ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Друга група землевласникiв складалася з представникiв прошарку «вчених». За чисельнiстю вона була втричi меншою, нiж перша. 6 страницаСултан Махмуд II пішов навіть на реорганізацію служб свого двору, зменшивши число придворних і скоротивши суми, що витрачалися на утримування двору. Він прагнув обмежити вплив палацової камарильї на державні справи, але не добився великих результатів. І в подальші десятиліття інтриги двору часто-густо визначали рішення султанського уряду, а долі багатьох сановників залежали від султанських придворних. Махмуд II також зробив реформування сфер культури і побуту. Нові віяння виявилися в створенні за допомогою європейських фахівців ряду військових учбових закладів по європейському зразку. При Махмуді II стали видаватися перші турецькі урядові газети, спочатку французькою, а потім і турецькою мовою. Успіх політики Махмуда ІІ багато в чому визначався позитивною реакцією частини османського суспільства, що побачила в його перетвореннях відродження традицій сильного уряду. Проте зміни, що відбулися, не були поверненням до минулого, до «класичних» порядків імперії. Всі основні питання державного управління опинилися в руках цивільної бюрократії, що швидко розвивалася. Її представники зуміли відтіснити на другий план не тільки палацову камарилью, але і вище мусульманське духівництво. Найважливішим напрямом діяльності нових носіїв ідеї сильної центральної влади стало здійснення заходів модернізації імперії. Затвердження подібного режиму свідчило про прискорення політичного розвитку османського суспільства, його швидку еволюцію у напрямку до абсолютистського ладу. Значною мірою динамізм змін визначався зовнішніми чинниками. Разом з тим не можна не відмітити і вплив структурної кризи XVIII ст. Викликана цією кризою реорганізація державного механізму підсилила здатність всієї політичної системи реагувати на умови, що змінювалися. Інакше позначився вплив ісламського чинника. Модернізацію імперії, що почалася в XIX ст., можна розглядати і як подальший розвиток автократичних традицій в османському політичному житті, для яких було характерне з’єднання і співіснування світського і духовного начал влади при верховенстві першого. Одним з результатів нового курсу стало звуження масштабів діяльності установ традиційного мусульманського суспільства (шаріатських судів, медресе і добродійних центрів на базі вакфної власності), а також падіння ролі улемів в розробці і реалізації урядових рішень з адміністративних, військових і економічних питань. Проте деяке зменшення суспільно-політичної активності вищого мусульманського духівництва не означало помітного падіння їх авторитету і сили дії ісламу. Природним продовженням реформ Махмуда ІІ стали реформаторські заходи, що почалися на рубежі 30-40-х років і увійшли до історії Османської імперії під названою танзимат. Відправною точкою танзимата був султанський Гюльханейський акт 1839 р., з підготовкою і проголошенням якого пов’язане ім’я найбільшого турецького державного діяча того часу ― Мустафи Решид-паші. Він був представником нового прошарку османської бюрократії, яка все глибше усвідомлювала необхідність проведення реформ заради порятунку і зміцнення імперії. У формуванні його особи і поглядів особливу роль зіграло перебування у середині 1830-х років в Європі як турецького посланника в Парижі, а потім посла в Лондоні, де він багато уваги приділяв вивченню державного устрою і політичного життя європейських країн. Підготовка нової серії реформ була обумовлена істотними зовнішньополітичними обставинами: залежністю Османської імперії від політики європейських держав, що посилилася після її важкої поразки в конфлікті з Єгиптом. Решид-паша і його прихильники вважали, що потрібно зробити такі реформаторські кроки, які показали б всій Європі, що в імперії може бути встановлений «ліберальний режим», і тим самим ослабити політичний тиск держав. Решиду вдалося переконати в цьому султана Абдул-Меджіда і добитися його санкції на підготовку указу про реформи. Гюльханейський акт, названий так за місцем його проголошення ― на площі перед султанським палацом Гюльхане, ― був оприлюдненийй 3 листопада 1839 р. Основні його положення полягали в проголошенні гарантій безпеки життя, честі і майна всіх підданих імперії, забезпечення справедливого способу стягування податків, ліквідації відкупної системи. Указ встановлював гласність судових процесів, гарантував припинення практики конфіскації майна засуджених, декларував рівність підданих імперії в їх правах і обов’язках незалежно від віросповідання. У 1840 р. був прийнятий новий Кримінальний кодекс, положення якого направлені спрямовані на зміцнення гарантій прав особи, забезпечення законності і ліквідацію адміністративного і судового свавілля. Було оголошено про відміну відкупної системи при стягуванні податків. Проте ці нововведення викликали активний опір консервативних сил, перш за все в середовищі мусульманського духівництва. Боротьба між прихильниками і супротивниками реформ була настільки гострою, що весною 1841 р. справа навіть дійшла до відставки Решид-паші. Але Англія і Франція по дипломатичних каналах довели до відома султана бажання держав у продовженні політики реформ. У жовтні 1845 р. Решид-паші був повернений пост міністра закордонних справ, а потім його призначили великим візирем, і реформи продовжилися. У 1845-1854 рр. було видано ряд законів, що регулювали питання землеволодіння і судочинства. Зокрема, в 1847 р. створено кримінальний суд, що діяв вже не по шаріатським встановленням, а на основі нового кримінального законодавства. Була створена мережа спеціальних комерційних судів, а в 1850 р. був прийнятий і Комерційний кодекс, підготовлений на основі аналогічного французького. У 1854 р. уряд створив спеціальні суди для розбору кримінальних справ між мусульманами і немусульманами. У своїй діяльності реформатори постійно натрапляли на запеклий опір частини бюрократії і клерикальних кіл. Реальні наслідки реформ цього періоду виявилися обмеженими. Безрезультатні були заходи, направлені проти лихварства і корупції чиновницького апарату. Не вдалося здійснити і відміну системи відкупу податків. Був лише прийнятий ряд ухвал, які повинні були забезпечити ліквідацію свавілля місцевої адміністрації при зборі податків. Танзіматські реформи торкнулися і безпосередньо економічного життя. Вони ознаменували деякий прогрес в захисті прав земельної власності. Реформатори прагнули стимулювати промислове підприємництво, але зрушення в економічному житті були дуже незначними. Реформи не обійшли і сферу освіти: у 1846 р. був виданий закон про початкову і середню світську освіту, ухвалено рішення про створення університету. Але реформування системи освіти проходило повільно – не було кадрів вчителів і навчальних посібників для світської школи. Вдаліше здійснювалася військова реформа, по якій було введено регулярний набір рекрутів на основі загальної (для мусульман) військової повинності, а термін дійсної служби в армії скорочено з 15 до 5-7 років. Кримська війна, що почалася в 1853 р., перервала реформаторську діяльність Мустафи Решід-паші та його прихильників. Перший етап танзимата – 1839-1853 рр. – був часом інтенсивних перетворень в адміністративному і державному управлінні, частково у сфері економіки і культури. Ці перетворення здійснювалися в ім’я порятунку імперії представниками її правлячої верхівки. Самі реформатори не здобули широкої підтримки в суспільстві, бо їх починання не супроводжувалися помітним поліпшенням життя основної маси населення імперії, не змінилося кардинальним чином і становище немусульманських народів, не були усунені приводи для втручання інших держав.
ПРИМIТКИ
1. Kavolis V.Civilization Analysis as a Sociology of Culture. N.Y.- 1995. - P. 1-17. 2. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. – К.,1996. – С. 5; С. 343; Ионов И.Н. Теория цивилизаций на рубеже ХХІ века.//Общественные науки и современность. – 1999. - №2. - С.127-137. 3. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.,1991. - С.33. 4. Докладніше див.: Вебер М. Работы по социологии религии и идеологии. - М.,1985. 5. Тойнби А.Дж. Цивилизация перед судом истории. - М.,1995. – С. 163. 6. Васильев Л.С. Восток и Запад (основные параметры проблематики) //Альтернативные пути к цивилизации. - М., 2000. - С. 97-114.; Его же История Востока.- Т.1.- М., 2001. - С. 11-24. 7. Докладніше див.: Древо индуизма. - М., 1999. 8. Саїд, Едвард В. Орієнталізм / Пер. з англ. В.Шовкун. - К., 2001 - C.14. 9. Маркс К. Будущие результаты британского владычества в Индии.//Маркс К. Энгельс Ф. Соч.-2-е изд. – Т.9. – С. 225; Ленин В.И. Развитие капитализма в России. Полн. собр. соч. – Т.3. – С. 595. 10. Васильев Л.С. История Востока. – Т.2. – М., 1994. – С.26. 11. Саiд Едвард В. Вказ.праця. – С.16. 12. О`Брайен П. (Великобритания) Статус государства и будущее универсальной истории//Цивилизация. Вып.5: Проблемы глобалистики и глобальной истории. – М., 2002. – С. 24. 13. Кобзев А.И. Личность, природа и судьба человека в конфуцианстве. // Личность в традиционном Китае. – М.,1992. – С. 147-149. 14.Фицджералд Ч.П. История Китая. – М.,2004. – С.337-338. 15. Докладніше див.: Жуков В.В. Китайский милитаризм 10-20-е годы ХХв. – М., 1988. 16. Fairbank J.K. China. A new history. L. – 1994. – Р.167. 17. Totman C. Early Modern Japan.-Berkeley. – 1993. – P. 82-83; Мещеряков А. Н. Внешний фактор в истории культуры Японии.//Азия-диалог цивилизаций.-СПб.,1996 – С.17-55; Каткова З.Д., Чудодеев Ю.В. Китай – Япония: любовь или ненависть? К проблеме эволюции социально-психологических и политических стереотипов взаимовосприятия (VII в. н.э. – 30-40-е годы ХХ в.). – М., 2001.- С.16-19. 18. Мендрин В.М. История сёгуната в Японии: Нихон гайси: В 2-х тт./Пер.с яп. – Т.1. – М.,1999. – С.18-20. 19. Докладніше див.: Черних І.Д.Японська традиція шанування селянських мучеників у трактуванні американського історика.//Записки історичного факультету. – Вип.11. – Одеса, 2001. – С.131-136. 20. Докладніше див.: Совастеев В.В. Политическая мысль Японии накануне переворота Мэйдзи. – Владивосток, 1995. 21. Куценков А.А. Социальный индуизм //Древо индуизма. – М.,1999. – C.345-440. 22. Неру Дж. Взгляд на всемирную историю. – Т.2. – М.,1975. – С.57. 23. Цит. по:Ванина Е.Ю. Расцвет и падение империи Великих Моголов // Вопросы истории. – 1997. - №12. 24. Цит. по: Ерофеев Н.А. Английский колониализм и стереотип индийца в XIX веке. // Народы Азии и Африки. – 1982. - № 6.- С.85. 25. Там само. - С.87. 26. Цит. по: Нарахари Кабирадж. Национально-освободительное движение в Бенгалии. - М.,1965. - С.6. 27. Из речи Б.Дизраэли в парламенте о причинах и характере восстания //Хрестоматия по новой истории/Под.ред. А.А.Губера, А.В.Ефимова. – М., 1965. – Т.2. – С. 559. 28. Savarkar V.D. The Indian war of independence: 1857.-Bombay. – 1947. – P.285. 29. Цит. по: Рейснер И.М. Очерки классовой борьбы в Индии. – М.,1932. – С.75. 30. Karpat Kemal Rev. of: Carter V. Findley. "Bureaucratic Reform in the Ottoman Empire"./ The American Hictorical Review. 1981 vol. 86, N 2, p.433. 31. Shaw S.J.(Rev.:) Christians and Jews in the Ottoman Empire:The Functioning of a Plural Society.-Vol.1,The Central Lands.-Vol.2,The Arabic-Speaking Lands|//The American Historical Review.-1989.-vol.94.-№4.-P.1242-1243.
Бібліографія
ДЖЕРЕЛА Бабур З.М. Бабур-наме. Записки Бабура. – Ташкент,1958. Гюго К. Записки об Индии. – М.,1977. История средних веков: Хрестоматия: В 2-х тт. – М.,1988. - Т.2. Книга Путешествий /Сост.В.В.Малявин. – М.,2000. Книга Самурая. – СПб., 2000. Новая история Ирана. Хрестоматия. – М.,1988. Сравнительное изучение цивилизаций: Хрестоматія. – М.,1999. Степанова В.Е., Шевеленко А.Я. История средних веков (15-17 вв.): Хрестоматия: В 2-х тт. – М.,1974. – Т.2. Тайпинское восстание 1850-1864.Сб.док. – М.,1960. Хрестоматия по истории Китая в средние века (15-18 вв.) – М., 1960.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛIТЕРАТУРА. ПIДРУЧНИКИ ТА НАВЧАЛЬНI ПОСIБНИКИ.
История Востока. Т.III. Восток на рубеже средневековья и нового времени.XVI-XVIIIвв. – М., 2000. История Востока. Т.IV. Восток в новое время (конец XVIII – начало XXв.): Кн.1. – М.,2004. Новая история стран Азии и Африки: В 3–х ч. – М.,2004. Новая история стран Азии. Учебно-методическое пособие. – М., 1983. Павленко Ю. Iсторiя свiтової цивiлiзацiї: соцiокультурний розвиток людства. Навч. посiбник. – К., 1996. Рубель В.А. Iсторiя середньовiчного Сходу. Курс лекцiй. – К.,1997.
НАУКОВI ТА НАУКОВО-ПОПУЛЯРНI ПРАЦI. Альбедиль М.Ф Зеркало традиции: Человек в духовних традиціях Восток. – СПб., 2003. Альбедиль М.Ф. Индия: беспредельная мудрость. – М.:Алетейна, 2003. Ванина Е.Ю. Идеи и общество в Индии в XVI-XVIII в.в. – М., 1993. Великие мыслители Востока/ Пер. с анг. Н.Барановой и др. – М.,1999. Гессе Г. К моим японским читателям. – Восток-Запад. Исследования. Переводы. Публикации – М., 1982. Григорьева Т.П. Дао и логос (встреча культур). – М.,1992. Данн Ч. Повседневная жизнь в старой Японии. – М., 1997. Ерасов Б.С. Культура, религия и цивилизация на Востоке. – М., 1991. Ерасов Б.С. Цивилизации: Универсалии и самобытность. – М., 2002. Еремеев Д.Е. Ислам: Образ жизни и стиль мышления. – М., 1990. Живая история Востока. – М., 1998. Жигалина О.И. Этносоциальная эволюция иранского общества. – М., 1996. Зарин В.А. Запад и Восток в мировой истории XIV-XIX в.в. – М., 1991. Зонтхаймер Г.-Д. Пять компонентов индуизма и их взаимодействие//Древо индуизма. – М., 1999. – С. 265-282. История Индии. – М.: Альтернатива, 2004. История китайской философии (пер. с кит.). – М., 1989. Киреев Н.Г. История этатизма в Турции. – М., 1991. Кравцова М.Е. История культуры Китая. – СПб., 1999. – С.281-286. Кримський А. Iсторiя Туреччини. 2-е вид., випр. – К., 1996. Кульпин Э.С. Человек и природа в Китае. – М., 1990. Кычанов Е.И. Властители Азии. – М., 2004. Левин З.И. Развитие общественной мысли на Востоке: Колониальный период. – М., 1993. Лещенко Н.Ф. История Японии в эпоху Токугава. – М., 1999. Личность в традиционном Китае. – М., 1992. Малявин В.В. Китайская цивилизация. – М., 2000. Молодякова Э.В., Маркарьян С.Б. Японское общество: Книга перемен. – М., 1996. Мюллер А. История ислама: От мусульманской Персии до падения мусульманской Испании. – М.: Астрель., 2004. Неру Дж. Взгляд на всемирную историю. – Т.2. – М., 1975. Османская империя: государственная власть и социально-политическая структура. – М., 1990. Паниккар К.М. Очерки истории Индии. – М., 1961. Рубель В.А. Японська цивілізація:традиційне суспільство і державність. – К., 1977. Саїд, Едвард В. Орієнталізм / Пер. з англ. В.Шовкун. – К.: Основи, 2001. Светлов Г.Е. Колыбель японской цивилизации. – М., 1994. Сиба Ретара. Последний сёгун. Жизнь Токугава Ёсинобу. – М.: МИК, 2000. Синицын А.Ю. Рыцари страны восходящего солнца. – СПб.: Паритет, 2001. Сэнсом Дж. Япония: Краткая история культуры. – СПб.: Евразия, 1999. Уотс А. Дао воды. – К., 1996. Фицджералд Ч.П. История Китая. – М., 2004. Фишман О.Л. Китай в Европе: миф и реальность (ХIII-XVIII вв.). –СПб., 2000. Цивилизационные модели современности и их исторические корни/Ю.Н. Пахомов, С.Б. Крымский, Ю.В. Павленко и др. Под. ред.Ю.Н. Пахомова. – К.: Наукова думка, 2002. Штитенкрон Г.фон О правильном употреблении обманчивого термина //Древо индуизма. – М., 1999. Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|