Поняття та риси правопорядку.

Правовий порядок (правопорядок) є важливою категорією теорії держави і права, що широко використовується як юридичною наукою, так і національним та міжнародним правом. Так, у ч. 1 ст. 19 Конституції України визначено, що правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Правовий порядок – це фактичний стан упорядкованості суспільних відносин за допомогою юридичних засобів.

Основою правопорядку є право. На це вказує сам термін "правовий порядок", тобто порядок,

аснований на праві як на втіленні ідей справедливості, рівності, свободи, гуманізму. Право за своєю сутністю передбачає порядок, воно спрямоване на встановлення злагоди в суспільстві шляхом справедливого, передбачуваного та однакового впорядкування суспільних відносин. Отже, правовий порядок є метою та результатом існування права. Саме право закріплює моделі належної поведінки, межі свого впливу на суспільні відносини, окреслюючи сферу, в якій можливий правопорядок. Воно регламентує прийоми, способи і засоби впливу на поведінку суб'єктів. Право закріплює систему заходів з установлення і підтримання правопорядку, виступає його юридичною передумовою.

Однак наявність права сама по собі не гарантує належної впорядкованості суспільних відносин, необхідної для забезпечення нормальної життєдіяльності суспільства, створення умов для всебічного гармонійного розвитку людини. Правопорядок складається завдяки тому, що вимоги права правильно і послідовно реалізуються в поведінці членів суспільства через належне виконання ними своїх юридичних обов'язків, утримання від порушення юридичних заборон, правомірне використання належних їм суб'єктивних прав. Правовий порядок неможливий також без складної системи організаційних, примусових та інших заходів з боку держави, яка є відповідальною за його підтримання. Унаслідок цього формується взаємоузгоджена, несуперечлива правомірна поведінка суб'єктів права, що дає підстави говорити про наявність такого стану суспільного життя, як правопорядок.

Правопорядок розкриває, наскільки суспільне життя реально функціонує на правових засадах. Розуміння правового порядку як стану аж ніяк не заперечує його мінливості, динамізму. В кожний момент свого існування суспільне життя має різний ступінь упорядкованості відповідно до наявних на цей час умов.

Аналіз проблеми правопорядку неможливий без розгляду його співвідношення з суспільним порядком. Останній є станом упорядкованості суспільного життя, що з'являється внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм певного суспільства. Право регулює та охороняє найбільш значущі відносини, а тому правовий порядок охоплює найважливішу частину соціальних зв'язків. Із цього випливає, що правопорядок є найважливішою складовою суспільного порядку, яка виступає опорою останнього. Правопорядок є запорукою злагоди та спокою і робить можливим нормальне функціонування всіх сфер суспільства.

Підбиваючи підсумок наведеному, можна виділити низку істотних ознак правопорядку.

1) він є різновидом, складовою частиною суспільного порядку, отже, обумовлений суспільними потребами та інтересами;

2) е правовим станом упорядкованості, організованості, врегульованості суспільних відносин. Як такий він, по-перше, виступає антиподом анархії, хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності; по-друге, правовими засобами стримує можливі незаконні вияви з боку держави, її органів стосовно громадян, а також однієї особи щодо іншої;

3) передбачає високоузгоджену дію механізму правового регулювання, існує лише за режиму законності;

4) має бути забезпеченим (гарантованим) державою. При цьому ступінь участі держави у моделюванні правопорядку істотно відрізняється залежно від сфери суспільних відносин. Публічно-правовий порядок формується в точній і повній відповідності до норм і принципів публічного права, що містять його чітку модель та визначають його заданість та передбачуваність. У приватноправовій сфері здійснюється лише так зване "рамкове регулювання", за якого приватноправові відносини прямо не передбачені нормами права і формуються на вільний розсуд сторін, але користуються державною підтримкою через можливість юридичного захисту, насамперед у судовому порядку.

Правовий порядок як певний стан життя суспільства має особливості, що відповідають конкретній специфіці тієї чи іншої соціальної системи в той чи інший час. Отже, правопорядок має досить значну різноманітність своїх виявів.

За стійкістю можна виокремити стабільний і мінливий різновиди правопорядку. Певна відносність цих термінів зрозуміла: правопорядок одночасно поєднує ознаки стабільності та динамізму. Однак у нашому випадку йдеться про те, наскільки правопорядок є усталеним, наскільки надійно і непохитно він протистоїть деструктивним явищам у суспільстві. Наприклад, зростання злочинності спричиняє зміну рівня стабільності правопорядку в соціумі.

Оскільки правопорядок є єдиним і цілісним у межах відповідної правової системи, за сферою, в якій він виникає, виокремлюються міжнародний, наднаціональний і національний правопорядки.

Міжнародний правопорядок формується на підставі норм міжнародного права у сфері міжнародних відносин і є умовою нормального існування людської цивілізації.

Наднаціональний правопорядок є спільним порядком наднаціональних утворень (на кшталт Європейського Союзу), що формується на підставі національного права країн-учасниць і наднаціонального права об'єднання держав.

Національний правопорядок складається в межах певної держави на підставі її внутрішнього права. Наведені різновиди тісно взаємопов'язані: так, національний правопорядок сприяє стабільності системи міжнародних зносин держав, і навпаки, глобальна впорядкованість є чинником стабільності національної правової системи.

Правопорядок — це заснований на праві стан впорядко­ваності і організованості суспільного життя, що склався в результаті здійснення режиму законності. Правопорядок є метою і одночасно підсумком, результатом правового регулювання.

Як системне утворення правопорядок складається з без­лічі взаємодіючих елементів, пов'язаних між собою від носинами взаємозалежності та взаємовпливу. До них на­лежать:

1) суб'єкти (учасники) правопорядку;

2) сукупність актів реалізації права;

3) всі правові відносини і зв'язки між учасниками, їхніми властивостями, кореляційні зв'язки прав, свобод іобов'язків, відповідальності;

4) врегульована, впорядкована взаємодія названих елементів, які створюють єдиний погоджено діючий організм.

Ознаки правопорядку:

1) правопорядок є станом впорядкованості суспільних відносин, передбачених нормами права. Антиподом правопорядку виступає свавілля суб'єктів права щодо один одного, породжений свавіллям хаос;

2) правопорядок — це результат проведення в життя принципу законності та інших принципів права;

3) змістом правопорядку є правомірна поведінка суб'єктів права;

4) правопорядок забезпечується державою.

Правопорядок як система є складовою частиною системи вищого рівня — громадського порядку. Проте на відміну від правопорядку громадський порядок утворюється під впливом не тільки правових, а й інших соціальних норм: норм моралі, звичаїв, корпоративних норм тощо. Отже, громадський порядок є станом врегульованості суспільних відносин, заснованим на реалізації всіх соціальних норм і принципів.

Між громадським і правовим порядком існує тісний взаємозв'язок, який виражається в єдиній соціальній при­роді цих явищ. У той же час між правопорядком і громад­ським порядком існують відмінності. У них різна соціаль­но-нормативна основа: для правопорядку такою основою є право і законність, для громадського порядку— вся сукуп­ність соціальних норм і засобів соціального впливу.

Правопорядок і громадський порядок співвідносяться як частина і ціле. Стан громадського порядку багато в чому зумовлений станом правопорядку. Б той же час неможливо підтримувати правопорядок, не впливаючи на громадський порядок.

Міжнародний, наднаціональний і національний правопорядки.

Оскільки правопорядок є єдиним і цілісним у межах відповідної правової системи, за сферою, в якій він виникає, виокремлюються міжнародний, наднаціональний і національний правопорядки.

Міжнародний правопорядок формується на підставі норм міжнародного права у сфері міжнародних відносин і є умовою нормального існування людської цивілізації.

Наднаціональний правопорядок є спільним порядком наднаціональних утворень (на кшталт Європейського Союзу), що формується на підставі національного права країн-учасниць і наднаціонального права об'єднання держав.

Національний правопорядок складається в межах певної держави на підставі її внутрішнього права. Наведені різновиди тісно взаємопов'язані: так, національний правопорядок сприяє стабільності системи міжнародних зносин держав, і навпаки, глобальна впорядкованість є чинником стабільності національної правової системи.

Поняття та ознаки соціальної держави.

Соціальна держава: основні ознаки та функції

Соціальна держава — це держава, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини.

Соціальною може бути тільки держава, що має високий, рівень економічного розвитку, причому в структурі економіки має бути врахована соціальна орієнтація держави. У зв'язку з цим момент реального виникнення соціальних держав слід віднести до 60-х pp. XX ст. що пов'язано зі встановленням відповідальності держави за надання кожному громадянину прожиткового мінімуму.

Проведення державою соціально орієнтованої політикиє важким процесом через необхідність враховувати суперечливі цілі, що майже виключають одна одну: ефективний розвиток економіки та досягнення соціальної справедливості, згладжування соціальної нерівності.

Ознаки соціальної держави:

1) могутній економічний потенціал, що дає змогу здійснювати заходи із перерозподілу доходів, не ущемлюючи істотно становища власників;

2) соціально орієнтована структура економіки, що виявляється в існуванні різних форм власності зі значною часткою власності держави в потрібних галузях господар­ства;

3) яскраво виражена соціальна спрямованість політики держави, що виявляється в розробці різноманітних соціальних програм і пріоритетності їх реалізації;

4) наявність у держави цілей встановлення загального блага, утвердження в суспільстві соціальної справедливості, забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, рівних стартових можливостей для самореалізації особи. Нерідко соціальна орієнтованість держави закріплюється конституційно (наприклад, в конституціях ФРН, України);

5) наявність розвиненого правового регулювання в соціальній сфері (з виділенням галузей трудового права, права соціального забезпечення, медичного права тощо).

Соціальній державі властиві всі традиційні функції, зумовлені її природою держави як такої, але вони немовбизаломлюються через призму цілей та завдань соціальної держави. В рамках соціальної функції можна виділити такі її різновиди:

1) підтримка соціально незахищених категорій населення (через систему пенсій, соціальних виплат і допомоги);

2) створення можливостей для вільної реалізації трудового та інтелектуального потенціалу громадян держави;забезпечення трудової зайнятості населення та боротьба з безробіттям;

3) охорона праці та здоров'я людей;

4) підтримка сім'ї, материнства, батьківства і дитинства;

5) згладжування соціальної нерівності шляхом перерозподілу доходів між різними соціальними верствами через оподаткування, державний бюджет, спеціальні соціальні програми;

6) заохочення добродійної діяльності (зокрема шляхом надання податкових пільг підприємницьким структурам, що здійснюють добродійну діяльність);

7) турбота про збереження соціального миру в суспільстві, зокрема через систему соціального партнерства;

8) участь у реалізації міждержавних соціальних програм, розв'язанні загальнолюдських проблем.

Соціальна держава - це держава, що ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, має збалансовану економіку і ефективну правову систему, та здатна, відповідно до принципу соціальної справедливості, забезпечити громадянам гідний рівень життя, гарантувати соціальну стабільність, соціальну безпеку і соціальну допомогу, громадянський мир і злагоду. Соціальною може бути тільки багата і раціональна (розумова) держава, держава стратегічного розрахунку.

Ознаки соціальної держави:

1) ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, ефективній правовій системі;

2) передбачає стабільну збалансовану економічну основу - розвинене соціально орієнтоване ринкове господарство; розумна пропорція між виробничими і невиробничими секторами економіки;

3) має юридичну основу - цивілізоване соціальне законодавство, що відповідає принципу соціальної справедливості та динамічно реагує на зміни соціально-економічних процесів;

4) гарантує поєднання державної турботи про соціальну захищеність основних прав громадян відповідно до закону і соціальної активності самих громадян у сферах, ключових для їхнього особистого (навіть не приватного) життя;

5) гарантує соціальну безпеку громадян, котрі самостійно (завдяки своїй активності) забезпечують необхідний/достатній рівень матеріального добробуту для себе і членів своєї сім'ї, тобто створює "/мови для реалізації права на працю, професійне навчання, перекваліфікацію, рівні стартові можливості для молоді тощо;

6) надає соціальну допомогу громадянам (хоч би на рівні прожиткового мінімуму), які неспроможні нести відповідальність за свій добробут, тобто соціально вразливими верствами населення - старим, непрацездатним, хворим (на СНІД); безробітним з незалежних від них причин; малолітнім дітям, котрі не мають батьків та ін. Здійснення комплексних програм соціалізації щодо названих груп населення може перебороти їх відчуження від основної соціально забезпеченої частини суспільства;

7) проводить соціальну політику, спрямовану на зміцнення соціальної стабільності і злагоди в суспільстві, зведення до мінімуму надмірного майнового розшарування населення, формування "середнього класу" (розумне оподаткування доходів). Соціальна й економічна нерівність мають бути такими, щоб кожна людина могла розумно очікувати переваг для себе та мати відкритий доступ до посад, можливість змінити своє соціально-економічне становище.

Дане визначення соціальної держави та його ознак наведено у вузькому розумінні, виходячи з соціальної політики держави, спрямованої на забезпечення соціальної захищеності народу. По суті, соціальна держава висуває систему умов, при яких її діяльність на користь громадян є наслідком поступок з боку громадян владі. Існують й інші підходи до оцінки соціальної держави.

Класифікацію соціальних держав можна здійснити за різними критеріями.

За обсягом змісту: 1) "соціальна держава" - це держава, що спрямовує виконання своїх соціальних функцій на пом'якшення наслідків економічних криз, не торкаючись економічної основи функціонування суспільства; 2) "держава добробуту" - держава, що охоплює своєю увагою широкий спектр соціальних проблем, втручається в економіку суспільства заради соціальної безпеки громадян.

За моделями ринкової економіки: 1) "позитивна держава" (США), у якій найменший ступінь втручання держави в економіку і соціальне забезпечення орієнтовано на додержання індивідуалізму і захист корпоративних інтересів (соціальна політика держави виступає як засіб контролю); 2) "соціальна держава" ("держава соціальної безпеки" (Велика Британія), у якій забезпечується гарантований мінімальний рівень життя і рівність стартових можливостей (соціальна політика держави виступає як засіб забезпечення повної зайнятості); 3) "держава добробуту" (Нідерланди), у якій забезпечується мінімальний рівень життя І встановлюється максимальний рівень доходів, зменшується різниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість (соціальна політика держави виступає як засіб забезпечення "рівності, кооперації і солідарності").

Усі моделі соціальних держав об'єднує ідея про пов'язаність економічного розвитку із соціальним вирівнюванням у тому сенсі, що економічний розвиток сприятиме соціальному вирівнюванню, а соціальне вирівнювання позитивно впливатиме на економічний розвиток.

Ідея про орієнтацію України на соціальну державу міститься в Конституційному договорі між Верховною Радою і Президентом України "Про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття Конституції України" (08.06.1995). Тут, зокрема, підкреслюється, що договір гарантує соціальну спрямованість ринкової економіки. Чітке положення щодо необхідності побудови в Україні соціальної держави міститься у ст. 1 Конституції України 1996 р. У ч. 1 ст. З Конституції України проголошено: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю".

Формуванню соціальної держави в Україні можуть сприяти такі заходи: законодавче установлення обсягу соціальних послуг і їх державне гарантування; формування соціального законодавства на чолі з Соціальним кодексом; введення інституту омбудсмана - Уповноваженого Верховної Ради (або Президента) з прав людини по соціальних питаннях; створення в судах загальної юрисдикції колегій із розгляду соціальних спорів та ін.

Прогнозувати успішний розвиток України можна тільки на шляхах оптимального поєднання принципів верховенства права (правової державності), демократизму, соціальної державності.

Співвідношення соціальної та правової держави.

Дійсно соціальна держава є можливою лише в умовах демократії, громадянського суспільства і має бути правовою в сучасному значенні цієї характеристики. Сьогодні право­ва держава повинна бути соціальною, а соціальна держава не може не бути правовою. Тим часом історично, а також у деяких сучасних концепціях, наприклад, із точки зору австрійського економіста та політолога, Нобелівського лауреата Фрідріха Августа фон Хайека, між принципами правової і соціальної держави можна фіксувати певну протилежність.

Нині існує два основних підходи до співвідношення правової та соціальної держави. Перший, що веде свій початок від ліберальних державознавців XIX ст., стверджує несумісність правової та соціальної держави, оскільки правова держава покоїться на ідеї юридичної рівності індивідів. Верховенство права передбачає рівну, справедливу подяку кожному індивіду за його внесок до загальної справи. Соціальна ж держава покоїться на ідеї надання пільг і переваг певним категоріям індивідів, як правило, тим, чий внесок у загальну справу є нижчим за середній (діти, інваліди, безробітні тощо).

Другий підхід до співвідношення правової і соціальної держави, навпаки, свідчить, що правова держава може бути І тільки соціальною, а соціальна держава не може не бути правовою. Видатний російський юрист П.І.Новгородцев обґрунтовано розглядав формування соціальної держави як «нову стадію розвитку правової держави». В наші дні і демократичні держави прагнуть знайти оптимальну міру поєднання правового та соціального принципів.

Правову держава не слід плутати із соціальною державою. Це види держави, які виділяються виходячи з різних критеріїв класифікації, відповідно, одна й та сама держава може бути одночасно і правовою, і соціальною. До речі, у Конституції України вказано, що Україна - правова і соціальна держава (ст. 1).

Теорія соціальної держави, так само як і правової держави, сформувалась протягом великого історичного проміжку часу. Також, як і щодо теорії правової держави, говорячи про теорію соціальної держави, мається на увазі не одна якась теорія, а велике різноманіття теорій, які мають певні спільні риси та тези, які дають можливість їх поєднати в одну групу.

У загальному вигляді зміст теорії соціальної держави в сучасній поширеній інтерпретації полягає у баченні держави як певного суспільного інституту, який орієнтований на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, що втілюється у створенні доступу до конкретних соціальних благ для всіх без винятку прошарків населення, у соціальному захисті та належній підтримці малозабезпечених верств тощо.

Іноді вказують, що у соціальній державі насамперед мають реалізовуватись такі цілі:

• забезпечення гідного для людини прожиткового мінімуму;

• соціальну рівність;

• високий рівень соціального забезпечення;

• тенденція підвищення загального добробуту населення держави та стандартів життя кожної особи.

Уперше термін "соціальна держава" (das sozialstaat, Г etat-providence) офіційно вжито в Конституції ФРН 1949 року, власне кажучи, лише після цього він увійшов у широкий науковий обіг у політичній і правовій літературі. Хоча коріння ідеї соціальної держави йде в історію соціалістичних вчень, тобто доктрин, пов'язаних з обґрунтуванням потреби існування соціальної справедливості у суспільстві.

У соціальній державі її обов'язки стосуються не лише забезпечення внутрішнього суспільного порядку та зовнішньої безпеки. Соціальна держава відповідає за добробут громадян.

Отже, можна стверджувати, що якщо теорія правової держави описує бажану модель організаційного боку діяльності та функціонування ідеальної держави, то теорія соціальної держави визначає змістовний бік існування ідеальної держави, головні завдання, які вона має вирішувати.

Не всі науковці та політичні діячі, виходячи зі своїх ідеологічних і політичних уподобань, визнають позитивність реалізації концепції соціальної держави в реальних суспільних відносинах. Це пов'язано з тим, що в соціальній державі функції останньої (відповідно, межі її втручання у суспільні відносини) є досить широкими порівняно з ліберальною моделлю.

У сучасній соціально-політичній і державно-правовій думці деякі вчені виділяють три основні підходи щодо розв'язання питання взаємодії між соціальною та правовою державами: синтетичний, критичний і негативістський.

Синтетичний підхід до співвідношення між соціальною та правовою державами виходить з визнання цінності обох концепцій і намагається шляхом узгодження двох теоретичних принципів свободи і рівності сформулювати поняття соціально-правової державності.

Критичний підхід передбачає відмову від більшості функцій соціальної держави, які тим чи іншим чином обмежують принципи класичного лібералізму, втім припускає правове закріплення механізмів функціонування системи інститутів, на які покладено обов'язок досягнення суспільної.злагоди шляхом забезпечення мінімального рівня благ для всіх громадян.

Негативістський підхід виходить із визначального заперечення можливості будь-якого втручання соціальної держави у сферу правової держави та змістовного протиставлення принципу правової свободи принципу соціальної справедливості.

Водночас слід зауважити, що у більшості сучасних європейських країн визнається як концепція правової держави, так і теорія соціальної держави, що знаходить відображення та закріплення у законодавстві цих країн (в їх конституціях). Як зазначалося, в Конституції України також закріплено, що українська держава є правовою та соціальною.

Вбачається, що концепції соціальної та правової держави доповнюють одна одну в контексті побудови дійсно демократичної держави.

28. Правова система суспільства

Правова система: поняття і основні риси.

Як і політика (політична система суспільства) та держава (система державного апарату, інших державних організацій), своєрідні соціальні систе­ми теж утворюють різноманітні юридичні явища. Розрізняються, зокрема, правова система і система права, кожна з яких має своєрідну структуру.

Правова (юридична) система — це система всіх юридичних явищ, які існують у певній дер­жаві або у групі однотипних держав.

Правова система - це обумовлений об'єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісний комплекс взаємозалежних і погоджених явищ і процесів, які постійно відтворюються й використовуються людьми і їх організаціями (у тому числі державою) як суб'єктами права для досягнення приватних і публічних цілей, забезпечення правопорядку.

До складу такої системи входять наступні еле­менти:

- різноманітні правові акти (юридичні норми з їх зовнішніми джерелами, об'єктивовані акти тлумачення і застосування цих норм), діяльність відповідних суб'єктів із створення цих актів;

- різноманітні види і прояви правосвідомості;

- стан законності та його деформації (акти пра­вомірної, а також неправомірної поведінки).

У конкретних правових системах, що склада­лись за певних історичних умов, під впливом тих або інших соціальних факторів якийсь із зазначе­них елементів набував домінуючого, стрижневого значення. І це накладало відбиток на все юридич­не «обличчя» такої системи. Тому залежно від того, який саме елемент є визначальним у правових сис­темах. що існували раніше та існують зараз, їх зви­чайно розподіляють на такі різновиди, (або, як іноді висловлюються правові сім'ї):

- нормативно-актна системи (її історично усталена назва — «роман о германська», або «європейсько-континентальна»);

- судово-прецедентна системи (її традиційна назва — «англосаксонська», або система «загаль­ного права»);

- ідеологічно-релігійна система;

- традиційно-общинна система

Ознаки правової системи:

1) є різновидом соціальної системи (поряд з політичною, економічною, релігійною тощо);

2) формується і функціонує в територіальних межах держави, тому таку правову систему називають національною (на відміну від міжнародних правових систем співтовариств - ЄС, Ради Європи);

3) детермінована унікальними історичними і географічними факторами розвитку суспільства, відображає національний менталітет, стан економічного розвитку і своєрідність державної форми, особливо державного (політичного) режиму, ступінь спадкоємності і запозичення у праві, що зумовило її неповторність і відносну стійкість у часі (основні ознаки вироблялися протягом історії);

тісно взаємодіє з економічною, політичною, ідеологічною, моральною та іншими соціальними підсистемами; володіє як механізмом перенесення їх вимог на мову юридичних норм, так і зворотним механізмом - переводити нормативно-правові приписи в реальну поведінку особи, групи, суспільства;

5) має в межах країни цілісність, єдність, суверенність, що задається безперервним розвитком суспільства, у процесі якого воно відмежовує себе від інших суспільств шляхом формування різних культурних норм і цінностей, в тому числі правових;

6) має власну структурну упорядкованість - є цілісною системою взаємозалежних, погоджених і тісно взаємодіючих спеціальних та загальних правових засобів, правових явищ і процесів;

7) є динамічною системою - її формування відбувається повсякчас, оскільки окремі елементи або застарівають і потребують оновлення, або змінюють свій характер і внутрішні зв'язки, тобто відбувається процес відтворення правової системи і використання її людьми і їх організаціями (у тому числі державою) як суб'єктами права;

8) має кінцеву мету - досягнення суб'єктами права приватних і публічних цілей, установлення злагоди і підтримання правового порядку в суспільстві. У правовій системі відбуваються складні і різноманітні внутрішні процеси, пов'язані із зовнішніми. Вони протікають як у системі в цілому, так і в окремих її елементах - підсистемах, ланках, блоках (законодавство, юридичні установи і юридична практика, правовідносини, правова культура тощо).

Структура правової системи.

Правова система — це об'єктивне, історично закономірне правове явище, яке включає взаємопов'язані, взаємозумовлені і взаємодіючі компоненти: право та втілююче його за­конодавство, юридичні установи, юридичну практику, су­б'єктивні права і обов'язки, правову діяльність і правовідносини, правосвідомість і культуру, правову ідеологію тощо.

Таким чином, правова система — це цілісна сукупність усіх юридичних явищ, властивих певному суспільству.Звичайно під поняттям «правова система» розуміють на­ціональну правову систему.

Поняття правової системи і системи права не тотожні. Правова система — це узагальнене поняття, що включає всі позитивні явища, пов'язані з правом. Система права є базовим складовим елементом правової системи.

Структура правової системи суспільства включає кілька підсистем (блоків):

1) інституційний блок складають суб'єкти права — фізичні та юридичні особи, держава, соціальні спільноти. Без існування цього блоку право не має сенсу;

2) нормативний блок включає правові норми (система права). Слід зазначити, що з позицій сучасної юридичної науки всі джерела, що містять норми права (нормативно-правові акти, договори, звичаї тощо) мають соціальну цінність;

3) функціональний блок є правовою поведінкою в усьому його різноманітті (правотворчість, правореалізація, правозастосування, юридична практика, правове виховання);

4) ідеологічний блок включає правосвідомість і правову культуру (особистості, групи, суспільства);

5) комунікативний блок встановлює та інтегрує зв'язки між рештою блоків правової системи. Вони втілюються в категоріях законності і правопорядку.

Компоненти правової системи є неоднаковими за своїм значенням, юридичною природою, питомою вагою, само­стійністю, ступенем впливу на суспільні відносини, але в той же час вони підпорядковані деяким загальним законо­мірностям, характеризуються єдністю.

В умовах демократії правова система одержує свій най­вищий розвиток, що пов'язано з формуванням правовоїдержави. Право і держава немовби міняються місцями — не держава визначає розвиток правової системи, а навпаки, право визначає розвиток держави, зв'язує і підпорядковує собі державну владу.

Структура правової системи - стійка єдність компонентів правової системи та сукупність усіх прямих і зворотних постійних зв'язків між ними, що забезпечують їй правову цілісність.

Як складне правове явище, правова система містить у собі головні конструктивні і похідні компоненти, за допомогою яких досягаються кінцеві цілі правового регулювання. Ці компоненти структуруються в її підсистеми, що розкривають динаміку правової системи в цілому.

Структура правової системи, що складається з підсистем, виражених через власні компоненти:

1) інституціональна - суб'єктний склад: індивідуальні і колективні (суб'єкти права), в тому числі держава як суперінституціональна організація, соціальні спільності та інші суб'єкти права;

2) нормативна (регулятивна) - правові норми і принципи, об'єктивовані в нормативно-правових актах, правових прецедентах, нормативно-правових договорах, правових звичаях та ін.;

3) ідеологічна (доктринальна) - сукупність уявлень про правові норми і принципи, що характеризують ступінь усвідомленості правомірної поведінки суб'єктів права, вступу їх у правовідносини, правову діяльність - праворозуміння, правове мислення, правові ідеї, концепції, правосвідомість і правова культура;

4) функціонально-соціальна - сукупність причинно-наслідкових зв'язків між суб'єктами права, що виникають внаслідок їх юридичних вчинків: правореалізація, правозастосування, правовідносини, правомірна поведінка, юридична практика через них відбувається дія норм права в соціальному середовищі, визначається режим функціонування правової системи як частини соціальної системи;

5) комунікативна (інтегральна) - закономірності відносин між взаємодіючими і взаємозумовленими підсистемами, що відсутні у них в ізольованому стані: а) підсумовувальні зв'язки між інституціональною, регулятивною, ідеологічною, функціональною правовими підсистемами.

Завдяки тому, що кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності, їх інтегрованість, комунікативність виражається у нерозривному зв'язку норм, органів, що їх приймають; концепцій, покладених у їх основу, процедур їх утворення і застосування; б) зв'язки правової системи в цілому з політичною, економічною й іншими системами суспільства - системами звичаїв, норовів, традицій; в) зв'язки з міждержавними регіонально-континентальними правовими системами (у Європі -ЄС, РЄ). Саме внутрішньо-системні зв'язки і відносини (прямі і зворотні) на національному і міжнародному рівнях перетворюють сукупність елементів на систему, що має властивості єдності і цілісності. Результатом дії комунікативної підсистеми є правова законність і правовий порядок. Отже, поняття "правова система" має узагальнювальний характер, містить у собі основні, найбільш активні спеціальні і загальні правові засоби; характеризується зв'язками між ними, що виникають завдяки суб'єктам права. Право (його норми) у правовій системі є нормативною основою, а в соціальній системі - різновидом соціальної комунікації; праворозуміння виступає концептуальним фундаментом правової системи; багатократно опосередкований обмін юридичними діяльностями, правомірною поведінкою, правовідносинами - сполучними елементами; юридична практика з її результативними елементами (законністю і правопорядком) - обов'язковою умовою її ефективного функціонування. Ціннісним ядром правової системи, для якого вона існує і спадкоємно розвивається, виступає людина як джерело і носій права, творець усіх правових явищ. Конституція України підтверджує значення суб'єктів права з їх конституційними правами й обов'язками як системо-утворювальних матеріальних факторів правової системи.

Сучасна типологія права— порівняно нова галузь юри­дичного знання, що є вченням про типи правових систем.

Історично в кожній країні склалася своя система права, сформувалися особливості правової свідомості та правової культури, діє своя система юридичних установ. Разом із тим існують елементи схожості національних правових систем, які дозволяють згрупувати їх у більші спільності — типи, або сім'ї, правових систем.

Тип (сім'я) правової системи — сукупність національних правових систем, заснована на спільності джерел, структу­ри права та історичного шляху його формування.

Завданням типології є встановлення типової належності правової системи того або іншого народу (держави), а також порівняльне дослідження і класифікація правових систем. Типологія правових систем створює «правову карту світу», що показує, до яких правових типів (сім'ям) належать правові системи народів земної кулі.

Критерії класифікації правових систем:

1) єдність генезису. Правові системи, що належать до одного типу, мають загальне історичне коріння, зокрема — загальні пам'ятки права, базуються на одних і тих же правових засадах, розвивалися у схожих умовах. Наприклад, правові системи Росії, України та Білорусі мають загальні історичні пам'ятки — Руську правду і княжі статути, канонічне право, що прийшло з Візантії;

2) спільність форм права та їхнього співвідношення. Наприклад, для країн романо-германської правової сім'ї основним джерелом права є нормативно-правовий акт. Всі інші форми права відіграють допоміжну роль;

3) єдність структури системи права і норми права. Наприклад, для романо-германського типу права характерний поділ системи права на приватне і публічне, на галузі й інститути, структура норми права має однаковий триланковий характер;

4) єдність ідеологічних (філософських, політичних, релігійних) основ і принципів права. Наприклад, для романо-германського типу права характерна доктрина верховенства закону, а для релігійного типу — доктрина верховенства релігійних норм у системі соціального регулювання;

5) єдність юридичної техніки, тобто уніфікована термінологія або, принаймні, загальні підходи до її формування, схожі категорії, конструкції та поняття. Наприклад, для романо-германської сім'ї характерним є використання римської юридичної термінології;

6) схожість правових установ і правової практики. Наприклад, для романо-германської сім'ї характерною єправозастосовча діяльність суддів, а для англо-американської — правотворчість суддів.

У рамках типу правової системи можливі більш дрібні елементи, представлені групою правових систем. Так, усередині романо-германської правової сім'ї виділяють групу романського права (Франція, Італія, Бельгія, Іспанія, Швейцарія, Португалія, Румунія), право латиноамерикан­ських країн, групу німецького права (ФРН, Австрія, Угор­щина, скандинавські країни). Іноді скандинавські країни також виділяють в особливу групу.

Види правових систем сучасності.

Типи (сім'ї) правових систем світу

На основі подібності вказаних вище елементів правові системи держав світу можна об'єднати у такі типи (сім'ї):

1. Романо-германський тип (сім'я) правових систем, або європейсько-континентальний; його називають ще нормативно-актним (країни континентальної Європи - Італія, Франція, Іспанія, Португалія, Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін.).

У межах цього типу (сім'ї) правових систем виділяють два підтипи, або дві правові групи:

o романська (Франція, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Італія, Португалія, Іспанія. Провідною в цій групі є національна правова система Франції);

o германська, або центральноєвропейська (Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін. Провідною в цій групі є національна правова система Німеччини).

2. Англо-американський тип (сім'я) правових систем, або судово-прецедентний (Англія, Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякою мірою - колишні колонії Британської імперії (нині 36 країн є членами Британської Співдружності) та ін.).

Усередині англо-американського типу (сім'ї) правових систем розрізняють два підтипи, або дві групи:

* англійське загальне право (Велика Британія);

o американське право (США).

Окрім того, можливий поділ англо-американського типу (сім'ї)

правових систем на дві групи:

o європейське загальне право (Велика Британія, Ірландія);

o позаєвропейське загальне право (США, Канада та ін.).

Право кожної країни поза Європою набуло широкої автономії в межах англо-американського типу (сім'ї) правових систем.

3" Змішаний тип (сім'я) правових систем, або конвергентний чи дуалістичний - виник на стику двох класичних сімей правових систем: романо-германської й англо-американської і має специфічні ознаки.

У межах цього типу (сім'ї) виокремлюються такі групи:

o скандинавська, або північноєвропейська (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія);

o латиноамериканська (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.).

4. Релігійний тип (сім'я) правових систем:

o мусульманське право;

o індуїстське право;

o іудейське (єврейське) право.

5. Традиційний тип (сім'я) правових систем:

o далекосхідна, або традиційно-ідеологічна, група (основні підгрупи - китайська, японська);

o африканська, або звичаєво-правова, група (країни Африки, Мадагаскар).

Соціалістичний тип (сім'я) правових систем у цілому пішов в історію (правові системи цього типу можна вивчати в ретроспективному плані), проте і сьогодні є низка правових систем (Куба, В'єтнам, КНДР), що зберегли соціалістичне забарвлення з внесенням новацій - більших або менших, залежно від держави. Це не означає, що з урахуванням "соціалістичного" забарвлення їх не можна віднести до класично усталених типів правових систем. За справедливою думкою К. Цвайгерта і X. Кьотца, різні системи права, незважаючи на відмінності в історичному розвитку, доктринальних поглядах і стилі практики, дуже часто вирішують ті самі проблеми, аж до окремих дрібниць,- однаково44.

Україна (як Росія і Білорусь) може бути віднесена до східноєвропейської групи романо-германської сім'ї правових систем43.

Крім правових систем держав світу можна виділити правові системи внутрішньодержавних утворень (Фарерські острови у складі Данії, Сардинія, Сицилія та інші автономії Італії тощо) і правові системи залежних територій (Британські Бермудські острови та ін.).

Поняття правової сім’ї.

Тип (сім'я) правових систем - сукупність національних правових систем, що мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, які склалися на основі аналогічних спеціальних і загальних правових засобів, котрі постійно діють унаслідок відтворення і використання людьми та їх організаціями (у тому числі державою).

Тип (сім'я) правової системи — сукупність національних правових систем, заснована на спільності джерел, структу­ри права та історичного шляху його формування.

У термін "тип (сім'я) правових систем" укладено узагальню-вальну теоретичну модель (конструкцію) правового змісту, що мас штучний характер. Вона є результатом наукової класифікації, тобто типологічного опису і зіставлення (типології). Для позначення такої узагальнювальної теоретичної моделі правових систем використовуються різні терміни: "сім'я правових систем" (Р. Давид), "правові кола" (К.-Х. Еберг і М. Рейстайн), "форма правових систем" (І. Сабо), "структурна спільність" (С.С. Алексеев), "правова сім'я" (А.Х. Саїдов). На наш погляд, точнішим у юридичному змісті є термін "тип правових систем", що підкреслює однорідність явищ, які виникли і функціонують унаслідок впливу тих самих причин.

З огляду на більш поширений в юриспруденції термін "правова сім'я", у тексті ставляться поряд "сім'я" і "тип" - для запобігання їх різночитанню. Тобто "тип правових систем" і "сім'я правових систем" уживаються як тотожні поняття. Перевага віддана терміну "тип" (від грец. гір - відображення, зразок, форма, модель) ще й тому, що слово "сім'я" має більш соціальне, ніж юридичне значення - воно не відображає об'єктивних юридичних ознак групи правових систем, які має об'єднати.

Об'єднання правових систем в один тип (сім'ю) можна робити на основі подібності в таких елементах:

1) генезис і еволюція права, ступінь рецепції римського права;

2) джерела права та їх ієрархія:

* первинні (настановні) - загальні принципи права, положення конституцій і конституційних актів;

o вторинні (ті, що конкретизують і розвивають первинні) - закон, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай, релігійно-правовий текст; також методологічні підходи до їх тлумачення;

3) структура системи права - зміст основних галузей та інститутів права як результату базування на подібній юридичній доктрині;

4) юридична техніка - юридичні терміни, категорії, поняття, конструкції і види систематизації нормативно-правового матеріалу - інкорпорація, кодифікація, консолідація;

5) правозастосовна діяльність, насамперед судова, включаючи принципи судочинства як наслідок спільності ідеологій.

Наявність певних ознак, якими відрізняється одна група правових систем від іншої в межах конкретного типу (сім'ї), дає змогу розглядати їх як відносно самостійні.

Романо-германська правова сім’я, її особливості.

Нормативно-актна система:

- домінування серед форм (джерел) об'єктивного юридичного права нормативно-правових актів (які значною мірою сформувались на основі рецензії ос­нов стародавнього римського цивільного права);

- підпорядкованість нормативно-правових ак­тів за їх юридичною силою (ієрархічна структура правової системи);

- кодифікованість значної частини норматив­но-правових актів;

- більш-менш чіткий поділ цієї системи на пра­во приватне, що регулює відносини (насамперед майнові та особистісні), рівноправними учасниками яких є люди та їхні об'єднання, різноманітні ор­ганізації (цивільне, сімейне, підприємницьке, тор­гове й деякі інші галузі права); та право публічне, котре регулює відносини, учасником яких є, хоча б з одного боку, орган держави як носій владних по­вноважень (конституційне, адміністративне, фінан­сове, кримінальне та деякі інші галузі права);

- визнання нормативно-правового акта вирі­шальним критерієм для офіційної, тобто держав­ної, оцінки діянь як юридичне правових (закон­них) чи юридичне неправомірних (незаконних);

- допущення у деяких, щоправда досить рідкіс­них, випадках судового прецедента як форми юри­дичного права.

Всередині цієї правової системи виділяють підсистеми: «романську» (до якої належить зако­нодавство Італії, Франції, Бельгії, Голландії, Іспанії, Португалії, значною. мірою України, Росії, Білорусі) та «германську» (законодавство ФРН, Австрії, Швейцарії та ін.).

Певним різновидом зазначеної правової системи вважають також право скандинавських країн, особ­ливістю якого є певна гармонізація та уніфікація нормативно-правових актів, що діють у них, а також помітна роль судово-прецедентної практики.

Правова система, що розглядається, домінує і в ряді країн Латинської Америки (Венесуела, Мек­сика, Аргентина, Бразилія та ін.), хоча й там існує певна специфіка, зумовлена, зокрема, впливом на них Конституції США.

Основні риси англо- американської правової сім’ї.

Англо-американський (прецедентний) тип правової системи

Англо-американський (прецедентний) тип правової системи включає національні правові системи Англії таУельсу, США,Канади, Австралійського Союзу, Нової Зе­ландії та деяких інших країн. Вплив англійського правапоширюється на Індію, Нігерію та інші країни Співдруж­ності Націй.

У своєму становленні правова система Англії пройшла чотири основні етапи:

1) до 1066 р. (нормандського завоювання Англії) — від­ сутність загального для всіх права; основним джерелом права були місцеві звичаї, різні для кожної місцевості;

2) 1066-1485 pp. (від нормандського завоювання Англії до встановлення влади династії Тюдорів) —централізація країни, створення, на противагу місцевим звичаям, загального права для всієї країни, яке відправляли королівські суди;

3) 1485-1832 pp. — період розквіту загального права і початок його занепаду. Норми загального права стали від­ ставати від реальної дійсності: по-перше, загальне право було дуже формальним і громіздким, що знижувало його ефективність; по-друге, справи, які було складно або не­ можливо вирішувати, спираючись на загальне право, стали вирішуватися за допомогою «права справедливості», яке самостійно творив англійський лорд-канцлер (представник короля), виходячи з принципів справедливості;

4) 1832 р. — по теперішній час. Унаслідок судової ре­ форми 1832 р. судді отримали можливість на свій розсуд вирішувати юридичні справи, спираючись як на загальне право, так і на власне розуміння справедливості —«судді творять право, право є те, що говорять про нього судді». Розповсюдження такої системи на англійські колонії, де вони прижилися з урахуванням місцевої специфіки.

Характерні риси англо-американського типу правової системи:

1) формування в межах Англії і створених нею колоній, що зумовило спільність походження цього типу правової системи;

2) початкові джерела — загальне право Англії, що виникло після нормандського завоювання Англії (1066 р.), в ході судових реформ Генріха II (XII ст.); «право справедливості», яке сформувалося в практиці суду лорда-канцлера у XV-XVHI ст.; статутне (парламентське) право, яке почало складатися з кінця XIII ст. Після реформ XIX ст. прецедентні по суті «загальне право» і «право справедливості» повинні були повністю злитися, але це вдалося зробити тільки частково. Дотепер до права справедливості відносять, наприклад, інститут довірчої власності, відпо­відальність за заподіяння шкоди;

3) специфіка джерел права. Англо-американському типу правової системи властива форма права, що історично склалася, — юридичний (судовий і адміністративний) прецедент. Прецеденти створюють не всі, а тільки вищі судові інстанції: наприклад, в Англії це Палата лордів, Апеляційний суд, Високий суд. Суди зобов'язані дотримуватись прецедентів вищих судів і своїх власних прецедентів. Але сьогодні посилилося також значення статутних (законодавчих) актів. Спів­ відношення між прецедентами і статутами виражається в афоризмі: «Прецеденти — це каміння, з якого зведене англійське право, а статути — написи на ньому».

Найважливіша відмінність правової системи СІЛА від англійської — це визначальна роль Конституції як основ­ного джерела права і, відповідно значно більше значення законодавчих актів (зокрема — кодифікованих) у системі джерел права. Разом із тим прецеденти створюються і діютьв СІЛА як на федеральному рівні, так і на рівні штатів;

4) своєрідна структура права. Зокрема, відсутній поділ права на публічне і приватне. Основними підрозділами англійського права вважаються «загальне право», «правосправедливості» і статутне право. Поділ на галузі права має інший, ніж на континенті, характер. Так, разом із сімейним і цивільним правом окремо існує акціонерне, деліктне і контрактне право. Співвідношення матеріального і процесуального права є таким, що друге ініціює розвиток першого і не розглядається як допоміжне щодо першого;

5) існування двох видів норм. Норми законодавства є правилами поведінки загального характеру. Нормипрецедентногоправа мають конкретно-казуїстичний характер;

6) автохтонний характер юридичної термінології, яка має традиційно англійський, часто архаїчний характер (наприклад,траст — довірча власність). Разом із тим англійське право все ж таки запозичило у римського права значний комплекс термінів (так, терміни «контракт», «реституція» і багато інших широко використовуються в англійському праві);

7) головна роль у правотворчості відводиться судам, які, у зв'язку з цим, посідають особливе місце в системі органів держави. Англійський суд, будучи нейтральним, не виступає на стороні держави. І держава, яка дбає про суспіль­ний інтерес, і окремі особи, які захищають приватні інтер­еси, вимушені на рівних доводити в суді свою правоту. Не меншого значення має суд у СІЛА. Державний режим СІЛА, наприклад, інколи визначають як «правління суддів», а зміст Конституції — як те, що про неї скаже суд;

8) панівна доктрина — доктрина верховенства права (rule of law). Презюмується, що право як утілена справедливість існує незалежно від закріплення його законом, а суддя лише конкретизує принцип справедливості щодо конкретного випадку. Відповідно до цієї доктрини всі суб'єкти права без винятку, у тому числі й держава, є рівними перед правом і судом;

9) у розробці правового регулювання і в підготовці юристів панує емпіричний підхід. Зокрема, дотепер для заняття адвокатською практикою в Англії не потрібна, хоч і бажана, вища юридична освіта. Мирові (магістратські) судді, які виносять рішення у переважній більшості справ, не є юристами за освітою: вони лише повинні бути доброчесними громадянами з середнім достатком і певним життєвим досвідом.

У цей час англо-американський тип правової системи багато в чому зблизився з романо-германським. Особливо це виявляється в американському праві, де існують чітка структура системи права і систематизоване законодавство, діють кодифіковані федеральна конституція і конституції штатів. У самій Англії зростає значення законодавчих ак­тів. Відбуваються зміни в підготовці юристів. Якщо раніше англійські юристи навчалися в основному на практиці, то тепер пріоритет здобула університетська освіта.

Романо-германський (нормативно-актний) тип правовоїсистеми

Романо-германський (нормативно-актний) тип правової системи більш поширений, ніж англо-американський. До нього відносять національні правові системи Франції, Бель­гії, Голландії, Італії, Іспанії, ФРН, Австрії, Швейцарії,скандинавських країн. Правові системи слов'янських кра­їн, зокрема Росії та України, споріднені саме цьому типові правових систем. Географія романо-германського типу правової системи нині виходить за межі Європи: Латинська Америка, частина Африки, Японія, Індонезія.

У своєму становленні романо-германська правова сім'я пройшла три основні етапи:

1) епоха Римської імперії— XII ст. н.е. — зародження римського права і його занепад у зв'язку із загибеллю Римської імперії (476 р. н.е.), панування в Європі архаїчних способів рішення спорів — поєдинки, ордалії (випробування), чаклунство тощо, тобто фактична відсутність права у сучасному розумінні цього слова;

2) ХШ-XVII ст. — відродження римського права, по­ ширення його в Європі та пристосування його до нових умов, досягнення незалежності права від королівської влади;

3) XVIII ст. — до наших днів — кодифікація права, поява конституцій — Польща та Франція (1791 р.) і галузевих кодексів — Цивільний кодекс Франції 1804р. (Кодекс Наполеона), Цивільне укладення Німеччини (1896p.), створення національних правових систем.

Характерні риси романо-германського типу правової системи:

1) цей тип правових систем виник і розвивався в континентальній Європі. Для країн цього регіону загальними були етапи розвитку суспільства — від варварського до громадянського, а також етапи розвитку держави — від патримоніальної монархії до конституційної держави. Крім того, всі соціальні та політичні системи континентальної Європи відчули сильний вплив римського соціального та правового порядку;

2) загальні джерела права романо-германського типу: римське право, яке було рецеповане всіма правовими системами континенту, починаючи з XI ст.; звичаєве право німецьких і слов'янських племен («варварські правди»). З римського права були сприйняті поділ права на приватне і публічне, конструкції більшості майнових і особистих прав і правовідносин (власність, шлюб, договір, заповіт);

3) чітка, струнка система джерел права, серед яких основною формою є нормативно-правовий акт. Уся решта форм права використовується тільки у випадках, обумовлених законом. Нормативно-правові акти, як правило, побудовані за такою ієрархічною схемою: конституційні (органічні) закони — звичайні (поточні) закони — підзаконні акти.

Поширені кодифіковані нормативно-правові акти;

4) право є чітко структурованим, а саме: існує поділ на публічне і приватне, на галузі та інститути. Серед галузей права базовими вважаються конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, а також цивільно-процесуальне і кримінально-процесуальне право;

5) юридична термінологія країн континентальної Європи уніфікована і в основному запозичується з римськогоправа (контракт, віндикація, депозит, сервітут тощо);

6) провідна роль у правотворчості належить законодавцю, як правило, — представницькому органу державної влади;

7) панівна юридична доктрина — доктрина верховенства закону. По-перше, вона означає, що закон має вищу юридичну чинність і всі інші нормативно-правові акти мають бути приведені у відповідність із законом, а у разі суперечності закону будь-який акт може бути опротестований або скасований. По-друге, відповідно до доктрини верховенства закону правозастосовувач зобов'язаний діяти строго відповідно до закону, не створюючи при цьому новихправових норм;

8) матеріальне право робить визначальний вплив на розвиток процесуального права. Процесуальні галузі права розглядаються як утворення, що «обслуговують» норми матеріального права;

9) в процесі розробки нового законодавства і в підготовці юристів чільне місце належить теоретичним побудовам.

У цей час правові системи, що належать до романо-германського типу, запозичують деякі риси англо-американського права. Зокрема, підвищується роль процесуального права, ширше використовуються судова практика і юри­дичні прецеденти.

Релігійна правова сім’я.

Релігійний тип правової системи

При класифікації правових систем багато як зарубіж­них, так і вітчизняних учених виділяють особливий типправової системи — релігійний. Головним критерієм виді­лення цього типу правової системи є державне визнання ізабезпечення релігійних приписів. Історично багато релігій були вогнищами прааоутворення і, врешті-решт, державо-утворення. Прикладами тому є Синайське законодавство у стародавніх іудеїв або канонічне право в середньовічній Європі. Але в наш час у рамках релігійного типу правової системи виділяються тільки дві підсистеми — мусульман­ське та індуське право. До релігійного типу належать пра­вові системи таких мусульманських країн, як Іран, Ірак, Пакистан, Судан та інші, а також індуське право громад Індії, Сінгапуру, Бірми, Малайзії тощо.

Характерні риси релігійного типу правової систе­ми:

1) домінуюче місце в соціальному регулюванні посідають не норми права, релігійні норми. Головний творець права — Бог, а не суспільство або держава, тому юридичні приписи надані раз і назавжди, в них потрібно вірити і, відповідно, строго дотримуватися. Так, у мусульманському суспільстві норми ісламу мають пріоритет перед позитивним законодавством, а останнє має відповідати Корану;

2) джерелом права виступають священні книги: Коран, Сунна, Іджма, що поширюються на мусульман; Шастри, Веди, Закони Ману, що поширюються на індусів. На їхній основі створюються власне правові форми у вигляді тлумачень і коментарів. Релігійно-філософські ідеї ісламу, індуїзму відіграють роль принципів права.

Нормативні правові акти (законодавство) мають вторин­не значення. Судова практика у власному сенсі слова не є джерелом права;

3) особливе місце в системі джерел права мають праці учених-богословів (доктрини), які конкретизують тлумачені першоджерела і покладаються в основу конкретних рішень;

4) правові норми не розчленовані з нормами релігії, а складають з ними синкретичну єдність. Так, норма мусульманського права розглядається як загальнообов'язкове правило поведінки, адресоване мусульманам Аллахом;

5) право не структуроване, а саме — відсутній звичний для романо-германського типу поділ права на приватне і публічне, на галузі та інститути. Наприклад, мусульманське право містить такі структурні спільності: правила здійснення релігійних обов'язків, право особистого статусу, деліктне право, регулювання майнових відносин;

6) у правовому регулюванні переважають зобов'язання, на відміну від систем європейського права, де переважають дозволи.

Релігійний тип правової системи є найменш схильним до зовнішнього впливу. Для цього типу права характернастабільність, навіть консерватизм, а подекуди й нетерпи­мість до інших впливів.

Сім’я традиційного права.

До сім'ї традиційного права належать правові системи низки країн Екваторіальної, Південної Африки та Океанії. При всій відмінності історичних особливостей виникнення і розвитку їх зближує заперечення західної ідеї права як основного регулятора суспільних відносин.

Система звичаєвого (традиційного) права — це форма регламентації суспільних відносин, заснована на держав­ному визнанні тих соціальних норм, що склалися природ­ним чином та увійшли до звички населення (звичаїв).

Звичай є найдавнішим джерелом права, відомим усім правовим системам, проте якщо в країнах романо-герман-ського й англо-американського права він виконує лише другорядну роль, то в більшості африканських країн він був і продовжує залишатися основним регулятором суспіль­них відносин, особливо за межами міст.

Численні народності Африки мають свої звичаї, покли­кані забезпечити єдність, згуртованість соціальної групи(племені, роду, села), повагу до пам'яті предків, зв'язок із навколишньою природою, духами, іншими надприродними силами. Міфічний характер звичаїв, їх плюралізм, неформалізованість і розрізненість не дозволяють ефективно використовувати їх для створення національних правових систем за типом європейських.

Ознаки традиційного типу правової системи:

1) домінуюче місце в соціальному регулюванні посідають не норми права, а звичаї та традиції, що мають, якправило, неписаний характер і передаються з покоління в покоління. Звичаї та традиції, що склалися природнимчином і визнані державою, виступають як основне джерело права;

2) правові норми не розчленовані з нормами моралі, звичаїв і традицій, магічних уявлень, а складають з ними синкретичну єдність. Інакше кажучи, основна форма соціального регулювання в цих країнах — це монокорми;

3) звичаї і традиції регулюють відносини і захищають інтереси, в першу чергу, груп або співтовариств, а неокремих індивідів, як це властиво системам права країн Європи;

4) у соціальному регулюванні переважають зобов'язування і заборони (табу), на відміну від європейськогоправа, де переважають дозволи;

5) центральною фігурою в системі соціальних відносин є жерці і старійшини, від розсуду яких багато в чому залежить вирішення конфліктів і інші правові акти;

6) процесуальною формою реалізації і застосування права виступають не юридична процедура, а ритуал і магічні обряди. Зокрема, тут досі використовується спосіб з'ясування істини шляхом звернення до духів предків,духів природи та інші незвичні для європейця дії;

7) метою судового розгляду є, як правило, примирення сторін, відновлення згоди в громаді та забезпечення її згуртованості. Примирні процедури, інтерес до яких зростає нині в усьому світі, є внеском традиційного типу правової системи у правовий розвиток людства.

Період колонізації Африки створив передумови для за­позичення сучасного законодавства, судової системи, але принципово не змінив правової свідомості більшості сіль­ського населення, яке продовжує орієнтуватися на колиш­ню систему цінностей. У наш час лідери незалежних афри­канських держав здійснюють систематизацію звичаїв до­мінуючих етнічних груп, включають їх до нормативних актів, але при цьому нерідко ігнорують звичаї етнічних меншин. Такі ж труднощі виникають при створенні судових органів влади та здійсненні судового процесу. Ці дії підви­щують і без того конфліктний потенціал регіону.

Таким чином, сучасний стан правового розвитку Афри­ки можна охарактеризувати як складний перехідний пері­од визначення шляхів і способів взаємодії двох правових культур: законодавчо-прецедентної європейської та звича­єво-правової африканської.

Особливості формування правової системи України.

Правова система України

Історично правова система України тяжіла до романо-германської правової сім'ї. Наприклад, за типом романо-германського права були побудовані Статути Великого князівства Литовського, «Права, за якими судиться мало­російський народ» та інші джерела українського права. У радянський період правова система України входила в сім'ю соціалістичного (ідеологізованого) права. Проте й тоді правова система України зберігала основну ознаку романо-германського права, а саме — нормативно-актний характер джерел права.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: