть. І в цю мить щось мовби осяяло його


пам'ять. Платани, жертовник Зевса... Він почув голос цього чоловіка. Це


ж філософ з Афін Платон. Славетний учень самого Сократа. Чого він навчає,


Аннікерид не знав, він тільки ходив у сади Академа подивитися на смішних


мудреців, які гарцюють на словесних колісницях. Одначе один філософ


привернув тоді його увагу. Аннікерид ступив назад і голосно мовив:

— «Усі люди народились од єдиної матері-землі». — Це були слова, які


єдині запам'ятав з розмови, що її вів тоді філософ. Але чи так запам'ятав, чи


не помилився?

— Через те всі добрі й хороші,— відказав Платон і усміхнувся хоч і ви


мученою, однак щирою усмішкою.

— Скільки коштує цей раб? — запитав у матроса Аннікерид.

— Тридцять мін,— відказав той і одразу пошкодував, бо побачив, що


покупець заплатив би й більше. Одначе вже було пізно, покупець тримав


мотузка в руках.

Аннікерид вів раба через площу до довгих столів, де продавали всіляке


залізне начиння, зокрема ножі. Платон зрозумів намір Аннікерида й тихо


попросив:

— Ти поки що не перерізуй мотузка, бо, може, Діонісій приставив кого-


небудь наглядати за мною.

— Діонісій? Сіракузький тиран? — здивувався Аннікерид. — То це він


продав тебе в рабство? А за віщо?

— Я хотів перевиховати його,— тихо мовив Платон і подивився на Анні


керида великими сумними очима.

— Хотів перевиховати тирана? — не повірив Аннікерид і раптом розрего


тався. Він аж похлинався сміхом, аж випустив із рук мотузок, і Платон сам


тримав його. — Ой, не можу,— витирав кулаками очі Аннікерид. — Я оно не


всіх своїх огирів можу укоськати. А ти — тирана.

Пересміявшись, він запитав спочутливо:

— Мабуть, випив гіркого повен ківш?

— Але трохи й солодкого.

Аннікерид скосив на нього очі, проте Платон своїх слів не пояснював.


А думав він про те, що в світі чорне й біле, гірке й солодке здебільшого густо


перемішані, й що цього, останнього, він навіть не скуштував, а тільки пригу


бив. Зрозумів, що пам'ятатиме цю солодку гірчинку довіку, вона мучитиме


його, підноситиме, ятритиме серце й вестиме по крутій дорозі, і все, що він


робитиме, буде в ім'я дивовижного й непогасного в мільйонах поколінь


почуття, яке для нього матиме одну назву — Селена. Ця незвичайна жінка


несе в собі якусь велику, неохопну розумом таємницю, таємницю самого


роду людського, життя, і водночас вона така проста, звичайна, мила, ваблива.


Він думатиме про неї все життя, думатиме про те, що міг би, примирившись


з Діонісієм, із грубою тиранією, залишитись у Сіракузах і прожити з Селеною


сповнене щастям життя або й забрати її в Афіни. От тільки невідомо, чи


солодощі того життя не вбили б гіркоти пізнання світу. Тут уже одне майже


завжди виключає інше. Але що гадати про те, чого немає, чому не судилося


збутися. Він звершить своє призначення в світі, і якщо продовжить тернисту


дорогу людства хоч на стадій, то й того досить. Те, друге, спізнають інші.


І боротимуться з тиранами. Й настановлятимуть їх. І знову боротимуться.


Зводитимуть через них себе на найвищі щаблі влади й розчаровуватимуться


в собі. Блукатимуть у цьому лабіринті, допоки й віку. Бо то лабіринт власної


душі. А може, й знайдуть вихід... Отоді вони возвеличаться насправді й ста


нуть нарівні з богами.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: