Розділ 11 Міжнародне карне право

Протягом століть міжнародне право обме­жувалося регулюванням відносин між держа­вами і не займалось індивідами. Відповідно, на індивідів не покладались жодні міжнарод­ні зобов'язання. Основним винятком було ви­знання піратства як злочину за міжнародним правом. Міжнародний характер цього злочи­ну походив від волі міжнародного співтовари­ства. Однак іншим важливим моментом був той, що, оскільки не існувало міжнародного карного трибуналу, міжнародне співтоварист­во було вимушене дозволити внутрішньодер­жавним судам розглядати справи піратства. Після створення Нюрнберзького трибуналу розвиток міжнародного карного ' права пішов двома шляхами. По-перше, розвивалось понят­тя злочину за міжнародним правом, яке сто­сувалось такої поведінки злочинця, яка могла б і мала бути предметом розгляду міжнародного права. По-друге, створюва­лись час від часу міжнародні трибунали, однак в інтервалах

¹ Ми використовуємо термін «карне право», а не звичний у радянській науці термін «кримінальне право» (калька з англійського сгітіпаї Іате), оскільки вважаємо, що термін «карне право» точніше передає поняття, яке ним позначається. «Новий тлумачний словник української мови» (К.: Аконіт, 1998) тлумачить термін «кримінальний» як «карний», «такий, у якому описуються карні злочини та їх розслідування». Виходячи із тлумачення терміна «кримінал» як «карний злочин», термін «кримінальне право» слід тлумачити як «злочинне право», що не відповідає значенню аналізованого поняття. Зауважимо, що новоутворений орган міжнародної кримінальної юрисдикції ІгЛегпаііопаі Сгітіпаї СоигЬ українською мовою переклали як Міжнародний карний суд, що свідчить про переосмислення використання терміна «кримінальне право». Разом з тим у назвах відповідних національних законодавчих актів та міжнародних конвенцій, які ратифіковані Україною, ми використовуємо термін «кримінальний», як-от «Кримінальний кодекс» тощо до офіційного внесення термінологічних змін у цих назвах.

між ними справи продовжували розглядатись державними судовими органами '. Розвиток міжнародного карного права, як правило, йшов таким шляхом: приймався міжнародно-пра­вовий акт, в якому давалось визначення певного виду злочи­ну, наприклад геноциду; передбачалось покарання за нього, яке покладалось на внутрішньодержавні трибунали. У цій ево­люції міжнародного карного права Ф. Хассан виділяє три види міжнародних договорів, які передбачали карну відповідаль­ність: 1) за урядові дії; 2) за акти тероризму проти цивільних; 3) за злочини, аналогічні тим, що передбачені внутрішнім карним правом і які набули транснаціонального характеру ². Боротьба зі злочинністю розвивається на основі двосторонньо­го співробітництва держав, на регіональному рівні та на основі багатосторонніх угод. Так, у 1971 р. чотирнадцять держав -членів Організації американських держав підписали у Вашинг­тоні Конвенцію про попередження актів тероризму та пока­рання за їх вчинення.

На Європейському континенті по лінії Ради Європи були прийняті такі конвенції: «Про видачу правопорушників» (1957 р.) та Додаткові протоколи 1975 р. і 1978 р. до неї, «Про взаємну допомогу у кримінальних справах» (1959 р.) та Додатковий про­токол 1978 р до цієї Конвенції, «Про визнання вироків у кримі­нальних справах»; «Про передачу провадження у кримінальних справах» (1972 р.), «Про передачу засуджених осіб» (1983 р.). Всі ці конвенції були ратифіковані Україною ³. 15 грудня 1999 р. було прийнято закони України про внесення зміни до статті 1 вказних вище законів України про ратифікацію Європейських конвенцій 1959 р. ⁴ і 1957 р. ⁵ та до Закону України про при-

¹ Назап Р. ТКе ТЬеогеіісаі Вазіз оі Рипізптепі; іп Іпіегпаііопаі Сгітіпаї
Ьачг /І Сазе "^Уезіегп Кезегуе Лоигпаі оі Іпі. Ь.- 1983.- V. 15.- Р. 42.

² И.- С. 43-45.

³ Див.: Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про
взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік та Додаткового протоколу
1978 року до Конвенції» // ВВР.- 1998.- № 23.- Ст. 130; Закон України
«Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957
рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978
року до Конвенції» // ВВР.- 1998.- № 23.- Ст. 129; Закон України «Про
приєднання України до Європейської конвенції про передачу провадження у
кримінальних справах, 1972 рік» // ВВР.- 1995.- № 31.- Ст. 250.

⁴ Закон України «Про внесення зміни до статті 1 Закону України «Про
ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних
справах, 1959 рік та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції» //
Урядовий кур'єр.— 29 груд. 1999.— № 245.- Орієнтир.— С. 5.

⁵ Закон України «Про внесення зміни до статті 1 Закону України «Про
ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік,
додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року
до Конвенції» // Там само.

єднання України до згаданої Європейської конвенції 1972 р.¹. Ці зміни стосуються органів, на які покладаються повноваження за цими конвенціями. А саме, повноваження щодо доручень, запитів та клопотань судів покладаються на Міністерство юс­тиції України, а щодо доручень органів досудового слідства -на Генеральну прокуратуру України. Крім того, у рамках Ради Європи були також прийняті конвенції «Про правопорушення щодо культурних цінностей» (1985 р.), «Про відмивання, вияв­лення, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом» (1990 р.)², тощо. Важливим стало приєднання Украї­ни до Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (надалі - Європейська конвенція про катуван­ня) 1987 р. Закон України про приєднання до цієї Конвенції було прийнято 24 січня 1997 р., а 5 травня 1997 р. ратифіка­ційні грамоти були передані Генеральному секретареві Ради Європи. 26 січня 1998 р. Україна також підписала Протокол № 1 та Протокол № 2 до Європейської конвенції про катуван­ня. Співробітництво у галузі карного права розвивається і в рамках СНД. У 1993 р. в Мінську держави СНД (крім Азер­байджану) підписали Конвенцію про правову допомогу з цивіль­них, сімейних та кримінальних справ.

Проте оскільки деякі злочини торкаються інтересів всього світового співтовариства, обмежитись двосторонніми чи регіо­нальними угодами недостатньо. Ми вже згадували про найдав­ніший міжнародний злочин - морське піратство, який не втра­тив своєї «актуальності» і сьогодні: в Конвенції ООН з мор­ського права 1982 р. також містяться положення про боротьбу

з ним.

Ще на Віденському конгресі в 1815 р. було прийнято пер­ший акт про скасування торгівлі неграми-рабами, і в розвиток цього акта в 1841 р. п'ять держав підписали договір, який забороняв перевозити в Америку негрів-рабів. В документах, прийнятих на Берлінській конференції у 1885 р. та на Брюс­сельській конференції 1890 р. про боротьбу з работоргівлею, остання розглядається як злочин. Чіткіше це було закріплено в Конвенції про рабство, підписаній у 1926 р. під егідою Ліги Націй, та в Протоколі 1953 р., який вніс зміни до цієї Конвен­ції. УРСР ратифікувала цю Конвенцію зі змінами, внесеними

¹ Закон України «Про внесення зміни до Закону України "Про приєднання
України до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних
справах"», 1972 р. // Там само.

² Закон України про приєднання від 15 вересня 1995 р., підписано З—
31 травня 1997 р., 26 січня 1998 р. передані ратифікаційні грамоти Генераль­
ному секретареві Ради Європи, дата набуття чинності в Україні - 1 травня
1998 р.

РОЗДІЛ 11

міжнародне і І *5 карне право | ОО_

Протоколом 1953 р. Поза законом було поставлено не тільки работоргівлю, а й саме рабство. Ця проблема знову стала пред­метом розгляду в Спеціальному комітеті з питань рабства, ство­реному ЕКОСОР. У 1956 р. була скликана Женевська конфе­ренція про боротьбу з рабством, на якій було прийнято Додат­кову конвенцію про скасування рабства, работоргівлі та інсти­тутів і звичаїв, подібних до рабства. УРСР ратифікувала цю Конвенцію 31 жовтня 1958 р.

Вже в рамках Ліги Націй держави вели боротьбу з торгівлею жінками та дітьми. У 1949 р. було прийнято Конвенцію ООН про боротьбу з торгівлею людьми та з експлуатацією прости­туції третіми особами, яка була підписана УРСР 15 листопада 1954 р. і набула чинності для УРСР 15 лютого 1955 р.

В рамках ООН продовжилось співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю. Важливим етапом стало прийняття Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього 1948 р., яка була ратифікована УРСР у 1954 р. В цьо­му ж ряду перебуває і Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., ратифікована УРСР 21 січня 1969 р. Боротьба в рамках ООН розгорнулась також проти політики апартеїду і привела до прийняття в 1973 р. Конвен­ції про запобігання злочинові апартеїду та покарання за ньо­го. У 1984 р. було прийнято Конвенцію проти катувань та ін­ших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гід­ність, видів поводження та покарання. Ці Конвеції також були ратифіковані УРСР, і про них йтиметься нижче.

Міжнародна практика останніх десятиліть свідчить про по­яву значної кількості нових злочинів, які зачіпають інтереси осіб у найрізноманітніших сферах. Так, у 1973 р. в Нью-Йорку була відкрита для підписання Конвенція про попередження та пока­рання за злочини проти осіб, що користуються міжнародним захистом, включаючи дипломатичних агентів. У 1979 р. ГА ООН прийняла Конвенцію про боротьбу з захопленням заручників. У 1980 р. у Відні відкрита для підписання Конвенція про фізич­ний захист ядерного матеріалу, а 1988 р. на конференції в Римі були прийняті Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, і Прото­кол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розміщених на континенталь­ному шельфі. У 1989 р. ГА ООН прийняла Конвенцію про боро­тьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням та навчан­ням найманців. Прийнято низку багатосторонніх конвенцій, що мають на меті гарантувати безпеку цивільної авіації. Разом з тим триває боротьба з тими видами злочинів, які не відрізняють­ся новизною. До них, в першу чергу, відноситься боротьба з обі­гом наркотиків, з міжнародним тероризмом тощо.

Іншим напрямком розвитку міжнародного карного права є створення міжнародних карних трибуналів, починаючи від Нюрнберзького трибуналу 1945 р. до Міжнародного карного суДУ> Статут якого був прийнятий у липні 1998 р. в Римі.

Надзвичайно актуальною проблемою нині є обов'язок покарання за грубі порушення прав людини попереднім режимом і відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої цими порушеннями, згідно з міжнародним правом ¹. Висловлюються аргументи за та проти існуван­ня в міжнародному праві обов'язку держав по­карати за серйозні порушення прав людини по­переднім режимом. Серед джерел, які підтвер­джують існування цього обов'язку, зазначають­ся положення міжнародних договорів, практика контрольних та правозахисних органів, прак­тика держав, тобто джерела як договірного, так і звичаєвого міжнародного права. Як відомо, звичаєве міжнародне право виникає з практи­ки держав, якій слідують з почуття правового обов'язку, що становить об'єктивний аспект, а також із суб'єктивного аспекту — оріпіо іигіз, який підтверджує, що держави діють так, бо переконані, що зобов'язані це робити.

Для більшості правників існування обов'я­зку притягнення до кримінальної відповідаль­ності за грубі порушення прав людини попереднім режимом не викликає сумніву ². Як стверджує професор М. Ш. Бассіу-ні, злочини проти людства, геноцид, військові злочини та ка­тування є міжнародними злочинами, що досягли рівня ]из со£епв. Внаслідок цього виникає обов'язок покарати або вида­ти злочинця, скасувати терміни давності, позбавити імунітету винних вищих посадових осіб аж до глав держав. За міжнарод­ним правом ці зобов'язання вважаються зобов'язаннями ег£а

¹ Див.: Антонович М. Обов'язок покарання за серйозні порушення прав людини попереднім режимом згідно з міжнародним правом // Наук, записки НаУКМА.- 1999.- Т. 8.- С. 62-64.

²Див.: ОгепШскег В. Р. 8еШіп£ Ассоипіз: ТЬе Оиіу їо Ргозесиіе Нитап Ш§п*8 Уіоіаіїопз оі а Ргіог Несіте // Уаіе Ь. «І.- 1991.- V. 100.- Р. 2552; Кокі-Аггіага N. Зіаіе КезропзіЬііНу £о Іпуезїїеаїе апсі Ргозесиїе Сгауе Нитап Ш&ПІ.5 Уіоіаііопз іп Іпіегпаиопаі Ьалу // СаПіогпіа Ь. Кеу.- 1990.- V. 78.-Р. 449; Кокоіі ^. N0 Ітрипіїу іог Нитап Кіепїз Уіоіаїіопз іп іпе Атегісаз // Нит. ІМз Ь. 3.- 1993.- V. 14.- Р. 153.

міжнародне і карне право |

отпез, наслідком чого є неприпустимість безкарності за такі злочини '.

Інша група правників обережніша у виборі термінології і говорить не про обов'язок притягнення до кримінальної від. повідальності за порушення прав людини, а про появу в між­народному праві обов'язку держав відреагувати на масові та систематичні порушення основних прав ².

З іншого боку, група вчених-правників досить скептично ставиться до існування в міжнародному праві норми, що вста­новлює обов'язок нового уряду притягти до карної відповідаль­ності за попередні порушення прав людини. Як стверджує професор М. Счарф, за винятком низки резолюцій Генераль­ної Асамблеї ООН, практика держав ще не підтверджує існу­вання у міжнародному звичаєвому праві обов'язку утримува­тись від амністування за такі злочини ³. Однак практика дер­жав, котра підтверджує існування обов'язку розслідувати та покарати за грубі порушення прав людини попереднім режи­мом, хоч і обмежена, все ж існує. Ба навіть ті держави, де уряди прийняли закони про амністію, не заперечили існу­вання такого обов'язку, а швидше намагались виправдати свої дії обставинами, що склалися. Звичайно, можуть існува­ти різні проблеми та способи їх вирішення, однак сам факт існування у міжнародному праві обов'язку покарати винних у порушенні прав людини попереднім режимом є надзвичай­но важливим для молодих демократій, котрі намагаються вста­новити справедливість. Міжнародне співтовариство шляхом зовнішнього політичного тиску може сприяти виконанню цьо­го обов'язку. Так, якби умовою вступу до Ради Європи пост­комуністичних держав, зокрема України, було виконання ними обов'язку покарання за грубі порушення прав людини попереднім режимом, вони зробили б куди більше у цьому сенсі.

Серед джерел, які підтверджують появу обов'язку держа­ви розслідувати, притягти до кримінальної відповідальності за порушення прав людини попереднім режимом та забезпечи­ти відшкодування збитків згідно із звичаєвим міжнародним правом, можна зазначити положення договорів, дипломатич­ну практику, звичаєве право, що пов'язане зі злочинами про­ти людства, практику трибуналів тощо.

¹ Ваззіоипі М. СН. 8еагсЬіп£ іог Реасе апсі Аспіеуіпе.їизїїсе: Тпе Меесі іог
АссоипїаЬііНу // Ьа^ аші Сопіетрогагу РгоЬіетз.- 1996.- V. 59.- Р. 17.

² Див.: Мепйег ^. Е. АссоиігіаЬііНу іот Раз* АЬизез // Нитап Кі£№
С}иаг*ег1у.- 1997.- V. 19.- Р. 259.

³ Зскагі М. Тпе Ье«ег оі іпе Ьачг: Тпе Зсоре оі іЬе Іпі;егпа*іопа1 Ье£а1
ОЬ1І£а*іоп (;о Ргозеси^е Нитап КіеШз Сгітез // Ьаш апсі Соп1,етрогагу
РгоЬіетз.- 1996.- V. 59.- Р. 59.

РОЗДІЛ 1 1

Низка міжнародних договорів включає твердження про обов'язок покарання за грубі порушення прав людини. З одно­го боку, такі універсальні та регіональні договори загального характеру, як МПГПІІ, Міжамериканська конвенція про пра­ва людини, Європейська конвенція, хоч експліцитно і не ви­магають покарати за порушення прав людини, містять норми щодо поваги та забезпечення включених у них прав. Розбіж­ності існують щодо можливої інтерпретації обов'язку забезпе­чити права людини.

З іншого боку, Конвенція ООН про геноцид, Конвенція проти катувань та інші конвенції передбачають обов'язок по­карати осіб, винних у вчиненні відповідних злочинів, незалеж­но від того, є вони державними службовцями чи приватними особами.

Існування обов'язку покарати за порушення прав людини підтверджується також рішеннями Комітету ООН з прав лю­дини, Міжамериканського суду з прав людини, Європейського суду з прав людини. Так, у справі МиіеЬа V. 2аіге Комітет з прав людини закликав Заїр як державу, що є стороною Між­народного пакту про громадянські та політичні права, «забез­печити фактичне відшкодування збитків жертві», включно з компенсацією за фізичні та розумові ушкодження і страждан­ня, що були спричинені нелюдським поводженням, провести розслідування обставин катувань, покарати винних у катуванні, а також вжити заходів для того, щоб подібні порушення не трапились у майбутньому '.

У справі Міжамериканського суду з прав людини Уеіаздиег Коо!гІ£ие2 Сазе обов'язок держави забезпечити дотримання прав людини було витлумачено як такий, що передбачає попере­дження, розслідування, притягнення до відповідальності та покарання за порушення прав людини ².

Важливим джерелом, котре свідчить про існування обов'яз­ку покарання за порушення прав людини попереднім режимом згідно з міжнародним правом, є практика держав. Як приклад Держави, яка виконала цей міжнародний обов'язок, можна на­вести Грецію. У жовтні 1974 р. уряд Греції видав декрет, згідно з яким злочини диктаторського режиму не могли підлягати амністії, винні у цих злочинах мали бути засуджені, а колишні високі посадові особи втрачали свої пенсії. У січні 1975 року грецький парламент вирішив, що злочини хунти, починаючи з 1967 року, не підлягатимуть жодним термінам давності³.

V. 2аіге, Сотт. N0. 124/1982, 39 II.N. С.А.О.К. 8ирр. N0. 40 Аппех XIII, ЦШ. Бос. А/39/40 (1984).

²Уе^ие2 Косігіеиех Сазе, Іпїег-Ат. Є*. Н.К. (зег.С) N0. 4, рага. 174 (1988).

³ Нєгіг ^., есі. Ггот ВісіаїогзЬір 1ю Оетосгасу: Соріп^ шііЬ іЬе Ье^асіез °ї АиіЬогііагіапізт апсі Тоіаіііагіапізт.- 1982.- Р. 258-265.

міжнародне л / ~]

карне право | О/ ___________

Іншим прикладом виконання обов'язку покарання за по­рушення прав людини попереднім режимом є прийняття за­конів про нелегальність колишніх правлячих комуністичних партій у державах Центральної та Східної Європи або видан­ня декретів, що забороняють комуністичні організації як такі, що несуть відповідальність за злочини проти власних народів. Так, у 1993 році в Чеській республіці було прийнято Закон про нелегальність комуністичного режиму та опір йому, який оголосив режим, базований на комуністичній ідеології, що ке­рував державою від лютого 1948 року до листопада 1989 року, кримінальним та незаконним '. Аналогічно тому, як оголошен­ня поза законом націонал-соціалістичної німецької робітни­чої партії та пропаганди нацистської ідеології неодноразово використовувалось для заборони подібних партій у майбут­ньому, закон про нелегітимність комуністичної партії може послужити правовою підставою її ліквідації в майбутньому.

Поширеною формою подолання наслідків минулого стало прийняття законів про люстрацію в центральних та східно­європейських державах, згідно з якими вищі партійні служ­бовці, працівники служб національної безпеки, агенти, спів­робітники та інформатори секретних служб не можуть посіда­ти керівні посади в державній адміністрації, армії, обиратись до парламенту.

Отже, міжнародні договори, рішення правозахисних та судових міжнародних органів, практика держав підтверджу­ють існування в міжнародному праві обов'язку держав пока­рати за грубі порушення прав людини попереднім режимом. Це необхідно для того, щоб історія не повторилась у майбут­ньому, а також для відшкодування хоча б моральної шкоди мільйонам жертв диктаторських режимів.

¹ СЬесЬ КериЬііс: Асі оп 4Ье ШедоШу оі і\іе Соттипізі Ке^іте аші Ке8І8*апсе ію II. Ас* N0. 198/1993 (<Іи1у 9, 1993) // Ктііт. N. ей. Тгапзіііопаі •Іизіісе: Но№ Етег£іп£ Оетосгасіез Кескоп туііЬ Когтег Ке^ітез.— V. 3.~~ ■\УазЬіп£іюп, В. С: ШНегі 8Шез ІпзШ;и1;е оі Реасе Ргезз, 1995.- Р. 367.

________ 168

Розділ 12

Дипломатичне

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: