Система юридичних наук.

Систему юридичних наук можна поділити на такі групи: історико-теоретичні, галузеві, прикладні, міжгалузеві й науки міжнародного та зарубіжного права.

Історико-теоретичні науки, до яких належать сама теорія держави і права, загальна історія держави і права, історія держави і права України, римське право, історія політичних і правових вчень, тісно по­в'язані з теорією держави і права. Але теорія держави і права, на від­міну від цих наук, розкриває не окремі, притаманні певним державам на певних етапах розвитку, а саме загальні закономірності виникнен­ня, розвитку і функціонування державно-правових явищ, досліджує й узагальнює всі існуючі концепції і теорії держави і права.

Галузеві науки (науки конституційного, адміністративного, циві­льного, сімейного, трудового, кримінального права та ін.) відобра­жають окрему сторону державно-правової дійсності в межах певної сфери суспільних відносин, в межах певного предмета правового ре­гулювання. Щодо цих наук теорія держави і права виступає як уза­гальнююча, синтезуюча наука, яка відіграє методологічну роль. Без її висновків, вироблених нею наукових категорій, методів досліджен­ня галузеві науки обійтися не можуть.

Прикладні науки (криміналістика, судова медицина, правова ста­тистика, юридична психологія, судова психіатрія, судово-бухгалтер­ська експертиза) менше пов'язані з теорією держави і права. Ці науки ближчі до природничих та технічних, з якими вони безпосередньо межують (наприклад, судова медицина — з медициною, криміналі­стика — з технічними науками). Знання цих наук сприяє вирішенню певних питань, що постають перед юридичною практикою.

Міжгалузеві науки виникли в результаті поєднання знань окре­мих галузевих наук (наприклад, наука господарського права є між­галузевою наукою, бо поєднує науки цивільного та адміністратив­ного права).

Науки, що вивчають міжнародне право (міжнародне приватне право, міжнародне публічне право, право міжнародних договорів, право міжнародних організацій, дипломатичне і консульське право, право міжнародної безпеки, міжнародне економічне право, міжна­родні права людини, міжнародне морське право, міжнародне повіт­ряне право, міжнародне космічне право, міжнародне право охорони навколишнього середовища) та зарубіжні держави і право.

Теорія держави і права посідає фундаментальне місце в системіюридичних наук. На відміну від інших юридичних наук, вивчає дер­жаву і право в їх найбільш узагальненому вигляді, досліджує загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права як єдиних і цілісних систем. Вона розробляє такі основопо­ложні для юридичної науки питання, як сутність, тип, форми, функ­ції, структура і механізм дії держави і права, правова система, які ви­ступають теоретичним підґрунтям для правознавства в цілому.

Наука, яку ми розглядаємо, є загальною теорією держави і права. Вона розробляє і формулює основні теоретичні поняття і категорії юриспруденції, якими користуються всі юридичні науки, кожна з яких щодо свого предмета також розробляє теорію, що притаманна лише їй, розповсюджується лише на коло тих питань, які вона ви­вчає. Теорія держави і права щодо інших юридичних наук виступає як загальна теорія для юриспруденції в цілому. Саме цим визначаєть­ся її провідна роль, її пріоритетне місце в юридичній науці.

Специфічною особливістю теорії держави і права є вивчення дер­жави і права, державно-правових явищ в їх органічній єдності і вза­ємній опосередкованості. Теорія держави і права є єдиною цілісною наукою, яка вивчає державу і право, державно-правові явища в їх взаємозв'язках та взаємодії, що відображає нерозривність держави і права в реальному житті.

Теорія держави і права є проблемною і плюралістичною наукою. Різноманітні погляди вчених виникають у зв'язку з їх розбіжністю на одні й ті самі явища, і це цілком закономірно. Теорія держави і права постійно поповнюється новими ідеями і розвивається в різних напря­мах. У міру накопичення знань про державно-правові явища змістов­но збагачується предмет теорії держави і права.

Формування теорії держави і права як окремої науки.

Перші знання про юридичну дійсність розвиваються в давні часи, проте правознавство як вид діяльності та професія бере свій початок від римської юриспруденції. Гней Флавій (близько 300 р. до н. е.) є засновником світського погляду на право. Видатні римські юристи Ульпіан, Павел, Гай, Папініан, Модестин, які займалися передусім питаннями цивільного права, залишили майбутнім поколінням блискучі зразки юридичного мислення

Система юридичних наук складалася поступово, відповідно до потреб соціальної практики. Хоча перші знання про державно-правову дійсність розвиваються вже в стародавні часи, проте юридична наука виникає значно пізніше. Вона формується у перших європейських юридичних університетах, які створюються у XI–XII ст. Спочатку виникають галузеві юридичні науки. У Новий час поряд зі становленням галузевих наук погляди на право розвиваються у двох напрямах: з одного боку, формується філософія права як наука про належне право, а з другого — енциклопедія права як узагальнення накопичених юридичних знань.

XVII ст. знаменує собою початок нової епохи в історичному розвиткові юридичної науки: під впливом нового напряму філософії (раціоналізму) формується нова течія правової думки — школа природного права,завдяки якій з’являється особлива філософська наука про право. Її представниками були Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант та ін. На рубежі XІХ ст. у науковий обіг запроваджується термін «філософія права», який уперше був вжитий в роботах Г. Гуго та Г. Гегеля. На той час філософія права відрізнялася від науки позитивного права не тільки за методом, а й за предметом дослідження, яким виступало не позитивне (закріплене в законодавстві), мінливе право, а саме незмінне вічне природне право.

З другого боку, стрімкий розвиток галузевих наук веде до зростання загального обсягу правового матеріалу, що зумовлює потребу в узагальненій системі юридичних знань. В XVII ст. завдяки роботам Г. Гунніуса, І. Форбурга та ін. виникає енциклопедія права — дисципліна, що містила стисле викладення змісту всіх юридичних наук як початкових знань про право, його різні галузі та методи дослідження.

Наприкінці XVIIІ — початку XІХ ст. енциклопедія права викладається практично в усіх юридичних університетах Європи та Росії (у тому числі на території нинішньої України) і претендує на статус самостійної науки. Незважаючи на свій достатньо активний розвиток, енциклопедія права наприкінці XIX ст. втрачає свої позиції і перетворюється на «пропедевтику правознавства», своєрідний «вступ в юридичну спеціальність», оскільки її зміст становлять положення, які більш докладно розкриваються в галузевих юридичних науках. Відсутність власного предмету дослідження та компілятивний метод енциклопедії права не відповідав вимогам наукового знання.

Умоглядність суджень філософії права, яка нехтувала конкретним юридичним матеріалом, та довільне поєднання різнорідних юридичних знань в межах енциклопедії права обумовили появу нової дисципліні – теорії права, яка поступово складається на їх основі у другій половині XIX ст. та компенсує вказані недоліки. Термін «теорія права» був уведений німецьким вченим А. Меркелем у 70-х роках XIX ст. та стосувався аналізу чинної системи правових норм, а не ідеальних засад права.

У розвитку теорії права важливу роль відіграла також школа «аналітичної юриспруденції», що сформувалася в Англії в другій чверті XIX ст. Представники аналітичної школи Дж. Остін та І. Бентам вважали її завданням аналіз основних понять позитивного права з формально-логічної точки зору поза зв’язком з законодавчою політикою та моральними цінностями. В результаті цього дослідники дійшли висновку, що звести воєдино «виведений за дужки» різнорідний за своїми галузевими джерелами емпіричний юридичний матеріал та інтегрувати дані галузевих юридична наук здатна тільки загальнотеоретична юридична наука.

У Росії загальна теорія права як наука сформувалася завдяки працям М. Коркунова, Б. Кистяківського, П. Новгородцева, С. Муромцева, Л. Петражицького, Б. Чичерина, Г. Шершеневича та деяких інших учених-правознавців. Поступово теорія права інкорпорує у вчення про право державознавчу проблематику, звертається до аналізу взаємозв’язку і взаємозалежності права і держави, внаслідок чого перетворюється на загальну теорію держави і права.

Серйозні, навіть трагічні випробування чекали на теорію держави і права в радянській період. Після жовтневого перевороту 1917 р. починає формуватися радянська теорія держави і права, яка спирається на марксистсько-ленінську ідеологію. В 20-ті роки ХХ ст. з’являються цікаві роботи з теорії держави і права Є. Пашуканіса, І. Разумовського, М. Рейснера, П. Стучки, що не втратили актуальності і по сьогодні. Проте в 30-ті роки того ж століття ці оригінальні концепції визнаються ідеологічно хибними та категорично заперечуються.

У липні 1938 р. відбулася Перша нарада наукових працівників права, яка, спираючись на доповідь А. Я. Вишинського, затвердила в радянському правознавстві етатистське праворозуміння як єдино правильне та незаперечне. Право в межах офіційної концепції почало розглядатись як продукт діяльності держави, сукупність встановлених нею норм, які виражали волю пануючого класу. Такий підхід прямо позначився на юридичній науці — у межах теорії держави і права проблеми теорії держави впевнено виходять на перший план і починають домінувати. Проте і за таких умов наука продовжувала розвиватись. Істотний внесок у розвиток теорії держави і права здійснили відомі вчені С. Алєксєєв, В. Горшеньов, М. Козюбра, В. Копєйчиков, М. Матузов, П. Недбайло, В. Нерсесянц, П. Рабінович, В. Тацій, М. Цвік та ін., праці яких заклали основу сучасної теоретичної юриспруденції.

Із здобуттям Україною незалежності та відмовою від ідеологічної одноманітності теорія держави і права переживає часи відродження, активно розвивається на основі сучасних новітніх підходів до вивчення державно-правової дійсності та інкорпорує здобутки правових шкіл різних країн світу. Вагомий внесок у формування вітчизняної школи теоретиків держави і права здійснює Національна академія правових наук України.

Роль енциклопедії права та філософії права у процесі формування теорії держави і права.

Як виникла теорія держави і права? Вже підкреслювалося, що спочатку з'явилися галузеві науки. Поступово йшов процес поділу юридичних наук. Чим більш поглиблювалася їх диференціація, тим більшою була потреба у зустрічному процесі - об'єднанні знань. Інтеграція знань передбачає поглиблення думки в природу явищ, а диференціація - її збагачення. Потреби суспільної практики викликали необхідність концентрації уваги безпосередньо на закономірностях правової дійсності, їх вивчення було покладено до основи формування загальнотеоретичних (істо-рико-теоретичних) наук.

Загальна теорія держави і права не відразу сформувалася з такою назвою і змістом. Теорія права (legal theory) є німецьким поняттям, уживаним у континентально-європейському правовому регіоні. Це поняття не властиве англо-американській правовій думці. Тут оперують поняттям "юриспруденція". У Західній Європі та Росії теорія держави і права склалася в XVIII -XIX століттях на підґрунті таких наук і навчальних дисциплін, як енциклопедія права, філософія права.

Енциклопедія права як навчальна дисципліна виникла ще у XVII ст. Одним із перших підручників була "Універсальна енциклопедія права" Г. Гунніуса, видана в 1675 р. Широко відомі також роботи з енциклопедії права К. Неволіна, Е. Трубецько-го, Г. Чичеріна та інших (XIX - початок XX ст.).

Спочатку енциклопедія права не мала чітко окресленого предмета і єдиної стрункої системи. Вона містила перелік і огляд усіх юридичних наук як початкових відомостей про право, різні його галузі та методи вивчення. По-різному вирішувалося питання про статус енциклопедії права. Одні вчені розглядали її як самостійну юридичну науку зі своїм предметом і методом, інші - тільки як навчальну дисципліну. Поступово вона почала тлумачитися як загальне вчення про право, котре охоплювало увесь зміст правознавства в єдності і системі, в його основних і загальних засадах.

Такий підхід виходив за рамки звичайного розуміння енциклопедії як конспективного викладу окремих правових наук. У 70- 80-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи, Росії, Україні затвердилася назва нової навчальної дисципліни - загальна теорія права, котра являла собою узагальнюючу галузь знань.

Попередницею загальної теорії держави і права була також філософія права, яка ґрунтувалася на теорії природного права. Першими авторами, що ввели термін "філософія права" у науковий обіг, були Гуґо (1798), Ґеґель (1820), Остин (1832). Певний поштовх до оформлення філософії права як внутрішньо узгодженої єдиної узагальнюючої науки про право був даний Ф. Шеллінгом (1803).

Термін "теорія права" замість "філософії права" був введений А. Меркелем у 70-х роках XIX ст., причому не в значенні ідеальних першооснов права (такий підхід властивий теорії природного права, що була покладена до основи філософії права), а у значенні чинної системи правових норм. У такий спосіб на основі енциклопедії права і філософії права поступово сформувалася загальна теорія права, яка охоплює як філософське осмислення правової дійсності, так і найзагальніші уявлення про систему юридичних наук.

На початку XX ст. при вивченні "загальної юриспруденції" (теорії права) перейшли від порівняльного аналізу змісту правових норм і понять до дослідження структури, функцій правових норм і правових систем. Спеціалісти в галузіі теорії права у Західній Європі Г.Кельзен і Л.Дюгі заснували "Міжнародний журнал теорії права". Тематика публікацій була орієнтована на розробку загальних проблем для різноманітних правових систем: природа права, співвідношення держави і права, права і суспільства, фундаментальні поняття і методи теорії права. Теорія держави і права стала фундаментальною юридичною наукою.

У розвитку теорії держави і права в континентальній Європі була перерва, пов'язана з відродженням після Другої світової війни філософії права, зверненої не до досвіду, а до ідеї. У СРСР такої перерви в розвитку теорії держави і права не було, хоча поширення ідей філософії права не пройшло безслідно.

У 60-ті роки XX ст. почалося відродження теорії держави і права на базі розвитку нових галузей - інформатики, кібернетики, деонтичної логіки, соціології права та ін. Нині теорія держави і права є міждисциплінарною наукою. Вона використовує

досягнення як галузевих юридичних наук, так й інших суспільних наук. При цьому виконує інтегруючу функцію: по-перше, забезпечує взаємодію різноманітних наук у дослідженні права; по-друге, об'єднує результати їх досліджень з елементами філософії права.

XVII-XVIII ст. проходять під визначальним впливом концепції природного права. Її найбільш відомими представниками були Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж. Локк, С. Пуфендорф, І. Кант та ін. На початку XIX ст. у роботах Г. Ґуго та Г. В. Ф. Гегеля у науковий обіг упроваджується термін "філософія права" На той час філософія права вивчала не позитивне (створене людьми) право, а ідеальне, незмінне, природне право.

Стрімкий розвиток галузевих юридичних наук приводить до зростання обсягу правових знань, що зумовлює потребу в узагальненні. Унаслідок цього у XVII ст. виникає енциклопедія права – дисципліна, що містила стисле викладення змісту всіх юридичних наук, пропонуючи початкові знання про право, його різні галузі та методи дослідження.

У XVIII – на початку XIX ст. енциклопедія права викладалася в університетах і претендувала на статус самостійної науки. Наприкінці XIX ст. вона втратила свої позиції і перетворилася на своєрідний "вступ до юридичної спеціальності", оскільки її зміст становили положення, які більш докладно розкриваються галузевими юридичними науками.

Поняття та риси теорії держави і права як фундаментальної юридичної науки.

еорія держави і права – це фундаментальна юридична наука, що досліджує найбільш загальні закономірності і тенденції виникнення, розвитку та функціонування держави і права, а також формулює вихідні для інших юридичних наук поняття.

Наведене визначення відображає характерні риси теорії держави і права.

По-перше, вона є наукою суспільною, оскільки відповідно до свого предмета дослідження вивчає такі суспільні явища, як держава і право, їх структуру, функції, цінність та основні інститути. Суспільний характер держави і права означає, що вони виникають, розвиваються та існують як результат спільної життєдіяльності людей. У процесі виконання своїх функцій теорія держави і права взаємодіє з іншими суспільними науками і міждисциплінарними сферами знань (філософія і соціологія права, політологія, психологія, економічна теорія та ін.).

По-друге, теорія держави і права є юридичною наукою. Особливості теорії держави і права як юридичної науки полягають у тому, що її пізнавальний інтерес спрямовано на специфічну реальність – державу і право. Держава і право досліджуються крізь призму їхніх юридичних форм, що відображаються в нормах права та юридичній діяльності. У цьому сенсі теорія держави і права спирається на нормативні положення конституції та принципи законодавства, ураховує напрями розвитку судової та іншої юридичної практики. Формулюючи базові поняття, розглядаючи загальні положення про державу і право, передумови їх виникнення і розвитку, теорія держави і права посідає провідне місце в системі юридичних наук.

По-третє, важливою рисою теорії держави і права є її фундаментальний характер. її положення утворюють теоретичну і методологічну базу (фундамент) юриспруденції, об'єднують юридичні науки в цілісну, внутрішньо узгоджену систему. Сформульовані теорією держави і права концептуальні положення, принципи, поняття призначено для застосування всіма юридичними науками або більшістю з них.

По-четверте, теорія держави і права є загальною юридичною наукою, що досліджує найбільш абстрактні питання держави і права (наприклад, з огляду на знання про норми права різних галузей формулюється загальнотеоретичне поняття норми права). Предмет цієї науки охоплює тільки основні закономірності державно-правової дійсності (причому не тільки в межах окремої держави чи правової системи) та проблеми, важливі для юриспруденції в цілому.

Слід також ураховувати, що в межах загальнотеоретичної юридичної науки держава і право розглядаються у всьому багатоманітті взаємних зв'язків, що виникають між цими суспільними інститутами. Діючи у правових формах, держава повинна охороняти існуючий у суспільстві правопорядок. У свою чергу, право легітимує державну владу, установлює її межі, що уможливлює її оцінку суспільством як справедливої. При спільному вивченні права і держави необхідно виходити з принципу верховенства права, закріпленого у ст. 8 Конституції України. Верховенство права над державою виявляється передусім у пріоритеті прав людини, що є невід'ємними, невідчужуваними, непорушними.

Ці риси теорії держави і права дозволяють використовувати її положення як вихідні, ключові для формування всього комплексу знань про державу і право. Саме тому підготовка майбутніх юристів, опанування ними правничої професії розпочинається саме з курсу теорії держави і права, без якої системне вивчення інших юридичних дисциплін є неможливим.

Предмет теорії держави і права, його структура.

Предмет теорії держави і права – це найбільш загальні закономірності та тенденції виникнення, розвитку і функціонування дер жавних та правових явищ і процесів, а також загальні для всієї юри дичної науки поняття.

У структурі предмета теорії держави і права можна виокремити такі складові: 1) найбільш загальні закономірності та тенденції виникнення, розвитку і функціонування держави і права (юридичні закономірності та тенденції); 2) система загальних юридичних понять.

Юридичні закономірності – це необхідні, постійні, істотні зв'язки, що виникають у правовій сфері. Вони можуть виникати у вигляді зумовленості одного юридичного явища іншим (наприклад, тип держави визначає особливості її функцій), їх взаємовпливу (зокрема, між правом і правосвідомістю) та розбіжності (наприклад, між правом і мораллю) та ін.

Юридичні закономірності мають вірогідний характер. Вони не можуть бути виражені в абсолютно точних якісних чи кількісних показниках. Наприклад, якщо сполучивши певні речовини, ми здатні точно спрогнозувати наступну хімічну реакцію, а дослідивши кульовий отвір, – визначити місце, з якого був зроблений постріл, то стосовно правових і державних явищ ідеться лише про ймовірні висновки.

Прикладом такої закономірності може бути положення про тісний взаємозв'язок між демократичним державним режимом та ринковою економікою. Він є вірогідним, тобто спостерігається у переважній більшості випадків, оскільки іноді ринкові механізми функціонують також у державах, які не належать до демократичних (КНР, Сінгапур та ін.).

Юридична тенденція теж відображає зв'язки, що виникають між різними юридичними явищами. На відміну від закономірності тенденція має лише ймовірний, менш сталий характер. Прикладом тенденції може бути поступове зменшення кількості держав із монархічною формою правління у XX ст., протягом якого припинили своє існування близько 90 монархій.

Вивчаючи юридичні закономірності та тенденції, наука виявляє також випадковості – непередбачуваний, нетиповий збіг обставин в юридичній сфері. Так, випадковостями є існування нетипових форм правління (виборна монархія, довічне президентство та ін.), нестандартних джерел права (директиви Президента у Республіці Беларусь).

Дослідження юридичною наукою випадковостей спричинено тим, що юридичні закономірності, тенденції та випадковості не існують окремо. Випадковості за умови їх повторення можуть набувати характеру тенденцій; у свою чергу, тенденції здатні перетворюватися на закономірності.

Серед юридичних закономірностей та тенденцій слід вирізняти:

– закономірності та тенденції виникнення держави і права (наприклад, виникнення держави зумовлено майновим і становим розшаруванням, ускладненням соціальної структури суспільства);

– закономірності та тенденції розвитку держави і права (кількісний та якісний розвиток законодавства зумовлює необхідність його впорядкування шляхом систематизації);

– закономірності та тенденції функціонування держави і права (наприклад, режим верховенства права сприяє утвердженню та захисту прав людини).

До структури предмета теорії держави і права входять також загальні юридичні поняття. Це такі поняття, як право, держава, державний суверенітет, норми та принципи права, правове регулювання, правосвідомість, правовідносини, правопорушення, нормотворчість, нормативно-правовий акт, правозастосування, тлумачення правових актів, верховенство права тощо. Використання універсальних для всієї юриспруденції понять забезпечує її внутрішню узгодженість, інтегрованість юридичних наук в єдину систему, ефективність юридичної практики.

3 Теорія держави і права та суспільні науки.

Взаємозв’язок теорії держави і права з філософією, соціологією, політологією та економічною теорією.

Теорія держави і права у системі суспільних наук.

Єдиність і цілісність матеріального й духовного світу обумовлюють єдність всіх наук. Особливо тісний взаємозв’язок існує між суспільними (гуманітарними) науками. Суспільні науки вивчають суспільство, людину, людські відносини, створені людиною інститути і заклади, індивідуальну, групову і суспільну свідомість. В центрі гуманітарних наук знаходиться людина, її гідність, права й свободи.

Кореневе питання суспільного життя – питання про державу й право, їх роль і місце в житті суспільства. Це питання не може бути монополією якої-небудь одної науки. Усі гуманітарні науки в тій чи іншій мірі зачіпають його, звідси тісна взаємодія теорії держави і права з філософією, економічною теорією, соціологією, політологією та іншими гуманітарними науками. Вона спирається на їх передові досягнення, займає в теорії суспільних знань місце, яке визначається значенням держави і права в життєдіяльності суспільства.

Теорія держави і права й економічні науки. Економічні науки вивчають способи виробництва матеріальних благ, форми власності, господарське життя людини і суспільства, існуючі в ньому розподілюючі відносини, розкривають вплив економічного базису на політичний і соціальний інститути.

Наука про державу й право виходить із наступної тези В.М.Корельського “об’єктивна економічна обумовленість державно-правових явищ виражається перш за все в тому, що кожен спосіб виробництва функціонує тим краще, чим більше простору йому дають державно-правові механізми”.[3, 16c.] Одним словом, економічні відносини будь-якого рівня розвитку потребують для себе найбільш адекватних державних і правових інститутів. В цьому смислі можна говорити про економічну заданість державних закладів і правових норм, де безпосередньо дотикаються економічні й правові проблеми. Держава й право, виникає у відповідь на економічні потреби.

Держава й право пов’язані з економічними відносинами безпосередніше, тісніше, ніж інші частини суспільної надбудови. В нашій країні проблеми відношення економіки і державно-правового управління набули в останні роки особливу гостроту й актуальність.

Теорія держави і права й соціологія. Соціологія – одна з гуманітарних наук, які займаються проблемами управління соціального життя й функціонування соціальних систем. Тому вона зв’язана з управлінням, яке здійснюється з допомогою держави і права. Соціологія вивчає також закономірності соціальної поведінки людей, її мотивацію.

Опираючись на досягнення соціології, на конкретні соціологічні дослідження, наука про державу й право може успішно вирішити проблеми підвищення соціальної ефективності норм права, способів і гарантій удосконалення державного апарату.

Теорія держави і права й політологія. Головне призначення політології – вивчення політики, політичних інститутів систем і процесів. Держава й право невіддільні від політики і політичного життя суспільства. Причому держава, її діяльність зовсім не частковий випадок політики, не один з окремих, рядових ділянок політичного життя. З державною владою, із її складом і формами, методами діяльності напряму зв’язане політичне життя в цілому. Політика, як вважали древні греки, - мистецтво управління державою.

Політична (державна) влада представляє собою вінець політики, служить основою порядку в суспільстві. З політичною владою напряму чи не напряму зв’язані всі політичні партії і інші політичні інститути, а значить, всі вони активно взаємодіють із державою і правом. [7, 53c.]

Теорія держави й права і соціальна психологія. Теорія держави і права, яка досліджує специфічні форми й методи впливу на поведінку людей, не може не цікавитись соціально - психологічними особливостями суспільного життя. Більше того, вивчення формування всіх видів і рівнів правосвідомості, правотворчості, змісту права, ефективності його впливу на свідомість, волю і поведінку людей неможливе без врахування досягнень соціальної психології.

Майже всі основні категорії держави і права (влада, авторитет, суб’єктивні права і обов’язки, дисципліна, законність, корупція і інші) не можуть бути по-справжньому глибоко розкриті без виявлення їх соціально-психологічної сторони. [1, 55c.]

Збагачення державознавства й правознавства найновішими досягненнями всіх гуманітарних наук допоможе їм розкрити природу, сутність і закономірності руху свого предмета, вибирати вірні гуманістично направлені пізнавальні орієнтири, більше наблизитись до потреб практики

Теорія держави і права в системі юридичних наук.

Теорія держави і права у системі юридичних наук.

Складність, багатогранність, динамізм держави і права приводять до того, що окремі їх сторони, аспекти вивчаються багатьма юридичними науками. А будь-яка наука включає в себе пізнавальну діяльність людей, і чим продуктивніші результати дослідницької роботи, тим більше знань накопичує наука.

Систему юридичних дисциплін можна поділити на групи. Перевалов поділяє їх наступним чином:

· історико-теоретичні науки (теорія держави і права, історія держави і права, історія політичних і правових знань);

· галузеві науки (конституційне право, цивільне право, трудове право, адміністративне право, кримінальне, екологічне і інші);

· прикладні науки (криміналістика, судова статистика, судова медицина й інші); особливе місце займає наука міжнародного права. [1, 58c.]

Історико-правові науки представляють собою своєрідне відгалуження теорії держави і права. Вони також вивчають державу і право в цілому, історичний розвиток політичної й правової думки, але акцентують увагу на історичній конкретності держави і права. [4, 18c.] Теорія держави і права використовує висновки й досягнення історичних наук, історичний матеріал як опорний, базовий.

Галузеві юридичні науки складають найбільшу групу, в них проходять найсуттєвіші зміни. Так, в наші дні значно виросла роль громадянського права і відповідно науки громадянського права. Предметний, змістовний і понятійний взаємозв’язок теорії держави і права з галузевими науками не викликає сумнівів. По відношенню до них теорія держави і права виступає як узагальнююча синтезуюча наука. По-перше вона вивчає державу і право в цілому, виясняє загальні закономірності їх, виникнення, розвитку й функціонування. Предмет же будь-якої галузевої науки заданий межами визначених суспільних відносин, рамками відповідної галузі права. По-друге теорія держави і права досліджує загальні для всіх галузевих наук питання (вчення про правовідносини, правопорушення, юридичну відповідальність, праворозуміння й інше). По-третє, вона відіграє методологічну роль у юриспруденції. Без її висновків, наукових категорій галузеві науки обійтися не можуть.

Значно менше теорія держави і права взаємопов’язана з прикладними науками. Це зумовлено тим, що останні не повністю відносяться до юридичних наук, оскільки включають у свій зміст дані природних, технічних і інших наук.

Юриспруденцію, як і теорію держави і права, можна розглядати як науку і навчальну дисципліну. В тому чи іншому значенні в юриспруденції розрізняють такі основні види (групи) дисциплін:

1) теоретико-історичні (синтезуючі): теорія права і держави, історія права і держави - загальна і вітчизняна, історія вчень про право і державу, а також суміжні з ними дисципліни - філософія права, соціологія права, етнологія права, юридична герменевтика та ін.;

2) галузеві (базові): конституційне право, цивільне право, кримінальне право, адміністративне право, цивільно-процесуальне право, кримінально-процесуальне право та ін., які вивчають і пояснюють нормативний зміст галузей права;

3) міжгалузеві: повітряне право, аграрне право, транспортне право, митне право та ін., що тісно пов'язані з галузевими, виникли на стику кількох галузей права, проте мають самостійний предмет вивчення;

4) прикладні: кримінологія, криміналістика, судова медицина, судова психіатрія, судова бухгалтерія, правова статистика, оперативно-розшукова діяльність та ін. Для вирішення правових питань ці дисципліни використовують положення і висновки суміжних юридичних дисциплін, а також гуманітарних (історії, політології, соціології та ін.) і природничих наук (фізики, хімії, біології, медицини та ін.);

5) організаційні: вивчають організацію та діяльність державних органів (державне будівництво), органів місцевого самоврядування (організація місцевого самоврядування), судових і правоохоронних органів (прокурорський нагляд, організація правосуддя, правоохоронні органи тощо).

6) зарубіжні порівняльного характеру: конституційне право зарубіжних країн (порівняльне конституціознавство), порівняльне правознавство (правові системи світу) та ін. Загальне порівняльне правознавство (юридична компаративістика) може бути віднесено до теоретико-історичних наук (першого блоку юридичних дисциплін) як їх відносно самостійна частина;

7) міжнародні: публічне міжнародне право, приватне міжнародне право, консульське і дипломатичне право, європейське право та ін. Теорія права і держави має певні відмінності від історії права і держави та історії вчень про право і державу (хоч вони і належать до однієї групи теоретико-історичних дисциплін).

Історія права і держави вивчає процес історичного розвитку державно-правових форм життя конкретних країн у хронологічному порядку, тобто застосовує переважно історико-порівняльний метод. Теорія права і держави досліджує розвиток права і держави в узагальнено-теоретичному вигляді, тобто застосовує переважно формально-логічний метод. Конкретні дані з історії права і держави використовуються теорією права і держави для теоретичних узагальнень, виявлення загальних закономірностей розвитку права і держави різних народів у конкретні історичні періоди.

Історія вчень про право і державу досліджує і висвітлює історію виникнення і розвитку теоретичних знань про державу і право. Історично закономірний процес нагромадження людьми уявлень про державно-правові явища відображається у вченнях, теоріях, ідеях мислителів різних народів світу (Аристотеля, Монтеск'є, Руссо, Канта та ін.). Теорія права і держави вивчає результати їх пошуків у вигляді узагальнень і відіграє істотну роль як одна з найважливіших передумов удосконалення теоретичних розробок проблем права і держави. Історія правових учень виступає ніби історичною частиною теорії права і держави. Вона постачає матеріал про історичне формування понятійного апарату теорії.

Місце теорії права і держави як відносно самостійної науки і навчальної дисципліни визначається тим, що вона є:

1) узагальнюючою загальнотеоретичною стосовно інших юридичних наук та юридичної практики: поєднує і використовує дані і висновки юридичних наук з метою більш глибоких загальнотеоретичних узагальнень. При цьому теорія права і держави не підмінює теорію галузевих юридичних наук і не розчиняється в ній;

2) інтегруючою: здійснює інтегрування (об'єднання) в систему знання, отримані галузевими і спеціальними юридичними науками, а також дані, здобуті при вивченні юридичної практики. Практика надає теорії емпіричні факти, що слугують матеріалом для теоретичних узагальнень. Практикою перевіряються висновки науки. Отже, теорія права і держави виступає як систематизований підсумок знань, накопичених окремими юридичними науками і юридичною практикою, сприймає наукові теоретико-правові положення з метою власного вдосконалення і розвитку;

3) базовою, фундаментальною: досліджує (описує, аналізує, пояснює) основні і загальні закономірності розвитку права і держави. її висновки, загальнотеоретичні положення є основою для вирішення спеціальних питань галузевих наук. Вона сприяє збагаченню юридичних наук, оскільки переносить досвід однієї в іншу;

4) методологічною: виробляє загальні методи і принципи пізнання, поняття і категорії, на які спираються інші юридичні науки. Виробляючи свою галузеву теорію, ці юридичні науки керуються методологічними положеннями теорії права і держави. Так, модель правового статусу підозрюваного (дисципліна кримінального процесу) грунтується на загальнотеоретичній моделі правового статусу особи;

5) системо-утворюючою: сприяє оформленню нових наукових і навчальних дисциплін у галузі теоретичної юриспруденції: філософія права, соціологія права, загальне порівняльне правознавство та ін., котрі взаємодіють з нею, постачають й своїми творчими досягненнями;

6) пропедевтичною (вступною) навчальною дисципліною: вводить суб'єкта навчання у світ юриспруденції, закладає юридичні підвалини для подальшого оволодіння юридичними науками і практикою. Завдяки теорії права і держави забезпечується цілісність уявлень про праводержавні явища. Відбувається оволодіння понятійно-категоріальним апаратом юриспруденції, оскільки поняття та категорії теорії права і держави є загальними для всіх юридичних наук і навчальних дисциплін. У взаєминах теорії права і держави та галузевих юридичних наук існує певна рівноправність, що полягає у взаємному збагаченні і взаємній допомозі в пізнанні системи закономірностей права і держави.

Взаємозв’язки теорії держави і права з історичними, галузевими, прикладними юридичними науками, з науками міжнародного права.

Рольімісцетеоріїдержавиіправа всистеміюридичнихнаук

Юридична наука є складним і комплексним утворенням, що включає різні галузі знань про державу і право. Систему юридичних наук можна поділити на такі групи: історико-теоретичні, галузеві, прикладні, міжгалузеві й науки міжнародного та зарубіжного права.

Історико-теоретичні науки, до яких належать сама теорія держави і права, загальна історія держави і права, історія держави і права України, римське право, історія політичних і правових вчень, тісно по­в'язані з теорією держави і права. Але теорія держави і права, на від­міну від цих наук, розкриває не окремі, притаманні певним державам на певних етапах розвитку, а саме загальні закономірності виникнен­ня, розвитку і функціонування державно-правових явищ, досліджує й узагальнює всі існуючі концепції і теорії держави і права.

Галузеві науки (науки конституційного, адміністративного, циві­льного, сімейного, трудового, кримінального права та ін.) відобра­жають окрему сторону державно-правової дійсності в межах певної сфери суспільних відносин, в межах певного предмета правового ре­гулювання. Щодо цих наук теорія держави і права виступає як уза­гальнююча, синтезуюча наука, яка відіграє методологічну роль. Без її висновків, вироблених нею наукових категорій, методів досліджен­ня галузеві науки обійтися не можуть.

Прикладні науки (криміналістика, судова медицина, правова ста­тистика, юридична психологія, судова психіатрія, судово-бухгалтер­ська експертиза) менше пов'язані з теорією держави і права. Ці науки ближчі до природничих та технічних, з якими вони безпосередньо межують (наприклад, судова медицина — з медициною, криміналі­стика — з технічними науками). Знання цих наук сприяє вирішенню певних питань, що постають перед юридичною практикою.

Міжгалузеві науки виникли в результаті поєднання знань окре­мих галузевих наук (наприклад, наука господарського права є між­галузевою наукою, бо поєднує науки цивільного та адміністратив­ного права).

Науки, що вивчають міжнародне право (міжнародне приватне право, міжнародне публічне право, право міжнародних договорів, право міжнародних організацій, дипломатичне і консульське право, право міжнародної безпеки, міжнародне економічне право, міжна­родні права людини, міжнародне морське право, міжнародне повіт­ряне право, міжнародне космічне право, міжнародне право охорони навколишнього середовища) та зарубіжні держави і право.

Теорія держави і права посідає фундаментальне місце в системіюридичних наук. На відміну від інших юридичних наук, вивчає дер­жаву і право в їх найбільш узагальненому вигляді, досліджує загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права як єдиних і цілісних систем. Вона розробляє такі основопо­ложні для юридичної науки питання, як сутність, тип, форми, функ­ції, структура і механізм дії держави і права, правова система, які ви­ступають теоретичним підґрунтям для правознавства в цілому.

Наука, яку ми розглядаємо, є загальною теорією держави і права. Вона розробляє і формулює основні теоретичні поняття і категорії юриспруденції, якими користуються всі юридичні науки, кожна з яких щодо свого предмета також розробляє теорію, що притаманна лише їй, розповсюджується лише на коло тих питань, які вона ви­вчає. Теорія держави і права щодо інших юридичних наук виступає як загальна теорія для юриспруденції в цілому. Саме цим визначаєть­ся її провідна роль, її пріоритетне місце в юридичній науці.

Специфічною особливістю теорії держави і права є вивчення дер­жави і права, державно-правових явищ в їх органічній єдності і вза­ємній опосередкованості. Теорія держави і права є єдиною цілісною наукою, яка вивчає державу і право, державно-правові явища в їх взаємозв'язках та взаємодії, що відображає нерозривність держави і права в реальному житті.

Теорія держави і права є проблемною і плюралістичною наукою. Різноманітні погляди вчених виникають у зв'язку з їх розбіжністю на одні й ті самі явища, і це цілком закономірно. Теорія держави і права постійно поповнюється новими ідеями і розвивається в різних напря­мах. У міру накопичення знань про державно-правові явища змістов­но збагачується предмет теорії держави і права.

Теорія держави і права як навчальна дисципліна, її завдання та система.

Теоріядержавиіправаякнавчальнадисципліна

Концепція сучасної вищої юридичної освіти — підготовка висо­кокваліфікованих, високоосвічених спеціалістів, які мають належний рівень правової і загальної культури.

В юридичних вузах навчальний курс теорії держави і права є пер­шим кроком у вивченні всіх юридичних дисциплін. Саме теорія дер­жави і права забезпечує загальнотеоретичну підготовку студентів, без якої неможливе опанування спеціальними і галузевими юридич­ними дисциплінами. Вона насичена узагальненнями, абстрактними науковими положеннями, поняттями і категоріями.

Від того, наскільки буде засвоєний матеріал цього курсу, залежати­ме рівень підготовленості студентів до сприйняття ними галузевих та спеціальних юридичних дисциплін, їх професіоналізму в майбутньому.

Вивчення цього курсу покликане всебічно сприяти формуванню у студентів професійної правосвідомості, правової культури і правової активності, усвідомленої політичної і громадянської позиції, оволо­дінню базовими теоретичними знаннями та навичками практичної поведінки у правовому середовищі, розвитку творчого теоретичного правового мислення, опануванню актів чинного законодавства, що необхідно при вирішенні практичних завдань у юридичній сфері.

В умовах формування соціально-правової держави і розвитку гро­мадянського суспільства слід широко використовувати надбання су­часної теорії держави і права, серед яких важливе місце посідає теорія прав людини. Це має на меті впровадження пріоритетності загально­людських цінностей, розуміння ролі людського фактора, цінності кож­ної особистості.

Пропонований курс з теорії держави і права умовно поділяється на дві частини — теорію держави і теорію права. До першої входять поняття і сутність держави, її ознаки, функції, зв'язок з правом, фор­ми держави, державний механізм. До другої— поняття і сутність права, його соціальне значення, правове регулювання, форми і дже­рела права, норми права, правова свідомість, поведінка особи у пра­вовій сфері, права людини тощо.

Як навчальна дисципліна теорія держави і права виконує дві основні функції: вводить студентів в юридичну освіту і забезпечує їх належну загальнотеоретичну підготовку.

Перша функція реалізується, коли вивчаються основи теорії держави і права. Тут студенти знайомляться з вихідними поняттями і положеннями государ-ствоведенія та правознавства, що дозволяє їм перейти до вивчення галузевих юридичних дисциплін - конституційного, цивільного, трудового, адміністративного, кримінального права та ін

Друга функція - розвиток у студентів абстрактного, аналітичного мислення, формування політичної і правової культури. Реалізація її починається на першому курсі, а завершується на останньому, коли підводяться теоретичні підсумки всьому навчання та студенти вже готові до сприйняття цілісної картини юридичної дійсності, до з'ясуванню можливостей права та правового регулювання у вирішенні економічних, соціальних та інших проблем суспільства.

Функції теорії держави і права: поняття та види.

Функції теорії держави і права

Сутність, зміст, призначення теорії держави і права виявляється у її функціях. Вони визначаються особливостями її предмета, місцем і роллю у системі юридичних наук.

Теорія держави і права виконує, насамперед онтологічну функцію, призначення якої пізнати пояснити державно-правові явища, що досліджує теорія держави і права. Онтологічна функція властива кожній науці, бо вона у повному обсязі виражає основне призначення кожної науки - здійснення дослідження свого предмета й розкриття, пояснення результатів цього дослідження.

Теорія держави і права в системі юридичної науки виконує методологічну функцію, оскільки успіх будь-якого пізнавального пошуку юриста здебільшого залежить від його теоретичної культури, глибини оволодіння ним теорією держави і права, її понятійним апаратом, від того наскільки теорія використовується юристом як настанова до дії. Теоретичні поняття дозволяють правильно інтерпретувати факти, групувати факти за певними зв'язками й відношеннями. Теоретичні знання й культура сприяють безпомилковому відшуканню належної до виконання правової норми й ефективного її здійснення. Ці знання є необхідною передумовою для правильного вирішення будь якої правотворчої чи правоохоронної проблеми.

З онтологічною й методологічною функціями теорії держави і права тісно пов'язана ідеологічна функція, що органічно випливає із самої природи теоретичного мислення, кінцевим результатом є народження ідей. Спираючись на певні засади, теоретичне мислення у системі юридичної науки породжує нові духовні цінності, ідеї, що відображають державно-правову дійсність і покликані обслуговувати правотворчу й правоохоронну практику. Ідеї, як продукт теоретичного мислення, реалізують себе як необхідний матеріал для творчої перетворювальної діяльності у сфері державно-правового життя. Вони відображають цілі державно-правової активності і тому стають засобом досягнення цих цілей. Так, ідея "правової держави" є метою розвитку нашого суспільства й засобом його досягнення. З цього випливає висновок, що ідеї, продукуванні теорією держави і права, - є відображенням і передбаченням реального буття державно-правової дійсності, спонуканням до дії, що перетворює цю дійсність. [1, 15-16c]

Теорія держави і права виконує також евристичну функцію. Будь-яке пізнавальне вирішення юриста-вченого й практика виявляється можливим лише з позицій того чи іншого, а нерідко цілої сукупності теоретичних положень. Теорія держави і права, в цьому розумінні, відкриває нові закономірності, властиві державно-правовим явищам у нових соціальних умовах. Їх відкриття дозволяє по-новому поглянути не лише на сучасність, не тільки передбачити майбутнє, але й оцінювати минуле. Вони нібито висвітлюють те, що було здійснено раніше, дозволяють виявити новий зміст у тому, що передувало сучасності і що містить прообраз майбутнього.

Теорія держави і права має системотворчу функцію. У системі юридичних наук теорія держави і права відіграє роль системотворчої науки. Сама вона об'єднує всю юридичну науку в злагоджено гармонійну пізнавальну систему, визначає її інтегральну єдність. Системотворча функція держави і права виступає як процес, зумовлений властивостями єдності і диференційності державно-правової надбудови суспільства.

Практично-прикладна функція теорії держави і права підвищує рівень її престижності, бо якби глибоко абстрактні знання не відображали сутність державно-правової дійсності, узяті поза практичним її виявом, вони мають обмежене значення. І тільки застосування теорії держави і права на практиці підвищує професійний рівень останньої. Практичний аналіз будь-яких чинників і явищ державно-правового життя здійснюється не лише на основі галузевих юридичних наук, але й з позицій державно-правової теорії. Тому, чим вищий рівень теоретичної підготовки спеціаліста, тим точнішим і глибшим буде рівень аналізу ним тих фактичних сполучень, з якими він стикається за родом своєї професії, тим меншою буде ймовірність юридичної помилки і більш результативною діяльність правозастосовних органів. [1, 38c.]

Комунікативна функція держави і права дозволяє вирішувати, зокрема, проблеми піднесення юридичної науки до рівня розвитку науки в цілому. Цьому сприяє те, що найновіші досягнення деяких галузей вчення теорії держави і права “перекачують ” у юридичну науку, пристосовують до її потреб. Теорія держави і права вирішує також проблеми забезпечення найкращих умов для розвитку інших юридичних наук.

Теорія держави і права виконує й навчальну функцію. Як навчальна дисципліна, що є першоосновною дисципліною в опануванні юридичних наук, теорія держави і права викладається у більш чи менш популярній формі, спрощеній до рівня можливостей її активного сприйняття особами, що не мають попередньої юридичної підготовки. В такій якості вона стає ключем до оволодіння юридичними знаннями. У той же час теорія держави і права є завершальною складовою циклу дисциплін, необхідних для оволодіння професією юриста.

І, нарешті, теорії держави і права властива прогностична функція. Опановуючи закономірності розвитку держави і права, теорія держави і права не лише спроможна дати пояснення їх минулого і правильно зорієнтуватися в сучасному, а й передбачити шляхи їх розвитку в майбутньому. Більше того теорія держави і права є системою знання, що перебуває в стані розвитку й переосмислення на основі і в інтересах сучасної соціальної практики

2. Методологія правової науки

Методологія і методи в пізнанні держави і права: поняття і значення.

Методологія теорії права і держави (від грец. "methodos" - метод + logos - вчення) - система загальних підходів, принципів, методів, способів І засобів пізнання права і держави, реалізованих на основі знань про закономірності їхнього застосування за допомогою сукупності юридичних понять і категорій, а також вчення про теоретичні основи їхнього пізнавального використання.

Структура методології теорії права і держави

Методи теорії права і держави

Центральним елементом і основним поняттям методології загальної теорії права і держави, як і будь-якої науки, є метод. Терміни "методологія" і "метод" у теорії права і держави співвідносяться як загальне і часткове, де метод є системою розумових і практичних операцій (процедур), що спрямовані на вирішення конкретних пізнавальних завдань з урахуванням визначеної пізнавальної мети.

Призначення методу - отримати за його допомогою нову інформацію про навколишню реальність, заглибитися в сутність явищ і процесів, розкрити закони і закономірності розвитку, формування і функціонування об'єктів, які досліджуються. Від якості методу, правильності його обрання і застосування залежить істинність отриманого знання. Будучи методологічною засадою для інших юридичних наук, теорія права і держави будується на основі сполучення різних методів. Основні методи, використовувані в теорії права і держави:

формально-юридичний (догматичний, юридико-технічний) - традиційно вживаний у теорії права і держави для вивчення "догми" права, його внутрішньої й зовнішньої форми, поза зв'язком з економічними, політичними та іншими соціальними явищами. Аналіз джерел права, формальної визначеності права, порядку систематизації нормативного матеріалу, правил юридичної техніки є проявом цього методу. Завдяки пов'язаності із правилами логіки й мови зазначений метод допомагає сформулювати визначення юридичних понять, зробити їхній опис, класифікацію й систематизацію, створити струнку понятійну систему. Уже давні римляни вважали, що юридична форма є істотною формою (forma legalis - forma esseentialis). Цей метод слугує інтелектуальною основою юридичної практики;

формально-логічний - використовується для формування нових понять, їх класифікації, типологізації досліджуваних явищ, тобто поділу на окремі типи, підтипи; усунення неточностей і суперечностей тощо. Цей метод передбачає застосування логічних законів і правил (їх називають ще мето-дами-прийомами або логічними прийомами): сходження від абстрактного до конкретного, абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін. Він забезпечує логічну стрункість і несуперечність викладу правових норм; наявність необхідних внутрішніх елементів при формулюванні понять, а також виведення з них логічних наслідків.

Формально-логічний метод покладений в основу формальної догматики; діалектичний - вивчає праводержавні явища в динаміці, мінливості (єдність і боротьба протилежностей; суперечливість; заперечення заперечення; перехід кількісних змін у якісні). Оскільки теорія права і держави осмислює явища, факти, стани, процеси, а діалектичний метод заснований на категоріальному (непредметному) мисленні й орієнтований на вивчення властивостей, то використання діалектичного методу здійснюється при пізнанні права і держави як властивостей, а не як інститутів, організацій, сукупності норм, функцій, дій і т.п. В сфері використання діалектичного методу не повинна знаходитися юридична догма. Найбільш активно діалектичний метод застосовується в дослідженні понять теорії права і держави онтологічного ряду (а не формально-юридичного значення), які з погляду їх змісту є сукупністю внутрішніх протилежностей, що виявляються у міру розвитку цього змісту. Цим діалектичний метод відрізняється від формально-логічного методу, у рамках якого здійснюється пізнання понять як внутрішньо погодженої сукупності ознак;

соціологічний взаємодіє з загальним культурологічним підходом) - полягає в дослідженні права і держави не на рівні абстрактних категорій, а на базі реальних соціальних фактів, сформованих у суспільстві правил і передбачає використання таких засобів, як аналіз статистичних даних і різноманітних правових документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення, анкетування, інтерв'ювання з правових питань та ін. Цей метод є емпіричним (спостережливим) і описовим (служить свого роду прологом ідейно-ціннісних узагальнень, моделює соціальну реальність). Його цінність полягає в тому, що він дає можливість спиратися на широке розуміння права, включаючи і неюридичне; пояснювати правові властивості громадянського суспільства, виходячи з природи самого суспільства. Якщо умовно розділити можливу реалізацію соціологічного методу на три рівні (загально-соціологічний - вивчення характерних ознак усього суспільства на певному етапі його історії; середньо-соціологічний - вивчення окремих сфер предметної діяльності; конкретно-соціологічний - використання методів і засобів емпіричного, статистичного, кількісного аналізу), то в теорії держави і права знаходить широке застосування перший - загально-соціологічний рівень. Що стосується середньо- і конкретно-соціологічного аналізу, то їх результати можуть бути використані як емпіричні ілюстрації певних теоретичних положень - про авторитет влади, якість діяльності законодавчих, виконавчих і судових органів влади, стан законності і правопорядку в суспільстві й ін. Соціологічний метод не сполучається з формально-догматичним аналізом;

o системного аналізу (взаємодіє з системним підходом) - комплексне пізнання відносно великих і складних об'єктів (систем) у цілісності, у єдності різних явищ, що здобувають нові якості, відсутні у випадку їхнього існування у роз'єднаному стані. Цей метод складається, як мінімум, із двох компонентів1:

а) структурно-системного аналізу (загальної теорії систем) - має загальний постановочний характер і спрямованість

на пізнання змісту системи (система права, правова система, нормативна система, система функцій і т.п.). Він не володіє здатністю самостійно, за рахунок свого інструментарію, забезпечити розуміння особливостей системних утворень і станів; 6) структурно-функціонального аналізу - вивчає формальний аспект діючого права і держави, тобто закономірності, стабільні зв'язки, стани й організації; аналізує елементи системи в їхніх конкретних діях (функціонуваннях); виявляє баланс між їх трансформацією і стабільністю, збереженням традицій і збагаченням новаціями; виробляє засоби управління системами. Цей метод плідний у межах досить чіткої внутрішньої ієрархії зв'язків системи (структура, функція, інтеграція, диференціація, статус і т.п.). Особливістю системного аналізу є порівняльна незалежність структурних відносин від структурних елементів. Відзначимо, що системний аналіз не можна підмінювати багатофакторним розглядом;

o історичний - пізнання праводержавних подій, фактів, ідей (теорій), що мають часову і просторову визначеність, у контексті їх виникнення, формування і розвитку, виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей і суперечностей, єдності суб'єктивних і об'єктивних моментів. Завданням цього методу є установити значення досліджуваного об'єкта для періоду функціонування, перспектив розвитку, зв'язок із сучасністю. Серед трьох компонентів, що виділяють в історичному методі (нормативна історія, теорія історії або історіологія, філософія історії або історіософія) тільки остання використовується в теорії права і держави для пізнання конструкцій історичного процесу. Історіософія сприяє осмисленню суб'єктом варіативності і наступності конкретних історичних форм права і держави, теоретичній систематизації загальних закономірностей їх зародження, становлення і подальшої еволюції. Історичний метод співіснує з усіма іншими методами

* герменевтичний (взаємодіє із філософським герменевтичним підходом) - допомагає досягти ясності в прочитанні текстів правових документів і роз'ясненні внутрішнього змісту, уживанні термінів і узгодженні сфер їх використання, тлумаченні вчинків учасників правовідносин. Будь-яке читання тексту (закону та інших правових документів) зумовлене потребою у відповіді на запитання "з якою метою" він був написаний. Застосування герменевтично-правового методу спрямоване на подолання дистанції між читачем (тлумачем) і правовим текстом, прагнення поста вити його на один культурно-правовий рівень із автором тексту, перебороти значеннєву роз'єднаність між ними і в такий спосіб включити зміст цього тексту в розуміння тлумача для того, щоб його реалізувати;

o правової семіотики - спрямований на вивчення правової реальності через її знакові, символічні, системи (процедури, форми, стилістика правових документів), предмети і дії яких наділені визначеним умовним змістом, який залежить від розуміння взаємодіючих суб'єктів. Цей метод пов'язаний з герменевтическим методом, оскільки право як система знаків і значень існує у конкретній текстовій формі, для реалізації якої необхідне тлумачення;

o порівняльний - передбачає зіставлення однопорядкових юридичних понять, явищ і процесів для встановлення подібностей і обліку відмінностей між ними. Обов'язковою умовою застосування цього методу с порівнянність його об'єктів (приналежність до того самого роду, виду, наявність подібних структур, функцій, завдань, цілей і т.п.). Порівняння застосовують у класифікації праводержавних явищ, з'ясуванні їх історичної послідовності, генетичних зв'язків між ними, загальних і конкретних закономірностей розвитку, традицій і новацій. Розрізняють діахронне і синхронне порівняння: діахронним є зіставлення галузі права чи інституту права в одній правовій системі в різні історичні періоди, встановлення наявності (відсутності) наступності у їх розвитку; синхронним - зіставлення галузі права чи інституту права, що "діють" одночасно в різних правових системах, встановлення доцільності (недоцільності) запозичення їх позитивного досвіду;

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: