За способом творення

За твердістю і м'якістю

М'які приголосні: [д'], [т'], [н'], [дз'], [ц'], [з'], [с'], [й], [л'], [р']

11. Акустичні властивості звуків.

Мовні звуки, як і будь-які інші звуки в природі – коливальні рухи пружного середовища (повітря становить характер звукової хвилі). Об’єктом акустичної фонетики є фізичне середовище, в якому відбувається мовлення. Звукове коливання стає предметом акустичної фонетики.

Фізичні характеристики мовного звука поділяються на 2 види:

- якісні (висота, сила(інтенсивність), тембр).

- кількісні. (тривалість)

Висота акустично виражається у кількості коливань за секунду(Гц). Чим більше герців, тим вища тональність. Висота основного тону породжується голосовими зв’язками. Обертони (надтони) виникають внаслідок резонансу. Вищі від основного тону. Явище резонансу дає нам можливість розрізнити голосні.

Сила звука залежить від амплітуди (Дц). Інтенсивні голосні: а,е,о.

Тембр звука залежить від сукупності основних і додаткових тонів (обертонів). Тембр звука створює його специфіку, надає звукові притаманного лише йому забарвлення. Він є найважливішим для розрізнення звуків мовлення на слух.

Тривалість звука вимірюється в мс. Акустична і артикуляційна тривалість різна. Акустична – менша.

Класична теорія акустичної фонетики спирається на праці Г.Фанта (1964). За теорією Фанта, людина породжує звук певної частоти - основний тон. Проте, рухаючись у мовленнєвому тракті, хвиля резонується і набирає додаткових тонів (гармонік). Водночас хвиля фільтрується: одні тони стають сильніші, інші, навпаки, слабшають - залежно від артикуляційних рухів. Відтак кожен звук набуває свого частотного складу - спектра. Прийоми в акустичній фонетиці

· осцилографування (зображення форми звукової хвилі);

· спектрографування (зображення частотного сектру звука. Виділяють загальну спектрограму - у площині частота-рівень інтенсивності, а також сонограму - у площині частота-час);

· інтонографування (зображення контура інтенсивності звука);

· тонографування (зображення контура частоти основного тону).

12.Аспекти фонетичних досліджень

1) анатомо-фізіологічний (артикуляційний) Досліджує звук мови з точки зору його створення: Які органи мови беруть участь в його вимові; Активні або пасивні голосові зв'язки

Витягнуті чи губи вперед і т. д. 2) акустичний (фізичний) Розглядає звук як коливання повітря та фіксує його фізичні характеристики: частоту (висоту), силу (амплітуду), тривалість.

3) функціональний аспект (фонологічний) Вивчає функції звуків у мові, оперує фонемами.

Говорячи про методи фонетичних досліджень, ми виділяємо теоретичну фонетику, в якій використовують теоретичні методи дослідження, і експериментальну фонетику, де застосовують емпіричні методи дослідження (безпосереднє спостереження й інструментальні методи дослідження).

Стосовно практичного застосування фонетичних знань визначають нормативну фонетику, знання якої застосовують у межах лінгвістичних дисциплін, і прикладну фонетику, знання якої знаходять застосування в межах інших наук (наприклад, логопедії, сурдопедагогіці, криміналістиці, психології, соціології тощо) чи набувають широкого практичного застосування в суспільстві.

Для дослідження звуків описова фонетика використовує безпосереднє спостереження і різні експериментальні методи: палатографію (визначає місце зіткнення язика з піднебінням при творенні звука); тензопалатографію (вимірювання сил артикуляції); рентгенографію (дає змогу визначити положення всіх органів мовлення при творенні звука); осцилографію (перетворення звукових коливань на електричні, запис їх на екрані й встановлення таким чином довготи, висоти та інтенсивності звуків); спектрографію (фіксування спектра звука, тобто визначення його загальної акустичної картини, сукупності значень амплітуд його частотних складників). Лінгвістична дисципліна, яка вивчає звуки мови за допомогою точних приладів та апаратів, називається експериментальною фонетикою. Осібно виділяють зіставну фонетику, яка виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах та просодичних засобах двох чи більше мов.

13.Типи наукової транскрипції

Запис живої мови за допомогою фонетичного алфавіту на основі звукового принципу зветься транскрипцією. Є багато різних типів транскрипцій, заснованих на різних принципах, залежно від мети, яку вони перед собою ставлять, проте головнішими є два типи: фонетична транскрипція та фонематична транскрипція.

Фонетична

Фонетична транскрипція має велике значення для фіксації акустичних та артикуляційних властивостей звуків безвідносно до їх соціальної природи, тобто смислорозрізнювальної функції. Фонетична транскрипція має призначення передати вимову якнайточніше, застосовуючи різноманітні додаткові знаки: наприклад, ненаголошене е, и: [не^ису], Довгота звука позначається [:] і наголос ['], наприклад, [роз:у'ти] /роззути/. Кількість знаків може бути більша чи менша, і транскрипція відповідно буде точніша чи спрощена. Найчастіше в основу фонетичних транскрипцій кладуть латинський алфавіт з розробленою системою додаткових знаків, проте існують і фонетичні транскрипції на базі алфавітів окремих мов або кількох мов. В українському мовознавстві прийнято користуватися фонетичною транскрипцією на основі українського алфавіту. Усі слова в транскрипції пишуться з малої літери. Текст, записаний фонетичною транскрипцією, береться в квадратні дужки.

Фонематична

Спосіб запису живої мови, при якому передаються тільки фонеми даної мови без урахування тих відтінків, що неістотні у фонологічному відношенні, називається фонематичноютранскрипцією.

У фонематичній транскрипції використовується значно менша кількість додаткових знаків, ніж у фонетичній транскрипції. У цілому вона досить близька до орфографічного письма української мови: /село/. У фонетичній транскрипції ці слова мали б такий вигляд: [се"ло].

Обидва способи транскрипції мають однаково велике значення, але використовуються з різним призначенням.

Розрізняють іще деталізовану і спрощену фонетичну транскрипцію. Кожною з них користуються в міру потреби.

14.Голосні та приголосні.Загальна характеристика

Голосними називаються звуки, що складаються тільки з голосу. При їх творенні повітря повільно проходить через ротову порожнину і не зустрічає жодних перешкод.В українській мові шість голосних звуків - [а], [о], [у], [е], [и], [і]. Найістотнішою ознакою розрізнення голосних звуків є зміна об'єму й форми ротової порожнини, зумовленої рухами губ і язика. За роботою губ українські голосні переділяються на лабіалізовані, під час вимови яких губи заокруглюються і витягуються вперед ([о], [у]), і нелабіалізовані, що утворюються без активної участі губ ([а], [е], [і], [и]).

Голосні звуки [а], [о], [у] можуть вживатися і після твердих, і після м'яких, [и] - лише після твердих.

Приголосними називаються звуки, що мають у своєму складі голос і шум або тільки шум. При їх творенні повітря зустрічає на своєму шляху перешкоди. Приголосних звуків в українській мові 32. Вони утворюють пари за дзвінкістю - глухістю і за твердістю - м'якістю.

Дзвінкі: [б], [д], [дж], [г], [ґ], [з], [з'], [ж], [дз], [дз'];

Глухі: [п], [т], [ч], [к], [х], [с], [С], [ш], [ц], [ц'], [ф].

Глухий звук [ф] не має відповідного дзвінкого.

М'які: [д'], [ті, [з'], [сі, [л'], [н'], [ц'], [дз'], [й], [р'].

Тверді: [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [ц], [дз], [р], [б], [п], [в], [м], [ф], И, М, [к], [х], [ж], [дж], [ч], [ш].

М'який звук [й] не має відповідного йому твердого. Тверді приголосні [б], [п], [м], [в], [ф], [г], [г], [к], [х], [ж], [ч], [ш], [дж] не мають відповідних їм м'яких, але перед [і] напівпом'якшена їх вимова є орфоепічною нормою сучасної української літературної мови.

До губних приголосних належать [б], [п], [м], [ф], [в].

15.Голосні української мови.Загальна характеристика. Лінгвістичні(фонологічні)особливості.

Голосні - це звуки людської мови, в основі яких лежить музикальний тон(голос),утворюваний при розкритому мовному каналі внаслідок коливань голосових зв’зок і дальшої модифікації цих коливань у надгортанних порожнинах.

Місце творення голосних визначають за рухом язика в горизонтальній площині ротової порожнини.Виділяються голосні звуки переднього ряду,які за формою язика та його локацією є дорсальними передніми,([е], [и], [і]) та заднього, які є дорсальні задні ([а], [о], [у])

Залежно від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні звуки низького ([а]), середнього ([е], [о]), високо-середнього ([и]) і високого ([і], [у]) ступенів підняття.

За участю губ голосні поділяються на неогублен і (нелабіалізовані) й огублені (лабіалізовані). До огублених належать [о], [у], решта голосних звуків неогублені.

Вікритість / закритість голосного визначають за більшим чи меншим розкриттям ротової порожнини,спричиненим роботою нижньої щелепи. За цією ознакою голосні поділяють на широкі й вузькі, або відкриті й закриті. Відкриті: а,е,о. Закрит і: і,и,у.
М’язова напруженість пов’язана зі ступенем закритості голосного. Більш напруженими вважаються закриті голосні, менш напруженими – відкриті.
За акустичними дихотомією голосні поділяються на:
- компактні (а,о,е) / дифузн і (у,и,і)
- дієзні – підвищення напівтону ([і], [и])/ бемольні – пониження напівтону ([о], [у])
голосні [а], [е] не належать ні до дієзних, ні до бемольних.

Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть бути наголошеними і ненаголошеними.

16.Система приголосних фонем в українській мові

Приголосні звуки — це звуки людської мови, в основі
яких лежить шум з більшою чи меншою домішкою музикального тону, утворюваний у надгортанних порожнинах при подоланні експіраторним струменем повітря
повної чи часткової перепони мовних органів.

Основною ознакою приголосних звуків є шуми, які вини­кають унаслідок проходження видихуваного повітря через різні перепони, утворювані органами мовлення.

В українській мові є 32 приголосні фонеми. їх розрізня­ють так:

а) за участю тону й шуму: сонорні — тон переважає над шумом: м, в, н, н', л, л', р, р', й («ми винили рій»); дзвінкі — шум переважає над тоном: б, д, д', дз, дз', з, з', дж, ж, r, r («буде гоже ґедзю у джазі»); глухі — склада­ються тільки з шуму: п, ф, т, -т’, ц, ц’, с, с', ч, ш, к, х («усе це кафе «Птах і чаша»);

б) за місцем перепони на шляху видихуваного повітря:
губні — утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи або з верхньою губою, або з верхніми зубами:
м, в, п, б, ф («мавпа Буф»); зубні — утворюються зближенням чи зімкненням кінчика язика передніми зубами та альвеолами: д, д', т, т', з, з', дз, дз', с, с', ц, ц', л, л', н, н' («де ти з'їси ці лини»); передньопіднебінні — утворюються зближенням відтягнутого назад кінчика
язика з твердим піднебінням: р, р', й, дж, ж, ч, ш; задньоротові — задньоязикові г, к, х, що творяться внаслідок активної участі задньої частини слинки язика, та глотковий г;

в) за способом подолання перепони: зімкнеш (проривні) — під час промовляння їх активний і пасивний органи мовлення утворюють зімкнення, шо проривається під натиском видихуваного повітря: м, б, п, н, н', д, д', т, т', г, к; щілинні (фрикативні) — під час вимови їх струмінь
видихуваного повітря проходить крізь вузьку щілину: в, ф, л, л', з, з', с, с', г, х; зімкнено-щілинні (африкати) — вимова їх починається із зімкнення і закінчується проходженням видихуваного повітря крізь утворену щілину: дз, дз', ц, ц*, дж, ч. До зімкнено-шілинних слід віднести й звуки р, р', артикуляція яких, як і будь-яких африкатів, починається із зімкнення, яке переходить у
щілину; різниця полягає лише в тому, що під час артикуляції звуків р, р' це повторюється 3—4 рази (тому ці звуки називають вібрантами);

ґ) за підняттям середньої спинки язика до піднебіння: тверді — середня спинка язика не піднімається: м, в, н, л, р, б, д, дз, з, дж, ж, г, г, п, ф, т, ц, с, ч, ш, к, х; м 'які — середня спинка язика піднімається: н', л', р', й, д', дз', з', т-,

г) за характерним шумом: шиплячі: ш, ч, ж, дж («щ(шч)е їж­джу»); свистячі: с, с', ц, ц', з, з', дз, дз' «Сце їздзу» (Дитячий лепіт).

17. Артикуляційно-акустична характеристика сонорних приг.

Сонорними, або сонантами (лат. sonore — звучно, голосно), називають приго­лосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу. При артикуляції сонорних мовні органи хоча й зближуються в основному таким само способом, як і при твореннішумних приг., проте щілина при цьому утворюється досить широка і повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму, властивого шумним приг.. В укр. мові 9 сонорних приг.: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й].

18. Артикуляційно-акустична характер.передньояз. зубних приг.

Передньояз.при́г. — приголосний звук, при вимові якого передня спинка разом з кінчиком язика впирається в передні зуби та початок альвеол, а нижня частина язика притискується до нижніх зубів. (тобто передня частина язика артикулює до пасивного мовного органа. Зуби- пасивний мовний орган). Зубні [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [с], [с'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [л], [л'], [н], [н']

Для того, щоб краще запам'ятати зубні приголосні, використовують речення: Де ти з'їси ці лини.

Приклади: [т,д] • кінчик та передня частина спинки язика упирається у верхні зуби та альвеоли;• бокові краї язика стискаються з верхніми кутніми зубами, чим створюють перешкоду для повітря;• струмінь повітря розриває зімкнення між язиком та верхніми зубами;

[з,с] • губи розтягнуті в посмішку;• зуби розкриті на декілька міліметрів трохи оголені;• широкий кінчик язика за нижніми зубами;• спинка язика піднімається до твердого піднебіння, чим утворює щілину;
• струмінь повітря проходить посередині спинки язика, по утвореному жолобку;• м'яке піднебіння закриває прохід в носову порожнину;

19. Класифікація приголосних за участю голосу та шуму.

За участю голосу й шуму приголосні звуки поділяють на:

Сонорні -приг., при творенні яких голос переважає над шумом [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й]

Шумні -приг., що творяться за допомогою голосу й шуму. Залежно від наявності голосу, вони поділяються на: дзвінкі - шум переважає над голосом [б], [д], [д'], [г], [з], [з'], [ж], [ґ], [дж], [дз], [дз'] глухі - складаються тільки з шуму [к], [п], [с], [с'], [т], [т'], [ф], [х], [ш], [ц], [ц'], [ч]

Крім того, шумні звуки (дзвінкі і глухі) утворюють акустичні пари (крім [ф]). Сонорні звуки таких пар не мають.

20. Класифікація приголосних за місцем творення

За місцем творення (або за активним мовним органом) усі приголосні поділяються передусім на губні і язикові.
Губні приголосні творяться в результаті зближення нижньої губи з верхньою або верхніми зубами. До губних приголосних належать: [б], [п], [в], [м], [ф].
Язикові приголосні залежно від того, яка частина язика артикулює до пасивного мовного органа (зубів, піднебіння, або задньої стінки глотки), поділяються на:
1. Передньоязикові.(д д' т т' з з' с с' дз дз' ц ц' ж ш дж ч р р' л л' н н')
2. Середньоязикові.(й)
3. Задньоязикові.(Ґ х)
4. Глотковий, або фарингальний. При творенні корінь язика зближується із задньою стінкою глотки.(г)

За пасивним органом: За пасивним органом передньоязикові поділяються на:

• альвеолярні (піднебінно-зубні): [ж], [ч], [ш], [дж], [р], [р']
• зубні: [д], [т], [з], [з'], [с], [с'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [л], [н]
• зубно-альвеолярні:[д’ ] [т’ ] [н’ ] [л’ ]

· губно-губні: [б ] [п ] [ в] [м ]

· губно-зубні:[ф ]

21.Класифікація приголосних за способом творення шуму

За способом творення (інакше — за характером перепони, яка виникає між активним та пасивним мовним органом, і способом її подолання):

1. Зімкнені (при вимові цих звуків активний та пасивний органи змикаються):

а) проривні (чисті зімкнені) (під час їх вимови активний і пасивний мовні органи утворюють зімкнення, яке проривається струменем видихуваного повітря): [б, п, д, д', т, т', ґ, к];

б) зімкнено - щілинні (африкати — лат. affricare — терти) (під час їх вимови активний та пасивний органи спочатку утворюють зімкнення, а потім вузьку щілину, через яку проходить струмінь видихуваного повітря): [ц, ц', дз, дз', ч, дж];

в) зімкнено - прохідні (носові) (м'яке піднебіння опускається й закриває вхід у ротову порожнину, струмінь видихуваного повітря проходить через носову порожнину): [м, н, н'].

2. Щілинні (активний і пасивний органи утворюють вузьку щілину):

а) серединні (під час їх вимови струмінь видихуваного повітря проходить уздовж посередині язика, краї якого з боків при­тиснені до верхніх зубів, утворюючи своєрідний жолобок): [в, ф, й, з, з', с, с', ж, ш, г, х];

б) бокові (під час їх вимови крила язика опущені й струмінь видихуваного повітря проходить з обох боків): [л, л'].

У способі творення приголосних виокремлюють також однофокусні та двофокусні артикуляції. Якщо на шляху видихуваного струменя повітря виникає одна істотна перешкода – один фокус, то утворені таким чином приголосні називаються однофокусними (напр. с, с’), якщо ж перешкод дві (передній і задній фокуси) – такі приголосні є двофокусними (ж, ш, дж, ч).

3. Дрижачі (вібранти) (кінчик язика 3-4 рази то зближується з піднебінням, то утворює з ним вузьку щілину): [р, р'].

22. Визначення фонеми. Фонема і звук.

Фоне́ма — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє розпізнає морфеми,слова, їхні форми в мовному потоці. Фонему вивчає функціональна фонетика, або фонологія.

Функції фонеми

Зазвичай виділяють:

· Конститутивну(будівельна): фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;

· ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

· дистинктивну(розрізнювальну): фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).

Алофони можуть бути в більшій і меншій залежності від навколишнього середовища. Найсамостійніший, незалежний алофон фонеми — це і є о с н о в н и й її алофон, який ми звичайно й називаємо, представляючи фонему в цілому.

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [и^е] або [е^и] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.. Наприклад, у слові ряд фонема /а/ реалізується звуком заднього ряду [´а], що після пом’якшеного приголосного у вимові просувається вперед.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Сукупність позицій, у яких можлива звукова реалізація фонеми називається дистрибуцією.

Отже, фонеми — це незалежні одиниці в системі фонетичних протиставлень. Натомість алофони — це звукові відмінності, що залежать від конкретних фонетичних умов. Алофони перебувають у відношеннях додаткової дистрибуції, фонеми в таких відношеннях не перебувають.

Фонема і звук

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема і звук — це різні величини. Відмінність між ними полягає в тому, що:

23. фонема й алофони. Типи алофонів

Алофон — реалізація фонеми, її варіант, обумовлений конкретним фонетичним оточенням. На відміну від фонеми є не абстрактним поняттям, а конкретним мовним звуком. Незважаючи на широкий діапазон алофонів однієї фонеми, носій мови завжди спроможний їх розпізнати.

Алофони з’являються внаслідок різних причин. Вони з’являються внаслідок того, що фонема в процесі мовлення може потрапляти в неоднакові фонетичні умови.

Основний алофон — такий алофон, властивості якого мінімально залежать від позиції і фонетичного оточення. Основні алофони:

· для голосних — ізольоване вимовлення;

· для твердих приголосних — перед наголошеним «а»;

· для м'яких приголосних — перед наголошеним «і».

Поряд з основним алофоном існує сильна позиція звуку. Сильна позиція — це позиція, в якій можлива максимальна кількість фонем даного типу. Для голосних сильною позицією є положення під наголосом, для приголосних — перед голосним непереднього ряду, а в деяких мовах на окремі сонорні може падати наголос.

Розрізняються комбінаторні і позиційні алофони. Комбінаторні алофони — реалізації фонем, пов'язані з певним фонетичним оточенням звуків.

Прикладами можуть служити:

· назалізація (носова вимова);

· лабіалізація (огубленість).

Комбінаторні ознаки можуть поширюватися на декілька складів.

Позиційні алофони — реалізації фонем, пов'язані з їх фонетичною позицією. Під фонетичною позицією прийнято розуміти:

· чи знаходиться звук на абсолютному початку слова (після паузи);

· чи знаходиться звук в абсолютному кінці слова (перед паузою);

· положення звука по відношенню до наголосу.

Є і інше розділення алофонів: 1. Обов'язкові (реалізуються відповідно до норм мови). 2. Факультативні варіанти (наприклад, щілинний /ґ/). 3. Індивідуальні алофони (наприклад, помилки у вимові).

Дистрибуція фонеми — це сукупність всіх можливих алофонів даної фонеми. Алофони однієї фонеми знаходяться в стосунках додаткової дистрибуції.

Два різних алофони однієї фонеми не можуть існувати в одній позиції.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: