Формування характеру

Формування характеру — це процес становлення стійких психологічних утворень особистості під впливом об’єктивних і спеціально створених для цього умов, коли її дії та вчинки в результаті їх багаторазових повторень стають звичними й визначають типову модель її поведінки. Характер людини формується в процесі її індивідуального життя під провідним впливом суспільних умов. Особливо важливу роль у вихованні характеру відіграє активна діяльність особистості, і передусім праця як середовище її суспільного буття, спілкування, як необхідна умова її самопізнання та самореалізації. В процесі праці виявляються моральні, інтелектуальні, вольові та інші якості особистості, що, закріплюючись під впливом певних умов життя, набувають рис характеру. Реформування, що відбуваються в сучасному суспільстві, поява нових ідеалів і цінностей, зумовлених входженням до системи ринкових відносин, створюють передумови для формування рис характеру нової ділової людини. Серед чинників, які мають для людини життєве значення і впливають на формування її характеру, особлива роль належить вихованню. Виховання організовує обставини життя і спрямовує в потрібному напрямі життєві впливи, підкріплює їх, створює відповідне ставлення до навколишньої дійсності особистості, що формується. Разом з тим воно гальмує негативні впливи, перешкоджає закріпленню небажаних звичок і рис її поведінки. На певному, достатньо високому етапі розвитку особистості починають діяти самовиховання і саморегулювання процесу становлення характеру. Сформовані в процесі виховання потреби, ідеали, установки особистості стають підгрунтям її вимог як до зовнішніх умовжиття, так і до самої себе. Вона сама починає організовувати своє життя і виховувати себе, керуючись при цьому як власними, так і суспільними ціннісними орієнтирами.

87. Поняття про здібності.

Відомо, що за всіх рівних умов (рівня знань, навичок, витрат часу) різні люди досягають неоднакових результатів. Якість і засоби виконання будь-якої діяльності, її успішність і рівень досягнень залежать від здібностей особистості. Здібності - це індивідуально-психологічні особливості людини, які відповідають умовам успішного виконання тієї чи іншої діяльності, а саме - набуття знань, умінь і навичок; використання їх у праці.

Кожна здібність має свою структуру, яка залежить від розвитку особистості.

Виділяють два рівні розвитку здібностей: репродуктивний та творчий. Людина, яка знаходиться на репродуктивному рівні розвитку здібностей, виявляє високі уміння засвоювати знання, оволодівати діяльністю і здійснювати її відповідно до зразка, що пропонується. На творчому рівні розвитку здібностей людина створює нове, оригінальне. Зазначені рівні розвитку здібностей не слід вважати незмінними, оскільки кожна репродуктивна діяльність містить елементи творчості, а творча діяльність включає репродуктивну, без якої вона не може здійснюватися.

Найвищий рівень розвитку і прояву здібностей позначають поняттями талант і геній. Талановиті і геніальні люди досягають в теорії і практиці нових результатів, які мають велике значення для суспільства. Проте, між поняттями талант і геній існує відмінність. Талановиті люди створюють нове у межах вже визначених ідей, напрямів, способів досліджень. Геніальна людина відкриває принципово нові шляхи в галузі наукових досліджень, виробництва, мистецтва тощо.

Крім рівнів в психології розрізняють загальні й спеціальні здібності. Загальні здібності забезпечують відносну легкість і продуктивність у засвоєнні знань і виконанні різних видів діяльності. Під спеціальними здібностями розуміють психологічні особливості індивіда, які дають можливість успішно виконувати певні види діяльності (музика, математика, лінгвістика тощо).

До спеціальних здібностей належить віднести й здібності до практичної діяльності: конструктивно-технічні, організаційно-управлінські, педагогічні, підприємницькі та інші.

Згідно з іншим підходом, в структурі здібностей виділяють потенційні і актуальні можливості розвитку. Потенційні здібності - це можливості розвитку індивіда, які виявляються кожного разу, коли перед ним постає необхідність розв'язання нових завдань. Проте, розвиток індивіда залежить не тільки від його психологічних якостей, але й від тих соціальних умов, у яких ці якості можуть або не можуть бути реалізовані. У такому випадку говорять про актуальні здібності. Справа у тому, що далеко не кожна людина може реалізувати свої потенційні здібності відповідно до своєї психологічної природи, оскільки для цього може не бути об'єктивних умов і можливостей. Отже, можна зробити висновок, що актуальні здібності складають тільки частину потенційних.

88.Структура здібностей

Кожна здібність (наприклад, до малювання, музики, техніки, науки тощо) — це синтетична властивість людини, яка охоплює цілу низку загальних і часткових властивостей у певному їх поєднанні. Структура синтетичної сукупності психічних якостей, що поста- ють як здібності, визначається конкретною діяльністю і різниться за видами діяльності. Вивчаючи конкретно-психологічну характеристику здібностей, можна виокремити в них більш загальні (що відповідають не одно- му, а багатьом видам діяльності) та спеціальні (що відповідають більш вузьким вимогам певної діяльності) якості, які не слід протиставляти. До загальних властивостей особистості, які за умов діяльності пос- тають як здібності, належать індивідуально-психологічні якості, що ха- рактеризують належність людини до одного з трьох типів людей, виз- начених І. Павловим як “художній”, “розумовий” та “середній. Відносне переважання першої сигнальної системи в психічній діяльності людини характеризує “художній” тип, другої — “розумовий”. Рівновага обох систем дає “середній” тип.

Для “художнього” типу властиві яскравість образів, жива вразливість, емоційність. Таким людям легше опанувати діяльність художника, скульптора, музиканта, актора тощо.

Для “розумового” типу характерне вміння оперувати абстрактним матеріалом, поняттями, математичними залежностями.

Проте слід зазначити, що навіть наявність розподілу на “художній” та “розумовий” типи не означає слабкості інтелектуальної діяльності у “художнього” типу або, навпаки, слабкості конкретних вражень у “розумового”.

У здібності до малювання важливу роль відіграє чутливість до кольорів, світлових відношень, відтінків, здатність охоплювати й передавати пропорції.

У структурі музичних здібностей необхідним компонентом є музичний слух, передусім його чутливість до звуковисотних відношень.

Психолог Б. Теплов, який спеціально досліджував музичні здібності, встановив, що важливими складовими музичних здібностей є такі: • чутливість до ритму; • мелодійний слух (що виявляється в особливому сприйманні мелодії); • чутливість до точності інтонацій; • гармонійний слух (що виявляється у сприйманні акордів).

Кожна здібність охоплює певні якості пам’яті людини: швидкість, міру, повноту запам’ятовування та відтворення.

Особливо важливу роль у структурі здібностей відіграє здатність людини мислити, розкривати не дані безпосередньо зв’язки та відношення. Важливе значення тут мають такі якості мислення, як широта, глибина, якість, послідовність, самостійність, критичність, гнучкість.

89. Відмінності в здібностях та їх природа

Індивідуальні (індивідуально-психологічні) відмінності – це особливості психічних явищ (процесів, станів і властивостей), що відрізняють людей один від одного. Індивідуальні відмінності, природною передумовою яких виступають особливості нервової системи, мозку, створюються і розвиваються протягом життя, в діяльності і спілкуванні, під впливом виховання і навчання, у процесі взаємодії людини з навколишнім світом у широкому значенні цього слова. Індивідуальні

відмінності є предметом вивчення диференціальної психології.

Спостереження за діяльністю людей показує, що у їхніх здібностях є певні відмінності. Здібності — це загальнолюдськівластивості. Людина може те, чого не зможе найбільш організована тварина. Разом із тим у здібностях виявляється й індивіду-альна своєрідність кожної людини.

Наявність індивідуальних відмінностей у здібностях людиниє незаперечним фактом. Вони виявляються в тому, до чого особливо здатна певна людина і якою мірою виявляються у неїздібності. Тут може виявитись якісна характеристика здібності,рівень її розвитку у людини. Так, одна людина здібна до музики,друга — до техніки, третя — до наукової роботи, четверта — до ма-лювання тощо.

У межах однієї здібності люди можуть виявляти різний рівеньздібностей — низький, посередній, високий. Чим зумовлюютьсятакі відмінності? Вони не є природженими, хоча ми іноді чуємо,наприклад, що «ця дитина здібна» чи «не здібна» від природи.

Як і всі інші індивідуально-психологічні особливості, здібностіне даються людині в готовому вигляді як щось властиве їй від природи. Здібності кожної людини, її індивідуальні особливості є ре-зультатом її розвитку. Обстоювати такий погляд необхідно, оскільки існували різні тлумачення ролі спадкового у здібностях людей.

90. Формування та розвиток здібностей.

Перед психологією дуже гостро стоїть проблема виявлення закономірностей та механізмів формування та розвитку здібностей.

Природну основу розвитку здібностей становлять задатки - природжені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи й мозку, які проявляються в типологічних особливостях людини. Однак задатки є лише передумовою здібностей. Тільки своєчасний вияв і розвиток задатків людини через виховання приводить до формування у неї здібностей. Для цього найчастіше застосовують систематичні тренування, які передбачають активне включення в діяльність.

Першою ознакою зародження здібностей є нахил - стійка орієнтованість індивіда на певну діяльність, якою він прагне займатися. Справжній нахил поряд з тяжінням до діяльності призводить до швидкого досягнення високих результатів. Хибний нахил, на відміну від справжнього, може виявлятися у споглядальному ставленні до чогось або, незважаючи на активне захоплення, дає посередні результати.

Окрім задатків, важливе значення для розвитку здібностей має врахування у виховному процесі сенситивних періодів формування функцій. Кожна дитина в своєму розвитку проходить періоди підвищеної чутливості до певних виховних впливів, до засвоєння тих чи інших видів діяльності. Наприклад, у віці двох-трьох років дитина інтенсивно оволодіває мовою оточення, яка згодом стає для неї рідною. Важливо підкреслити, що періоди особливої готовності до оволодіння певними видами діяльності рано чи пізно закінчуються. І якщо та чи інша функція не була розвинена у сензитивний період, то згодом її розвиток стане ускладненим, а то й зовсім неможливим. Саме тому, люди, які прагнуть вивчити іноземну мову у дорослому віці, докладають багатьох зусиль, але майже ніколи не володіють нею краще ніж рідною.

Специфічним видом розвитку здібностей особистості є її психологічна підготовка до того чи іншого виду діяльності. Наприклад, психологічна готовність особистості до професійної діяльності передбачає сформованість у неї знань й умінь з фаху, а також певних моральних і емоційно-вольових якостей.

Якісний аналіз здібностей спрямований на виявлення таких індивідуальних характеристик людини, які є необхідними для ефективного здійснення будь-якого конкретного виду діяльності. Кількісні виміри здібностей характеризують міру їх наявності.

Для оцінки рівня розвитку здібностей досить широко використовують різноманітні тести (тести досягнень, тести інтелекту, тести креативності тощо). Дослідження конкретно-психологічних характеристик різних здібностей дозволяють виділити загальні якості індивіда, які відповідають вимогам не одного, а багатьох видів діяльності (наприклад, інтелект), а також спеціальні якості, що відповідають більш вузькому колу вимог конкретної діяльності (спеціальні здібності). Урахування рівня розвитку здібностей під час вибору професії та при доборі кадрів сприяє підвищенню ефективності діяльності людини й ступеня її задоволеності результатами своєї діяльності.

91.Поняття про спілкування.

Спілкування - це соціальне явище, яке виникає в процесі суспільно трудової діяльності як потреба людей сказати щось одне одному.Спілкування взаємодія двох чи більше людей, яке полягає в обміні між ними інформацією.Змістом спілкування є наукові та побутові знання,навички,уміння, сама людина(особливості характеру,зовн.вигляд,манера поведінки). Від того які складаються стосунки,залежить уся система спілкування особистості. Спілкуваня розвиває емоційну сферу людини, розвиває у людини вольові якості,в тому разі,якщо ситуації спілкування привчають людину до зібраності,наполегливості,та ін.Спілкування має велике виховне значення, бо воно розширює загальний світогляд людини,сприяє розвиткові нових психічних утворень,є обов’язковою умовою формування загального інтелекту,мислення,памяті сприймання,уваги.

92.Засоби спілкування.

Зміст спілкування реалізується за допомогою певних засобів, головним з яких є мова. Мова – це система словесних знаків. Вона включає в себе слова з їх значеннями і синтаксис – набір правил, за якими будується речення.Мова виконує функції призначення, передачі й засвоєння суспільно-історичного досвіду та комунікативну.Три сторони комунікативної функції:

*інформаційна*виразна*впливова

Процес використання людиною мови для спілкування називається мовленнєвою діяльністю.

Мовлення - це процес використання людиною мови для спілкування з іншими людьми. Фізіологічною основою мовлення є діяльність другої сигнальної системи, подразником якої є не предмети та їх властивості, а слова. За допомогою мовлення люди обмінюються думками,передяють свій настрій,досвід,почутя.Мовлення є зовнішне і внутрішнє. Зовнішнє(говоріння,аудіювання, письмо,читання)це мовлення,основною ознакою якого є доступність для сприйняття.Внутрішнє-це внутрішній беззвучний процес,недоступний для сприйняття. Мовлення є невербальним(жести) і звуковим.Усне мовлення-вид мовлення який є звучним і сприймається іншими за допомогою слуху.Письмове-мовлення написане у вигляді письмових знаків(слів).Діалогічне мовлення- це розмова,бесіда двох або кілька осіб. Монологіне-говорить одна особа.

93.Функції та форми спілкування. Спілкування виконує різноманітні функції. Першою з них є регулювання спільної діяльності (ця функція закладена вже в самому слові «спілкування»). Друга функція спілкування – пізнання. Третя – формування свідомості людини. Четверта – самовизначення індивіда. Характер перебігу спілкування (його зміст і форми) впливає на розвиток тих чи інших якостей індивіда. Спілкування як діяльність розвиває емоційну сферу,вольові якості, має велике виховне значення, сприяє розвиткові нових психічних утворень, є обов*язковою умовою формування загального інтелекту, мислення, пам*яті, сприймання, уваги.

Уміння спілкуватися передбачає певний рівень психологічної культури, яка включає: *уміння розбиратися в інших людях;*адекватно відповідати на їх поведінку та вибирати такі форми звертання, які відповідають індивідуальним особливостям партнера у спілкуванні.

Спілкування між людьми може відбуватися в різних формах: анонімній, функціонально-рольовій та неформальній.

Анонімне спілкування – взаємодія між не незнайомими чи між не пов*язаними особистісними стосунками людьми. Партнери зі спілкування залишаються анонімними.

Функціонально-рольове (офіційне, формальне) спілкування передбачає зв*язки між його учасниками,які виконують певні соціальні ролі в часових відрізках різної тривалості. Партнерів пов*язують обов*язки: лікар-хворий, вчитель-учень.

Неформальне спілкування здійснюється поза межами офіційних стосунків, наприклад: спілкування між друзями. Його особливість є вибірковість партнера.

94.Рівні спілкування. Стилі спілкування.

· Психологи також визначають рівні спілкування:

· маніпулювання (від грубого поводження з людиною до такої поведінки, де зовнішні прояви мають навіть приємний характер);

· конкуренція, суперництво (від спілкування на основі принципу “людина людині – вовк”, до такого, коли чесне суперництво сприяє певному рухові вперед);

· співробітництво (спілкування на основі принципу “людина людині – людина”). Спілкування, в якому виявляються гуманістичні установки, високий рівень його культури.

Стиль спілкування – це індивідуально- стабільна форма комунікативної поведінки людини, яка проявляється в будь-яких умовах взаємодії: в ділових і особистісних стосунках, у керівництві, вихованні дітей, прийнятті рішень і розв*язанні конфліктів, у прийомах психологічного впливу на людей.

За ступенем адекватності засобів і способів спілкування ситуаційним умовам, в яких відбувається взаємодія, виділяють гнучкий, ригідний, перехідний стилі.

Гнучкий (характер. високим рівнем орієнтації в ситуації спілкування,адекватною оцінкою інших та самооцінкою). Ригідний стиль відрізняє відсутність достатнього аналізу своєї і чужої поведінки, неадекватна оцінка інших,погане оволодіння собою,відсутність вміння знаходити доцільну форму спілкування для здійснення ефективного впливу. Перехідний є проміжним.

В.М.Галузяк виділяє вісім стилів спілкування:

* авторитарний (відкритий,домінантний, дружелюбний)

* діловий (закритий, домінантний,дружелюбний)

* зверхній (закритий,домінантний,недружелюбний)

* конформний (відкритий, пасивний, дружелюбний)

* байдужий (відкритий,пасивний, недружелюбний)

*відчужений (закритий, пасивний, недружелюбний)

* формальний (закритий,пасивний,дружелюбний)

* агресивний (відкритий, домінантний, недружелюбний)

95.Різновиди спілкування. Залежно від учасників спілкування може бути міжіндивідним, індивідно-групвим, міжгруповим. За мірою опосередкованості вирізняють безпосереднє і опосередковане спілкування, за тривалістю – короткочасне і тривале, за завершеність – закінчене і незакінчене.

Специфічним є так зване особистісне спілкування,яке має свою мету, засоби і прийоми. Основна мета особистісного спілкування, його реальна функція у житті людини - забезпечення існування і представлення її внутрішнього світу, а тим самим і особистості. Якщо партнери зі спілкування мають схожі нормативно-ціннісні системи, між ними може виникнути особлива форма особистісного спілкування – резонансне спілкування. Резонансне спілкування,резонансне розкриття внутрішнього світу можливе між людьми з різних етнічних, культурних,вікових груп,але ці люди обов*язково мають належати до єдиної нормативно-ціннісної системи культури,яка й сприяє їх душевному зближенню. Воно є вибірковим.

Є такі різновиди діяльності, де спілкування займає провідну, професійно значущу позицію і переходить у функціональну категорію. Це насамперед педагогічне спілкування.

Педагогічне спілкування – це система методів і прийомів, що забезпечують реалізацію цілей і завдань педагогічної діяльності.

96. Фізіологічні механізми мовної діяльності.

Фізіологічним підґрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку. Подразниками для нього є слова, "сигнали сигналів" (І. П. Павлов), що замінюють безпосередні предмети та їх властивості. Як подразник слово має три форми вираження: слово почуте, слово побачене, слово вимовлене. Функціонування його пов'язане з діяльністю периферійного апарату мовлення та центрально-мозкових фізіологічних механізмів. Периферійний, або голосовий, апарат мовлення складається з трьох частин:

1) легенів, бронхів, трахеї;2) гортані; 3) глотки, носової порожнини, носоглотки, язичка, піднебіння, язика, зубів і губ. Кожен з цих органів відіграє певну роль в утворенні звуків мовлення.

Діяльність периферійного мовленнєвого апарату - зона впливу кори великих півкуль головного мозку, якою вона спрямовується і функцією якого вона є. Ця функція властива лише людському мозку. Мовні зони кори репрезентовані кількома аналізаторами, що взаємодіють і координаційно пов'язані з усією діяльністю нервової системи.

Мовлення як рефлекторний за своєю природою акт здійснюється за участю другої сигнальної системи та в тісному взаємозв'язку з першою сигнальною системою. Слово, завдяки досвіду людини, пов'язане з усіма зовнішніми і внутрішніми подразниками. Подразнення надходять до кори великих півкуль і можуть сигналізувати про них, змінювати їх чи викликати певні реакції на них. У результаті в корі утворюються відповідні системи тимчасових нервових зв'язків. В утворенні цих зв'язків беруть участь зоровий, слуховий і руховий аналізатори. Акт мовлення пов'язаний з роботою всієї кори великих півкуль, окремі її ділянки відіграють особливу роль, пов'язану з локалізацією в них мозкових закінчень аналізаторів, які керують слуханням та говорінням. Встановлено, що центри мовлення розташовані в скроневій частині лівої півкулі. Проте вся ця ділянка пов'язана з різними механізмами мовлення.

97.Міжособистісні взаємини та ставлення.

Глибинний зміст людського "Я" виявляється в людських стосунках.В українській мові існує специфіка вживання термінів "відносини" і "стосунки". Термін відносини вживають, коли йдеться про зв'язок між об'єктами чи явищами (міждержавні відносини, виробничі зв'язки тощо). Поняття стосунки (взаємини, взаємовідносини - між людьми) використовують тоді, коли мають на увазі зв'язок між суб'єктами (людьми) у процесі спілкування. Система відносин індивіда зі світом (люди, речі, професійна діяльність тощо) утворюють внутрішній світ людини.

Узагальнено, усі види відносин можна поділити на дві групи:

1) позитивної спрямованості психічної активності людини (ті, що зближують, об'єднують людей);

2) негативної спрямованості психічної активності людини (ті, які розділяють, роз'єднують людей).

Відносини формуються у процесі взаємодії людини з зовнішнім світом, тобто "виростають" з педагогічної, медичної і виробничої практики в процесі набуття людиною життєвого досвіду та встановлення міжособистісних стосунків.

Міжособистісні стосунки - це взаємозв'язки між окремими людьми (групами людей), які об'єктивно виявляються в характері і способах взаємних впливів людей один на одного в процесі різних видів спільної діяльності, зокрема спілкування, та суб'єктивно переживаються і оцінюються ними.

В основі людських стосунків лежить ставлення особистості. Ставлення - це позиція особистості щодо оточення і до самої себе, що зумовлює певний характер її поведінки стосовно кого-небудь (чого-небудь). Вияви ставлення пов'язані з емоційними переживаннями.

Отже, міжособистісні стосунки - психологічний феномен, що неминуче виникає в процесі спілкування і стосується всіх сфер людського суспільства - політики, економіки, культури, побуту тощо.

98. Класифікація груп у психології та їх характеристика.

Групою називається спільність людей, об*єднаних численними та різноманітними більш-менш стійкими зв*язками. Групи є великі та малі.

· За формою існування групи бувають умовними( обєднання людей за віком,статтю національністю, тобто реальних відносин в них може і не бути) і реальними (обєднання людей на грунті реальних стосунків).

· За способом створення групи поділяються на офіційні (стов. На підставі наказу, акту) та неофіційні( виникає нерегульованим шляхом. Напр.. ідем на футбол )

Психологічні дослідження міжособистісних стосунків у групах та особливості іх функціонування дають змогу виділити три види груп:

1) Дифузна група (майже не згуртована, існує короткий час, випадковий склад членів,домінують взаємини членів групи за типом симпатій-антипатій)

2) Асоціації (кооперація) (згуртована,має постійний основний склад, існує відносно тривалий період часу,члени групи мають спільну мету)

3) Колектив (найвищий рівень згуртованості,до цього рівня також належить корпорація -високоорганізована група, яку відрізняють замкнутість на власних групових інтересах, максимальна централізація і авторитарність керівництва)

Окремо виділяють референтну групу- це реально існуюча група погляди,норми, якої є зразковими для особистості(фан клуб,субкультури)

99. Референтні групи та особистість.

Серед видів груп окремо виділяють референтну групу.

Референтна група- це реально існуюча або умовна група, погляди,норми якої є зразком для особистості. Особистість намагається входити в контактну,референтну для неї групу, норми,ціннісні орієнтації які вона визнає, підтримує і вважає найоптимальнішими. За таких умов суб*єкт не лише сам дотримується таких норм, а й спонукає інших. Іноді референтна група є умовною, наприклад, для підлітка є група «крутих хлопців» -кіногерої. Ця група здійснює істотний вплив на психіку та особистість людини.Кожна з референтних груп робить свій внесок у психіку і поведінку людини, який не є одночасно позитивним чи негативним, про що і свідчить наявність у різних людей численних індивідуальних переваг і недоліків.

1 00. Сприймання людьми одне одного як аспект міжособистісних взаємин

У процесі людських взаємин важливе значення має сприйняття, оцінка і розуміння людьми один одного.

Один із механізмів сприйняття і розуміння людьми один одного отримав назву імпліцитна теорія особистості. її суть полягає в уявленні людини про те, як взаємопов'язані між собою риси характеру, зовнішній вигляд і поведінка людей. Виходячи з такого досвіду, індивід на основі зовнішнього вигляду іншої людини судить про наявність у неї певних особистісних рис, прогнозує її вчинки і завчасно, налаштовується на певні форми власної поведінки стосовно цієї людини. Такі уявлення складаються в процесі тривалого індивідуального досвіду спілкування з іншими людьми і стають досить стійкою структурою, яка визначає сприйняття людини людиною. Взаємодіючи потім з людьми, які зовнішньо чимось нагадують індивіду тих, враження про кого вже відклалися в його пам'яті, він несвідомо починає приписувати цим людям ті риси характеру, які входять у закріплену структуру його уявлень (каузальна атрибуція). Якщо ця структура правильна, то це сприяє швидкому формуванню точного образу іншої людини навіть при відсутності інформації про неї (стериотипізація). Це позитивний соціально-психологічний бік цього явища.

Однак коли структура неправильна, що трапляється досить часто, то це може призвести до побудови помилкового апріорного (наперед визначеного) образу іншої людини, що породжує неправильне ставлення до неї і, як наслідок, негативну відповідну реакцію з її боку. Оскільки це відбувається на підсвідомому рівні, то між людьми можуть виникнути неконтрольовані і некеровані взаємні антипатії, що часто є причиною расових, національних, соціальних і релігійних упереджень.

Ще одним чинником, який впливає на правильність сприйняття і розуміння людьми один одного, є ефект первинності (ефект ореола). Суть його полягає в тому, що перше враження про людину, перша інформація (позитивна чи негативна) про особистість здатна справити сильніший і стійкіший вплив на формування її образу, ніж наступна.

З ефектом первинності логічно пов'язаний ефект новизни, що стосується останньої інформації (вражень) про людину (за винятком найпершого враження). Над цією інформацією індивід може спокійно подумати і оцінити її. Вона ніби витісняє з пам'яті (на певний час) те, що раніше було відомо про людину.

Існування цих феноменів зумовлюється однією із особливостей людської пам'яті, коли найкраще запам'ятовується та інформація, яка надійшла першою і останньою.

Як показують психологічні дослідження, при сприйнятті нової людини основну увагу ми звертаємо на ЇЇ обличчя (очі і губи) та руки (пальці). Однак, крім індивідуальних відмінностей, існують типові форми сприйняття і розуміння людини людиною, серед яких виділяють такі.

Аналітичний

Про психологічні особливості людини судять на основі попереднього аналізу її зовнішності (очі, руки, підборіддя, зачіска, одяг), пов'язуючи це з певними якостями особистості. Такий тип сприйняття переважно притаманний художникам і лікарям.

Перцептивно-асоціативний

При сприйнятті іншої людини використовуються судження за аналогією. Цей тип міжособистісного сприйняття досить часто є у людей похилого віку, у тих, хто володіє багатим професійним і життєвим досвідом спілкування з різними людьми. Подібно сприймають і оцінюють інших ті, кому доводиться це робити в умовах дефіциту часу та інформації (керівники, педагоги, лікарі та ін.).

Соціально-асоціативний

Сприйняття та оцінення людьми один одного здійснюється на основі соціальних стереотипів. Базовою соціальною характеристикою може бути професія, соціальний статус, матеріальна забезпеченість, належність до певної соціальної, політичної, релігійної групи тощо. Цей тип сприйняття притаманний, з одного боку, керівникам, політикам, філософам, а з іншого - звичайним людям.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: