Друга група землевласникiв складалася з представникiв прошарку «вчених». За чисельнiстю вона була втричi меншою, нiж перша. 4 страница

Вiйськовi переваги англiйських кораблiв дозволяли капiтанам Ост-Iндської компанiї захоплювати судна на важливих для Iндiї морських шляхах. Залежнiсть iндiйської морської торгівлi вiд англiйцiв постiйно зростала i використовувалась англiйцями Ост-Iндської компанiї для тиску на iндiйських правителiв та туземних купцiв.

Крiм англiйської Ост-Iндської компанiї, на пiвднi Iндiї активно дiяли в той час i французька Ост-Iндська компанiя.

Компанiї вели торгову конкурентну боротьбу, а з 40-х рокiв XVIII ст. перейшли до збройного протиборства, територiального захоплення. Як французи, так i англiйцi навчали вiйська, якi набиралися з iндiйцiв, їх називали сiпаї (тобто солдати). Цi добре навченi вiйська європейцi на певних умовах надавали туземним правителям для ведення мiжусобних воєн. Велись вiйськовi дiї i безпосередньо мiж англiйцями та французами.

У Семилітній війні (1756-1763 рр.) Англiя одержала перемогу над Францiєю. Це й не дивно. За англiйцями в Iндiї стояли купцi та iншi особи, якi були акцiонерами Ост-Iндської компанiї, що мали вплив на парламент та уряд, а за французькою Ост-Iндською компанiєю стояв Людовик XV, який весело проводив час i не ускладнював собi життя ост-iндськими проблемами.

Найзначнішою проблемою початкового перiоду колонiальних захоплень Англiї в Iндiї є вiйна в Бенгалiї. У 1756 р. мiж правителями Бенгалiї та Англiї вiдносини рiзко загострились. Це пояснюється тим, що англiйцi пiдтримували ворогів молодого правителя Бенгалiї в їх домаганнях престолу, активно змiцнювали форт на пiдступах до Калькутти. I хоч пiсля збройних зiткнень був досягнутий мир на вигiдних для англiйської Ост-Iндiйської компанiї умовах, командуючий англiйським загоном Роберт Клайв вирiшив скинути непокiрного правителя. Використовуючи допомогу одного з найбагатiших в Бенгалiї купцiв, вiн пiдкупив мiнiстра Бенгалiї Мiр-Джафара. При цьому Роберт Клайв поступив пiдло, сфабрикувавши документ, за яким Бенгальському купцевi за посередництво буде виплачена кругленька сума. Вiн сам особисто пiдробив пiдпис англiйського адмiрала Вадсона. Таким чином, за допомогою фальшивки i зрадництва Клайв завдав поразки Бенгальському правителю при Плессі у 1757 р. Це була не найбільша битва, порівняно з іншими, та й виграна вона була англiйцями завдяки iнтригам Клайва, фактично, на початку битви. Але битва при Плессi мала велике значення, вона не лише вирішила долю Бенгалiї, але й поклала початок британському пануванню в Iндiї. Англiйцi зробили правителем Бенгалiї Мiр-Джафара – i вiн за це подарував службовцям компанiї, офiцерам армiї i флоту 1250 тис. ф. ст., з яких 234 тис. були власною часткою Клайва. Бенгалiя з усiма її багатствами була в повному розпорядженнi англiйцiв. Вони використовували цю здобич для пiдкорення всiєї Iндiї. Англiйцi були не тiльки краще спорядженими для ведення вiйни i кращими органiзаторами, але вони були бiльш далекоглядними за своїх противникiв i винесли для себе всi переваги з розбрату мiсцевих правителiв. Панування англiйської Ост-Iндської компанiї неминуче поширювалось, її противники один за одним були зламанi. Завоювання англiйцями Iндiї продовжувалося бiльше 100 рокiв. З приєднанням сiкхського Пенджабу в 1849 р. до володiнь Ост-Iндської компанiї воно було завершено.

Територія, пiдвласна англiйцям, складалася з двох частин: Британська Iндiя – пiд безпосереднiм управлiнням англiйцiв, туземна Iндiя – пiд управлiнням незалежних вiд англiйської Ост-Iндської компанiї туземних князiв. Торгова Ост-Iндська компанiя перетворилась на вiйськову i територiальну державу та правила Iндiєю. Контроль англiйського парламенту над нею постійно поширювався, але доля Iндiї майже знаходилася в руках компанiї. Джерелом її прибутків, крiм торгiвлi, стали податки, монополiя на сiль та опiум. Становище хлiбороба в колонiальнiй Iндiї було набагато гiршим, нiж в часи останнiх падишахiв Могольської держави. Англiйське панування до початку ХIХ ст. привело до розпуску туземних армій, занепаду старих аристократичних родiв.

Змiнювався весь спосiб життя, до якого звикли народи Iндiї протягом столiть. Звернiть особливу увагу на той факт, що старi порядки руйнувались не вiд тягара власної дряхлості, їх нещадно ламали прискореними темпами англiйцi. Особливо цей процес посилився на початку ХIХ столiття.

Почався новий етап колоніальної політики. Суть його в проведенні різного роду реформ в економічній, політичній, соціальній і культурній сферах. Багато англійців бачили в цих реформах «цивілізаторську місію».

Російські демократи теж вважали, що панування англійців в Індії «служить благодіянням для країни, сприяючи в ній успіхам цивілізації». Підкреслимо, що проведення реформ вимагало глибоких знань соціокультурної специфіки індійського суспільства, яких у англійців не було. «Для більшості людей, які з Англії управляли країною, - підкреслює сучасний англійський автор, - характерне повне незнання природи індійського суспільства, тубільних законів, економічного і політичного устрою»24. Так англійці були переконані в незвичайній родючості індійської землі і її благословенному кліматі, який забезпечує людині легке існування без жодних зусиль.

Природа Індії дійсно багата, та її родючі ґрунти дійсно дають хороший урожай. Проте тут нічого не дається дарма. Для отримання урожаю необхідні безперестанні обробка і полив землі, причому засуха і неврожаї – звичайне явище.

Мінливими також були уявлення англійців про внутрішній устрій індійського суспільства. Небагато з них відзначили вирішальну роль общини в житті сільського населення, цілком підпорядкованому нормам індуського права. Зате дуже багато уваги приділяли вони князям, перебільшуючи їх всевладдя, стверджуючи, що до приходу англійців там панував «деспотизм чистий і не пом’якшений нічим».

Як відомо, образ східного деспота виник в працях європейських учених ще в XVII-XVIII століттях і був пов’язаний з усвідомленням конкретних проблем розвитку власного суспільства, а не був результатом осмислення державної практики східних країн, про яку європейці мали вельми невиразне уявлення. Сучасні індологи цілком переконливо доводять, що застосування терміну «східний деспотизм» відносно Індії є необґрунтованим.

Грубими помилками рясніли уявлення англійців про економічний устрій індійського суспільства, про його політичні установи, що втім не заважало їм упевнено видавати закони і перебудовувати все і вся на свій розсуд. Прикладом може служити земельне законодавство. Не розібравшись до ладу в аграрних відносинах, британська влада намагалися насадити невідому тут приватну власність на землю. Так, в 1773 році генерал-губернатор Бенгалії ввів раптово закон про постійний землеустрій.

Цей закон передбачав «визнання індійських заміндарів спадковими власниками на вічні часи». Таким чином заміндари – відкупники земельного податку – були перетворені на власників землі на умовах сплати ними земельного податку. Новоспечені власники повинні були вносити до скарбниці 9\10 того земельного податку, який був зібраний ними в 1770 році, причому ця сума теж фіксувалася «на вічні часи» незалежно від дійсно стягуваної ренти.

Всі спадкові права райятів тим самим експропріювали на користь заміндарів, за ними було визнано право лише на ту частку врожаю, яка залишалася після сплати ренти заміндару, як господареві землі. По додатковому закону заміндарам було надане право конфіскувати майно недоїмників і садити селян у в’язницю, тобто особисто здійснювати позаекономічне примушення по відношенню до своїх райятів.

Передбачалося, що землевласник шляхом розширення заорювання та іншими засобами збільшить ту частину ренти, якою він не ділитиметься з колоніальною владою. Але для цього заміндар повинен був дійсно усвідомити себе власником тієї землі, яка відповідно до тисячолітніх традиції належала членам общини.

Взаємини заміндарів і райятів були визначені віковими традиціями, і далеко не всі заміндари наважувалися їх порушити. Колоніальна влада могла у разі щонайменшої недоїмки по податку конфіскувати весь маєток заміндара, продати з аукціону, і протягом декількох років після видання закону багато заміндарських володінь перейшли в руки представників торгівлі і лихварів. Новий прошарок заміндарів, що жили в містах, бачив в заміндарстві лише вигідний спосіб вкладення капіталу і не був обтяжений умовностями традиційних відносин з селянством. Інакше кажучи, ці «нові поміщики» нещадно оббирали райят, що спонукало останніх до озброєних виступів. Бувало, селяни із зброєю в руках виступали на захист колишнього заміндара.

Введенням постійного землеустрою англійські колонізатори юридично оформили початок процесу руйнування традиційного індійського села. На більшій частині території Бомбейського і Мадрасського президентства на початку XIX століття була введена інша система податкової експлуатації селянства. Тут як землевласник виступала сама Ост-індська компанія. Це була так звана система райятварі, або система безстрокової селянської оренди землі у держави. По цій системі оподатковувалося кожне поле окремо. Розмір податку визначався чиновниками Ост-індської компанії залежно від вирощуваних культур і деяких інших умов, особливо від умов зрошування. Встановлення формального права райята продавати і закладати своє спадкове володіння також підривало традиційні засади громадського життя. За системою райятварі вигони і пустки, що належали раніше общині, експропріювалися державою. Селяни позбавлялися можливості безкоштовно пасти свою худобу і збирати чагарник на паливо. Як свідчать джерела, селяни фактично не могли виплатити встановлену суму податку. Протягом всього ХІХ століття при кожному перегляді ставок земельного податку англійській владі доводилося списувати недоїмки і знижувати податок.

У 1833 році колоніальна влада видала ухвалу, за якою в Північно-західних провінціях вводилася система «сільського обкладання». Одиницею обкладання була сільська община. При цій системі податкові чиновники визначали платоспроможність селян, виходячи з кількості і якості землі, що знаходилася у володінні общинників. Відповідальність за сплату ренти покладалася на кожного общинника, причому за ним юридично визнавалося право розпоряджатися своїми земельними ділянками як особистою власністю. Проте була встановлена система кругової поруки. При порушенні хоч би одного терміну внесення податку навіть одним общинником примусово розпродавалася земля всього села. Скуповували їх зазвичай суддівські або податкові чиновники, тобто ця система, розпадаючись, формувала новий прошарок землевласників.

Результатом колоніальної політики англійців у сфері податкового обкладення в першій половині ХІХ століття було зубожіння селян, розпад общини і розорення значної частини землевласників, йдеться про руйнування традиційних засад індійського села.

Складним було положення й індійських ремісників, що працювали на Ост-індську компанію. Вони були зобов’язані здавати всю свою продукцію виключно компанії, яка сама встановлювала ціни і тримала їх в борговій кабалі. Занепад індійського ремесла обумовлювався не тільки варварською експлуатацією ремісників, але і розривом колишніх торгових зв’язків, викликаним завойовницькою політикою англійців.

Після того, як в 1813 році англійський парламент відмінив монополію Ост-індської компанії на торгівлю з Індією, почало рости ввезення англійських товарів в колонію. Спочатку ввозили до Індії вироблену в Англії фабричним способом пряжу, вона була дешевша місцевої і мала попит. Потім стали ввозити бавовняні тканини. Основна маса індійського населення все-таки користувалася вітчизняними тканинами виробленимивручну. Проте ввезення англійського текстилю розорило індійських міських ткачів, які обслуговували потреби знаті. За свідченням сучасників, на індійські тканини в Європі і в першій половині ХІХ століття існував певний попит, але англійці встановили високі мита на індійські товари в розмірі 10% на бавовняні тканини, 20% на шовкові і 30% на шерстяні, тоді як імпортні мита на ті, що ввозяться до Індії англійські бавовняні товари складали всього 3,5%.

Значні зміни в положенні англійської Ост-індської компанії відбулися в 1833 році. Цього року був прийнятий документ, за яким право управління Індією зберігалося за компанією, але посилився контроль над нею уряду. Так, в Бенгальську раду був введений чиновник, що призначається короною, який спеціально займався розробкою законодавства для всієї Індії. Першим таким чиновником був ліберальний історик Англії Т.Б. Маколей (1800-1859). Підкреслимо, що лібералізм Т.Б. Маколея чудово поєднувався з примітивним європоцентризмом. «Одна полиця в хорошій європейській бібліотеці коштує всієї тубільної літератури Індії і Аравії разом узятих» - стверджував він в доповіді індійському уряду 2 лютого 1835 року25.

Англійці привертали індійську аристократію до роботи в нижчих ланках колоніальної адміністрації. За актом 1833 року всі індійці незалежно від релігії і кольору шкіри, але відповідно освічені, можуть займати пости на службі Ост-індської компанії.

Що стосується індійської аристократії, то пристосовуючись до нових умов, багато її представників вивчали англійську мову, історію Англії, європейську літературу. Розповсюдженню англійської мови допомагали школи, створені англійськими місіонерами. Багаті індійці охоче жертвували кошти на організацію шкіл з англійською програмою освіти. Серед таких шкіл найбільшою популярністю користувалися калькуттський Хінду коледж, заснований в 1817 році, бомбейський Елфінстон коллежд, заснований в 1828 році, які протягом багатьох років були головними „розплідниками” європейської освіченої інтелігенції Індії. У 1836 році в Калькутті і по сусідству з цим містом вже було 25 шкіл, в яких вивчали європейські науки.

З 30-х років XIX століття уряд Індії витрачав кошти, що відпускаються на освіту, виключно на школи з викладанням англійської мови і за англійськими підручниками. Для елітних прошарків індуського суспільства існувала й інша тенденція у сфері освіти. Йдеться про проіндуську систему Монро, представники якої особливо активно діяли в 20-30-ті роки XIX століття. Інакше кажучи, офіційній колоніальній політиці в сфері освіти протистояла невелика група європейських інтелігентів, що захищала ідею народної освіти та ідею збереження національної культури, вважаючи, що без цього неможливе залучення Індії до досягнень європейської цивілізації.

У 1857 році були відкриті університети в Бомбеї, Калькутті та Мадрасі. Немало індійців, вихованих англійськими школами й університетами, сприймали національну історію і традиції як звичайне варварство і похмуре середньовіччя. Англійці ж сприймалися як носії прогресу, порядку і законності.

Англійці робили все, щоб утримати індійців в глибокій духовній депресії, прищепити їм комплекс неповноцінності. Наприклад, доступ в архіви незалежних держав, особливо XVII-XVIII ст. був для індійської громадськості закритий; один відомий історик зібрав для своєї наукової праці маратхські хроніки і документи, обробив їх в потрібному дусі, а оригінали спалив.

Незважаючи на прагнення колонізаторів відірвати утворені прошарки індійського суспільства від народу і національної культури, навіть у середовищі англізованих кіл індійської інтелігенції виділялася, хоч і невелика, але досить популярна частина, яка намагалася якось відгукнутися на проблеми своєї батьківщини, на страждання її народу. Один з її представників з гіркотою писав: «Ми більше ні в чому не схожі на самих себе. Ми підкоряємося чужій владі, здобуваємо освіту на чужій мові, терпимо чужоземний гніт, а християнська релігія набуває такого впливу, що починаєш думати, чи не національна це релігія нашої країни»26.

На початку XIX століття в індійському суспільстві вже склалася ідейний рух просвітителів і релігійних реформаторів. Сучасні європейські дослідники оцінюючи погляди представників цієї течії – Р.М. Рая і Д.Тагора, підкреслюють не тільки їх просвітницький характер, прагнення до демократизації соціального життя, але і «націоналізм, що виразився перш за все в ідеях універсальності власної традиції».

Найбільш видатним діячем індійської культури першої половини XIX століття був бенгалець Рам Мохан Рай (1772-1833). Непересічність цієї особи може підтвердити той факт, що він крім рідної мови блискуче володів персидською, арабською і англійською, знав санскрит, староєврейську і грецьку мови. Людина величезних гуманітарних знань, що поєднала в собі якнайкраще те, що виробили східні і європейські цивілізації. Рам Мохан Рай віддав все життя справі освіти Індії. Він заснував першу індійську щотижневу газету на бенгальській і перській мовах, активно виступав проти кастової нерівності і захищав права жінок. Саме за наполяганням Рам Мохан Раю і його прихильників колоніальна влада заборонила звичай самоспалення вдів (саті). Прагнучи направити спрямувати просвітницький рух в організоване русло, Рам Мохан Рай в 1828 році створив релігійно-реформаторське товариство Брахмо Самадж, до якого був відкритий доступ всім незалежно від кольору шкіри, переконань, касти, національності і релігії. Найбільш активним її членом був Дварканат Тагор – дід Рабіндраната Тагора. Рам Мохан Рай відіграв видатну роль як за чинник свідомої боротьби за затвердження національної гідності індійців, але боротьби ненасильницькими методами. Саме така форма антиколоніального руху отримала широке визнання серед всіх прошарків індійського суспільства в першій половині XIX століття і вершиною ідейного обґрунтування ненасильницьких методів боротьби став ґандизм. Але в першій половині XIX століття індійська інтелігенція, що зароджувалася, не мала значний вплив на селянство і міську бідноту, положення яких було страхітливим.

Опорою колоніального режиму англійців в Індії була сипайська армія. Англійські сипайські сили були розділені на три армії: бенгальську, бомбейську і мадрасську, причому найбільша з них – бенгальська армія, що налічувала 170 тис. чоловік (з них 140 тис. індійців), була найбільш однорідною по-своєму соціальному складу. Сипаїв бенгальської армії рекрутували майже виключно в Ауді, Біхарі та Північно-західних провінціях серед брахманів, раджпутів, джатів, а також мусульман. Представники вказаних груп складали вищий прошарок сільської громади або були синами сільських заміндарів. Говорили вони всі на одній, хиндустанській мові і підтримували тісний зв’язок з своїми селами.

В кінці 40-х років – першій половині 50-х різко погіршилося становище індійських землевласників. Їх землі були конфісковані за несплату податків і продані з торгів. З 1852 року по 1857 було конфісковано дві тисячі земельних володінь. У цей період англійці анексували також князівства, найбільшими з яких були Ауд, Джансі. Більшість раніше зміщених князів було позбавлено пенсій. Так, пенсії позбувся Нана Сахиб, прийомний син останнього маратського правителя.

Захоплення індуських князівств відповідно до «доктрини виморочних володінь» викликало тривогу серед тубільців. Індуські і мусульманські правителі, ще не зачеплені цією політикою, стали виявляти ознаки неспокою, побоюючись, що в майбутньому їх може спіткати та ж доля. До того ж в результаті захоплення англійцями князівств постраждали не одні тільки князі. Сім’ї, що жили милістю князів, чиновники, що заробляли собі хліб службою в індійських князівствах, люди з малобоєздатних ополчень місцевих раджей – всі вони були вибиті з колії цією політикою.

Втрачали своє привілейоване становище й мусульманське духівництво і індуські брахмани. У одному бомбейському президентстві більше половини земель духівництва піддалися конфіскації, а інші, залишені індуським храмам і мусульманським релігійним установам землі були оподатковані, які раніше ніколи не платили.

Неспокій, викликаний утиском матеріальних інтересів, посилювався смутним побоюванням за долю каст і страхом перед насильницьким навертанням до християнства. Скасування деяких релігійних звичаїв, як саті, введення закону, що дозволяє заміжжя вдовам, юридичне визнання прав на спадок за людьми, що відмовилися від релігії своїх предків, агресивний настрій значної частини місіонерів, розповсюдження західної системи освіти, введення освіти для жінок, будівництво залізниць і телеграфу – ці заходи розцінювалися багатьма сипаями і частиною цивільного населення як спроби знищити індуську і мусульманську релігії і перетворити Індію в християнську країну.

Очевидно, що в результаті англійської колоніальної політики традиційні засади суспільного і господарського життя індійського населення були підірвані і утиск релігійних відчуттів ще більш загострював ситуацію.

Причина тяжкого положення, в яке була поставлена Індія до середини XIX століття, криється не тільки в «невмілих» діях Ост-індської компанії, але і в цілеспрямованій політиці правлячих кіл Англії, ненажерства керівництва Ост-індської компанії. Про це достатньо чітко говорилося в промові Б. Дизраєлі в парламенті від 28 липня 1857 року: «Закони і вдачі, звичаї і звички, політичні організації, форми власності, релігія народу – все це в Індії або піддавалося зміні, або населення підозрює в прагненні до цього наш уряд. Я розділю на три групи різні причини, які привели там до сильного незадоволення нашим правлінням: по-перше, насильницьке знищення нами місцевих князів, по-друге, порушення з нашого боку встановленого порядку володіння власністю, по-третє, наше втручання в релігійні справи населення»27.

50-ті роки XIX століття в Індії були відзначені масовим рухом проти англійців, який отримав в радянській історичній літературі назву – національно-визвольне повстання 1857-1859 рр. Заводіями повстання були сипаї бенгальської армії, які крім вищезазначених причин незадоволеності англійською політикою позбулися надбавок до платні. Повстання почалося 10 травня 1857 року в Міруті, розташованому недалеко від Делі. Сипаї мірутського гарнізону перебили англійських чиновників і офіцерів і попрямували в Делі. Вже наступного дня колишня столиця Могольської імперії була в руках повстанців, всі англійці були перебиті. Бахадур-шах, слабкий, старий останній представник Великих Моголів був проголошений падишахом. Сипаї змусили Бахадур-шаха підписати прокламацію наступного змісту: «Хай всі, кому бог дарував рішучість і волю, зречуться власності і самого життя і приєднаються до нас в справі нашої старої віри. Якщо люди пожертвують своїми особистими інтересами в ім’я суспільного блага, англійці будуть стерті з лиця нашої землі. Повинно бути відомо, що ніхто не вмирає до свого строку, а коли строк приходить, то вже ніщо не врятує. Тисячі людей вмирають від холери й інших хвороб, а бути убитим в священній війні дхарми – це подвиг мучеництва. Обов’язок кожного чоловіка або жінки є знищення ферінгів на землі Хиндустана»28.

Головною метою керівники повстання вважали вигнання англійців і відновлення влади Могольської династії. Сучасні автори вважають, що це був антифоріністський рух. Але в науковій літературі традиційно вживається поняття „антиколоніальне повстання”. Відгукуючись на делійську прокламацію проти англійців, повстали не тільки бенгальські сипаї, але і частина населення Гангської долини. Більшість повстанців вели боротьбу в своїх районах. З досягненням перемоги вони відновлювали владу місцевого правителя. Ці індійські князі фактично і очолювали повстання. Крім Делі утворилося декілька самостійних центрів повстання. У князівстві Кампур в червні 1857 року владу захопив Нана Сахиб, прийомний син останнього маратхського правителя, позбавлений англійцями пенсії. В цей же час в Ауді придворна знать на чолі з вдовою колишнього аудського князя оголосила про відновлення княжої влади. Літо 1857 року – період найвищого підйому повстання.

Протягом місяців влада англійців в Північній і Центральній Індії висіла на волоску. Але доля повстання значною мірою була вирішена самими індійцями. Громадське селянство Північної Індії не стало ударною силою повстання. Оскільки в історичній пам’яті сикхів, джатів, маратхів, фактично Моголів, що скрушили династію, не забулися лиходійства останнього Могола, вони не хотіли її відновлення. Десятки тисяч сикхів воювали на боці англійців. Пасивність селянства виправдовувалася тим, що князі котрі керували повстанням, зневажливо ставилися до цієї частини індійського суспільства. Як організатори боротьби проти англійців вони обіцяли у разі підтримки повстання блага заміндарам і купецтву, службовцям і ремісникам, індуському і мусульманському духівництву, і лише селяни не були удостоєні навіть обіцянок.

Слід підкреслити, що велика частина князів тубільної Індії не захотіла приєднатися до повстання, а багато хто прийняв сторону англійців. Лорд Ч. Канинг писав із цього приводу: «...Як тільки я обіцяв князеві Гваліора, що йому буде дозволено передати трон прийомному синові, і його князівство, незважаючи на відсутність прямих спадкоємців, все ж таки не буде приєднано до англійської території, він розплакався, як дитя, і висловив готовність допомогти всіма силами і ресурсами проти бунтівників...»29.

На боці англійців в основному опинилися купці і лихварі та індійські підприємці, і європейські освічена інтелігенція. Ці прошарки лякала можливість відновлення Могольської династії, і вони з двох зол обирали найменше. Крім того, що повстання не мало всеіндійського характеру, воно саме таїло в собі насіння поразки. Сипаї – найбільш боєздатна частина повстанців, усунувши офіцерів-англійців, при всьому відчайдушному героїзмі не змогли з своїх лав висунути новий командний склад. Керівництво повстанням в цілому було слабким, серед повстанців нерідко виникали чвари.

У науковій літературі цілком правдиво розповідається про жорстокості англійців щодо повсталих. Особливо відзначився генерал Ніл, що очолив групу військ, направлених з Калькутти в Кампур на виручку обложеному гарнізону. Ніл віддав солдатам наказ знищувати всі поселення на шляху і страчувати всіх, хто чинитиме опір. Тисячі людей було страчено практично без суду. Як повідомляв кореспондент У. Рассел, у ряді випадків страчували тільки за те, що індієць при зустрічі «дивився в сторону». Населені пункти віддавали солдатам на розграбування, і вони не щадили нікого і нічого. Пізніше англійці намагалися виправдати звірства тим, що це була «відповідь» на поведінку сипаїв в Кампурі. Проте, свої «подвиги» Ніл і його солдати зробили ще до подій в Кампурі, де в червні 1857 року на території госпіталю під захистом півтисячі європейських солдатів зібралися біженці, чиновники з сім’ями. Англійці не витримали облоги і здалися Нана Сахибу, який обіцяв їм зберегти життя і дати можливість піти з Кампуру. Проте, коли англійці прийшли до берега Гангу, щоб сісти в човни і поплисти, натовп накинувся на них і всі чоловіки були перебиті. Незабаром, коли повсталі відступали з Кампуру, вони вбили і всіх англійських жінок і дітей, що вціліли на березі.

Повстання і його придушення – це страшна і кривава історія. Ніякі великі цілі не виправдають жорстокість. Захопивши в кінці червня 1857 року Капур, англійці чинили в місті страшні звірства. У вересні цього ж року колоніальні війська, користуючись розбіжностями серед повсталих, захопили Делі. У листі один з англійців так описував ці події: «Коли до міста увійшли наші війська, всі жителі, що ховалися в будинках, були заколені багнетами на місці, ви можете собі уявити, яке велике було їх число, якщо я скажу вам, що в окремих будинках їх ховалося по 40-50 чоловік. Вони не були бунтівниками, а всього лише простими жителями міста, що вірили в нашу всім добре відому великодушність. Я радий повідомити, що цього разу їх спіткало розчарування».

Після падіння Делі, центром повстання стало князівство Ауд і його столиця Лакхнау. Аудське селянство на відміну від маратхів, джатів і сикхів взяло участь в повстанні. Зі всього князівства в Лакхнау зібралися тисячі повстанців. Після тривалого героїчного захисту міста в березні 1858 року англійські війська захопили його і піддали страшному руйнуванню.

З узяттям Лакхнау всі основні центри зосередження повстанців були втрачені. Залишки сіпайських частин досить дрібними загонами вели партизанську війну.

1 листопада 1858 року був проголошений Маніфест англійської королеви, в якому вона обіцяла безумовне прощення, «амністію і забуття всіх злочинів» тим повстанцям, які не брали «безпосередньої участі у вбивствах британських підданих». У цьому ж документі гарантувалася індійській владі недоторканність її володінь, землеробам і духівництву захист їх прав і привілеїв. Побачивши безперспективність подальшої боротьби і можливість мирно повернути землю, багато хто став відходити від повстання. Тих, хто виявляв завзятість, чекали вигнання і загибель.

Останнім епізодом трагічних подій індійського повстання вважається полонення Тантіа Топи, воєначальника Нана Сахиба. У квітні 1859 року він був виданий англійцям одним із заміндарів і страчений за рішенням військового суду.

Повстання 1857-1859 рр. було останньою спробою повернути Індію доколоніальний спосіб життя. В той же час це повстання є важливою межею в індійській історії, воно поклало кінець багато чому. З ним закінчилася династія Великих Моголів, Баха-дур-шах був висланий англійцями до Бірми, а його сини убиті.

Повстання поклало кінець і правлінню Ост-індської компанії в Індії. У законі про управління Індією, прийнятому 2 серпня 1858 роки говорилося, що «Індією управлятиме королева і від її імені один з провідних міністрів за допомогою ради у складі 15 членів. «Міністр у справах Індії отримував права, якими до цього часу користувалися Рада директорів і Контрольна рада. Таким чином, система «подвійного управління» була скасована.

ОСМАНСЬКА IМПЕРIЯ

Османська імперія в початковий період Нового часу. Османська імперія в період ранніх військово-політичних реформ. Перший етап танзімата (1839-1853 рр.).

Османська iмперiя на рубежі Нового часу була провідною військовою iмперiєю всього Сходу. Вона активно підтримувала мусульманські країни Середньої Азії, правителів Iндiї та Східної Африки. Не без її сприяння у XV-XVI ст. вiдбулось швидке територiальне розширення мусульманського світу. Крiм того, майже до кiнця XVI столiття османо-турецька держава була центром економiчного життя регiону. У її столицi – Стамбулі – сходилися два торговельні шляхи свiтового значення: шлях вiд варягiв у греки та великий шовковий шлях. Завдяки цьому держава за рівнем економічного розвитку, запасом золота та грошей випереджала не лише країни регiону, але й багато держав середньовіччя. У вiйськово-технiчному вiдношеннi турки-османи до початку Нового часу не поступалися арміям Заходу, а в морально-політичному плані мали помiтнi переваги, тому що могли розраховувати на підтримку народних низів та релiгiйних дисидентів (гугеноти, нiдерландськi гези та iншi).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: