Дипломатичне та консульське право

175.

Відповідно до ст. 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини держава перебування може в будь-який час і без будь-яких пояснень повідомити акредитуючу державу про те, щ₀ глава представництва чи хтось із членів дипломатичного пер­соналу є регзопа поп §гаі;а (тобто особою, кандидатура якої як дипломатичного представника не приймається урядом цієї дер­жави). Місія припиняється також зі смертю дипломатичного представника. В такому випадку посада глави представництва заміщається старшим за рангом членом дипломатичного пер­соналу як тимчасовим повіреним у справах. Місія припиня­ється з розривом дипломатичних відносин між двома держа­вами, у випадку війни між ними тощо.

Інститут консульства походить з практики середньовічної Італії обирати представника серед іноземних купців, що про­живали у місті, і до недавнього часу функції консулів були виключно комерційними.

Формально консул не входить до складу дипломатичного корпусу і не може без особливих повноважень укладати між­народні договори, однак часто у практиці держав має місце суміщення консульських та дипломатичних функцій.

Згідно зі ст. 5 Віденської конвенції про консульські зноси­ни 1963 р. консульськими функціями є:

а) захист у державі перебування інтересів акредитуючої
держави і її громадян (фізичних і юридичних осіб) у межах,
що допускаються міжнародним правом;

б) сприяння розвитку торговельних, економічних, культур­
них і наукових зв'язків між акредитуючою державою і дер­
жавою перебування, а також сприяння розвитку дружніх від­
носин між ними іншими шляхами відповідно до положень
Конвенції;

в) з'ясування всіма законними шляхами умов і подій в тор­
говельному, економічному, культурному і науковому житті
держави перебування, повідомлення про них уряду акредиту­
ючої держави та надання відомостей зацікавленим особам;

г) видача паспортів і проїзних документів громадянам ак­
редитуючої держави та віз або відповідних документів особам,
які бажають поїхати в акредитуючу державу;

д) надання допомоги і сприяння громадянам (фізичним і
юридичним особам) акредитуючої держави та інші функції.

Консульський апарат у сучасних державах складається з невеликої керівної ланки, що перебуває у відомстві закордон­них справ, та закордонного консульського апарату, до складу якого входять штатні й почесні (позаштатні) консули, консуль­ські відділи дипломатичних представництв. Почесний консул, як правило, призначається іноземною державою з місцевих торгових чи фінансових діячів. Глави консульських установ

поділяються на чотири класи: 1) генеральні консули, які очо­люють відповідне консульство і можуть бути керівниками усіх консулів своєї держави в державі перебування чи в її окремій частині;

2) консули, які можуть очолювати відповідне консульство; 3) віце-консули, які можуть працювати на правах консула, але часто є помічниками вищих за рангом консульських пра­цівників; 4) консульські агенти - аташе, які, як правило, ви­конують допоміжні функції.

Консульським корпусом називається сукупність глав кон­сульських установ, що знаходяться в державі перебування. Отже, в даній державі може бути декілька консульських кор­пусів, тоді як дипломатичний корпус завжди один.

Акредитуюча держава забезпечує главу консульської уста­нови документом, що має форму патента або подібного акта (ст. 11 Віденської конвенції про консульські зносини). Однак направлення патенту урядові держави перебування ще не є підставою для допущення глави консульської установи до ви­конання ним своїх функцій. Для цього необхідний дозвіл з боку держави перебування, що називається екзекватурою. Держава, що відмовляє у видачі екзекватури, не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви такої відмови.

Функції працівників консульської установи припиняють­ся: а) після повідомлення державі перебування акредитуючою державою про те, що їх функції припиняються; б) після ану­лювання екзекватури; в) після повідомлення держави перебу­вання акредитуючій державі про те, що держава перебування перестала вважати їх працівниками консульського персоналу.

Суттю дипломатичних відносин є здійснен­ня урядом акредитуючої держави державних функцій на території держави перебування за ліцензією останньої. Процес надання «повної довіри» має своїм результатом цілу низку при­вілеїв та імунітетів.

Існує дві основні теорії щодо привілеїв та імунітетів дипломатів. Одна з них - так зва­на функціональна теорія, згідно з якою дип­ломати повинні мати свободу, щоб повністю присвятити себе службі своїй державі. Згідно з другою теорією, дипломати не є підданими держави перебування, а тому не є суб'єктами її права. Міжнародне право віддає перевагу першій теорії.

РОЗДІЛ 12

дипломатичне ч ^т^т та консульське право \ / / _

И

По-перше, згідно зі ст. 22 Віденської конвенції 1961 р. і_с. нує недоторканність місій, тобто захист будівель від зовніщ. ніх зазіхань. Навіть не передбачається надзвичайна ситуація, наприклад, ситуація, коли будівлі диппредставництв станов­лять небезпеку навколишньому середовищу через пожежу в них тощо. Щоб передбачити такі ситуації, Велика Британія, наприклад, у 1987 р. прийняла Закон щодо дипломатичних та консульських будівель.

Віденська конвенція 1961 р. також передбачає недоторкан­ність архівів та документів місії завжди і де б вони не знахо­дились (ст. 24), а також офіційного листування.

Згідно зі ст. 29, особа дипломатичного агента недоторкан­на. Він не підлягає арештові чи затриманню. Ця недоторкан­ність відрізняється від імунітету від кримінальної юрисдикції. Ст. 31 (1) Віденської конвенції передбачає, що дипломатич­ний агент має імунітет від кримінальної юрисдикції держави, котра його приймає. Це тривалий час було і нормою звичаєво­го права. Дипломатичний агент, винний у серйозних чи по­стійних порушеннях, може бути оголошений регзопа поп £гаіа. Ст. ЗО передбачає, що приватна резиденція дипломатичного агента є недоторканною та перебуває під захистом, як і будівлі посольства.

Ст. 31 (1) також передбачає імунітет від місцевої цивільної та адміністративної юрисдикції, за винятком випадків, коли 1) позов стосується приватної нерухомості дипломатичного аген­та, що знаходиться на території держави, яка приймає, якщо тільки цією власністю він не володіє від імені акредитуючої держави для цілей місії; 2) позов торкається правонаступництва, якщо дипломатичний агент виступає в ролі виконавця, адмі­ністратора, наступника чи спадкоємця як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави; 3) позов стосується будь-якої професійної чи комерційної діяльності дипломатичного агента в державі перебування, що не входить в його офіційні функції.

Позбавити імунітету може тільки акредитуюча держава. Дипломатичні агенти мають імунітет від юрисдикції місцевих судів, але не звільнені від матеріального права, тобто імуніте­ту може бути позбавлено і тоді може бути застосоване місцеве право.

Члени сім'ї дипломатичного агента, якщо вони не є грома­дянами держави, яка приймає, мають привілеї та імунітет, передбачені ст. 29-36 Віденської конвенції 1961 р. Питання привілеїв та імунітетів адміністративного та технічного персо­налу по-різному вирішується різними державами. Стосовно цієї групи та службового персоналу за статтею 37 (2), якщо вони не є громадянами держави перебування чи не проживають

постійно в цій державі, вони мають привілеї та імунітет, пе­редбачені в ст. 29-35 Віденської конвенції 1961 р., за винят­ком того, що імунітет від цивільної та адміністративної юрис­дикції держави перебування не поширюється на їхні дії, які не належать до їх службових обов'язків.

Консульські службовці мають більш обмежений імунітет від юрисдикції, ніж дипломати. Як у кримінальних, так і в цивільних справах імунітет обмежений статтею 43 (1) Віден­ської конвенції про консульські зносини тільки до дій, вчине­них при виконанні ними своїх консульських функцій.

Як зазначалось вище, у справі Демократичної республіки Конго проти Бельгії ДРК звинуватила Бельгію у порушенні суверенітету іншої держави, що гарантується ст. 2 Статуту ООН, та порушенні дипломатичного імунітету міністра закор­донних справ суверенної держави, що гарантується ст. 41 Ві­денської конвенції 1961 р. *. У своєму рішенні від 14 лютого 2002 р. Міжнародний Суд визнав, що видання Бельгією орде­ру на арешт є порушенням імунітету від кримінальної юрис­дикції та недоторканності міністра закордонних справ Конго згідно з міжнародним правом.

РОЗДІЛ 12

Дипломатичне і у о

г

Розділ 13

Територія

В міжнародному

Праві

Згідно з Конвенцією Монтевідео про права та обов'язки держав 1933 р. ^х територія є необ­хідною ознакою держави і контроль над тери­торією - необхідний елемент державності. Юрисдикція над територією передбачає компе­тенцію держави приймати та втілювати норми стосовно даної території. Суверенітет держа­ви передбачає здатність держави здійснюва­ти виключну юрисдикцію над своєю терито­рією. У той же час можна мати суверенітет, але не мати юрисдикції над територією, наприклад, посольства мають дипломатичну недоторкан­ність, але держава не має юрисдикції над ними.

Існують три режими території в міжнарод­ному праві:

1) державна територія;

2) гез пиіііиз - територія, яка не підлягає
суверенітетові будь-якої держави і ніколи не
належала жодній державі;

3) гез соттшііз - територія з міжнарод­
ним режимом.

Державною є територія, яка перебуває під суверенітетом певної держави, тобто де має місце верховенство влади, повно­та влади, самостійність і формальна незалежність влади від будь-якої іншої організації як у даній країні, так і за її межа­ми ². Таке панування держави над своєю територією назива­ється територіальним верховенством - це повна і виключна влада держави в межах своєї території. Територіальне верхо­венство передбачає здійснення суб'єктом міжнародного права повного постійного суверенітету над всіма його природними багатствами, природними ресурсами і економічною діяльністю.

До складу державної території входять суходіл, води, окрес­лені кордонами даної держави, їх надра, а також повітряний простір над сушею і водами. До державної території прирів­нюються морські, річкові, повітряні і космічні кораблі, що носять прапор чи знак даної держави, підводні кабелі і трубо­проводи, що прокладені у відкритому морі і з'єднують части­ни території даної держави, технічні споруди, зведені на кон­тинентальному шельфі чи в надрах дна відкритого моря, а також штучні національні космічні об'єкти, запущені в кос­мічний простір даною державою.

Сухопутна територія включає перш за все сушу, що пере­буває під суверенітетом даної держави, незалежно від місця розташування її окремих частин. Сухопутна територія держа­ви включає також надра суші та національних територіаль­них вод на технічно доступній глибині. В Кодексі України «Про надра» 1994 р. надра визначаються як частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння (ст. 1) '.

Водна територія держави - це національні води, що знахо­дяться в межах кордонів даної держави, а саме: води внутрі­шніх річок, озер, каналів, внутрішніх морів та історичних за­ток, води морських заток і бухт, води морської смуги, що при­лягає до берега держави і називається територіальним морем чи територіальними водами.

Повітряна територія — весь повітряний простір над сушею і водами держави, включаючи повітряний простір над його територіальними водами.

До складу державної території низки країн (Росії, СІЛА, Канади, Норвегії і Данії) входять всі землі й острови, що зна­ходяться б межах полярного сектора цих держав в Арктиці, та льодові поля, що припаяні до берега.

Принцип недоторканності державної території закріплений у багатьох міжнародних договорах і актах, які зобов'язують всі держави поважати цей принцип і утримуватись від будь-яких Дій, спрямованих прямо чи опосередковано проти територіаль­ної недоторканності і політичної незалежності інших держав.

Декларація ГА ООН про надання незалежності колоніаль­ним країнам і народам від 14 грудня 1960 р. підтвердила прин­цип недоторканності території кожної держави. Гельсінський Підсумковий акт 1975 р. зобов'язує держави «утримуватись від того, щоб перетворювати територію одне одного на об'єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих заходів використання сили».

Сопуєпїїоп оп Кі£П*з апсі Биіїез ої Віаіез 1933 // 165 ШТ8 19. ²Рабінович ТІ. М. Основи теорії держави і права.- К., 1994.- С. 35.

¹ Кодекс України «Про надра» // Голос України.— 31 серп. 1994.— № 164.

С 4-7.

РОЗДІЛ 13

територія в міжнародному праві

Принцип територіальної недоторканності охоронявся крд. мінальним правом в СРСР. Так, ст. 64 КК УРСР кваліфікува­ла діяння, здійснене на шкоду державній незалежності, терп-торіальній недоторканності чи військовій могутності, як дер­жавну зраду.

15 квітня 1994 р. була прийнята Декларація про дотри, мання суверенітету, територіальної цілісності й недоторкан­ності кордонів держав - учасниць СНД, яку підписали 11 дер­жав (крім Вірменії) і в якій заявлено, що держави - учасниці СНД забезпечують виконання у своїх взаємовідносинах прин­ципів суверенітету, територіальної цілісності й непорушності державних кордонів.

Однак слід зазначити певну недосконалість сучасного між­народного права, яке формувалося, головним чином, у роки протистояння двох систем з різною ідеологією. Зокрема, йдеться про два взаємовиключні принципи міжнародного права: недо­торканності кордонів і права на самовизначення. Заручником таких недоречностей став, зокрема, чеченський народ ¹.

У великомасштабному Договорі про дружбу, співробітни­цтво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 р. ² в ст. 2 зазначено, що Високі Договірні Сторони від­повідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Підсумко­вому акту НБСЄ поважають територіальну цілісність одна од­ної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордо­нів. У ході підготовки договору Росія пропонувала посилатись лише на Статут ООН, де містяться згадані взаємовиключні по- 1 ложення. Український варіант передбачав недвозначне трак­тування територіальної цілісності і спирався на низку двосто­ронніх україно-російських документів.

Наступний режим території - гез пиіііиз, тобто терито­рія, яка не підлягає суверенітетові будь-якої держави і ніколи не належала жодній державі. Нині такою є лише незначна частина Антарктики. У консультативному висновку МСС щодо Західної Сахари ³ МСС висловив свою думку щодо запитань, з якими ГА ООН звернулась до Суду, а саме: 1. Чи була Західна Сахара в час колонізації Іспанією територією, яка нікому не належала (іегга пиіішз)?; 2. Які були правові зв'язки між цією територією та Королівством Марокко і Мавританією?

Рішення про те, що Західна Сахара була іегга пиіііиз в час колонізації Іспанією, було б можливим тільки за умови вста­новлення, що в той час територія не належала нікому і була

¹ Козак В. Уроки чеченської війни // Голос України.— 27 січ. 1995.-
№ 17.

² Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і
Російською Федерацією // Голос України. - 13 січ. 1999.- № 4.- С. 4-5.

³ ^езіегп ЗаЬага Саве (ААч. Ор.) [1975] І.С.Д. Кер. 12.

РОЗДІЛ 13

Одкрита для надбання шляхом зайняття цієї території. Між _тим практика держав того періоду свідчить, що території, за­селені племенами чи народами, соціально та політично органі­зованими, не можна розглядати як 1;егга пиіііиз. В час колоні­зації Західна Сахара була заселена народами, які хоч і були кочовими, все ж були соціально та політично організованими в племена і мали вождів, що представляли їх.

Відповідь на друге запитання — щодо правових зв'язків цієї території та Королівства Марокко і Мавританії - залежить від того, що розуміти під виразом «правові зв'язки» в контексті періоду колонізації. На основі матеріалів та інформації, пред­ставлених Суду, МСС робить висновок, що в час іспанської колонізації існували правові зв'язки відданості (лояльності) між султаном Марокко та деякими племенами, що проживали на території Західної Сахари. Представлені документи свід­чать про існування прав, у тому числі прав на землю, які ста­новили правові зв'язки між Мавританією та територією За­хідної Сахари. З іншого боку, Суд доходить висновку про те, що надані матеріали та інформація не встановлюють будь-яких зв'язків територіального суверенітету між територією Західної Сахари та Королівством Марокко чи Мавританією. Таким чином, Суд не виявив таких правових зв'язків, які б могли вплинути на застосування Резолюції 1514 ГА ООН до деколонізації Західної Сахари і, зокрема, на застосування прин­ципу самовизначення через вільне волевиявлення народів цієї території.

Однак думка Суду не вплинула на вирішення спору щодо статусу Західної Сахари. Після того як Іспанія залишила свою колишню колонію, Марокко та Мавританія поділили терито­рію, ігноруючи протести ПОЛІСАРЮ (місцевого Фронту за незалежність, підтримуваного Алжиром), який з того часу вів партизанську війну. 1979 року Мавританія зняла всі претензії щодо будь-якої частини Західної Сахари і залишила південну частину території на користь ПОЛІСАРЮ. 1992 р. відповідно до Резолюції Ради Безпеки ООН 690/191 під егідою ООН мав відбутися референдум серед корінного народу Західної Саха­ри, який мав би визначити, чи територія повинна бути незалеж­ною державою, чи провінцією Марокко. Цей референдум було перенесено на 7 грудня 1998 р. Для цього було сплановано Добровільну репатріацію біженців до Західної Сахари. Очіку­валось, що повернеться до 120 тис. біженців (105 тис. з Алжи­ру, 10 тис. з Мавританії і 5 тис. з інших районів).

Наступний режим території - гез соштипіз, тобто терито­рія з міжнародним режимом, яка належить усім державам і не може бути присвоєна однією державою. Таким є, напри­клад, відкрите море. Експлуатація ресурсів цієї території

територія 1 по
в міжнародному праві | О О___________

будь-якою державою можлива, якщо не існує спеціального договору, який це забороняє.

В останні десятиріччя, починаючи з Резолюції ГА ООН 1970 р., до традиційних категорій території приєдналась ще одна категорія - територія, що визначається як «спільний спадок людства» і регулюється спеціальними нормами. Цьому режиму підлягають морське дно і дно океанів та їх надра, Місяць, небе­сні тіла. Вони не можуть експлуатуватись односторонньо, тіль­ки спільно, і питання щодо їх експлуатації вирішуються між­народним співтовариством. Вперше це поняття було включене в Угоду 1979 року щодо регулювання діяльності держав на Мі­сяці та інших небесних тілах. Пізніше в Конвенції з морського права було зазначено, що морське дно поза континентальним шельфом не може експлуатуватись односторонньо, тільки че­рез спеціальний орган ООН з питань морського дна.

Традиційне міжнародне право розрізняє п'ять різних способів набуття території:

1. Зайняття (оссираііоп). Держава може на-
Правове бути територію шляхом зайняття, якщо задо-

обґ нт\/ волено дві умови: а) територія, набута таким чином, повинна бути гез ішіііиз (тобто не на­лежати іншій державі); б) держава, що займає територію, повинна здійснювати фактичний контроль над такою територією (Див. Ізіапсі оі Раїтаз Сазе).

2. Цесія чи уступка території (лат. сеззапіе
припинення). Цесія може бути добровільна і
примусова і повинна відповідати праву на са­
мовизначення. Як правило, це частина дого­
вору. Так, у 1763 р. згідно з Паризьким дого­
вором Франція уступила Верхню та Нижню
Канаду Британії, а в 1898 р. згідно з іншим
Паризьким договором Іспанія уступила Філіп-
піни США. Деколонізація, продаж Аляски -
все це приклади цесії.

3. Завоювання, анексія, тобто встановлення чи зміна кордонів держави проти волі її населення. Саме утримання нації проти її волі у межах іноземної держави також є анексією. Інший термін для завоювання - дебеляція (від лат. Ьеііа воювати). Прикладом анексії може бути окупація Мальвінських островів (Фолклендів) У 1833 р. британськими військами. У 1982 р. аргентинські війська висадилися на архіпелазі та встановили там свій державний пра­пор. Кількамісячний збройний конфлікт завершився перемогою Ве-

________ 1 84 РОЗДІЛ 13

ликої Британії. Лише 1998 р. відбувся перший за 16 років після конфлікту візит президента Аргентини Карлоса Менема до Лондо­на. Напередодні візиту Карлос Менем знову заявив, що «аргентин­ці ніколи не відмовляться від своїх прав на Мальвіни». Прем'єр-міністр Великої Британії Тоні Блер, у свою чергу, зазначив: «Суве­ренітет Фолклендів не може бути предметом переговорів» ', Між­американська конвенція про права і обов'язки держав 1933 р. містить зобов'язання не визнавати «набуття території чи особливих приві­леїв, одержаних силою». Таке ж зобов'язання міститься в багатьох інших міжнародних договорах, наприклад у «Декларації про дотри­мання принципу суверенітету, територіальної цілісності держав — учасниць СНД»: «захоплення території з використанням сили не може бути визнано, а окупація території держав не може викори­стовуватись для міжнародного визнання...»

4. За правом давності (ргезсгіріііоп). Коли держава мирно
зайняла певну територію без будь-якого опору з боку попередньо­
го суверена, вона може через деякий час набути цю територію за
правом давності.

5. Розростання, природній приріст (ассгеїїоп). Це найменш
важливий серед способів набуття території, а саме - збільшен­
ня території держави природним способом, наприклад через
зміну русла річки.

У згадуваній вище справі острова Палмас (1928 р.) Нідер­ланди заявили про свій суверенітет на основі тривалого і неза­перечного вияву влади над островом протягом тривалого пері­оду (сопііпиоиз апсі ипсіізриіесі Йізріау оі аиіпогііу оуєг їЬе ізіапсі с1игіп£ а 1оп£ регіосі о£ і;іте). Згідно з арбітром Губером, якщо конфлікт торкається суверенітету над територією, за зви­чаєвим правом слід визначити, котра з держав має право вла­сності - чи то на основі цесії, чи завоювання, зайняття тощо. Однак якщо інша сторона фактично виявляла суверенітет, має бути доведено, що, окрім права власності, територіальний су­веренітет продовжував існувати і фактично існував у момент, що є критичним для даного спору.

Право власності США на острів існувало на основі цесії згідно з Паризьким договором, коли Іспанія уступила його США. Очевидно, що Іспанія не могла передати більше прав, ніж вона мала. Отже, основне питання полягало в тому, чи острів Палмас на момент укладення та набуття чинності Па­ризького договору був складовою частиною території Іспанії, чи Нідерландів. Було визнано мирний характер вияву Нідер­ландами суверенітету над островом протягом 1700—1906 рр.

США не могли навести аргументів на право власності екві­валентних або сильніших, ніж Нідерланди. Право власності

¹ Мальвіни. Вони ж Фолкленди // Голос України.- ЗО черв. 1999.-№ 117.- С. 10.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: