Фонетика як наука про звукову будову мови.

Фонетика – це розділ мовознавства, в якому вивчається звукова система мови у зв`язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що відбуваються в мові при сполученні звукових елементів між собою. Місце і важливість фонетики серед інших лінгвістичних дисциплін визначається тією роллю, яку відіграють в мові. Звуки є будівельним матеріалом, який допомагає створити звукові форми слів – двопланових одиниць носіїв лексичних і граматичних значень. Звукова одиниця системи мови – фонема не є мовним знаком, а отже немає плану змісту і плану вираження: її призначення інше – бути елементом, будівельним матеріалом плану вираження двусторонніх морфемних одиниць. Звук мови в проекції на систему мови – це певне наукове узагальнення, певна наукова абстракція, яка має назву – фонема. Звук мовлення – це матеріальна одиниця, це фізичне явище, яке дозволяє фонемі реалізуватися в кожній конкретній ситуації – це мовлення. Вивчення звукових явищ здійснюється в таких аспектах:артикуляційний, акустичний (фізичний), перцептивний (сприймальний) та лінгвістичний (соціальний, фонологічний, функціональний). Фонетика в вузькому розумінні включає: хар – ку артикуляційно – перцептивної та акустичної природи мовних знаків, а також їх класифікацію; вивчення змін, яких вони зазнають у мовленнєвому потоці; становлення перцептивної системи, а саме складу, наголосу, інтонації. Фонетика в широкому розумінні вивчає усю сукупність інформації про звукові одиниці мовлення. Предмет фонетики - тісний зв'язок між усною, внутрішньої і письмовою мовою. Фонетика досліджує не тільки мовну функцію, а й матеріальну сторону свого об'єкта: роботу произносительного апарату, а також акустичну характеристику звукових явищ і сприйняття їх носіями мови. Фонетика розглядає звукові явища як елементи мовної системи, службовці для втілення слів і пропозицій в матеріальну звукову форму, без чого спілкування неможливо.

2.Лінійні (сегментні) і нелінійні (суперсегментні) звукові одиниці.

Завдяки тому, що між звучанням і значенням існує постійний зв'язок, носії мови завжди опізнають мовні одиниці (морфеми, слова, речення) саме як такі, а не інші. Мовні одиниці знаходять своє матеріальне вираження через звукові одиниці.

Розрізняють лінійні і нелінійні звукові одиниці.

Лінійні, або сегментні, звукові одиниці – це звуки й склади. Лінійними вони звуться ому, що слідують одним за одним, сегмент за сегментом, у мовному потоці. Так, звукова форма кожного слова становить один звук або послідовність кількох звуків чи складів.

До нелінійних (суперсегментних, над сегментних) звукових одиниць належать наголос та інтонація. Нелінійні звукові одиниці характеризуються тим, що їх не можна вимовити ізольовано, як звуки або склади.

(Звукові одиниці виконують у мові певні функції: твірну (конститутивну) та опізнавальну (ідентифікаційну), які одночасно виявляються в процесі комунікації. Коли мовець перетворює предмет своєї думки в звукові послідовності, організовані певним чином, то цим самим створюється звукова форма слів і речень, тобто звукові одиниці виконують твірну функцію. Коли слухач, сприйнявши звуковий сигнал, співвідносить його з певним значенням, то в цьому процесі по звукових одиницях опізнаються лінгвістичні одиниці, тобто звукові одиниці виконують опізнавальну функцію. Крім того звукові одиниці виконують ще і розрізнювальну (диференційну) функцію, тобто вони служать не тільки для опізнавання, а й для розрізнювання лінгвістичних одиниць. Проте розрізнювальна функція є похідною від опізнавальної).

3.Зв'язок фонетики з іншими лінгвістичним дисциплінами.

Фонетика як наука про звукову систему й звукові зміни мови тісно пов’язана з такими мовознавчими дисциплінами,як орфоепієя, графіка, орфографія, пунктуація, а такою з лексикою, граматикою (морфологією і синтаксисом) і стилістикою.

Орфоепія як розділ мовознавства,який вивчає функціонування вимовних норм і виробляє орфоепічні правила,цілковито ґрунтується на фонетиці. Орфоепія використовує дані фонетики, повністю базується на них, встановлюючи правильність вживання тих чи інших звуків, звукосполук, різних типів наголосу, мелодики, проте не займається вивченням їх артикуляційно-акустичної природи, що робить фонетика. Так, н-д, з погляду укр. орфоепії, не можна вимовляти у слові був третій звук як [ф]- [буф],оск., в укр.мові звук [в] є сонорним і тому не тільки не оглушується в цій позиції, а навпаки – локалізується,переходячи в короткий голосний [ў] і под.

Графіка (і письмо) є засобом збереження звукового мовлення в часі й просторі. Зображуючи наше мовлення на письмі, ми користуємося літерами (буквами), кожна з яких має певне звукове значення. Використовують також й небуквенні графічні знаки: знак наголосу, дефіс,апостоф,розділові знаки та ін., але головним графічним засобом є буква,яка перебуває у тісному зв’язку зі звуком.
Орфографія укр..мови також значною мірою грунтується на фонетичному принципі, за яким написання відповідає звуковому вираженню слова.
Зв’зок фонетики з лексикою є не менш очевидним – кожне слово становить собою певну послідовність звуків,організовану за властивими укр.мові законами їх сполучуваності й наголошування.
Про тісний зв'язок фонетики і морфології свідчить, наприклад, таке явище, як чергування звуків, що є фонетичним засобом вираження ряду граматичних значень і вносить значні зміни в морфологічний склад слова.: нести – носити, козак – козацький.
Зв’язок фонетики із синтаксисом засвідчений у терміні синтаксична фонетика,яким позначають розділ мовознавства,що вивчає: 1)фонетичні явища,які зумовлюють виникнення різних мовленнєвих варіантів слів (зміщення наголосу і под..);2)надсегментні фонетичні явища, які виконують різні синтаксичні функції (зв’зку, відокремлення,парцеляції і ен.), комунікативну функцію (розрізнення комунікативних типів висловлень), модальну, експресивну тощо.
4.Фонетика і орфоепія. Орфоепічні норми та їх значення

Фонетика - орфоепія Крім фонетики, звукова сторона мови безпосередньо вивчається в орфоепії (наука про вимовні норми). Орфоепія використовує дані фонетики, повністю базується на них, встановлюючи правильність вживання тих чи інших звуків, звукосполук, різних типів наголосу, мелодики, проте не займається вивченням їх артикуляційно-акустичної природи, що робить фонетика. Так, наприклад, орфоепія встановлює правильність двох варіантів вимови слова безсилий – [без]силий і [бес]силий, віддаючи перевагу другому, але не займається вивченнямартикуляції та акустичних характеристик звуків [с] і [з], бо це робиться у фонетиці. Так само, наприклад, в орфоепії визначається правильність наголошування слова несетЕ на кінцевому, а не на середньому складі й зовсім не звертається увага на саму при роду словесного наголосу і українській мові. У фонетиці, навпаки, вивчається артикуляційно-акустична природа наголосу і його лінгвістичні функції й не звертається увага на конкретні випадки наголошування слів і їх форм.

Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови. Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія. Українська орфоепія включає норми вимови звуків (голосних і приголосних), а також звукосполучень у процесі
асиміляції, подвоєння, подовження, спрощення, збігу звуків. Дотримання цих норм забезпечує безперешкодне сприймання виголошеного тексту, а також унеможливлює спотворення змісту слів і речення в цілому. Наприклад, у реченні: Грип - це інфекційне захворювання ніхто не сплутає слово грип зі словом гриб. Однак оглушення кінцевих дзвінких приголосних основи, на жаль, - поширене явище українського розмовного мовлення, якого слід уникати. В іншому разі ми ризикуємо бути смішними, коли, вживаючи, наприклад, слово міг (чоловічий рід минулий час від дієслова могти), вимовляємо кінцевий глухий звук [х], а не дзвінкий [г|, пор.: Він справді міг, я не заперечую.

5.Основні орфоепічні норми в межах голосних.

Усі голосні звуки української мови під наголосом вимовляються чітко: [го'лос], [ти'хо].

• Звук а завжди вимовляється як звук низького піднесення; у позиції після м'якого приголосного перед твердим і на кінці слова, між м'якими приголосними та після шиплячих він ніколи не змінюється на е: м'іс'ац', з'ат'.Взагалі орфографічному а та я незалежно від наголосу послідовно відповідає у вимові звук а.

• Звук е під наголосом вимовляється чітко, виразно, як звук переднього ряду і середнього піднесення, він не наближається до и: орел, села, ден'

• Звук и під наголосом завжди вимовляється чітко, виразно, як звук переднього ряду, наближений до середнього, і високого піднесення із зниженою артикуляцією: мир, писар

Але: Ненаголошений [е] наближається певною мірою до [и]. Голосний [и] в ненаголошених позиціях має вимову, наближену до [е]: [cеило'], [ве'ле(и)те(и)нь]. Ненаголошені [е] та [и] у вимові часто зовсім не розрізняються. (Але: виразно вимовляються вони у таких випадках: а) коли виступають закінченнями іменників, прикметників, дієслів тощо, напр.: [са'ни], [пи(е)са'ти]; б) коли [е] та [и] виступають сполучними звуками у складних словах: п'ятиріччя, полезахисний; в) на початку слів іншомовного походження: [етало'н].

• Звук і вимовляється виразно, чітко як у наголошеній, так і в ненаголошеній позиції, він звичайно відповідає орфографічним і та ї: л`іто, jісти

На початку слова і також вимовляється чітко, не наближаючись до інших голосних, зокрема й після прийменників на приголосний: Іван, імjа

Однак у словах інший, іноді, інколи початковий звук і наближається до голосного и: і(и)нод`і

• Звук о під наголосом вимовляється виразно: мова,колос

Ненаголошений о якісно здебільшого також не змінюється, зокрема він не заступається звуком а;

Лише перед складом з наголошеним у в основі слова звук о вимовляється з незначним наближенням до у: ко(у)жух, го(у)лубка.

•Звук у і в наголошеній, і в ненаголошеній позиції у вимові якісно не змінюється, він послідовно відповідає орфографічним у та ю: дуб, л'убл'у (орфогр. люблю).

Українській літературній мові не властиве "акання", як і для більшості українських говорів. Наприклад, у словах дорого, болото, молоко звук о в усіх складах однаковий.

6.Графіка української мови. Звуки і букви.

Графіка – це розділ науки про українську мову, в якому вивчається сукупність умовних знаків для передачі на письмі усного мовлення.

Повної відповідності між звуками та буквами в укр..мові немає. В більшості одна буква позначає один звук, але буква може також позначати два звука, або для позначення одного звука можуть вживатися дві букви.

1.Звуки [дж,дз] передаються двома буквами Д, Ж та Д,З.

2.Буква –Щ- передає два звуки [шч]

3.Буква –Ї- позначає два звуки[ ji]

4.Букви Я, Ю, Є можуть передавати один звук [а],[у],[е] після приголосних, або два звуки після голосних, або на початку слова [ja],[jy],[je].

5.Буква –Ь-(М’який знак) позначає м’якість приголосних, що стоять перед нею, тому м’які приголосні являються окремими звуками.

У сучасній українській графіці діють два основні прин­ципи — фонематичний і складовий. Суть фонематичного принципу полягає в тому, що літера позначає фонему. Фонематичному принципові графіки суперечать також такі випадки, коли в словах та їх формах реалізуються фонеми, не співвідносні щодо позначення з літерами, наприклад: будується —/будуйец'ц'`а/.

Складовий принцип графіки полягає в тому, що за мінімальну одиницю позначення фонем на письмі обира­ється склад. У межах складу встановлюється фонемна відповідність з урахуванням її безпосереднього оточення.

7.Фонетика і графіка
Фонетика – це галузь мовознавства, в якій вивчається звукова система мови у зв’язку з її смисловою роллю, а також різноманітні звукові зміни, що відбуваються у мовленні при сполученні звукових елементів між собою.

Графіка – це розділ науки про українську мову, в якому вивчається сукупність умовних знаків для передачі на письмі усного мовлення.

Безпосереднім і тісним є зв’язок фонетики з графікою. Графіка є засобом збереження звукового мовлення в часі й просторі. Зображуючи наше мовлення на письмі, ми користуємося буквами, кожна з яких має певне звукове значення. Також використовуються небуквенні графічні знаки: знак наголосу, дефіс, апостроф та інші розділові знаки, але головним графічним засобом є буква, яка перебуває у тісному зв’язку зі звуком.

8.Будова мовного апарату. Активні та пасивні мовні органи.

Мовлення є функцією центральної нервової системи. Також у процесі мовотворення бере участь дихальна система. Але найголовнішою мовною системою мовлення є мовний апарат людини.

Він складається з гортані, яка продовжує трахею та трьох надгортанних порожнин – глоткової, ротової та носової.

1.Гортань є голосотвірним органом. Саме в ній містяться голосові зв’язки.

2.Надгортання порожнини виконують важливу для остаточного оформлення звукових елементів функцію – єдиного акустичного резонатора, який під час артикуляції окремих звуків, чи їх послідовностей, здатний змінювати і об’єм, і форму.

3.Глотка має два виходи: в ротову(зів) та носову(носоглотка) порожнини.

4.Носова порожнина бере участь у творенні звуків, які мають носове забарвлення. Вихід частини видиху вального повітря через ніс стає можливим унаслідок опускання язичка.

5.Ротова порожнина є найважливішою для творення звуків. У ній міститься найбільша кількість мовних органів, необхідних для артикуляції. Ці мовні органи поділяються на:

9.Артикуляційні характеристики звуків.

Артикуляція – сукупність руху мовних органів, спрямована на творення звуків мови.

Фази артикуляції:

- налаштування – приступ – екскурсія. (мовні органи з індиферентного стану переходять до характерного артикуляційного положення, потрібного для вимови конкретного звука.)

- витримки – експозиція (мовні органи перебувають у відносно стабільному і незалежному положенні, потрібного для артикуляції звука)

- відступ – рекурсія (мовні органи переходить до стану спокою)

Ці три фази ми можемо спостерігати лише в ізольовано вимовлених звуках. Якщо звук перебуває в оточенні інших, то початкова і кінцева фази зливаються з відповідними сусідніх звуків – коартикуляція.

Артикуляційна база – типові для певної мови положення і система руху мовних органів.

Одна з артикуляійних класифікацій – класифікація, побудована на роботі головного артикулятора – язика. За цією класиф. укр. мові властиві 2 форми язика: предорсальна (передня) і дорсальна.

За допомогою палатографування можна побачити артикуляцію тих звуків, фокуси творення яких потрапляють в зону різців, іклів,малих кутніх зубів, великих кутніх зубів.

Є диференційні ознаки, що дозволяють розрізняти звуки між собою і групи, які стають основою для опису звукової системи з функціонального боку творення:

- ознака за місцем творення;

- ознака за способом творення;

Предметом артикуляційної фонетики є мовленнєвий апарат людини. Артикуляційна фонетика досліджує енергетичний відділ, що складається з дихального апарату людини (легені, бронхи, трахеї), і покликаний забезпечити необхідний струмінь повітря; генераторний відділ, що позначає гортанний апарат (гортань і голосові зв’язки), і покликаний генерувати фонаційне(голосове) звучання як провідне джерело звуку; резонаторний відділ, тобто надгортанний апарат (ротова, носова і глоткова порожнини), що забезпечує артикулювання необхідного звуку.

Джерела виникнення звуку:

· фонаційне джерело, тобто коливання голосових зв’язок, що забезпечує утворення голосних, сонорних і дзвінких приголосних;

· шумове джерело. Шумні звуки можуть утворюватися двома шляхами – турбулентним й імпульсним.Турбулентний шум, тобто турбулентне завихрення повітряного потоку, з’являється у звуженнях артикуляційного тракту і забезпечує утворення глухих щілинних. Імпульсний, або вибуховий, шум твориться в наслідок різкої зміни тиску повітря при явищах зімкнення і розмикання, як наслідок, утворюються глухі проривні;

· фонаційно-імпульсне джерело. Синкретичний спосіб утворення звуків (поєднує особливості фонаційного й імпульсного джерел). Таким способом творяться дзвінкі проривні.

10. Фонологічна система української мови

Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови. Фонема - одна з характерних ознак самобутності мови. Оскільки фонема - член фонологічної системи певної мови, то зміст кожної фонеми визначається її положенням, місцем у системі.

Фонологічна система — сукупність фонемпевної мови в їхніх взаємозв’язках.У складі Ф. с. укр. мови налічується 38 фонем.

Фонеми розпізнають через протиставлення їх ін. фонемам за наявними в них диференц. ознаками. У системі диференц. протиставлень виділяють найзагальніші, тобто протиставлення за всіма диференц. ознаками, властивими протиставлюваним фонемам (напр., голосні — приголосні), або за ознаками, властивими групам фонем (тверді — м’які приголосні, шумні дзвінкі — глухі.). Та сама ознака в одних фонемах виступає як диференційна, а в інших — ні. Ф. с. сучасної укр. літ. мови належить до консонантичного типу, бо в ній кількісно переважають приголосні фонеми над голосними: приголосних — 32, голосних — 6. Приголосні фонеми перебувають у таких співвідношеннях: за участю голосу сонорні — 9, шумні — 23, дзвінкі — 11, глухі — 12; за твердістю — м’якістю тверді — 22, м’які — 10; за місцем творення: передньоязикових — 22, губних —, задньоязикових — З, середньоязикова — 1, фарингальна — 1; за способом творення: щілинних — 11, вибухових — 8, африкат — 6.

Однією з особливостей Ф. с. укр. мови є заг. схильність до дзвінкої вимови, що виявляється у зберіганні дзвінкості приголосних у кін. слова (дуб, сторож, віз), за незначними винятками також перед глухим приголосним (бігти, книжка), а в звук. реалізації майже в послідовній асиміляції глухої наступною дзвінкою: [боро∂’ба, проз’ба, воґзал]

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: