Порядок заміщення посади глави держави

Правове становище монарха, на відміну від президента, характеризується двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридично вважається незалежною від будь-якої іншої влади, органу чи виборчого корпусу. Він владарює безстроково (обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади у країні. По-друге, влада монарха спадкова й переходить від одного представника царюючої династії до другого за встановленим законом порядком.

Новелою державного права теперішнього дня є "виборна" монархія. Так, згідно з Конституцією Малайзії 1957 р. глава держави обирається строго на п'ять років із султанів дев'яти штатів (у Федерації є 13 штатів, з яких дев'ять очолюються султанами-наступниками). Виборною є й посада глави держави — шейха в ОАЕ. Його обирає на п'ять років Верховна рада емірів — вищий орган влади у країні.

Монарх як глава держави, на відміну від президента, володіє рядом прав і прерогатив. Це і суто зовнішні атрибути монаршої влади, і така досить серйозна прерогатива, як абсолютне вето. До зовнішніх атрибутів монаршої влади належить право на титул і особливу назву: "король" чи "короле-

144

Глава 11

Глава держави

145

ва" у Великобританії, Швеції, в Іспанії; "імператор" в Японії; "емір" у Кувейті; "султан" в Омані; "князь"— у Монако і Ліхтенштейні. Титул зумовлює й обов'язкову форму звертання до монарха: "Його величність". У титулі звичайно перераховуються володіння монарха, підкреслюється божественне походження його влади і т. ін. У всіх монархічних державах за їх главами визнається право на утримання двору, тобто особливого штату посадових осіб, які відають не державними, а особистими справами монарха. Цей штат вельми великий і коштує платникам податків досить дорого.

Грошове утримання монархів складається з прибутків від їх особистого майна й асигнувань з державного бюджету. Розмір суми на утримання монарха, а також членів його родини звичайно встановлюється законом парламенту на початку кожного царювання і сплачується за цивільним листом.

Мимоволі постає питання, чому практичні англійці дозволяють собі витрачати мільйони на утримання королівської родини та ще й з повним набором середньовічних інститутів і атрибутів?

Головна причина збереження інституту монарха за умов сьогодення полягає в тому, що він є вигідним певним політичним силам. Незважаючи на те, що в усіх парламентарних монархіях (а їх абсолютна більшість порівняно з дуалістичними й абсолютними) спостерігається практична нуліфікація повноважень монарха, сили, що зацікавлені в монархові, доводять і домагаються збереження цього анахронізму попередньої епохи. Справа полягає у тому, що монархові прерогативи значно ширші за президентські. Це и абсолютне вето, яке, на відміну від президентського, скасувати не можна, це й достроковий розпуск нижньої палати парламенту, цё й усунення уряду. Навіть наділений широкими повноваженнями Президент США всім набором таких дійових прерогатив не володіє. Збереження монархії і великих повноважень монарха дозволяє у кризових ситуаціях, в умовах різкого загострення соціальних проблем і конфліктів використовувати цей інститут силами, що перебувають при владі. Крім того, слід зазначити, що політичні сили, які перебувають при владі, за сучасних умов виробили інші шляхи, щоб чинити вплив на рішення питань зовнішньої та внутрішньої політики в обхід монарха (делеговане законодавство, лобізм тощо). Саме тому в багатьох країнах монархові прерогативи нібито

перебувають у стані летаргійного сну. Але не викликає сумніву те, що коли цього вимагатимуть обставини, вони негайно будуть використані. Правлячим колам вигідно збереження монархів і їхніх широких прерогатив на випадок завоювання демократичними силами більшості у парламенті, представництва в уряді й зміни ними державного курсу в певному напрямі. Тоді вони зможуть скористатися повноваженнями монарха як дійовим конституційним резервом.

Говорячи про причини збереження монархів як форми правління і монарха як глави держави при цій формі організації влади, не можна не згадати й такий фактор, як данина традиції, консерватизму в організації функціонування державної влади. У даному випадку не можна не враховувати, що засоби масової інформації повсякчас і цілеспрямовано підтримують у свідомості народу імідж монаршої нейтральності, імідж монарха, що стоїть над усіма класами й політичними течіями, імідж неупёредженого вирішення монарших справ і проблем. Вони доводять, що монарх — символ єдності нації, особа, яка піклується про її згуртованість і т. ін. Безперечно, допомогу тут їм надає служба "паблік рілейшнз".

Головна відмінність президента від монарха полягає у тому, що президент — це посада виборна, по-перше, і посада строкова, по-друге. Зазвичай, президентів обирають згідно з конституцією на строк від 4 до 7 років. На 4 роки обирається президент у США, Колумбії, Коста-Риці, на 5 років— у Німеччині, Китаї, Болгарії, Індії, Угорщині, Чехії, на 6 років — в Австрії, Фінляндії, на 7 років — в Італії.

Безумовно, перевагою президентської посади порівняно з монаршою, з позиції демократії, є те, що на цю посаду може бути обраний будь-який громадянин республіки, який відповідає встановленим цензам, згідно з його заслугами | достоїнствами в очах співвітчизників.

Разом з тим необхідно враховувати, що вирішальне значення мають недемократичні конституційні декларації, які нерідко виявляються формальними, а те, що правлячі політичні сили використовують усі засоби, щоб ретельно відібрати і провести на вищий державний пост лише тих кандидатів, чия діяльність збігається з інтересами соціальних кіл, в чиїх руках сконцентрована економічна могутність країни. Знаряддям цієї ж мети є безперервне зростання вартості ви-

146

Глава 11

Глава держави

147

борчих кампаній, які обходяться сьогодні вже в сотні мільйонів доларів, марок, франків, фунтів стерлінгів і т. ін.

У наш час у зарубіжних країнах склалося кілька способів обрання президентів: прямі, посередні, внутрішньопарла-ментські вибори. На цьому питанні слід спинитися докладніше, оскільки спосіб обрання президента має велике політичне значення, впливає на відносини президента з парламентом і урядом.

Під час прямих виборів президента (Франція, Австрія, Болгарія, Польща, Румунія, Чехія) останній одержує мандат на посаду глави держави від виборчого корпусу, який його обрав. Це дозволяє йому проводити незалежний від парламенту політичний курс, а за певних обставин навіть діяти всупереч волі парламенту. Ці обставини створюють сприятливі умови для використання авторитарних методів управління у країні (наприклад, Франція). Таким чином, прямі вибори президента при всьому їхньому зовнішньому демократизмові є найменш демократичним способом заміщення посади глави держави.

При посередніх виборах президент обирається без участі парламенту. Яскравим прикладом таких виборів можуть бути вибори у США, де президент призначається на посаду колегією виборщиків, які своєю чергою обираються прямим голосуванням по штатах. Згідно зі ст. II (розд. 1) та поправками 12 і 23 до Конституції США 1787 p. кожний штат обирає таку кількість виборщиків, яка дорівнює загальній кількості сенаторів і представників, яких штат має право направляти до Конгресу.

Посередні вибори президента, як і прямі, створюють для глави держави можливість бути незалежним від парламенту, а в деяких випадках і протиставити себе такій установі. Про це свідчить той факт, що найбільш широко право вето в зарубіжних країнах використовують ті президенти, які стали главами держав внаслідок прямих або посередніх виборів (США, Франція, Польща).

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президентів (багатоступеневі вибори) характерний для парламентарних республік (виключення становлять Австрія, Ірландія, Ісландія, де вибори прямі). І якщо за прямих виборів виборець висловлює свою волю, безпосередньо голосуючи "за" або "проти" президента, якщо при посередніх виборах його воля

опосередкована колегією виборщиків, то за багатоступеневих виборів воля виборців опосередковується депутатами парламенту.

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президента є однією з конституційних гарантій того, що глава держави не протиставлятиме себе парламенту, не прагнутиме до розширення своїх повноважень у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Цьому сприяє і контрасигнатура актів глав держав у всіх парламентарних республіках.

Державне право зарубіжних країн наділило главу держави властивістю безвідповідальності за його діяльність. Монарх не несе парламентської (тобто політичної) відповідальності за свої дії довічно, президент — на строк свого обрання. У парламентарних монархіях і парламентарних республіках це обґрунтовується тим, що глава держави діє за порадами своїх міністрів, які й несуть відповідальність за них — інститут контрасигнатури (лат. contra — проти, sig-nare — підпис, буквально — проти підпису). Будь-який акт, що виходить від глави держави, набуває юридичної сили тільки тоді, коли він одержує скріпу (підпис — контрасигна-туру) відповідного міністра, до ведення якого цей акт належить. Без скріпи міністра або прем'єр-міністра акт глави держави недійсний. Таким чином, жоден акт глави держави не набуває юридичної сили, якщо він не відповідатиме волі уряду. Дане становище є правовою основою для концентрації виконавчо-розпорядчої влади в руках уряду парламентарних держав. Інститут контрасигнатури закріплюється і в на-півпрезидентській республіці, класичним прикладом чого є Франція (ст. 19 Конституції Франції).

У деяких постсоціалістичних країнах також пішли шляхом введення в практику конституційно-правових відносин контрасигнатури актів глави держави. У ст. 102 (2) Конституції Республіки Болгарія говориться, що акти, які підписує президент, "підписує також голова Ради Міністрів або відповідний міністр".

Виключенням із загального правила про безвідповідальність глави держави за дії стосовно виконання ним своїх функцій, є три випадки, коли його можна буде судити в порядку окремої процедури — імпічменту. Імпічмент (англ. impeachment) — у дослівному перекладі означає брати під сумнів, притягувати до суду. Це трапляється у разі держав-

148

Глава 11

Глава держави

149

ної зради, навмисного порушення Конституції і законів, хабарництва. ■,

Імпічмент як процедура притягнення до відповідальності й суду над вищими державними особами в державній ієрархії з'явився вперше у Великобританії наприкінці XIV ст. У сучасних умовах імпічмент — це досить тривала і складна процедура*, що складається з кількох стадій: порушення справи, притягнення до кримінальної відповідальності й суду над главою держави (в порядку імпічменту можуть притягав тися до відповідальності віце-президент, міністри, члени ор* ганів конституційного нагляду, голови палат парламентів).

Найбільш чітко процедура імпічменту розроблена конституційним правом США. Право постановки питання щодо притягнення до відповідальності глави держави та формулю* вання статей звинувачення на його адресу надано нижній палаті парламенту — палаті представників, а фактично — її юридичному комітету. Для цього голосуванням палата представників вирішує питання про те, притягати або не притягати главу держави до відповідальності в порядку імпічменту щодо сформульованих статей звинувачення. Для притягнення необхідно, щоб "за" проголосувала абсолютна більшість присутніх депутатів даної палати/Результати голосування оформляються як "рішення великого журі" з формулювань ням "винний" або "невинний". У разі винесення рішення з формулюванням "винний" згідно зі ст. І розд. З Конституції США 1787 p.: "Сенату належить виключне право здійснення суду в порядку імпічменту. З цією метою сенатори присягають або дають урочисту обіцянку на засіданні, Якщо підсудним є Президент США, головує Головний суддя. Жодна особа не може бути засуджена без згоди двох третин приг сутніх сенаторів".

Вважається, що імпічмент стосовно глави держави лише за формою можна вважати судовим процесом. Власне, це політичний процес, метою якого є усунення президента з посаг ди й позбавлення його права обіймати й виконувати будьг яку почесну, відповідальну або сплачувану посаду на службі США. Фактично таке усунення з посади визначає політичну смерть для колишнього президента. До того ж президентське право помилування у даному разі не застосовується.

З 1787 p., тобто з часу введення в дію Конституції США, імпічмент порушувався 66 разір. Палата представників вино-

сила рішення великого журі про віддання до суду Сенату лише 13 разів. Річард Ніксон повинен був стати у зв'язку; з "Уотергейтською справою" чотирнадцятим. Уникнути ганебної процедури можна шляхом подачі у відставку, що й було зроблено Р. Ніксоном та ін. По суті справа розглядалась у Сенаті лише один раз стосовно президента Ендрю Джонсона у 1868 p., але для засудження не вистачило одного голосу.

Аналогічна процедура імпічменту закріплена конститу--ційним правом ряду інших зарубіжних держав, тільки підстави для порушення цієї процедури можуть бути різними. Якщо у США — це порушення Конституції, державна зрада та хабарництво (ст. II'розд. 3), то в Італії президент відповідальний тільки "за державну зраду або посягання на Конституцію" (ст. 90), у Німеччині— "лише за навмисне порушення Основного Закону або іншого федерального закону" (ст. 61).

Деякі постсоціалістичні держави також закріпили процедуру імпічменту стосовно глави держави. У ст. 103 Конституції Республіки Болгарія, зокрема, говориться: "Президент і віце-президент не несуть відповідальності за дії, здійснені щодо виконання своїх функцій, за виключенням державної зради і порушення Конституції". У цій же статті (розд. 2—4) викладена і процедура імпічменту. ■-.'■:.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: