Глава 19. Основи конституційного права

Канади

§ 1. Конституція Канади

Канада — держава у Північній Америці. її територія — 9976 тис. кв. км. Населення — 30,1 млн мешканців, 40% — англо-канадці, 27% — франко-канадці. Столиця — Оттава. Найважливіші міста: Монреаль, Торонто, Едмонтон, Ванкувер, Квебек, Калгарі, Гамільтон, Вінніпег. Канада — демократична держава, за формою правління — конституційна монархія з двома офіційними мовами та двома правничими системами — Громадянським правом та Загальним правом. Канада являє собою федерацію, у складі якої виділяється десять провінцій з системою майже повного самоврядування та дві особливі території, підвладні безпосередньо центральному уряду. Главою держави є Королева Канади, вона ж —■ Королева Великобританії, Австралії і Нової Зеландії та інших країн, розкиданих по всьому світу — від Багамів до Па-пуа-Нової Гвінеї. Кожен закон схвалює уряд від імені Королеви, але повноваження щодо втілення законів надаються чиновниками від імені канадського народу. Вся повнота королівської влади лягає нині в Канаді на представника королеви — генерал-губернатора, якщо Королева не перебуває в Канаді.

Конституція Канади складається з кількох законодавчих актів. Найважливішими з них є Квебекський закон 1774 року, Конституційний закон 1791 року, Закон про об'єднання Канади 1840 року, Закон про Британську Північну Америку 1867 року та Конституційний закон 1982 року, який став останнім із числа конституційних актів Канади, прийнятих Британським парламентом.

Канадська писана Конституція — на відміну від американської — не становить цілісного документу і не є кодифікованою. На додаток до інших документів, вона містить у со-

304

Глава 19

Основи конституційного права Канади

305

бі 25 основних актів, закріплених у Конституційному акті 1982 року: чотирнадцять актів Британського парламенту, сім— парламенту Канади і чотири закони від імені англійського монарха і Таємної ради. Стрижневим у цьому зведенні законів залишається Закон про Британську Північну Америку від 29 березня 1867 року. Саме він започаткував сучасну канадську державність. Сьогодні цей закон, визначений як конституційний закон 1867 року, зберігає силу і є одним із складових елементів Конституції Канади. Законом 1867 року було передбачено об'єднання колоніальних володінь, що існували на півночі Північно-американського субконтиненту, в єдине територіальне утворення — Канаду, яке з часом отримало статус домініона. Такий статус означав тоді певний рівень самоврядування і самостійності у вирішенні внутрішніх справ. Акт про Британську Північну Америку дав життя федерації — новій державі. Він був схвалений парламентом Великобританії, але розроблений делегатами від території нинішньої Канади (за винятком двох невеликих пунктів: про офіційну назву країни — "домініон" та щодо розділів 26—28 Акта, які стосуються розв'язання складних ситуацій у стосунках між Сенатом і Палатою громад парламенту Канади). Цей закон став ще одним компонентом Конституції Канади, але залишається основоположною складовою чаєтишю писаної Конституції.

Організація державного механізму регламентована насамперед Законом 1867 року. Хоча при виданні Акта 1867 року його творці мали намір дати Канаді конституцію та юридичний комітет Таємної ради і неодноразово підкреслювали, що метою Акта є саме надання конституції, але в жодному положенні документа цей термін не був ужитий. Тільки після прийняття Акта про Британську Північну Америку (№ 2) 1949 року, яким були внесені чергові зміни до Акта 1867 року (ст. 91), термін "конституція" (точніше — "конституційний акт") був згаданий. 1965 року канадський Уряд розповсюдив цей термін, опублікувавши Білу книгу з назвою "Зміна Конституції Канади". Країна тривалий час зазнавала впливу англійського права, що мало пряму дію на території цієї держави (а також у Австралії, Новій Зеландії, інших країнах). У другій половині XIX століття екстериторіальна дія англійського права спочатку обмежується статутним правом (законом про дієвість колоніальних законів

1865 року), а потім його дія детермінується Вестмінстер-ським статутом 1931 року, прийнятим Британським парламентом. Цим статутом права домініонів, включаючи Канаду, значно розширено, вони по суті здобули незалежність. Але з колишньою метрополією збереглися певні конституційно-правові зв'язки, які з часом були звужені. Ці зв'язки визначають особливості форми державного правління, що існує також у Австралії, Новій Зеландії та інших країнах, колишніх британських колоніях.

Після прийняття Закону 1867 року до початку 80-х років XX століття було прийнято близько тридцяти актів, які змінювали і доповнювали його зміст. Та вже 17 квітня 1982 року парламент прийняв змістовний Конституційний закон. Відповідно до нього, Канада сьогодні має право самостійно вносити поправки та доповнення до Конституції за встановленою процедурою. Конституція Канади 1982 року (ст. 2) безпосередньо встановлює, що жодний акт англійського парламенту, прийнятий після Конституції, не буде поширюватися на Канаду і не стане частиною його внутрішнього права. Канада, таким чином, одержала власний Основний закон. Але існує думка, що Конституційний акт 1982 року дав канадцям "нову Конституцію". Це не зовсім так. Насправді в акті стверджується, що "Конституція Канади включає чотирнадцять актів парламенту Об'єднаного Королівства, сім актів парламенту Канади і чотири закони від імені англійського короля і Таємної ради (за якими Канаді надано Північно-західні території та Арктичні острови, а також введено до складу Конфедерації Британську Колумбію і острів Принца Едуарда). Із загальної кількості актів п'ятнадцять отримали нові назви; два з них — старий Акт про Британську Північну Америку 1867 року (нині — Конституційний акт 1867 року) і Манітобський акт 1870 року — зазнали незначних змін. Частина Вестмінстерського Статуту Об'єднаного Королівства, включеного до Конституції, увійшла без одного розділу. Таким чином, те, що отримали канадці, було не новою, а старою Конституцією із значною кількістю вилучених статей та чотирма надзвичайно важливими доповненнями.

Але, по-перше, зазначимо дванадцять важливих положень писаної Конституції Канади разом з поправками, що вносилися до кінця 1981 року: 1 — створення федерації, провінцій, територій, національного парламенту, провінцій-

306

Глава 19

Основи конституційного права Канади

307

них законодавчих установ і деяких Кабінетів; 2 — національний парламент дістав повноваження щодо утворення з територій нові провінції, зміни кордонів провінцій за погодженням з останніми; 3 — визначено повноваження парламенту і провінційних законодавчих установ; 4 — офіційна виконавча влада передана Королеві і проголошено створення Королівської Таємної ради для Канади (юридична основа федерального Кабінету); 5 — парламенту надано повноваження формувати Верховний суд Канади (його було створено 1875 року); б — гарантовані певні права на використання англійської та французької мови у федеральному парламенті й судах, а також у законодавчих установах і судах Квебека та Манітоби; 7 — а) гарантовано роздільне навчання у школах для протестантської і римо-католицької меншості, відповідно у Квебеку й Онтаріо, а також у будь-якій з провінцій, де воно існувало за законом 1867 року або запроваджувалося провінційними законами після 1867 року; б) закріплено спеціальні статті щодо Манітоби (утвореної 1870 року), більш обмежені гарантії для Альберти і Саскачевану (утворених 1905 року) та для Ньюфаундленда (який увійшов до складу Федерації 1949 року); в) надано гарантію роздільних шкіл для представників численних християнських сповідань; 8 — гарантовано особливе цивільне право для Квебеку; 9 — надано парламенту право брати на себе повноваження розв'язання правових питань власності та громадських прав, а також впливу на вирішення проблем у провінціях за їхньою згодою (це право ніколи не використовувалося); 10 — заборонені провінційні тарифи; 11 — надані провінційним законодавчим установам повноваження вносити поправки до конституцій провінцій, за винятком тих, що стосуються посади лейтенант-губернатора; 12 — надані національному уряду (Раді генерал-губернатора, тобто федеральному Кабінету) певні права щодо контролю над провінціями: а) призначення, інструктаж та звільнення лейтенант-губернаторів (двох було звільнено); б) відхилення законів провінцій протягом року після їх прийняття (було відхилено 112 законів, останній — 1943 року) в усіх провінціях, крім острова Принца Едуарда і Ньюфаундленда); в) використання повноважень лейтенант-губернаторів надсилати провінційні законопроекти до Оттави без отримання на це санкції (за цих умов законопроект не набуває юридичної сили, доки протягом року

не отримає санкції центральної виконавчої влади); у зв'язку з цим із 70 таких законопроектів (останній подано 1961 року) від усіх провінцій, крім Ньюфаундленда, тільки 14 набули сили закону. Ці основні принципи писаної Конституції на кінець 1981 року прем'єр-міністр сер Роберт Борден назвав "проявом звичайного здорового глузду", що дозволило регулювати суспільні відносини Канади, маневрувати, втілювати нове, йти на компроміси, доходити згоди.

Останній британський акт 1982 року — Канадський акт — скасував владні повноваження Британського парламенту щодо Канади і закріпив "патріацію" Конституції Канади. За Конституційним актом 1982 року, Акт про Британську Північну Америку і всі поправки до нього (1871, 1886, 1907, 1915, 1930, 1940, 1960, 1964, 1965, 1974, 1975 роки) склали Конституційні акти 1867—1975 років.

Конституційний акт 1982 року вніс до Конституції певні зміни.

1. Встановив чотири правових формули або процеси внесення поправок до Конституції, яких до 1982 року взагалі не існувало (за винятком вузько обмежених і зараз скасованих повноважень, що були надані національному парламенту 1949 року). Перша формула охоплює поправки: щодо функції Королеви, генерал-губернатора, лейтенант-губернаторів, права провінції на кількість місць у Палаті громад, що принаймні дорівнювала б кількості її місць у Сенаті 1982 року; використання англійської та французької мов (за винятком поправок, що стосуються лише однієї провінції); структури Верховного суду Канади; а також щодо поправок до самої формули внесення поправок. Такого типу поправки мають приймати Сенат і Палата громад (або тільки Палата громад, якщо Сенат не схвалив пропозицію протягом 180 днів після того, як це зробила Палата громад), а також законодавчі установи кожної провінції, що надає кожній провінції право накладати вето. Друга формула охоплює поправки: щодо скасування будь-яких прав, повноважень або привілеїв провінційних урядів або законодавчих установ; пропорційного представництва провінцій у Палаті громад; повноважень Сенату та способу відбору сенаторів; кількості сенаторів від кожної провінції; щодо визначеного Конституцією місця Верховного суду Канади у державній структурі (це не стосується структури самого Верховного суду, то охоплюється пер-

308

Глава 19

Основи конституційного права Канади

309

шою формулою); розширення існуючих провінцій і перетворення їх на території; взагалі — щодо Канадської Хартії прав і свобод (див. далі). Такі поправки мають приймати Сенат і Палата громад (або, знов таки, — лише Палата громад, якщо Сенат зволікає і не вирішує питання протягом 180 днів), а також законодавчі установи двох третин провінцій, в яких мешкає принаймні половина населення, від загальної кількості усіх провінцій (мається на увазі загальна кількість населення Канади без урахування територій). Це означає, що будь-які чотири провінції укупі (наприклад, чотири Приморські провінції або чотири Західні) можуть накласти вето на будь-яку з поправок. У такий спосіб можуть діяти Онтаріо і Квебек. Сім провінцій, якщо їм треба було б прийняти будь-яку поправку, мали включити до сукупності або Квебек, або Онтаріо. Кожна провінція за резолюцією, схваленою її закот нодавчою установою, може ухилитися від прийняття за цією формулою поправки, що ліквідує будь-яке з її повноважень, прав або привілеїв; і, якщо така поправка стосується передачі повноважень в освіті або інших сферах культури національному парламенту, останній повинен сплатити провінції "відповідну компенсацію у прийнятних розмірах". Третя формула охоплює поправки щодо положень, які стосуються однієї або кількох провінцій: питання змін кордонів провінцій або нововведень, що стосуються використання англійської або французької мов у певних провінціях. Такі поправки мають приймати Сенат, Палата громад (або тільки Палата громад, якщо Сенат зволікає і не вирішує питання протягом 180 днів) та законодавчі установи відповідних провінцій. Четвертою формулою провадяться зміни у виконавчому уряді Канади або Сенаті чи у Палаті громад (крім тих, що передбачені першими двома формулами). Ці поправки можуть бути прийняті звичайними рішеннями парламенту Канади.

2. Другою докорінною зміною, яку вніс Конституційний акт 1982 року, є "закріплення" певних частин писаної Конституції першими трьома формулами внесення поправок, тобто, відповідні статті Конституції виявляються недосяжними з точки зору повноважень парламенту або будь-яких провінційних законодавчих установ. Наприклад, монархія тепер може підлягати будь-яким змінам тільки за умов одностайної згоди провінцій. Це саме стосується інституту влади генерал-губернатора, лейтенант-губернаторів, структури Верхов-

ного суду Канади (дев'ять суддів, троє з яких обов'язково мають бути представниками Квебека; усі вони призначаються федеральним урядом і можуть бути звільнені тільки за зверненням Сенату і Палати громад), це стосується права провінції мати таку кількість представників у Палаті громад, яка, принаймні, дорівнювала б кількості її місць у Сенаті 1982 року, а також внесення поправок до самих формул. На жодне з цих положень ніяка провінція окремо накласти вето не може. Положення, яких стосується друга формула, можуть бути змінені тільки за згодою семи провінцій, населення яких складає, принаймні, половину населення десяти провінцій. Гарантії щодо використання англійської і французької мов у Нью-Брансвіку, Квебеку і Манітобі можуть зазнати змін тільки за умови їх схвалення як законодавчими установами відповідних провінцій, так і Сенатом і Палатою громад (або тільки Палатою громад — з урахуванням положення про 180 днів). Гарантії існування шкіл за віросповіданням у Ньюфаундленді можуть бути змінені лише за згодою законодавчих установ Ньюфаундленда; це саме стосується Лабрадорського кордону. Процес внесення поправок за першими трьома формулами можуть ініціювати Сенат, Палата громад або провінційні законодавчі установи. Звичайне рішення парламенту, що його вимагає четверта формула, зрозуміло, може бути ініційоване кожною з палат.

3. Новим Конституційним актом стверджується Хартія
прав і свобод, до якої не можуть внести зміни ні парламент,
ні законодавчі установи будь-якої провінції. Такі зміни вносять
ся за другою формулою (або, якщо вони стосуються однієї чи
кількох, а не всіх провінцій, — за третьою формулою).

4. Четверта велика зміна, внесена Конституційним актом
1982 року, надає провінціям широкі повноваження щодо ви
користання їхніх природних ресурсів. Кожна провінція мати
ме змогу контролювати вивезення до будь-якої частини Ка
нади основної сировини, що добувається на шахтах, у наф
тових та газових свердловинах, а також лісу, електроенергії
за умови, що інші частини Канади не дискримінуються з ог
ляду на ціни та постачання. Та національний парламент змо
же приймати закони з відповідних питань, і, якщо провінцій
ні та федеральні закони вступають у суперечність, перевага
надається федеральним. Провінції також матимуть змогу
встановлювати непрямі податки на прибутки своїх шахт,

310

Глава 19

Основи конституційного права Канади

311

нафтових та газових свердловин, лісової промисловості, з продажу електроенергії. Але розміри податків мають бути адекватними для продукції, що вивозиться до інших частин Канади, і продукції, що не вивозиться.

Усі ці зміни, зокрема формули внесення поправок і Хартія, дуже важливі. Та вони залишають основну структуру уряду, а також розподіл повноважень між національним парламентом і провінційними законодавчими установами такими, якими вони були перед тим. До речі, провінційним Законодавчим зборам також залишено їхні повноваження щодо конфіскації майна будь-якої особи або корпорації та передачі його будь-кому без компенсації попередньому власникові.

Конституційний акт 1982 року вносить інші зміни, і одна з них здається справді важливою. Акт про Британську Північну Америку 1867 року надав Національному парламенту виняткові повноваження щодо "індіанців та земель, зарезервованих для індіанців". Суди постановили, що до "індіанців" належать також іннуїти, а до аборигенів взагалі — ще й метиси. До 1982 року у Конституції про корінні народи нічого більше не зазначалося. Нині Конституція містить три статті щодо правового статусу аборигенних народів.

Наприкінці акт ухвалює англійську та французьку версії всієї писаної Конституції, починаючи з Акту 1867 року і до Акту 1982 року, та робить обидві версії однаковою мірою чинними.

Але писана Конституція, саме конституційний закон, навіть з останнім доповненням — Конституційним актом 1982 року, є тільки частиною всієї діючої Конституції — системи регулювань, завдяки якій здійснюється керування державою. Вона не становить усієї тканини Конституції, а є лише її основою. Відповідальний уряд, національний Кабінет, прем'єр-міністр, бюрократична система, політичні партії, федерально-провінційні наради — основні ознаки урядової системи Канади. Але писана Конституція не містить про них ані слова (за винятком фрази у преамбулі до Акта 1867 року про "Конституцію, яка загалом подібна до Конституції Об'єднаного Королівства"). Значну частину Конституції Канади утворюють законодавство (наприклад, федеральний і провінційний закони про вибори, Акт про парламент Канади, акти про законодавчі збори, закони про державну службу), традиційні структури (прем'єр-міністр, Кабінет, уряд, політичні

партії, федерально-провінційні наради), постанови судів (що тлумачать Акт 1867 року та поправки до нього), договори між національними та провінційними урядами. Тобто Конституція Канади є змішаною за типом і складається як із писаної некодифікованої частини, так і з судових прецедентів, звичаїв і наукових доктрин. Канада — це держава, де поширений розвіток одержало, у першу чергу, загальне право. Більш того, вся правова система Канади (включаючи Канадське конституційне право), будучи спадкоємицею Англійської правової системи, постійно відчуває вплив права країн, що входять до правової сім'ї загального права, і такий вплив взаємний. Це пов'язано з поширеним твердженням принципу "переконливого прецеденту", коли судове рішення, затверджене в одній судовій ієрархії обов'язковим прецедентом, тобто джерелом права, може показатися настільки переконливим для суду іншої судової ієрархії (у тому числі іншої країни), що суд може прийняти своє рішення на його основі, й іноземний прецедент, таким чином, стане джерелом права країни суду. Наприклад, прецедент, встановлений Вищим судом Австралії, — для Верховного суду Канади тощо. Подібне "перетікання" прецедентів у правових системах англосаксонської правової сім'ї затвердилося досить грунтовно. Так, 50% прецедентного права Нової Зеландії виникає з права Об'єднаного Королівства, 10% — з права Австралії, певна частина — з права Канади. Навіть сама Великобританія черпає прецеденти з Австралії, Канади і Нової Зеландії (загалом близько 1%). Право країн Співдружності більш подібне, і в цьому плані в англосаксонській правовій сім'ї воно протистоїть американському праву. Але завжди спостерігався конкуруючий вплив американського права (особливо підсилилився після першої світової війни) на Канаду, Австралію і Нову Зеландію. Насамперед це стосується Канади. З іншого боку, інтерес Канади й Австралії до американського права зумовлений подібністю ряду проблем (дія писаної Конституції у загальному праві, взаємодія права федерації і її суб'єктів). Таким чином, у традиціях англосаксонської правової сім'ї багато галузей права одержали подальший розвиток, у тому числі і конституційне право.

312

Глава 19

Основи конституційного права Канади

313

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: