Тиран» у ті часи означало «правитель», «цар». 2 страница

Платон усміхувся, але, побачивши чиїсь очі, що зляканими горобцями


шаснули від нього, стер з губів усмішку. Либонь, тут і усміхатися не вільно.

— Авторитет Діонісія величезний,— казав Діон, крокуючи попереду


Платона, прокладаючи йому шлях. — Хоч є у нас і невдоволені ним, є заздріс


ники. Ці попритаювалися. Ще недавнечко всі вони вимагали свободи. Неначе


свобода — дівка для всіх. Часом вона — бритва. Я теж за свободу. Але за


таку, що зміцнює державу, возвеличує її. Скільки загублено людей її святим


іменем, скільки кайданів одягнено на руки...

Діон повторював Платонові думки. Все, чому колись навчав його Платон,


він припасував до урядування Діонісія; засліплений вулканодужим тестем, не


помічав, чи міцно припасовує цеглини, не помічав тріщин і обвалів. Платон


далі з ним не сперечався. Навіщо? З часом Діон зрозуміє все сам. О, чисті юні


душі, думав він, як легко приймаєте ви блиск натертої міді за щире золото, як


легко взяти вас на підмову, скільки вас, зварйованих пройдисвітами, пішло


в неправих когортах і загинуло! І буде так довіку, вас і далі водитимуть за


собою всілякі авантюристи, шукачі пригод, властолюбці, але ж ви можете


захистити й діло праве, віддати життя за народ, за світлі ідеали. І то більшою

буде заслуга Плагона, коли він, перевиховавши Діонісія, настановить на


праведну путь і оці юні душі.

Вони зупинилися біля басейну для риби, щоб передихнути. Платон зами-


лувався велетенськими скатами, важкими тунцями, що впиралися тупими


рилами в камінь басейну. Риб'ячий базар любив колись і Сократ, водив туди


своїх учнів. Часом там траплялися дивовижні потвори, добуті з водних надр,


і тоді вчитель розмірковував про нескінченну плинність світу, яка може


породжувати такі дива, про примхи богів та куцість людських знань. Платон


згадав Сократові бесіди біля басейну, згадав важкі часи по тому й мовив:

— Наше місто зазнало всього: влади царів, олігархії, демократії, тиранії


тридцяти. Й жодна влада не була справедливою. Принаймні з часом ставала


лихою. Зачиналася як поборниця інтересів народу, а далі сідала йому на шию.


Це крах нашої віри в правду та в самих людей. Сократ, а слідом за ним і всі ми


не раз розмірковували, чому так стасться. Може, причина в недосконалості


самої людини? Але ж вона творена богами за образом своїм. А потім я прий


шов до думки, що недосконалості одного управління обов'язково перейдуть


на інше. Колись я також був палким демократом. Наша демократія багато


разів міняла одежу. Та щоразу виходило так, що слава одних ставала несла


вою інших, що перші місця посідали крикуни й демагоги, які безсоромно


обдурювали людей, а сліпий дурний натовп водив висолопленими язиками за


їхніми вказівними пальцями. Спочатку нас дурили великі пройдисвіти і роз


бишаки, а потім настав час сірих демагогій, народ їм не завжди вірить, але


вважає, що нічого зробити не можна. Славить їх за життя й проклинає після


їхньої смерті. Я ж вважаю, що людям потрібний твердий і розумний законо


давець, розум якого освітлений філософією і поезією, а серце наповнене


добром, мудрістю і ласкою. Якщо порівнювати державні устрої Афін за


різних часів, то все-таки народові найкраще жилося за правління царів. Тоді,


коли царі правили з повної згоди народу, саме через те вони й перемогли при


Артемісії і Платеях, Марафоні й Саламіні.

Вони саме проходили повз абсиду, в якій височіла статуя бога демосу


Діоніса, котрий опікується плодоносінням землі. Збоку стояв якийсь чоловік


у сірому хітоні, при мечі, а двоє рабів терли намотаним на палиці ганчір'ям


лискуче мармурове півкружжя біля голови Діоніса. На мармурі чорніли якісь


літери, раби вже наполовину стерли їх, розібрати написане було неможливо.


Платон якийсь час приглядався до Діоніса, впізнавав його й не впізнавав.


Вивернуті губи, гачкастий ніс, булькаті очі... Ні, такого Діоніса він не знав.

— Діоніс є Діонісій,— пробурмотів Діон, а сам дивився на власні ноги,


перехрещені ремінцями аж біля колін. — Майстер зробив бога з обличчям


нашого правителя.

— А хтось висловлює незгоду? — здогадався Платон і показав на рафв,


які витирали написане вугіллям.

— Так. Пишуть. Іноді їх ловлять.

По той бік вулиці крутилися якісь люди, один пройшов повз Платона,


заглядаючи йому в обличчя.

— Сікофанти. Ходімо. Не треба привертати їхньої уваги.

Платон однак ще довго дивився на протилежний бік вулиці. Його цікави


ли люди, які зробили своєю професією донощицтво, втратили власне «я»,


віддали його в услужіння темним силам.

Платон ішов похнюплений, ніс у душі темну хмару. Вони ще довго блука


ли містом, а увечері сиділи на даху будинку, де у великих дерев'яних діжках


росли тамариск, папірус і мирт, а у маленьких цвіли маргаритки та польовий


мак, дивилися на море, слухали його шум і говорили про минущість життя,


гіркоту й солодощі людського щастя та вічність.

Залишившись на самоті, Платон знову довго не спав, він подумав, що


йому чогось не вистачає, чогось чекав і не знав чого. Заснув з тривогою


у серці. Так засинав давно. Світ стукотів йому в серце своїми загадками,


своїми незлагодами, проганяв сон. Напружено, до розлому в голові думав про


рідне місто, про його подальшу долю, й співвітчизники несли йому в сонПопередня сторінка

свої суперечки, свої лиха, вони приходили до нього в химерному вбранні,


в химерній подобі, вели його на береги ніколи не бачених рік, заводили


в страховинні бескиддя, він падав зі скель, тонув у кручіях, борсався поміж


життям і смертю й творив у вимріях картини життя чистого, доцільно влаш


тованого, без насильства, крові й сліз. Ті картини-сни найчастіше бачилися


йому на світанні, він майже ніколи не додивлявся їх до кінця, пробуджував


ся, лежав, і думав, і домальовував їх уявою, прикро наближаючи до дійсності.

Пізнього ранку наступного дня Платона приймав Діонісій. Філософ


одягнув білий гіматій і нові сандалії, легку горіхову палицю поміняв на


важку кедрову із срібною голівкою. Коли тримав її в руках, йому найліпше


думалося. Коли він ішов по крутих палацових сходах, його проводжало


очима з півсотні чоловік Діонісієвої охорони, творили коридор перед дверима


тронної зали. Для філософа було зроблено виняток: його не змусили переодя


гатися в інший одяг, не обшукували, тільки одібрали палицю, сказавши, що


входити з нею до божественного Діонісія не велить звичай. Це не сподобало


ся Платонові, але не такою мірою, щоб вплинути на його піднесений настрій.


Він вступив до великої довгої зали спокійно і впевнено, й на його обличчі


світилася радісна усмішка. Діонісій усміхався теж, їхні усмішки зустрілися


раніше, ніж вони самі. Діонісій сидів на високому, схожому на трон кріслі,


обабіч нього на низеньких стільчиках сиділо чоловік із десять високих уря


довців та родичів, ще кілька стояли з боків. Під обома стінами зали розташу


валася сторожа — бронзоволиці воїни-велетні, мовчазні й віддані своєму


повелителеві душею і тілом. їм платили за вірність великі гроші. Прикрашена


діадемою голова Діонісія була трохи схожа на ту, яку Платон бачив на пле


чах Діоніса, але й несхожа,— либонь, там його дещо прикрасили,— був рябий


і рудий, ще й волосся на голові дивно зблискувало. Це через те, що Діонісій


не голився, не стригся, не допускав до себе голяра з ножицями та бритвою,


й зайвину волосся спалювали жаром. Процедура неприємна, проте безпечна.


Діонісій — широкий у плечах, статурний, дужий, було видно, що чоловік цей


рішучий, впевнений, сильний, полохливим робив його тягар влади. Зодягне


ний у яскраву персидську столу з пурпуровою перев'яззю через плече, широ


ким поясом, взуті у прикрашені золотими та срібними бляшками сандалії.

Обидва спрагло й напружено вдивлялися один у одного. Діонісій трохи


підозріло й самовдоволено — йому лестило, що до нього приїхав славетний


філософ, увесь світ знатиме про це; Платон довірливо й осмислено — одразу


шукав хідників до душі цієї людини.

— Хайре, великий полководцю і правителю! — прорік він. — Нехай твоє


життя буде довгим і щасливим, і хай освятять його боги.

— Хайре, славетний філософе,— відказав Діонісій. — Ми начувані про


твій розум і з нетерпінням чекали тебе. Ти проясниш наші думки-стежки


в нетрях життя.

Платона посадовили навпроти правителя на ослінці трохи вищому, ніж ті,


на яких сиділи придворні. Діонісій розпитував філософа, чи доброю була


мандрівка та як йому мається на новому місці, Платон відповідав, стиха


розглядався по залі. Вона справляла дивне враження — була напхана речами


й водночас порожня. Бо, окрім невеликої, прикрашеної позолоченими рако


винами абсиди з чашею фонтана, в ній не було жодної великої статуї, жодної


великої вази, тут не вився по стінах плющ і не цвіли квіти, лише на вузьких


полицях стояло безліч дрібних статуеток, серед них чи не найбільше терако


тових, що зображали веселих, напіводягнених розфарбованих у бузкові, ясно-


жовті, блакитні кольори дівчат із відверто хтивими усмішками. Платон поду


мав, що в такій залі важко усамітнитись, зате ніхто тут не може заховатися,


затаїтися,— так він розтовкмачив собі її смисл.

Мозаїчними камінцями на підлозі було витворено битву гладіаторів,


битву вже в самому кінці, в перигеї, кров заливала арену потоками, Платон


мимохіть поглянув на свої сандалії, чи не забруднив їх, адже ступав по черво


них калюжах.

По тому Платон вволив Діонісієве прохання й розповів про те, як нині

живуть Афіни, про розор і занепад, які наступили в місті, про туск і безнадію


та безпросвітність попереду. Він навмисне полестив Діонісію, мовляв, приїхав


до нього, бо чував про нього багато як про тирана мудрого й справедливого,


хоч і суворого. Діонісій на те засміявся. Був вдоволений Платоновою розпо


віддю про занепад Афін — його власна держава процвітала.

— Тобі сказали про мене обмильне. Я не тиран, а демократ. Просто мене


всі славлять з любові.

Платон не знав, як сприймати Діонісісві слова, всерйоз чи в жарт. А тиран


пропік його очима й сказав слова, яких знову ж таки не розгадати:

— І нехай би хтось спробував не любити! Творю ж бо благо. Для нього


живемо. Чи не так? — Тиран був складніший, ніж уявляв його Платон.

— Так,— мовив Платон, цією стежкою ходив не раз, утоптав її міцно,


отож повторив слова, вивірені в домашній тиші.

— У світі існують три речі: душа, тіло й гроші. Досконалість душі стави


мо на перше місце, тіла — на друге, бо воно нижче душі, а вже на третьому —


повага до багатства, бо воно лише служить душі й тілу. Найвище ж у світі —


благо, абсолютна єдність усіх добрих сил, усього сущого. Вище навіть ідей.


Сотвори благо, й палац твоєї душі прикраситься сам по собі. Загнуздай свої


пристрасті, обмеж свої бажання, вдосконалюй себе...

— І будеш щасливий? — примружив велике крапчасте око Діонісій.

— Так.

— Хто ж найщасливіший у світі?

— Сократ,— не вагаючись, мовив Платон. — Він був найщасливіший, бо


його не могли звабити ніякі принади світу, він не шукав слави, любив життя


просте, і воно любило його, тобто він жив у злагоді з ним.

— Еге ж, а скінчив отако погано,— буркнув Діонісій і великим плескатим


пальцем почухав носа. Придворні сиділи, затаївши подих, не спускали з Пла


тона очей. Одні — захоплених, інші, як поет Філіст,— іронічних. Ще інші —


тривожних, тамували в глибині ворожість, принаймні так дивився на Платона


філософ Аристій, який проповідував задоволення потреб, веселощі, ще й сам


подавав у тому приклад. Але й він боявся мовити бодай слово наперекір.

— Він скінчив так, як веліла йому совість,— не погодився Платон. —


Якби Сократ пішов на примирення з агорою, він би зруйнував храм, який


сотворив власною мудрістю.

Діонісій на мить приплющив очі. Мовби од утоми, а насправді про щось


розмірковував. Неспокійні то були очі, насторожені, недовірливі. Вони мовби


й відпочивали, мовби вели бесіду, а насправді весь час були насторожені.


Якась частка душі тирана постійно перебувала в напрузі, в готовності до


будь-якої несподіванки, до відсічі, до нападу, вона, та частка, не відпочивала


ніколи, вона навіть уночі несла сторожову службу й пильно додивлялася та


дослухалася до всього, що могло ховати загрозу тиранові.

— Що ж тоді таке ідеї, про які ти щойно спом'янув, і чутки, про які доніс


до наших вух вітер з півночі? — запитав тиран.

Платон замислився. Тиран запитував про найсутніше з того, що Платон


відкрив у світі, чому віддав стільки безсонних ночей, стільки душі й серця,


він уже й сам мовби розчинився у тих ідеях, вознісся з ними до хмар і за


хмари також, підніс би їх ще вище, та вже не знав куди. Ось сидить перед ним


тиран у червоному гіматії і позолочених сандаліях, але сандаліїв у світі


тисячі тисяч, а ідея сандаліїв — одна, щойно ми мовили в думці «сандалії», то


й уявили їх, тиранів багато, а ідея тиранії одна. Але як можна пояснити все це


з одного разу? І він відповів запитанням на запитання:

— Що таке світ, у якому ми живемо? Яка суть усіх речей, котрі нас


оточують? Чи все таке, як бачать наші очі й чують наші вуха? Це сама реаль


ність чи тільки її тінь? Земне життя — істина чи прелюдія до нього? Давайте


разом поміркуємо над цим, як учив нас Сократ, і ми дійдемо до якоїсь істини.

На початку Платон розповів притчу про печеру, на дні якої сидять в'язні,


котрі ніколи не бачили денного світла, й дивляться всі в морок печери, а по


зад них горить вогонь і стоїть стіна, понад якою невидимі люди проносять

певні фігури, один з в'язнів повертає голову й бачить усе те, він розуміє, що


бачив тіні, й розказує про них товаришам-бранцям. Потім йому вдалося вийти


з печери, він побачив сонце, зорі, траву, дерева, тобто побачив речі справжні


ми. Повернувшись униз, він знову розповідає про побачене своїм побратимам


по неволі. Вони не вірять йому і в лютості убивають його. «Він бреше, того


немає». Для них реальність — тіні. Тіні, й більше нічого.

— Тіні-ілюзії наших чуттів, образи сновидінь, легковірні люди сприйма


ють їх за реальність. Оті люди несли понад стіною й показували копії, зробле


ні на основі реальності, ті копії — наслідування реальності... Бажання і при


страсті — це теж копії реальності, вони тримають нас біля наших ілюзій,


неначе ланцюги. — Платон захопився й не бачив, що Діонісій позіхає. Спо


чатку в руку, а далі відверто, не ховаючись. Та Платон давно промовляв не до


нього, бачив перед собою кілька пар широко відкритих очей, які горіли жадо


бою пізнання, й малював для них образи та фігури, виплітав і розплітав склад


ні силогізми, вів по складних хідниках. Двірцева нудьга, пишні учти втомили


цих людей, вони прагнули знань, якоїсь віри, без віри дуже важко жити на


світі, і ось перед ними з'явилося живлюще джерело, й вони пожадливо пили


з нього. Це також не сховалося від очей Діонісія й не сподобалося йому.

Діонісій підвівся, обірвавши Платона на півслові:

— Все, що ти, Платоне, кажеш, цікаво, але самими ідеями ситий не


будеш. — Кілька чоловік догідливо засміялися. — Проте я не забороняю: хто


хоче, від сьогодні може гамувати голод і спрагу ідеями. Аж поки сам не


перетвориться на тінь.

Довкола залунав регіт. Платон ніяково посміхнувся, приховавши досаду


та розчарування, підвівся й собі.

— Ось ти казав: удосконалюй себе, загнуздай свої пристрасті, вгамуй


бажання. Саме так ми й живемо. П'ємо джерельну воду, їмо просяні пе


репічки та фіги, вже й забули, який смак мають м'ясо та вино. Хіба не прав


да? — грізно запитав придворних, і всі хором сказали: «Правда». Тиран глу


мився з них, брав їх у спільники брехні й глумився, він вельми любив повті


шатися в такий спосіб.

— Одначе на честь дорогого гостя ми робимо виняток.

Платон хотів заперечити, але Діонісій владним помахом правиці зупи


нив його.

Обідали у великому квадратовому триклінії з круглими столами, з ложа


ми на три особи кожне. Діонісій лежав на окремому ложі за окремим столом.


Трикліній був прикрашений фресками й мозаїкою, під навісом портика


стояли дорогі статуї, а також росло в діжечках кілька обсипаних фіолетовим


цвітом кущів рододендрону. Поміж столами походжав ручний павич, клював


із рук горішки. На мармурових полицях, на карнизах — дорогий посуд,


золоті ланцюги на стінах, жовте, неначе котячі очі, карфагенське каміння


у відчинених, оббитих золотими пластинами скринях. Безліч вінків, квіткарі


прикрасили ними стелю і стіни. Раби внесли й поклали на величезні тарелі


засмажених на рожнах баранів та кіз, краяли м'ясо короткими гострими


ножами, розносили гостям. Потім подавали гусячу печінку з миндалем, суп


з павичів, яйця з ікрою, медові пряники, паштети, просякнуте вином печиво,


смажених, начинених печінкою дроздів, груші, фіги, горіхи, дині, ще якісь не


відомі Платонові ласощі, їли й пили багато, але не об'їдалися. Вино з амфор


у кратери падало помірними цівками. Платон пообідав ячмінною перепічкою


з сиром, з'їв трохи фіг і запив усе водою. Лежав, слухав флейтистів, вони


грали пречудово; думав, пригадував минулу розмову, знову й знову розмір


ковував про те, чи можна навчити людину доброчинності, й думав не про


конкретну людину, Діонісія, а про людину взагалі яко істоту, здатну мислити


й віддаватися філософії. Й знову прийшов до висновку, що тільки знання


робить людину справедливою.

Під час обіду тихо грали на кіфарах молоді кіфареди, поети читали вірші.


В тих віршах говорилося, що в світі немає країни, кращої за Сіракузи, де


панують загальний добробут і справедливість, і що немає більшого щастя, як

Попередня сторінка

жити під зорею Діонісія. Безмовні, неначе тіні, служники підігрівали питво


й готували аромати, обкурювали ними залу.

По обіді Діонісій показував Платону бібліотеку. Туди зайшло тільки


декілька чоловік. На полицях із ліванського кедра лежали в циліндричних, із


шкіри, футлярах сувої, тиран брав декотрі в руки й розгортав. Робив це ліни


во, мовби байдужно, а за всим тим ховалося: «знай наших». Бібліотека була


багата. Платон щиро, майже дитинно захоплювався, чим сподобався тиранові,


й той подарував йому стило в золотому футлярі. По тому пішли надвір, на


західний бік півострівця, де в неглибокій долинці, природному амфітеатрі,


відбулося кілька змагань, якими Діонісій вирішив потішити гостя. Сам він


сидів на зробленому з дерева та кістки кріслі, гості розташувалися поперед


нього на лавицях, а деякі й просто на траві Відстукотіли короткі кінні перего


ни, виступали бігуни та борці, гімнасти і метальники списів. Вінчав усе бій


двох воїнів. Бій нехороший, варварський, бо ж на палицях. Билися маленький


чорний сірісць, гнучкий і верткий, та велетенської статури, неповороткий


фракієць із ногами-стовпцями. Либонь, цей бій так і замислявся, щоб поєдна


ти криваве із смішним — сірієць стрибав, як козел, тнув часто, але не до


шкульно, а фракієць вуркотів, як роздратований лев, і вимахував наосліп


велетенською довбешкою. Платон спостерігав за боєм неуважно, й не тільки


через те, що видовище було відворотне, а ще й тому, що його вразила нагоро


да, призначена переможцю. На пласкому камені лежала шкіряна торбинка,


з якої викотилося кілька золотих динаріїв, поруч стояли кінь і дівчина. Пе


реможець мав вибрати щось одне. Платон поглянув на дівчину й розхвилю


вався, аж гаряча липка хвиля залила серце. Дівчиною була... Селена. Красива,


гордовита голівка на довгій шиї, чітке, різьблене підборіддя, високе чоло.


Платон відчув, що задихається, що серце йому б'ється шалено й очі застилає


рожева імла. Та в цю мить дівчина повернула голову, й він полегшено зітх


нув — ні, то була не Селена. В Селени брови розлетисті й очі великі, а в цієї


дівчини брови вигиналися гострими дугами й очі трохи загнані в глибінь.


І все-таки вона була дуже схожа на Селену. І хоч Платонові скотився з серця


камінь, він не міг заспокоїтись доконечно, раз по раз поглядав на дівчину,


й тоді йому тенькало в грудях.

А тим часом заюшений кров'ю фракієць крутився на місці й ревів, як


поранений слон, його гирлигувата довбешка пролітала з гуркотом над голо


вою сірійця, й натовп реготів. Кров із розбитого чола велетня змішувалася


з потом і оливковим маслом, яким були густо натерті шия, груди та плечі


воїна, вона збігала по животу й навіть по ногах. А сірієць усе стрибав і відска


кував і влучав майже за кожним разом. Мабуть, він би доконав велетня, та


раптом зашпортнувся на рівному, й тієї миті вистачило, аби палиця фракійця


розтрощила йому голову. Він відлетів на кілька кроків і дзвякнувся кривавою


ганчіркою на пісок, а велет витріщив очі, салапав ротом і тримав довбешку


над головою, мовби шукав, кого огріти ще. Та враз похитнувся з боку на бік


і важкими кроками пішов туди, де на нього чекала нагорода. Либонь, він до


останньої хвилини не вирішив, що йому брати. Чортко-кінь — ціле багатство,


красуня дівчина і мішок з грішми. Таки ж справжнє багатство, за яке можна


купити не одного коня і не одну дівчину. Це розуміли всі, й дуже довго


доходив до того рішення переможець. Платон уже подумав, що він зажадає


дівчини, й це йому чомусь було неприємно, та в ту мить велет заревів і вхо


пив шкіряну торбу, не забувши другою лапою згребти динари, які викотилися


з неї. Він уже ступив кілька кроків, та враз щось його стривожило. Мабуть,


занадто легкою видалася торба. Він занурив у неї руку й витягнув... жменю


козячих горішків. Натовп гримнув реготом. Реготіли всі, від Діонісія до рабів,


які носили за своїми господарями віяла. Велет дивився собі в жменю й нічого


не розумів. А Діонісій і його придворні вже аж стогнали, на декого напала


гикавка, декотрі позповзали з лавиць і корчилися від сміху на землі, врешті


фракієць утямив, що його ошукано. Він знову дико заревів, кинувся до Діоні


сія й наштовхнувся на густий частокіл списів у руках охорони. Фракієць


скрипів зубами, білки його очей виверталися назовні, а кров юшила й

далі, він був страшний, потворний і безсилий, і це викликало ще більший


регіт.

Урешті Діонісій на мить урвав сміх і запитав через голови охорони:

— Лопек, тебе хтось примушував зробити вибір?

— Але ж...

— Тобі хтось казав, що в тому мішку?

Фракієць ще раз подивився на Діонісія й зронив на груди важку голову.


Його пальці розтиснулися, він випустив мішок, повернувся й пішов, важко


переставляючи камінні ноги.

Діонісій зі свитою ще трохи посміялись і спустилися з пагорба на арену.


Діонісій сказав, що наступного року він збирається спорудити на цьому місці


справжній амфітеатр. Важкою позолоченою патерицею креслив на крупно-


зернистому, червонястому піску лінії й дуги й розповідав:

— Отут буде моя ложа. Отут — ложі тих, хто ходив зі мною в походи


й здобував мечем славу, отамо — ложі для інших достойних мужів міста, за


ними — місця для жінок.

Придворні згідливо кивали головами, вдавали захоплення, декотрі захоп


лювалися й справді. Платон вгадував те по очах, Діонісій — не вгадував,


і Платон дивувався з того. Адже в усьому іншому Діонісій хоч і грубий,


одначе проникливий і розумний, його очі, здавалося, добувалися до самої


печінки, пронизували, неначе два списи. Але здебільшого бачили те, що


хотіли бачити.

— Де ж ми розташуємо конюшню та клітки для звірів? — раптом запитав


Діонісій. Обведений нерівною лінією круг біля його ніг був геть покреслений.


Він затнувся, дивився здивовано, не знаходячи рішення. Всі мовчали. Тоді з-за


спини Феарида, бородатого бронзовочолого флотоводця виступив Лектін,


брат Діонісія, й сказав:

— А отуто.

Він простягнув руку і взяв у одного з охоронців списа. Платон помітив, як


поблід Діонісій, як засмикалася біля його ока синя жилка, а сам він несамо


хіть відступив на крок назад. Хтось охнув, хтось голосно зітхнув, решта


затамували подихи. Один Лектін нічого не помічав, вістрям списа малював


квадратики біля ніг тирана, котрий раптом повернувся й, не мовивши жодного


слова, швидко закрокував через натовп, який хилився в обидва боки, неначе


підрубана лоза. Лектін підвів голову, подивився вслід братові, а тоді перевів


погляд на вістря списа й зрозумів усе. По його обличчю прокотилася конвуль


сивна хвиля, він закусив нижню губу й повільно, тихо, приречено встромив


у землю списа.

Його скарали увечері, охоронця ж, який дав списа, вкинули в море в шкі


ряному мішкові.

Платон довідався про те від Селени. Увесь вечір він чекав на неї, сказав


ши Діонові, що стомився й хоче відпочити. Хоч йому самому здавалося, буцім


йому байдуже, буцім він не жадає стрічі з дівчиною. Зрештою, так воно


й було напочатку. Він твердо сказав самому собі, що та дівчина йому ні до


чого, хоч вона мовби й непогана собою. Адже має обмислити завтрашню


розмову з Діонісієм, пошукати хідників до його серця коротших і кращих,


ніж обрав сьогодні. Бо пощо Діонісію всі оті розмови про ілюзії чуттів, уявні


та реальні образи, коли він живе тільки в одному, реальному і грубому світі,


бачить предмети одномірно, отож і говорити з ним потрібно про речі прості


й очевидні. Так думав Платон, а його потайна думка вилася чаєчкою біля


чогось голубого й ніжного, чому філософ не міг знайти визначення й через


що губився сам перед собою. Жінки в його житті займали місця мало, забира


ли думок небагато, й тепер філософ дивувався самому собі. Він так замислив


ся, що не почув, як скрипнула хвіртка, не помітив маєва білого пеплосу, й аж


кинувся, коли біля самого його вуха пролунало тихе й печальне:

— Хайре!

— Ти маєш ключа від другої хвіртки? — запитав щось таке, про що не


Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: