Політико-територіальний устрій. Організація влади на місцях

Об'єднане Королівство Великобританії та Північної Ірландії являє собою унітарну державу, яка складається з Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Водночас, з моменту утворення та протягом існування цього союзу постійними є проблеми надання автономії Шотландії та Уельсу й незалежності Північній Ірландії. Такі проблеми пов'язані з досить суттєвою відмінністю даних регіонів у культурному, мовному, релігійному, економічному та інших аспектах. Наприкінці 90-х років лейбористський Уряд здійснив низку реформ регіонального управління, які стосувалися Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії.

Першим кроком у напрямі надання автономії Шотландії та Уельсу було прийняття 1997 р. британським Парламентом Акта про референдуми в Шотландії та Уельсі. За результатами референдумів, 1998 р. британський Парламент прийняв Акт про утворення Національної Асамблеї Уельсу та Акт про шотландський Парламент. Ці Акти регулюють основні питання організації та діяльності парламентів регіонів. На відміну від Уельсу, в Шотландії був сформований не тільки законодавчий, а й орган виконавчої влади. Законодавчий орган влади Шотландії отримав повноваження у податковій сфері, яких не має Асамблея Уельсу. Крім того, Акт про шотландський Парламент встановлює право Парламенту приймати власне законодавство, тоді як законодавчий орган Уельсу приймає так зване "підпорядковане законодавство". Деякі англійські вчені називають Шотландську автономію політичною, а автономію Уельсу — адміністративною.

Що стосується правового статусу Північної Ірландії, то з 1922 по 1972 роки там діяв порядок під назвою "система сто-рмонта" (стормонт — двопалатний Парламент Північної Ірландії). Однак центральні органи влади Великобританії зберігали своє верховенство відносно державних органів Північної Ірландії. Водночас, у зв'язку з боротьбою з тероризмом, 1972 р. була запроваджена "система прямого правління з Лондону". На сучасному етапі лейбористський Уряд перед-

бачає низку реформ щодо децентралізації влади у даному регіоні: 2001 р. були сформовані стормонт і Уряд Північної Ірландії.

Територія Англії складається з 45 графств, причому Великий Лондон є окремою адміністративно-територіальною одиницею. У сільській місцевості низова адміністративно-територіальна одиниця — прихід. Територія Уельсу складається з 11 графств і 11 міст-графств, а у сільській місцевості графства поділяються на громади. У Шотландії утворені 32 територіальні одиниці місцевого управління, а низовою є громада. Територія Північної Ірландії розподілена на 6 графств, які поділяються на 26 округів.

На всіх рівнях адміністративно-територіального розподілу Великобританії місцева влада представлена органами місцевого самоврядування. У Великобританії діє автономна система місцевого самоврядування, за якою пряме підпорядкування за вертикаллю здійснюється в обмеженій формі. Система місцевого самоврядування Великобританії за вертикаллю включає дві ланки. Органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження у рамках, визначених центральною владою. Члени місцевих рад обираються громадянами і здійснюють свою діяльність на безоплатній основі. Рада обирає з числа радників голову (у містах— мера). До компетенції місцевих рад належать питання місцевого значення: дорожній рух, соціальне обслуговування, пожежна безпека тощо. Акти органів місцевого самоврядування — це, як правило, акти делегованого законодавства. Нормативні постанови регламентують загальнообов'язкові правила для певної території та затверджуються відповідним центральним урядовим відомством. За законністю таких постанов спостерігають судові інстанції.

У 1997 р. Великобританія підписала Європейську хартію місцевого самоврядування, що поставило питання про конституційну реформу системи місцевого самоврядування. Лейбористський Уряд під керівництвом Е. Блера вже здійснив деякі заходи у цьому напрямі. Наприклад, у рамках конституційної реформи 2000 р. відбулися вибори Міських зборів і мера Лондона.

Основи конституційного права Італії

289

Глава 18. Основи конституційного права

Італії

Італійська республіка розташована на півдні Європи, на АпеннІнському півострові. Граничить з Францією, Швейцарією, Австрією і Словаччиною. Територія — 301,3 тис. кв. км. Населення — 57,2 млн чоловік.

Сучасна італійська держава бере свій початок з XIX в., коли відбувався процес національно-політичного об'єднання. Ще 1848 року у королівстві Сардині-П'ємонт була введена перша конституція, відома в історії як Альбертинєький статут. Після об'єднання Італії 1861 року ця конституція була поширена в усій державі в цілому. Згідно з тим актом підсилювалася форма державного правління у вигляді обмеженої монархії, що згодом трансформувалася в парламентарну монархію;

Після приходу до влади фашистів (1922 р.) ця форма правління формально збереглася, хоча сам парламент згодом був ліквідований. Формально залишалася в силі й Конститут ція 1848 року, однак державний лад був кардинально змінений рядом законів, прийнятих у 1922—1928 pp. Ці закони встановили,інститут так званої корпоративної держави.

Після другої світової війни за результатами референдуму, проведеного у червні 1946 року, була ліквідована монархія і встановлена республіканська форма правління.

Нова Конституція Італії була прийнята на урочистому за-, сіданні Установчих зборів 22 грудня 1947 року 453 голосами, проти було подано 83 голоси. 27 грудня 1947 року Кон-, ституція була промульгована Тимчасовим главою держави І. Бономі, а з січня 1948 року вона набрала чинності.

Конституція

Італійська Конституція — це багатоплановий, ретельно і детально пророблений політико-юридичний документ. Вона не має окремої преамбули. Філософські установки, соціаль-

нотправові основи й юридичні принципи відбиті безпосередньо у відповідних розділах самого конституційного тексту. Тим самим (як це прийнято вважати в італійській конституційній доктрині) підвищується юридична значущість і обов'язковість конституційних принципів і норм, що стосуються загальних питань державного устрою, демократичного характеру італійської держави та його прихильності до забезпечення цивільних прав і свобод.

Конституція складається з вступного розділу "Основні принципи", двох головних частин — "Права й обов'язки громадян" і "Устрій республіки" — і перехідних заключних постанов. Усього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей).

Італійська Конституція має твердий характер. її перегляд можливий тільки в рамках особливої процедури і при наявності в обох палатах Парламенту, так званої конституційної більшості. Твердість Конституції додатково підсилюють й особливі повноваження Конституційного суду, що вправі за спрощеною процедурою контролювати конституційність практично всіх прийнятих Парламентом законів.

Своєрідно зважується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього закону. Стаття 10 Конституції визначає, що правопорядок Італії погоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права.

В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадуєть* ся про принцип поділу влади, чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить Парламенту й обласним радам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою президента Республіки, міністрів і органів виконавчої влади областей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд.

Особливе місце в італійській Конституції посідають взаємини між державою і католицькою церквою. Значною мірою це пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, а й тим, що на її території, у Римі, розташований Ватикан — релігійний і адміністративний центр католицької церкви, а римський первосвященик — Папа — за традицією є римським єпископом.

290

Глава 18

Основи конституційного права Італії

291

Ще 1929 року між італійською державою і Ватиканом були укладені особливі "Латеранські угоди" (Договір і Конкордат), що гарантували частковий суверенітет і міжнародну правосуб'єктність Ватикану і регламентували відносини з католицькою церквою як традиційною релігією Італії. Конституція, підтверджуючи, що відносини між італійською державою і Ватиканом і католицькою церквою регулюються раніше підписаними Латеранськими угодами, тим самим додає конституційний характер нормам, що містяться в цих угодах.

При цьому італійська Конституція — має світський характер, додержується принципів відділення Церкви від держави і рівності віросповідань. В остаточний текст Конституції не увійшла ст. 1 Альбертинського статуту, за яким "католицька апостольська римська релігія" була єдиною державною релігією. Пізніше, 1984 року, ця формула була також виключена з переглянутого тексту Конкордата.

Партійна система. Протягом піввікового періоду, що минув з моменту вступу в силу нинішньої Конституції, італійська держава в цілому розвивалася демократичним шляхом. Це, зокрема, знайшло своє підтвердження і в еволюції ліво- і праворадикальних партій — комуністів і неофашистів, у їхньому нинішньому поверненні в конституційні рамки.

Разом у тим, криза державно-монополістичної моделі розвитку суспільства супроводжувалася розпадом партійно-політичних структур, у всякому випадку в тому вигляді, в якому вони склалися в перші повоєнні роки. "Недосконала двопартійність" — перевага двох партій — християнських демократів і комуністів (разом вони користувалися підтримкою в середньому двох третин виборців) до середини 1990-х років трансформувалася в нову ліберальну й соціал-демокра-тичну двополюсну систему.

Ліберальні та консервативні політичні сили увійшли до правоцентристського блоку "Полюс волі" (до якого входять рух С Берлусконі "Уперед, Італія", Національний альянс і Християнсько-демократичний центр). Партії лівоцентрист-ської орієнтації об'єдналися в блок "Маслинове дерево" (очолює Р. Проді), що складається з Італійської народної партії (ліве крило Християнсько-демократичної партії), "Лівих демократів" (колишні комуністи), партії Італійське відновлення (нове політичне утворення центристської користі),

а також руху "зелених". Поза блоками залишається сепаратистська Північна Ліга, очолювана У. Боссі.

Відповідно до закону, держава бере участь у фінансуванні політичних партій через їхні партійні групи в Палаті депутатів і в Сенаті.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: