Китай – країна аграрна i цiлком зрозумiло, що стан хлiборобiв був найчисельнiшим, складав бiльшу кiлькiсть податкового населення.

Усi землi, що оброблялись, обкладались податками на користь держави. Велике землеволодiння не давало нiяких привiлеїв. Тому до стану хлiборобiв входили селяни та дрiбнi власники, орендарі й великi землевласники.

Основою всього життя китайського села були клановi органiзацiї, специфiчна форма громади. Клан – спiлка кровноспорiднених сiмей. Клан мiг нараховувати навiть декiлька тисяч людей. У рамках такого кровноспорiдненого клану перебували разом землевласник, орендар, податний селянин i навiть представники прошарку «вчених». Усi вони були були жителями не тiльки одного села, але й членами одного i того ж клану, тобто родичами.

Члени клану повиннi були допомагати один одному, шанувати загального предка-родоначальника.Кожен клан мав свiй храм, в якому проводились церемонiї, присвяченi духам предкiв. У храмi нерiдко зберiгались записи з iсторiї храму, клану, документи, якi вiдображали економiчне життя цiєї спiльностi. Тут збирались найбiльш впливовi члени клану або жителi сусiднiх сiл. Часто (особливо на пiвднi Китаю) могутнiй клан, який надавав оренду, експлуатував бiльш слабкий. У цьому випадку всi члени могутнього клану, як багатi так i бiднi, боролись за утримання в покорi клану - орендатора.

Прибуток з кланових земель йшов на його користь. Так, прибуток «училищних» земель йшов на утримання школи, «храмових» - для проведення релiгiйних церемонiй, «благодiйнi» землi призначалися для допомоги найбiднiшим членам клану. Клановi землi не могли бути проданi або здані в оренду без схвалення усiх членiв цiєї спiльноти. Клан контролював також необробленi угiддя, лiси i систему штучного зрошування.

Крiм колективного володiння землею, iснувало й iндивiдуальне володiння землею. Самостiйним селянам належало бiльше половини всiєї зораної землi в Китаї.Селяни мали в середньому 0,6-1,2 гектари.Iснування досить широкого прошарку податних селян-власникiв – важлива риса аграрного ладу в Китаї.

Однак не всi сiльськi жителi володiли землею. Частина селян бiдувала в лабетах малоземелля i безземелля. Безземельнi орендарі складали бiля 35 вiдсоткiв усього селянства країни. Вони знаходились у мiцнiй залежностi вiд землевласникiв, чиї землi їм випадало брати в оренду на умовах, при яких селянин вiддавав 50 вiдсоткiв врожаю. Але в орендних вiдносинах селянство бачило не лише форму експлуатацiї, але й свого роду «угоду», що давало йому в тимчасове користування дефiцитну в Китаї орну землю. Безземельнi i малоземельнi сiм’ї розцiнювали таку «угоду» не тiльки як гiрку долю, але й часто як вдачу.

Землевласники-орендарі мали, як правило, вiд 3 до 6 га землi й подiлялися на двi групи. Перша – нетитулованi землевласники. Типовий її представник – це заможний селянин, що прийшов вiд самостiйної обробки землi до її здачi в оренду. Нерiдко вiн здавав в оренду тiльки частину землi, а другу частину за допомогою членiв сiм’ї обробляв сам. За способом життя вiн мало вiдрiзнявся вiд основної маси селян. Часто нетитулований землевласник носив те ж прiзвище, що i бiльшiсть сiмей в селi, тобто був родичем селянина-орендатора, головою клану.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: