Принцип верховенства права.

Верхове́нство пра́ва — це фундаментальний правовий принцип і правова доктрина, яка передбачає, що жодна людина не є вище закону, що ніхто не може бути покараним державою, крім як за порушення закону, і що ніхто не може бути засудженим за порушення закону іншим чином, ніж у порядку, встановленому законом. Верховенство права різко контрастує з ідеєю, що правитель, законодавець може бути вище закону, що було особливістю римського права, радянського права, нацистського права, та деяких інших правових систем.

Український вчений О. М. Костенко, виходячи з принципу соціального натуралізму, розглядає принцип «верховенства права» як принцип «верховенства законів природного права», заперечуючи таким чином позитивістський підхід, згідно з яким визнається верховенство законів, сформульованих відповідно до волі і свідомості людей. Роль волі і свідомості має зводитися лише до відкриття і законодавчого закріплення законів природного права.

Самостійного значення принцип верховенства права набуває, коли ми розрізняємо закон і право; поза лоном доктрини природного права цей принцип існувати не може (А. С. Довгерт)^[2]. Розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі, обмежувати свободу та рівність осіб^[3]. Коротко співвідношення понять «право» та «закон» можна виразити через співвідношення відповідно змісту й форми.

Термін використовується з 17 століття, хоча сама концепція значно старіша. Наприклад, грецький філософ Арістотельсказав: «Закон повинен правити».^[4]

В Україні принцип верховенства права закріплений у ч. 1 ст. 8 Конституції.

Верховенство права і законність.

Виконанню принципових завдань, поставлених Конституцією України щодо реформування суспільно-політичного устрою україн­ської державності на демократичних засадах, сприятиме рішуче оновлення характеру та змісту відносин з приводу організації та реалізації державної влади на засадах верховенства права, що дає змогу здійсни­ти конкретні кроки в напрямку становлення і повноцінного функціо­нування інституцій громадянського суспільства, реального забезпечен­ня та захисту прав і свобод людини і громадянина.

В теоретичному відношенні принцип верховенства права можна розглядати у двох аспектах.

По-перше, в широкому розумінні як принцип правової організації державної влади у суспільстві в цілому, тобто «верховенства права над державою», коли він практично ототожнюється із засадами право­вої державності. Подібним чином цей принцип розглядається у право­вих системах, які користуються англомовною конструкцією верховен­ства чи пануванням права (ruleoflaw) подібно до континентальної моделі правової держави. Наприклад, проблема «американського до­свіду» підтримання верховенства права включає вирішення широко­го кола питань: конституціоналізму, федералізму, поділу влади, грома­дянських прав, судового захисту, судової системи, кримінального су­дочинства, адміністративного права тощо.

По-друге, у вузькому контексті співвідношення права і закону в ре­гулюванні суспільних відносин у сенсі «верховенства права над законом». Саме на такий підхід орієнтує ст. 8 Конституції України, яка закріплює визнання і дію принципу верховенства права, роз'ясняючи відповідно до цього його зміст як: 1) найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймають­ся на основі Конституції України і повинні відповідати їй; 2) пряму дію норм Конституції України, яка передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Отже, безпосередньою підставою для адекватного розуміння зміс­ту принципу верховенства права є усвідомлення відмінностей між усталеним для вітчизняного правознавства принципом законності і власне принципом верховенства права.

Конституційні складові розуміння законності як принципу держав­ного керівництва суспільством сформульовано в ч. 2 ст. 19 Конститу­ції України: органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно законність є вимогою неухильного додержання, точного і однакового виконання і правильного застосування органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадови­ми особами законів і підзаконних нормативно-правових актів.

Відтак, принцип законності реалізується у відносинах між держав­ними органами та громадянами з приводу здійснення державної влади. Тому суб'єктами додержання законності є передусім органи держав­ної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, адже не можна вважати рівноцінними для суспільства правопорушення з боку осіб, наділених державно-владними повноваженнями, і пере­січних громадян. Саме на такій позиції стоїть законодавство, яке вста­новлює відповідальність за проступки та злочини, вчинені посадовими особами державних органів. До того ж порушення норм права за ме­жами державно-владних відносин, наприклад, невиконання умов шлюбного контракту, укладеного між подружжям, навряд чи необхід­но вважати порушенням законності.

Зміст принципу законності можна розглянути й через систему більш конкретних вимог: вищу юридичну силу закону в системі нормативно-правових актів, обов'язковість законів та інших нормативно-правових актів для всіх, на кого вони поширюються, од­наковість вимог закону до усіх учасників суспільних відносин, додер­жання закону в діяльності органів державної влади і посадових осіб, неприпустимість протиставлення законності та доцільності в ді­яльності державних органів, невідворотність покарання за вчинення правопорушення.

Наразі верховенство права передбачає необхідність виходу за межі принципу законності, інакше питання про «верховенство права» по­збавляється будь-якого самостійного сенсу. Безперечно, у правовій державі суспільні відносини функціонують в умовах презумпції за­конності, що, проте, у складних правових ситуаціях не виключає необ­хідності розширення її тлумачення до верховенства права шляхом урахування ще й інших, «надпозитивних» правових чинників. Тому принцип верховенства права не підміняє та не скасовує принцип за­конності, а тільки поглиблює його від вимог суто формального додер­жання норм у напрямку пошуку власне правового («органічного», «ідеального») змісту права. Адже навіть з моменту свого виникнення принцип верховенства права тлумачився у широкому контексті як бо­жественний чи природний закон, призначення якого вбачалося в об­меженні світської влади.

Пошук такого змісту права має відбуватися на шляху поєднання цінностних критеріїв і формально-регулятивних ознак права, що є завданням як законотворчих, так і правозастосовних державних органів, передусім судів. Зокрема, як орієнтири правового змісту закону пропо­нуються «справедливість», «правовий ідеал», «правова природа речей», «дух закону» «загальна воля народу». До цього можна додати ще й пев­ні соціологічні критерії щодо необхідності врахування особливостей конкретної ситуації, використання найоптимальніших юридичних засо­бів і способів розв'язання правового конфлікту. Натомість утвердження прав людини як стратегічного орієнтиру розвитку національної правової системи, надання їм найвищого конституційного авторитету, євроінте-граційні прагнення України створюють необхідні передумови для ви­сновку про пріоритетність антропологічної складової змісту права, ви­знання принципової однорідності таких феноменів, як права людини і право, коли вони розуміються як явища однієї сутності.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: