Чергування о-е з фонемним нулем

У сучасній українській мові поширене чергуванная о-е з фонемним нулем, наприклад: кілок-кілка, хлопець-хлопця. Це чергув. Розаин ще в 11-12ст., на місці колишніх зредукованих ъ, ь. Зредуковані нагадували звучанням о-е. Вон могли стояти у слабкій позиції, у сильній позиції, у сполуч ър, ьр, ъл, ьл між приголосними. У 12 ст зредуковані, що стояли у слабкій позиції, занепали, ті, що в сильній — перейшли в о та е. Це і поклало початок чергування фонем о-е. Голосні, що утворилися з зредукованих називають “новими”, на відміну від інших — споконвічних. Чергування о-е з фонемним нулем відбувається:

1) У суфіксах -ок, к(сучок-сучка,садок-садка)

2) У суф -ець(борець-борця, хлопець-хлопця)

3) У префіксі: відозва-відзиватися

4) У ряді коренів: сон-сну, пес-пса, пень-пня, весь-все

Голосні о-е, що чергуються з фонемним нулем і виникли із зредукованих у сильній позиції, називають “випадними”. Іноді чегув о та е порушується під впливом аналогії. У ряді імен у непрямих відмінках на місці ъ, що стояв у слабкій позиції, з'являється о: лоб-лоба. Чергуються з нулем звука і випадають о-е, що розвинулися із зредукованих, які стояли після шумних перед сонорними, наприклад: капля-капель(із капль).

52. Чергування голосних О та Е з І. Відхилення від чергування О та Е з І.

У системі голосних, чергування [о] та [є] з [і] в основі слова або в коренях споріднених слів виникло в результаті розвитку давніх ультракоротких, або зредукованих, голосних: заднього ряду [ь] і переднього [ь]. У слабкій позиції, тобто в кінці слова або перед складом із голосним повного творення, зредуковані спочатку вимовлялися слабо, а потім, десь у XI—XII ст., зовсім занепали. Якщо в попередньому складі був короткий голосний Іо] або [є], то він внаслідок занепаду наступного зредукованого спочатку подовжувався (так зване замінне подовження), пізніше переходив у дифтонг і нарешті — в [і]. Так, наприклад, давньоруське воз-ь змінилося в українській мові спочатку на [во:з]; довге [о:] пізніше замінювалося дифтонгом, який підлягав рядові змін —

[уо] — [ уи] — [ уі] і нарешті переходив у монофтонг [і], даючи форму Ів'із]11. Подібно, хоч і не цілком так само, розвивалися форми з голосним [є] перед складом із слабким зредукованим. Але в інших формах, де не було занепаду зредукованих, не відбувалося подовження попередніх [о] та Іе]. Отже, коли форми називного відмінка однини іменників воз-ь, соль, печь і под. дали в сучасній українській мові віз, сіль, піч, то в формах інших відмінків (воза, возу, вози, соли, печи тощо) голосні [о] й [є] залишалися; таким чином виникло чергування голосних [о] та [є] з [і] в основах українських іменників при їх відмінюванні. Так само пояснюється й чергування цих голосних в основах дієслів (стою — стій, несу — ніс), а також у коренях споріднених слів (робота — робітник, готовий — готівка, село — сільський, веселий — весілля та ін.).

53. Історичні чергування приголосних під впливом /j/

Історичні чергування приголосних – це успадковані суч укр. мовою наслідки перехідних акомодаційних палаталізацій задньоязикових приголосних перед голосними переднього ряду та змін приголосних перед наступним [j], які відбувалися ще на праслов’янському мовному ґрунті.

Внаслідок акомодаційного впливу передньоязикових голосних артикуляція задньоязикових приголосних ґ, к, х пересувалися у сферу твердо подібної артикуляції, і вони палаталізувалися, а далі змінювалися на шиплячі і на свистячі.

До найпоширеніших у суч укр. літер мові належать чергування приголосних, зумовлені:

1) Першої перехідною палаталізацією

/ Г/ –/ж / дру г – дру ж е – дру ж ити,

/К/ –/ ч/ рі к – рі ч ний, ві к – ві ч ний,

/Х/ –/ ш/ стра х – стра ш ний, коли х ати – коли ш у,

2) Другою перех палаталізацією:

/Г/ – /з’/ дру г – дру з і,

/К/ –/ ц’/ ру к а – ру ц і,

/Х/ –/ с’/ му х а – му с і,

3) Палаталізацією під впливом [ j] (зумовлена позицією пригол перед [ j] ):

/Г/ -/ж/ допомогти – допоможу,

/К/ – /ч/ плакати – плачу,

/Х/ –/ш/ колихати – колишу,

/Д/ – /дж/ або ж садити – саджати – сажа,

/Т/ –/ ч/ крутити – кручу кручений – круча,

/З /– /ж/ мазати – мажу,

/С/ – /ш/ носити – ношу ношений,

/Ст./ – /шч/ простити – про/шч/ений,

/Р/ – /р’/ морити – морю,

/Л /– /л’/ колоти – колю

/Н/ – /н’/ боронити – бороню.

/Б, п, в, м, ф/ + /й/ = /бл, пл., вл, мл, фл,/

Любити – люблю, ліпити – ліплю, ловити – ловлю, ломити – ломлю, розграфити – розграфлю.

4) Подовження приголосних перед давньою сполукою -ьj-е

Одру ж ений – подру жж я,

Ти ш а – зати шш я,

Рі ч ка – зарі чч я.

5) Утратою подовження

/Жж/ – /ж/ подру ж (від подру жж я),

/Шш/ – /ш/ підда ш (від підда шш я),

/Д’д’/ – /д’/ знаря дь (від знаря дд я),

/Н’н’/ – /н’/ зна нь (від зна нн я)

54. Склад і складоподіл

Склад є одиницею силабічної підсистеми фонетичної системи мови. Його специфічність в тому, що він об’єднує в собі ознаки сегментних (найменший вимовний відрізок, який вичленовується з мовного потоку) і несегментних (є базою для словесного наголосу та інтонаційних засобів) фонетичних одиниць, тому склад визначають як сегментно-просодичну одиницю. Склад – мінімальний відрізок мовлення, що характеризується артикуляційно-акустичною спаяністю звуків, має єдину вершину, що реалізується через голосний.

Фонетично склад є формою організації звуків у слові. З акустичного погляду це поєднання звуків, у якому спостерігається відносне зростання і спад інтенсивності звучання. З артикуляційного – послідовне наростання м’язового напруження мовних органів, досягнення максимуму цього напруження у вершині складу і наступне ослаблення, тобто відрізок потоку мовлення, що артикуляторно відокремлюється від сусідніх послабленням м’язового напруження. З фонологічного — це форма-модель організації фонем у мовленні, абстрактне поняття, що узагальнює типи комбінування фонем (силабема).

У структурі складу найвиразнішою з артикуляційного та акустичного погляду є його вершина — звук, в якому здійснюється максимальна артикуляційна напруженість і акустична звучність. Цей звук називається складотворчим, або складовим. В українській мові складотворчими є голосні. Кількість складів у слові визначається кількістю голосних у ньому.

За структурою склади поділяються на відкриті (закінчуються на голосний), і закриті (закінчуються на приголосний); прикриті (починаються на приголосний) та неприкриті (починаються на голосний). В українському мовленні переважають відкриті прикриті склади.

Звуки в українській мові мають ступені звучності: глухий – 1, дзвінкий – 2, сонорний – 3, голосний – 4. Складоподіл органічно показує межі складових цілісностей, в яких проходить злам звучності. Звук з меншим ступенем звучності йде до наступного складу.

Правила переносу під впливом орфографічних норм часто не збігаються з поділом на склади.

55. Просодична система української мови. Одиниці надсегментної фонетики

Сучасна фонетика має вивчати не тільки звуки (фонеми), але й ті звукові (просодичні) засоби, які накладаються на послідовність звукових одиниць і служать для об’єднання їх у значущі одиниці. Відтак у фонетиці, крім сегментного рівня, виділяють надсегментний рівень, який часто синонімізують із просодією мовлення.

Просодія, або просодика – це система фонетичних засобів (висотних, силових, часових), що реалізуються в мовленні на всіх рівнях мовленнєвих сегментів (склад, слово, словосполучення, синтагма, фраза, період, текст), що відіграють смислорозрізнювальну роль; сукупність надсегментних, або ритміко-інтонаційних властивостей мовлення.

Просодичні характеристики обслуговують у мові ряд автономних систем, найважливіші з яких – наголос та інтонація.

Компоненти просодії: мовленнєва мелодія, наголос, часові і тембральні характеристики, ритм, словесні тони (для тональних мов). У цьому значенні просодія – синонім інтонації. Просодія співвідноситься з усіма сегментними одиницями і в такому значенні протиставляється системі сегментних засобів.

Просодика має й вужче значення, в якому вона стосується саме складу.

Словесний наголос.

Наголос (або акцент – від лат. аccentus – наголос) – надсегментне явище фонетичної системи мови: він не існує поза словом, складом. Наголос накладається на звук і склад, організовує послідовність складів, об’єднуючи їх в єдине ціле і остаточно надаючи цій єдності рис слова.

Розрізняють наголоси словесний (виділяє склад у слові), синтагматичний (виділяє слово в синтагмі), фразовий (виділяє останнє слово фрази, підсилюючи його словесний та синтагматичний наголоси), логічний (виділяє будь-яке важливе за смислом слово синтагми та фрази), емфатичний (робить слово емоційно насиченим; є різновидом логічного наголосу).

Словесний наголос буває:
за способом фонетичної реалізації: динамічний, тонічний, часокількісний.
за фіксованістю місця у слові: вільний,стійкий.
за рухливістю при словозміні: рухомий, нерухомий.

На думку більшості науковців, в українській мові словесний наголос є динамічним за фонетичною природою. Також є вільним щодо закріпленості за певним складом (наголошеним може бути будь-який склад у слові: віра (1), колиска (2), університет (5) тощо) й рухомим при зміні граматичної форми слова (вода-води, люблю-любиш).

Основними функціями словесного наголосу є кульмінативна (забезпечує фонетичне об’єднання слова), делімітативна (уможливлює відокремлення слова від інших) й дистинктивна (зумовлює розмежування різних словоформ одного слова або окремих слів).

Також словесний наголос в українській мові може виконувати словорозрізнювальну функцію (замОк – зАмок, характЕрний - харАктерний) та форморозрізнювальну функцію (книжкИ – кнИжки, вИзнаю - визнаЮ).

Іноді може виконувати стилістичну функцію: слова висОко, глибОко вживаються переважно у поетичному мовленні; у деяких випадках наголос розрізняє загальновживані слова і професійну лексику – кредИт і крЕдит (бухгалтерський термін).

У живому мовленні односкладові слова, як правило, не мають самостійного наголосу й приєднуються до наступних або попередніх слів, утворюючи з ними фонетичне слово. Ненаголошені слова, поєднані з наступним наголошеним в одне фонетичне слово, називають проклітиками: на рАдість. Ненаголошені слова, приєднані до попереднього ненаголошеного слова, називають енклітиками: стривАй же.

В художньому стилі фонетичне слово може поєднувати до чотирьох або більше слів і містити як і енклітики, так і проклітики: та _кудИ_ ж_ ти.

Рідко наголос у фонетичному слові приймає на себе службове слово: нА ніч, світ зА очі.

У фонетичних словах, а також у багатоскладових, поруч із основним наголос може з’являтися побічний наголос: пОсеред_ двОру, вИсокотехнологІчний.

Деякі слова в українській мові можуть вживатися з паралельним, або варіативним (подвійним) наголосом: веснЯний – веснянИй, мабУть – мАбуть, такОж – тАкож.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: