Поняття самоврядування.

Демократія і самоврядування, їх співвідношення.

27. Правова соціальна держава

Виникнення, розвиток та формування концепції правової держави.

Історія формування та розвитку теорії правової держави

Однією з найвпливовіших теорій сучасної вітчизняної та зарубіжної державознавчої та правової науки є теорія правової держави. Місце цієї теорії у науці та практиці суспільно-державного будівництва обумовлено тим, що вона уособила в собі в чітко вираженому вигляді, якою має бути ідеальна демократична держава, що ґрунтується на західноєвропейських політичних цінностях.

Досить часто коріння теорії правової держави вбачають у судженнях і теоретичних побудовах мислителів Стародавньої Греції, Риму, Індії та

Китаю, наголошуючи при цьому на визначальному значенні для її формування філософії Стародавньої Греції та Риму.

Дійсно, думка про те, що державна влада має бути обмежена та підкорена праву - одна з ключових тез Платона, який вважав, що там, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою, близька загибель держави, а там, де закони встановлені в інтересах декількох людей, мова йде не про державний устрій, а лише про внутрішні суперечності. Отже, де панує закон, мислив Платон, де він володар над правителями, а вони - його раби, знаходиться порятунок держави, її майбутнє. Лише за цієї умови, зазначав видатний філософ, держава зможе отримати "всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги".

Аналогічні ідеї можна знайти й у працях Аристотеля. Зокрема, виражаючи своє ставлення до державної влади, права і закону, він був переконаний, що там, де відсутня "влада закону", - немає місця правильній формі державного устрою: "Закон має панувати над усіма".

У Стародавньому Римі ідеї, які можна розглядати як збіжні з основними тезами теорії правової держави, знаходимо в працях видатного римського

державного діяча, мислителя і оратора Цицерона, який був послідовним прихильником природного права.

Цицерон виходив з того, що права і свободи людини не даруються і не встановлюються будь-ким за чиїмось велінням чи бажанням, а належать людині за її природою, відповідно, держава має їх дотримуватись і не порушувати. При цьому дотримання права є обов'язковим для всіх без винятку членів суспільства. Цицерон формулює один з головних принципів правової держави, згідно з яким "під дію закону мають підпадати всі, а не лише "вибрані громадяни".

У Китаї ще в глибоку давнину існувала думка про те, що "в державі має панувати порядок", заснований на законі. При цьому цей порядок не слід силою насаджувати в країні, бо "країна управляється справедливістю".

Вважається, що першою цілісною теорію правової держави була концепція держави і права, побудована І. Кантом. Хоча слід зауважити, що термін "правова держава" він не використовував.

І. Кант вважав, що метою держави є забезпечення верховенства права, вимогам якого вона має підкорюватися, дотримуючись принципів свободи кожного члена суспільства, їх рівності та самостійності. Для нього держава є об'єднанням багатьох людей, підкорених правовим законам, де діє принцип, згідно з яким законодавець не може вирішити стосовно народу те, що народ не може вирішити стосовно самого себе. Понад те, держава має спиратися на право, узгоджувати свої дії з правом, повсякчас орієнтуватися на право. Якщо ж держава ухиляється від цього принципу, від дотримання прав і свобод і не забезпечує охорону законів, вона ризикує втратити повагу і довіру своїх громадян, підштовхує їх до позиції відсторонення.

Вважається, що термін "правова держава" уперше вжито у XIX столітті німецькими вченими К. Т. Велькером та І. X. Фрайхер фон Аретином.

Створення юридично завершеного поняття "правова держава" в науці пов'язують з іменем Р. Моля, який ввів його до загально-правового та політичного вжитку. 1829 року він надав визначення правової держави як конституційної, що має ґрунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту особи.

На розроблення теорії правової держави, крім праць зазначених авторів, було використано ідеї багатьох учених, філософів і мислителів, зокрема: Г. Гроція, Д. Дідро, Б. Спінози, Т. Гоббса, Д. Локка, Ш. Монтеск'є та ін.

Так, Д. Дідро вважав, що державна влада виникає як продукт суспільного договору, який надає суспільству організованої політичної форми. Люди лише частково передають державі свою природну незалежність з метою забезпечення інтересів і об'єднання волі і сили всіх. Отже, державна влада заснована на волі народу, який є сувереном: "лише нація є істинним сувереном; істинним законодавцем може бути лише народ, лише воля народу є джерелом політичної влади". Головна мета держави, на його думку, є забезпечення невід'ємних прав громадян і їх щастя. Вважається, що саме ідеї Дідро продовжив і обґрунтував Кант у своїй теорії правової держави.

Б. Спіноза одним із перших подав теоретичне обґрунтування демократичної держави, яка, будучи зв'язаною законами, забезпечує дійсні права та свободи людини. Він стверджував, що держава є могутньою лише тоді, коли гарантує кожному громадянину не лише збереження життя, а й задоволення його інтересів, і застерігав правителів від посягань на власність, безпеку, честь, свободу й інші блага підданих.

Т. Гоббс розробив низку фундаментальних положень теорії правової держави. Зокрема, розглядаючи свободу людини як право робити все, що не заборонено законом, Т. Гоббс тим самим теоретично обґрунтував один з основних принципів регулювання суспільних відносин.

Інший, не менш важливий принцип теорії правової держави розроблено в працях Монтеск'є, який поділяв владу на три гілки - законодавчу, виконавчу та судову - і зазначав, що для недопущення зловживання владою потрібно, щоб ці гілки взаємно стримували одна одну. Розподіл і взаємне стримування влади є необхідним для забезпечення політичної свободи.

Однак слід підтвердити, що жодного із зазначених авторів не можна визнати творцем сучасної теорії правової держави. Всі вони є попередниками цієї теорії, яка набула цілісного вигляду лише у XX столітті у працях Г. Еллінека (1851-1911) - німецького юриста і державознавця; Р. К. де Мальберга (1861-1935) - французького юриста; М. Вебера (1864-1920) - німецького соціолога і філософа; Г. Кельзена (1881-1973) - австрійсько-американського юриста і філософа та ін.

У сучасній українській правовій науці цю теорію обґрунтовують та захищають М. Козюбра (1937) - доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрНУ, П. Рабінович (1936) - доктор юридичних наук, професор, академік НАПрНУ та ін.

Поняття та ознаки правової держави.

Правова держава ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, в якій юридично визнаються і рівно гарантуються усі основоположні (природні) права і свободи людини, реалізація яких збалансована з їх обов'язками та правами інших людей, а державна влада пов'язана правом з метою запобігання її зловживанням.

Утвердження верховенства права і функціонування правової держави можливі в результаті втілення таких вимог і умов (що визначають їх ознаки):

Сформованість громадянського суспільства - суспільства з високорозвиненою системою взаємодії вільних і рівноправних громадян та їх об'єднань, де реально забезпечується дія принципу рівних можливостей людей вільно і безпечно розпоряджатися своїми силами, здібностями, майном, керуючись правом і власною правосвідомістю. Виникнення та еволюція ідей про верховенство права і правову державу зумовлені саме потребами громадянського суспільства.

Реальність народного суверенітету - наявність демократії, що виражається передусім у широкому використанні форм народного представництва і безпосередньої демократії. У XXI ст. перевагу віддано новій моделі демократії - демократії консенсусного суспільства, демократії не більшості, а "вирішальної меншості".

Реальність основоположних прав і свобод людини - це визнання природних, невід'ємних і невідчужуваних прав і свобод людини вищою соціальною цінністю і безпосередньо чинними правом; закріплення в конституції каталогу прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів; визначення прав і свобод людини виключно законом; гарантування їх здійснення - створення ефективних процедурно-юридичних механізмів їх забезпечення (реалізації, охорони, захисту). Регулювання у сфері реалізації прав і свобод людини відбувається в межах загально-дозвільного режиму: "Дозволено все, окрім того, що прямо заборонено законом". Держава гарантує не тільки захист національним судом прав і свобод людини, а й право громадянина звертатися у питаннях захисту своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи чи у відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є країна.

Зв'язаність, обмеження державної влади правом (правами і свободами людини) - правова захищеність індивідуальної і суспільної сфер життя людини від надмірної регламентації з боку держави; від свавілля посадових осіб державних органів; від прийняття рішень "на свій розсуд"; від беззастережного втручання держави в суспільне життя. Права і свободи людини, їх гарантії "визначають зміст і спрямованість діяльності держави" (ч. 2 ст. З Конституції України), а органи державної влади, місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19). Будь-який орган не може визначати власні повноваження чи встановлювати їх для підпорядкованих йому органів та їх посадових осіб. Виключається виведення з-під дії права осіб у зв'язку з їх посадовим чи майновим становищем або надання будь-якій з них необґрунтованих переваг. Установлюється відповідальність за неправомірні дії посадових осіб, перевищення ними влади, зловживання службовим становищем. Здійснення державної влади відбувається в межах спеціально-дозвільного режиму: "Дозволено тільки те, що прямо передбачено законом".

Взаємна відповідальність держави й особи - держава відповідає за всі види безпеки особи, що виражається в гарантіях: правової захищеності конституційно закріплених прав і свобод особи та постійного їх розширення; неперевищення меж повноважень, чіткого додержання законів (не притягати до відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення; не притягати до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом, та ін.); відшкодування своїм коштом і за рахунок органів місцевого самоврядування морального і матеріального збитку, заподіяного незаконними рішеннями, дією/бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та ін.

Відповідальність особи перед державою виявляється в дотриманні заборон (не створювати організаційні структури політичних партій в органах виконавчої і судової влади та ін.); використанні наданих прав у певних межах, установлених законами; виконанні обов'язків (дотримуватися норм конституції і чинних законів, платити законно встановлені податки, зберігати природу і навколишнє природне середовище та ін.). Здатність до критичного самопізнання, самозвіту, порядку, дисципліни, громадянськості є психологічними і соціальними ознаками відповідальної особи.

Під час розвитку теорія правової держава набула певних рис і положень, які слід розглядати як її загальновизнані характеристики (ознаки).

Так, говорячи про аспекти буття правової держави, аспекти, які забезпечують її існування у системі суспільних відносин, досить часто виділяють її економічну, соціальну, правову та моральну основи.

Економічною основою правової держави зазвичай розуміють систему виробничих відносин, котрі базуються на плюралізмі форм власності, кожна з яких є рівноправною, порівняно з іншими формами, й однаковою мірою захищеною державою і правом.

Соціальну основу правової держави вбачають у розвиненому громадянському суспільстві та середньому класі з притаманними йому цінностями й інтересами.

Моральна основа правової держави для прихильників цієї теорії полягає у визнанні загальнолюдських цінностей, гуманізму, справедливості, рівності і свободи особистості, її честі та гідності.

Правовою основою держави є те, що право має відповідати принципам гуманізму та справедливості, має закріплювати невід'ємні права кожної людини (не лише декларувати їх, а й передбачати конкретні механізми їх реалізації та забезпечення). Понад те, в межах теорії правової держави визнається пріоритет права над державою.

Зазначені основи правової держави можна розглядати як умову її існування. Поряд з цими умовами існування правової держави слід вести мову про додаткові умови її становлення та функціонування. До них належать:

• розмежування партійних і державних функцій, державних і приватних інтересів окремих посадовців державних органів та органів місцевого самоврядування;

• наявність ефективного механізму запобігання виникненню свавілля та зловживання з боку держави;

• ліквідація правового нігілізму, тобто негативного ставлення до права, його ролі у суспільстві тощо;

• високий рівень юридичної техніки у правотворенні та правореалізації;

• високий рівень політичної та правової культури населення; тощо. На підставі сказаного стають зрозумілими й основні ознаки, якими наділяють правову державу. До них в юридичній літературі відносять:

• принцип верховенства права в усіх сферах суспільного життя;

• наявність реального механізму реалізації прав і свобод особистості, забезпечення її вільного розвитку;

• взаємну відповідальність держави та особистості;

• самообмеження держави правом;

• політичний та ідеологічний плюралізм, суть якого полягає у свободі думки, вільному функціонуванні різних партій, організацій, об'єднань тощо;

• високий рівень законності та правопорядку в суспільстві; та ін.

До цього слід додати ознаки правової держави, які випливають із попередніх:

наявність конституційних та інших законодавчих гарантій основних прав людини;

наявність реально діючих систем державної влади та місцевого самоврядування, створених на основі демократичних процедур;

• дотримання у правовідносинах між державою та особистістю дозвільних принципів, насамперед таких:

а) все, що не заборонено індивіду законом, йому дозволено;

б) все, що не дозволено законом владі, їй заборонено;

• взаємоповага і взаємовідповідальність держави і особистості;

• розподіл влади;

• особливе місце в державному і суспільному житті суду як засобу забезпечення прав і свобод особи, захисту її від державного свавілля;

• неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів всіма членами суспільства, в тому числі державними службовцями; тощо.

Слід зауважити, що ідея правової держави фактично передбачає не стільки підкорення державної влади певним конституційним нормам, скільки обмеження її всемогутності в інтересах гарантування прав окремого індивіда перед лицем держави, а тому її максимою є положення, згідно з яким "свобода кожного індивіда узгоджується зі свободою всіх на підставі загального закону".

Таким чином, правова держава - це держава, яка підкорюється праву й у якій панує право.

Отже, якщо порівняти правову державу з будь-якою іншою, то можна побачити певні збіжні риси, а також визначити відмінності. До спільного слід віднести наявність:

державної влади як засобу здійснення внутрішньої та зовнішньої політики. Причому ця влада, як правило, має публічний характер;

населення та території, на яку поширюється дія державної влади;

спеціального державного механізму, тобто апарату держави;

специфічних інститутів і функцій - армії, тюрми, податків тощо.

Різниця між ними полягає насамперед у тому, що правова держава характеризується всевладдям населення, яке мешкає на її території, що вона пов'язана правом, тим, що кожна особа, незалежно від юридичних підстав перебування на території держави, захищена від свавілля з боку держави та може реалізувати весь комплекс прав і свобод, носієм якого вона є як людина.

Якщо переважна більшість державознавчих теорій акцентує увагу на обов'язках особи як члена суспільної організації, як громадянина чи підданого держави, то теорія правової держави наголошує на захисті прав і свобод особи та обмеженні впливу держави на особу та громадянське суспільство.

Принципи правової держави.

Правова держава відрізняється від звичайної держави наступними характерними рисами-принципами:
1) верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави;
2) розподіл влади, яка належить народу, на законодавчу, виконавчу і судову;
3) верховенство громадянського суспільства і його представника — Парламенту над державою і її апаратом;
4) юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення;
5) взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;
6) громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом;
7) демократичний плюралізм і гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п.
Багато з цих принципів закріплено в Конституції України 1996 року, зокрема в розділі І. В ст.3 говориться, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
В ст.6 вказується, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. В ст.8 закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.
В ст. 1 Конституції закріплено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Але потрібно підкреслити, що для реалізації ідеї побудови правової держави необхідно багато часу. В багатьох країнах Заходу ця ідея проголошена вже давно, але ще жодна держава її не побудувала. Ідею правової держави потрібно розглядати як ідеал, як соціальну мету демократичного суспільства, оскільки реалізація принципів правової держави дає можливість розвивати демократію, забезпечити законність і правопорядок, права і свободи людини, забезпечити вільний розвиток кожної людини, як умови вільного розвитку всіх.

Дієвість принципу конституційності (верховенства Конституції) Виражається у визнанні найвищої юридичної сили Конституції щодо законодавчих та інших правових актів; конституційний контроль, здійснюваний Конституційним Судом за відповідністю Конституції законів та інших актів законодавчої і виконавчої влади. Гарантується пряма дія норм Конституції і закріплених у них невідчужуваних прав людини. Передбачається неможливість зміни Конституції України, якщо зміни стосуються скасування чи обмеження прав і свобод людини (ст. 157 Конституції України). Законопроект про внесення змін до Конституції України може розглядатися Верховною Радою України за умови надання висновку Конституційним Судом України щодо відповідності його ст. 157, тобто в законопроекті не повинно бути положень, які загрожували б скасуванню чи обмеженню прав і свобод людини. Крім того, є чимало конституційно визначених юридичних процедур, спрямованих на забезпечення верховенства Конституції. Так, у разі порушення встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності законів та інших актів, останні не можуть вважатися конституційними. Недотримання форми актів, встановлених Конституцією (закон, указ, постанова тощо), місця Конституції в ієрархії актів, спричиняє визнання нормативно-правового акта неконституційним.

Дотримання принципу юридичної визначеності. Означає чітке закріплення норм права у відповідних юридичних джерелах, установлених чинною Конституцією або Законом про нормативні акти, зрозумілість їх підстав, цілей, змісту і безконфліктне співвідношення між джерелами права. Це дає можливість громадянину в розумних межах і за певних обставин передбачати юридичні наслідки своїх дій. Допомогти громадянам у цьому питанні покликані суди, які здатні враховувати обставини, суспільно-політичні відносини, що змінюються, та "динамічно" тлумачити Конституцію і закони, орієнтуючись на вироблені в певній правовій системі уявлення про правові цінності, загальні принципи права, користуючись тими інтерпретаційними методами і засобами, що відображають професійний досвід однакового застосування Конституції і законів за одночасного використання "здорового глузду" (розуміння і тлумачення норм права відповідно до конкретних реальних обставин). З цим принципом тісно пов'язаний принцип правової безпеки і захисту довіри громадянина до надійності свого правового становища, тобто віра в те, що його правове становище з часом не погіршиться.

Дієвість принципу поділу державної влади і принципу правомочності (уповноваженості) державного апарату. Досягається завдяки здійсненню конституційно визначеного поділу владних повноважень (компетенції) між законодавчими, виконавчими і судовими органами, порядку їх формування і термінів функціонування, конституційного механізму "стримувань і противаг"; недопущення ототожнення державного апарату з державою, присвоєння ним державних функцій, діяльності його в межах визначених повноважень. Тільки за дотримання цих вимог виключається узурпація всієї (чи значної частини) влади в руках одного органу або особи.

Всебічна реалізація принципу справедливого суду. Має вирішальне значення у забезпеченні принципу верховенства права і правової держави; полягає у здійсненні правосуддя як форми захисту права судовою владою, розгляді і вирішенні цивільних, кримінальних, адміністративних справ, а також економічних спорів з метою охорони прав і законних інтересів громадян, організацій, суспільства і держави. Правосуддя має здійснюватися при дотриманні таких вимог: а) доступність судового захисту; б) проведення судового захисту і винесення рішення на основі закону; в) обов'язковість виконання ухвалених рішень; г) можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набуло законної сили; г) неоскаржуваність остаточного судового рішення, яке набуло законної сили. Суд уособлює справедливість, і його діяльність не може бути поза мораллю, непрозорою. Незалежність і неупередженість суддів є запорукою зміцнення гарантій захисту прав і свобод людини. Поза слушним судом право зайве, а правова держава (за змістом і призначенням) нереальна

Додержання принципу законності і забезпечення правового порядку. Означає, що встановлення (санкціонування) та реалізація норм права відбуваються відповідно до правила, за яким закон має вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів; підзаконні акти відповідають закону. Закони приймаються, змінюються і скасовуються законним (легальним) шляхом. При цьому закони є правом, що стоїть над державою: законам підкоряються не тільки громадяни та їх об'єднання, а й усі державні органи й організації, посадові особи. А забезпечення правового порядку є не просте формальне дотримання порядку, передбаченого законами та іншими нормативними актами, а всебічний контроль суспільства над діяльністю державної влади за допомогою відповідних правових механізмів. Гарантії, захист, забезпечення, здійснювані державою, не повинні ставити людину в залежність від держави, а бути взаємовигідними - як для держави, так і для людини.

Верховенство права і правова держава гарантують ефективність дії правової системи і поглиблення взаємодії національного суспільства зі світовим співтовариством.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: