Структура доведення

Будь-яке доведення складається із трьох частин: тези, аргументів (основи) і демонстрації (форми доказу).

Тезою доказу називається положення, істинність якого треба довести.

Аргументом (основою) називаються ті судження, які наводяться для доведення тези.

Демонстрацією (формою доказу) називається спосіб логічного зв'язку тези з основою.

Теза доказу

Будь-який доказ припускає наявність доводжуваного положення (тези). Якщо відсутня теза, то й доводити нічого. Теза може бути сформульована як на початку доказу, так і в будь-який інший його момент. Позначають тезу по-різному, наприклад: «Положення, яке я доводжу, полягає ось у чому»; «Ось моя теза»; «Ось моє положення»; «Ось моя позиція» тощо. Часто якесь положення доводиться без посилання на те, що це теза. Теза висловлюється звичайно у формі категоричного судження, наприклад: «Підсудний Л. перебував вночі 15 серпня у квартирі потерпілої»; «Це не самогубство», «Петренко співучасник підсудних К. і Р.» тощо. Але часто його формулюють у вигляді запитання: «Чи є причинний зв'язок між діями обвинувачуваного і їхніми наслідками?»; "Чи були в А. мотиви для самогубства?» і т. д.

У судовому пізнанні доведення, як правило, є складним; доводиться не одне, а кілька положень. У складному доказі слід розрізняти основну тезу і підлеглі, часткові тези.

Основною тезою називається положення, котрому підлягає обґрунтування ряду інших положень.

Часткова теза — це таке положення, котре стає тезою лише тому, що за її допомогою доводиться основна теза. Часткова теза, будучи доведеною, сама стає потім аргументом для обґрунтування основної тези.

Аргументи

Довести тезу — означає навести такі судження, котрі були б достатніми для обґрунтування істинності або хибності висунутої тези. Як аргумент для доказу тези може бути наведена всяка істинна думка, якщо тільки вона пов'язана з тезою, обґрунтовує її. Основними видами аргументів є такі: факти дійсності, закони, аксіоми, визначення та інші, раніше доведені положення.

А. Факт — це явище або подія, що мають місце в дійсності. Факт, який правильно відображений у судженні, служить аргументом у доказі.

Факти є досить важливим видом аргументів. Вони мають велику силу переконливості і тому широко використовуються в усіх галузях пізнання. Оскільки факт — це дійсність, то заперечувати факти, тим часом як вони існують, або посилатися на факти, котрих немає насправді, — означає не рахуватися з дійсністю. Факти настільки авторитетні, наскільки авторитетна сама дійсність. Згода думки з фактами є згода з об'єктивною реальністю.

Самі факти мовчать, їх пояснюють люди. Той самий факт може пояснюватися по-різному.

Наприклад, факт виявлення в обвинувачуваного інструменту, за допомогою якого зламано стіни складу, ще не свідчить безумовно про те, що крадіжку скоїв саме він. Обвинувачуваний міг позичити інструмент іншій особі, купити його після вчиненої крадіжки, інструмент міг бути взятим злочинцем без відома його власника (обвинувачуваного) тощо. Отже, ті самі факти можуть використовуватися для доведення найрізноманітніших положень. Щоб цього не було, факти, перш ніж стати аргументами, необхідно правильно зрозуміти і пояснити.

Для того, щоб факти були правильно пояснені, необхідно підходити до них діалектично, розглядати не ізольовано, а у взаємозв'язку.

Щоб факти виконували роль аргументів, необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, що стосуються розглядуваного питання, без будь-якого винятку. Не можна довільно ні вихоплювати лише потрібні факти і забувати, не помічати інших, небажаних фактів, ні брати у фактів лише другорядні сторони і не враховувати головних, суттєвих сторін. Всяка однобічність у відборі й дослідженні фактів приводить до нерозуміння суті фактів, до їх викривлення.

У судовому пізнанні факти (фактичні дані) е основним видом аргументів. Розкрити злочин і викрити злочинця — це означає виявити і зібрати факти, котрі з достовірністю відтворюють злочинну подію, особу, що її скоїла, та її винність.

Доказом (фактом) у судовій справі може бути будь-яке явище, подія, предмет чи річ, все, що оточує людину і складає об'єктивну реальність. Але судовим доказом (аргументом) кожен факт робиться лише тоді, коли він встановлений і закріплений із дотриманням вимог процесуального закону. Факти, здобуті без дотримання належної процесуальної форми, не можуть бути взяті за основу висновків слідства і суду. Так, якщо якийсь факт установлюється свідченням особи, котра спостерігала цей факт, то такий факт стає доказом (аргументом) у справі лише за умови, якщо ця особа буде допитана як свідок у визначеному процесуальним законом порядку і її свідчення занесені до протоколу згідно з вимогами процесуального закону.

Б. Важливим видом аргументів постають закони науки. Посилання на закон є вагомим аргументом. Авторитетність законів науки як аргументів пов'язана з розумінням того, що таке закон.

Закони науки — це особливого роду істини; вони відрізняються від інших знань як за змістом, так і за формою їх відкриття. Закони науки є відображенням законів об'єктивного світу. Вони виражають загальні, необхідні зв'язки, що повторюються між явищами. Закон діє за необхідністю: за певних умов закон діє обов'язково, неминуче. Закон не знає винятків. Не буває так, щоб закон поширювався на одні предмети або явища певного класу і не поширювався на інші предмети або інші явища. Закон постає як загальне для всіх конкретних випадків, для всіх взаємозв'язків об'єктивного світу, що підлягають певному закону. Якщо визначено якийсь закон для деяких явищ, то це означає, що йому неминуче підлягають усі явища певного роду.

Закон — наслідок тривалого процесу пізнання. До кожного нового положення, що є законом, висуваються особливі вимоги, воно має бути доведене як закон і залучене до активної перевірки практикою. Науці не відомі випадки, коли б те чи інше положення надзвичайно легко пояснювалося законом. Відкриття закону — це подія в науці, воно перебуває в центрі уваги не тільки певної науки, а й інших наук. Закони — основні положення, на яких ґрунтується вся наука. Тому посилання на закон завжди достатнє і переконливе. Якщо встановлюється, що доказуване положення випливає із певного закону, то це означає, що воно є істинним.

Але слід мати на увазі, що будь-який закон має межі своєї дії і що закони діють за певних умов, зі зміною котрих може відпасти один закон і з'явиться інший. Тому, обґрунтовуючи якесь положення за допомогою закону, слід знати, чи можна доказувану тезу обґрунтувати саме цим законом.

У судовому доведенні як аргумент постають юридичні закони. Як відомо, слідство і суд ґрунтують свої висновки перш за все на доказових фактах. Щоб довести, наприклад, винність підсудного, необхідно навести докази (факти) у справі. Але в судовому доказі факти самі по собі, взяті поза правовою нормою (юридичного закону), нічого не обґрунтовують, із них не можна зробити ніякого висновку. Щоб факти стали аргументами, необхідно визначити їхнє юридичне значення, а для цього факти мають бути зіставлені з нормою права. Тому слідство й суд, обґрунтовуючи свій висновок, спираються одночасно і на факти дійсності, і на правову норму, статтю закону.

В. Як основа доказу використовуються також аксіоми.

Аксіоми — положення, які приймаються без доведення.

Істинність аксіом, що перебувають в основі доведення, не засвідчується в кожному окремому випадку, тому що перевірка їх істинності проводилася раніше і їх істинність підтверджується багатовіковою практикою людини. Аксіоми широко використовуються як основа в математиці, механіці, теоретичній фізиці та інших галузях природознавства. У суспільних науках аксіоми як основа доказу майже не застосовуються. Пояснюється це тим, що суспільне життя, виучуване суспільними науками, є складнішою формою руху; суспільні відносини не настільки прості й очевидні, щоб дістати значення аксіом. Але й тут деякі положення можуть набувати характеру аксіом. Таку роль аксіом у кримінальному процесі виконують презумпції.

Презумпція — положення, котре не потребує доведення. Презумпція є результат повторюваних спостережень, що передаються поколіннями, традиційним досвідом. Презумпція — не очевидна. Ми беремо її за істину не тому, що її правильність уявляється безперечною і випливає із самого положення, що становить зміст презумпції. Презумпція — це положення, котре формулює якесь відношення, що найчастіше трапляється.

Презумпція, виражена в юридичному законі, визначається за істину без доведення. Така презумпція стає правовою презумпцією.

Приклади презумпції в кримінальному процесі є презумпція невинності: «Кожен припускається невинним, доки протилежне не буде доведене».

Правовою презумпцією є таке завчасно визнане правом положення, яке суди зобов'язані приймати без спеціальних доказів.

Г. Доводячи істинність чи хибність якогось положення як аргумент часто наводять визначення понять. Якщо висунуте положення неодмінно випливає із наведеного як аргумент визначеного поняття, то воно визнається доведеним.

Визначення є наслідком глибокого пізнання предметів, відображених у даному понятті. Визначення розкриває зміст поняття, містить ознаки, що виражають сутність предметів. Тому посилання на визначення достатнє для визнання істинності положення, що підпадає під певне визначення. Визначення в таких випадках береться за істину, що не потребує доведення.

Але аргументом може бути не всяке визначення. Щоб визначення могло бути використане для обґрунтування тези, воно має бути істинним, загальноприйнятим, утвердженим у науці. Оспорюване визначення, котре не визнається всіма, потребує уточнення, не може бути аргументом; таке визначення саме має бути доведене.

У судовому пізнанні визначення використовуються як підстави доказу досить широко. Зумовлено це тим, що чимало визначень правових понять подано в юридичному законі (в кодексах, інших нормативних актах) і мають загальнообов'язкову силу. Посилання на визнання тут є посиланням на закон. Такі аргументи-визначення є через це достатніми.

Визначеннями як аргументами користуються завжди, доводячи правильність юридичної кваліфікації скоєного. Довести положення про те, що дія обвинувачуваного кваліфікована правильно, не можна інакше, як пославшись на статтю закону, що описує ознаки злочину, котрий ставиться обвинувачуваному. Наприклад, доводячи, що дії обвинувачуваного є вимагання, необхідно навести як підставу доказувані факти, зібрані у справі, і статтю кримінального кодексу, котра описує склад вимагання.

Д. Поряд із названими видами підстав як аргументів доказу широко використовуються й інші раніше доведені наукові положення, теорії, принципи тощо.

Визнаючи науку, ми зобов'язані визнати і її положення, принципи, наукові судження, котрі входять до змісту певної науки. Тому, доводячи якесь нове положення, посилання на вже існуюче наукове положення цілком правомірне.

У судовому доказі" окрім положень науки, як основа постають також вказівки Пленуму Верховного Суду та ухвали Судових Колегій Верховного Суду.

Демонстрація

Теза й аргументи доказів є за своєю логічною формою судженнями. Виражені в граматичних реченнях, вони сприймаються нами безпосередньо: тезу й аргументи можна побачити, якщо вони написані почути, якщо вони вимовлені.

Демонстрація є складнішою, ніж теза й аргументи складовою частиною доказу.

Демонстрація — це не якесь окреме судження наявне в доказі, окрім суджень у яких виражені теза й аргументи, а спосіб (або форма) зв'язку тези й аргументів доказу.

Теза й аргументи самі по собі поза логічним зв'язком одне з одним, ще не є доказ. Аргументи набувають певного значення для тези лише тоді, коли ми виводимо з них тезу. Процес виведення тези з аргументів і є демонстрація. Вона виражається завжди у формі умовиводів. Тому будь-який доказ є умовиводом. Але звідси не випливає, що доказ — якийсь вид умовиводів, не можна робити висновок про те, що доказ є нова, окрім понять, суджень і висновків, форма мислення.

Будь-який доказ щодо логічного відношення є умовивід і здійснюється у формі умовиводу. Але не всякий умовивід є доказом. Умовивід — це логічна форма виведення нового знання, відкриття істини. В умовиводі ми йдемо від засновків до висновків, що є новим знанням. Доказ — цс засіб обґрунтування знання вже відомого, форма виправдання нової істини. У доказі ми йдемо від тези до аргументів, вибору аргументів передує знання того положення, для якого ми підшукуємо підстави. У процесі умовиводу наша увага зосереджується на запитанні про те, що випливає із цих засновків, у доказі ж головним для нас є запитання про те, чи дійсно це випливає.

Оскільки умовивід може бути як дедуктивним, так і індуктивним, то й доказ за способом логічного зв'язку тези й аргументів (демонстрації) може відбуватися або у формі дедуктивного, або у формі індуктивного умовиводу.

Види доведення

За способом доведення докази поділяються на прямі і непрямі.

Прямим доказом називається доказ, у котрому теза обґрунтовується безпосередньо аргументами.

Якщо для доказу тези наводяться аргументи, з яких безпосередньо випливає істинність (або хибність) цієї тези, то такий доказ є прямим.

Наприклад, висунуто тезу: «У діях М. міститься склад злочину спекуляції». Якщо для доказу цієї тези ми наведемо два такі аргументи:

1. «Спекуляцією визнається скуповування та перепродаж із метою наживи товарів або інших предметів»;

2. Установлено, що «М....скуповував у селян гусей, а потім продавав їх із метою наживи»,

— то такий доказ буде прямим, оскільки доказувала теза виводиться із наведених аргументів безпосередньо.

Доказ у цьому випадку здійснюється у формі дедуктивного умовиводу.

Непрямим доведенням називається доказ, у котрому істинність тези обґрунтовується за допомогою доказу хибності антитези.

Антитезою називається судження, котре суперечить тезі.

До непрямого доведення вдаються завжди у тих випадках, коли висунуту тезу не можна довести прямо, коли відсутні аргументи, що обґрунтовують тезу безпосередньо. У непрямому доведенні істинності (або хибності) тези доходять за допомогою дослідження не самої тези, а іншого судження, що перебуває у певному відношенні до тези. Непрямі докази будуються на законах і правилах, котрі існують між судженнями.

Непрямі докази бувають двох видів: анагогічні та розподільні.

В анагогічному непрямому доведенні істинності тези доходять завдяки доказу хибності антитези.

Апагогічні доведення відбуваються так. Припустімо, необхідно довести тезу А. Аргументи, що прямо обґрунтовують цю тезу, відсутні (об'єктивно вони можуть бути, але на даний момент у нас їх немає). Тоді висловлюється судження, що суперечить тезі, тобто висуваємо антитезу не-А і припускаємо її істинною (говоримо: припустімо, істинним є не-А). Припустивши, що антитеза не-А є істинною, ми потім мислено виводимо з неї наслідки і перевіряємо їх. Якщо буде встановлено, що виведені з антитези наслідки насправді не існують і їх існування взагалі немислиме (абсурдне) або вони суперечать раніше доведеним положенням, то цим буде доведена хибність антитези не-А. Висновок такого правила умовно-категоричного силогізму: із хибності наслідку неодмінно випливає хибність основи.

Довівши хибність антитези не-А, ми потім переходимо, згідно з вимогою закону виключеного третього, до істинності тези А

Непряме апагогічне доведення називають ще приведенням до абсурду (reductio ad absurdum). У математичних та інших науках воно дістало назву доказ від супротивного.

Апагогічне побічне доведення використовується в судовому доказі досить часто.

Приклад. Висунуто тезу: «Смерть потерпілого настала не від замерзання». Аргументів, із котрих можна було б прямо вивести цю тезу, у слідства немає. Тоді припускають істинною антитезу: «Смерть потерпілого настала від замерзання». Але, якщо смерть настала від замерзання, то на трупі потерпілого мають бути сліди обмороження частин тіла: рук, щік, чола тощо. Експертизою встановлено, що ознак замерзання на трупі потерпілого немає. На цій підставі робиться висновок про те, що антитеза «Смерть потерпілого настала від замерзання» є хибною. Від хибності антитези переходять потім до істинності висунутої тези: «Смерть потерпілого настала не від замерзання».

Поділ доведень на прямі й непрямі у логіці та кримінальному процесі

Прямі й непрямі доведення в логіці не можна плутати а прямими й непрямими доказами в кримінальному процесі. Поділ логічних доведень на прямі й непрямі не збігається з поділом доказів на прямі й непрямі в кримінальному процесі. Збігається тут тільки термінологія. І в логіці, і в кримінальному процесі розрізняють докази прямі й непрямі.

Але в логіці, як уже говорилося, під доведенням розуміють процес мислення, обґрунтування істини, в кримінальному ж процесі доказ — це доказовий факт, факт дійсності. Тому предмет поділу в логіці та кримінальному процесі різний. У логіці поділ відноситься до процесу мислення, до способу обґрунтування істини: висунута теза може бути доведена або прямо (коли істинність тези виводиться з аргументів безпосередньо), або побічно (коли істинність тези обґрунтовується доказом хибності антитези).

У кримінальному процесі на прямі й непрямі поділяються факти дійсності (доказові факти) і засоби доведення (джерела доказів). Основою поділу доказових фактів на прямі й непрямі тут є їх зв'язок із шуканим фактом.

Прямими доказами в кримінальному процесі є такі факти, котрі пов'язані з шуканим фактом (доводжуваним положенням) безпосередньо. Зв'язок прямого доказу із шуканим фактом очевидний.

Непрямі докази — це такі факти, зв'язок котрих із шуканим фактом (доводжуваним положенням) не дається нам безпосередньо, не є очевидним. Наприклад, у справі про вбивство факт нанесення обвинувачуваним удару ножем потерпілому, встановлений показами свідків, буде доказом прямим, а такі факти, як те, що обвинувачуваного бачили разом із потерпілим незадовго до вбивства, в обвинувачуваного виявилися деякі речі потерпілого, обвинувачуваний неодноразово погрожував розправитися з потерпілим, — будуть доказами непрямими.

Висновки до питання

Доведення - це логічна операція обґрунтування істинності будь-якого судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень.

Логіка вивчає операцію доведення, відволікаючись від конкретного змісту думок. У структурі доведення розрізняють тезу, аргументи та демонстрацію.

Друге навчальне питання: Методи спростування

Доказ тісно пов'язаний зі спростуванням. Досить часто ми не тільки доводимо істинність висунутої тези, а одночасно й спростовуємо якесь інше положення, котре ми вважаємо хибним.

Спростуванням називається процес мислення, за допомогою якого доводиться хибність якогось положення або неспроможність доведення в цілому.

Спростування може бути спрямоване проти тези, проти аргументів або проти способу доведення (міркування). Згідно з цим розрізняють такі способи спростування: 1) спростування тези; 2) спростування аргументів і 3) спростування зв'язку тези з аргументами.

Спростування тези

Спростування, спрямоване безпосередньо проти тези, можна досягти різним шляхом.

А. Пряма.

Теза може бути спростована за допомогою доведення істинності нової тези, котра суперечить спростовуваній. Цей спосіб спростування ґрунтується на законі виключеного третього, за яким два протилежні судження не можуть бути одночасно істинними, одне з них обов'язково хибне. Варто тільки в суперечці чи дискусії довести, що істинною є нова теза, що заперечує спростовування тези, і остання буде спростована. Це спростування будується так. Коли треба спростувати тезу, ще суперечить тій, котру ми спростовуємо, і доводимо її істинність. А потім, спираючись на закон виключеного третього, робимо висновок про хибність спростовуваної тези.

Приклад. Треба спростувати тезу: «Будь-яке суспільно небезпечне діяння є злочином». Для цього ми висуваємо нову тезу: «Не будь-яке суспільно небезпечне діяння є злочином» — і доводимо, що саме ця, нова теза є істинною. Довести істинність нової тези можна так. Відомо, що суспільно небезпечні діяння, звершені неосудними особами, не визнаються злочином. Не є злочином і такі суспільно небезпечні дії, вчинені особами, що не досягли певного віку, малолітніми. Отже, істинним є положення про те, що «Не будь-яке суспільно небезпечне діяння є злочином». З істинності цього положення виводиться потім хибність спростовуваної тези: "Будь-яке суспільно небезпечне діяння е злочином".

Б. Непряма

Теза може бути спростована завдяки виведенню в неї наслідків, що суперечать дійсності, тобто приведенням тези до абсурду (безглуздості). Спростування в таких випадках відбувається так. Припустімо, що спростовувана теза є істинною. Але, якщо теза є істинною, то й наслідок, виведений з такої тези, як із основи, також має бути істинним. Виводять цей наслідок так. Якщо виявиться, що виведений з тези наслідок є хибним, то від хибності наслідку за правилами умовно-категоричного силогізму доходять висновку про хибність і самої основи спростовуваної тези.

Приклад. У справі про крадіжку обвинувачуваний показав, що виявлені у нього речі він знайшов у тайнику серед колод на березі річки. Щоб спростувати це показання, слідчий прийняв його за істинне і вивів із нього наслідок. Якщо обвинувачуваний знайшов речі в тайнику серед колод, то він мусить показати цей тайник. Перевіркою встановлено, що ніякого тайника у названому місці не існує. На цій підставі (від хибності слідства) було спростоване показання обвинувачуваного про те, що виявлені в нього речі він знайшов у тайнику серед колод на березі річки.

2. Спростування аргументів

Спростування досить часто спрямоване безпосередньо не проти тези, а проти аргументів. Аргументи, як і теза, можуть бути спростовані різними способами.

А. Шляхом доведення хибності аргументів. Якщо в ході спростування буде встановлено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, е хибними, то тим самим буде доведено, що спростовувана теза не обґрунтована.

Приклад. Доводиться теза про те, що «Потерпіла Л. була психічно хвора» таким чином: «Усі самовбивці — психічно хворі. Л. заподіяла собі смерть. Отже, Л. була психічно хворою». Це доведення можна спростувати встановленням того, що більший засновок у ньому («Усі самовбивці — психічно хворі») є хибним.

Б. Встановленням того, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується висунута теза, є для тези недостатніми. Якщо буде доведено, що наведені аргументи для висунутої тези недостатні, то теза вважається необґрунтованою. У таких випадках протилежна сторона має навести для своєї тези нові, додаткові аргументи. Цей спосіб спростування широко використовується в судовій практиці, зокрема, коли обґрунтування винності обвинувачуваного ведеться за допомогою побічних доказів.

Приклад. Д. був визнаний винним і притягненим до суду на тій підставі, що коли на місце пригоди прийшов міліціонер, то Д., котрий перебував там, почав утікати і зупинився лише після другого попереджуючого пострілу. Цей доказ було спростовано захисником посиланням на те, що в справі відсутні інші факти, що підтверджували б винність Д., а названа обставина (те, що Д. втікав з місця пригоди) не може бути достатньою підставою для визнання Д. винним.

В. Аргументи можуть бути спростовані встановленням того, що вони самі є ще не доведеними. Якщо в процесі спростування буде доведено, що аргументи, за допомогою котрих обґрунтовується теза, самі потребують доведення істинності, то доведення вважається спростованим, а висунута теза визнається необґрунтованою.

У судовій практиці доказ вважається спростованим, якщо встановлено, що висновки у справі ґрунтуються не на достовірно відомих фактах, а на передбаченнях, тобто таких судженнях, істинність котрих не доведена.

Г. Аргументи можна спростувати, встановивши, що джерело фактів, за допомогою яких обґрунтовується висунута теза, є неякісне. У судовій практиці такий спосіб спростування спрямований на те, щоб довести неякісність показань того чи іншого свідка, потерпілого, обвинувачуваного, висновку експерта. Якщо установлено, що показання свідка чи іншої особи є неякісне, таке, котрому не можна вірити, то це означає, що показання свідка і факти, повідомлені ним, не можуть бути взяті за основу висновку у справі.

3. Спростування зв'язку тези з аргументом

Сутність цього способу спростування полягає в доведенні неспроможності демонстрації.

Доказ відбувається завжди у формі того чи іншого умовиводу. Якщо встановлено, що теза доведена а порушенням то таке доведення буде неспроможним, оскільки в ньому порушено правило другої фігури категоричного силогізму. Згідно з цим правилом, один із засновників має бути заперечним, а у нас обидва засновки стверджувані, тому істинного висновку із них зробити не можна.

Висновки до питання

Спростуванням називають логічну операцію встановлення хибності або необґрунтованості раніше висунутої тези.

Оскільки операція спростування спрямована на руйнування здійсненого доведення, то в залежності від мети критичного виступу вона може бути критикою тези, критикою аргументів, критикою демонстрації.

Третє навчальне питання: Правила доказу і спростування.

Правила щодо тези в аргументації й критиці

Правило 1. Теза повинна бути сформульована чітко та ясно.

Правило 2. Теза повинна залишатись незмінною впродовж усієї аргументації або критики.

Помилки

Друге правило щодо тези випливає з вимог закону тотожності. Порушення цього закону в процесі аргу­ментації/критики призводить до помилки «підміна тези».

«Підміна тези»— це логічна помилка, яка мас мі­сце тоді, коли висувають деяке положення як тезу, а аргументують або критикують зовсім інше по­ложення, яке лише схоже з першим.

Різновиди цієї помилки:

• «Підміна тези більш сильним твердженням».

Твердження А сильніше, ніж твердження В тоді, коли твердження В випливає з твердження А, а не навпаки.

• «Підміна тези більш слабким твердженням». Твердження А слабкіше, ніж твердження В тоді, коли твердження А випливає з твердження В, а не навпаки.

• «Підміна тези посилання на особисті якості лю­дини». У цьому випадку замість того, щоб обґрунто­вувати або критикувати тезу, починають характери­зувати людину, яка висунула цю тезу, або людину, про яку йдеться у тезі.

• «Втрата тези». Ця помилка має місце годі, коли в процесі суперечки навмисно забувають початкову те­зу, а іноді навіть тему розмови, і переходять до обго­ворення зовсім іншої тези.

Хитрощі

З першим правилом щодо тези пов'язані такі хитрощі:

• «Вимога надмірного уточнення тези», тобто ви­мога пояснення цілком очевидних речей та понять. Таке уточнення може призвести до нескінченної низ­ки запитань та відповідей. Мета таких хитрощів — затягування часу.

• «Умисне нерозуміння тези». У цьому випадку опонент змінює значення термінів, що застосовує в своїй тезі пропонент. Мета цих хитрощів — зміна смислу тези не на користь пропонента.

• «Необгрунтоване звинувачення в неясності». Суть такого «звинувачення» полягає у тому, що з тези висми­кують окремі терміни, фрази, смисл яких поза контекс­том стає неясним; на підставі цього висувають звинува­чення в неясності та заплутаності всієї тези пропонента.

• «Нечітке формулювання тези». У цьому випадку пропонент навмисно формулює тезу нечітко, викори­стовуючи, наприклад, невідомі опоненту вирази.

З другим правилом щодо тези пов'язані такі хитрощі:

• «Послаблення тези аргументації». У цьому випа­дку супротивник висуває положення, яке важко або неможливо довести. Потім він замінює його на інше слабкіше твердження. Опонент, не розібравшись, на­магається розкритикувати саме друге положення, але не може цього зробити. Тоді пропонент наводить за­здалегідь розроблене його обґрунтування і бере гору, роблячи вигляд, що він довів перше положення.

• «Посилення тези критики». У цьому випадку пропонент висуває тезу, а опонент замінює її на си­льніше твердження. Потім він показує, що друге по­ложення обґрунтувати неможливо, більш того, він навіть може його розкритикувати. У результаті опо­нент стверджує, що спростував тезу пропонента.

• «Логічна диверсія». У цьому випадку пропонент/опонент навмисне переводить розмову, супереч­ку на іншу тему, яка йому добре знайома.

Правила щодо аргументів в аргументації та критиці

Правило 1. Аргументи повинні бути сформульовані ясно та чітко.

Правило 2. Аргументи повинні бути висловлюван- та критиці _НЯМИі які повністю або частково обґрунтовані.

Правило 3. Обгрунтування аргументів має проводи­тися незалежно від тези.

Правило 4. Аргументи мають бути достатніми для обгрунтування тези.

Помилки

Порушення другого правила щодо аргументів при­зводить до помилки «необгрунтований аргумент». Розрізняють такі різновиди цієї помилки:

• «Хибний аргумент». Сутність цієї помилки поля­гає у використанні в процесі аргументації/критики хибного аргументу. Але про те, що аргумент є хиб­ним, пропонент/ононент може й не знати.

• «Брехливий аргумент». Помилка, яка полягає у використанні в процесі аргументації/критики аргуме­нту, хибність якого відома пропоненту/опоненту.

• «Випередження підстави». У ролі головного аргу­менту, за допомогою якого обґрунтовують тезу, вико­ристовують твердження, істинність якого ще не доведе­на (посилаються на чутки, чиїсь думки або припу­щення). У дійсності вірогідність таких доводів лише передбачається, але не встановлюється з необхідністю.

• «Підміна критики тези критикою аргументів». На підставі факту спростування аргументів говорять про спростування тези. Проте очевидно, що спросту­вання аргументів говорить лише про необґрунтова­ність тези, але ж ніяк не про її спростування.

Порушення третього правила призводить до помилки «коло в обґрунтуванні».

«Коло в обґрунтуванні»— це логічна помилка, яка має місце тоді, коли тезу обґрунтовують за до­помогою аргументів, які, в свою чергу, обґрунто­вують цією ж тезою.

Порушення четвертого правила призводить до поми­лки «надмірне обґрунтування».

«Надмірне обгрунтування»— це логічна помилка, яка мас місце тоді, коли людина непомітно для се­бе в азарті суперечки наводить додаткові хибні, необгрунтовані, суперечливі аргументи.

Хитрощі

З правилами щодо аргументів пов'язані такі хитрощі:

• «Аргумент до особи». Супротивнику приписують такі недоліки, реальні або уявні, які зображують його у кумедному вигляді, критикують його розумові зді­бності, підривають довіру до його міркувань.

• «Аргумент до публіки». Замість обґрунтування тези об'єктивними аргументами намагаються спертися на ду­мку, почуття, настрій слухачів, які присутні при спорі.

• «Аргумент до мас». Людина намагається схилити на свій бік широке коло слухачів, використовуючи національні та расові забобони, неправдиві обіцянки, класові інтереси і т. ін.

• «Аргумент до людини». На підтримку власної по­зиції людина наводить підстави, які висунув супроти­вник, або такі, що випливають з прийнятих ним аргу­ментів.

• «Аргумент до пихи». Розхвалювання супротивни- к? з надією на те, що, зворушений компліментами, він подобрішає, розм'якне і стане більш поступли­вим.

• «Аргумент до авторитету». Людина з метою під­тримки власної точки зору посилається на ідеї, імена, погляди людей, які є авторитетами для супротивника.

• «Аргумент до освіченості». Посилання на неосві­ченість, неінформованість супротивника у питаннях, що належать до суті суперечки, згадування таких фа­ктів або теоретичних положень, які невідомі нікому із сперечальників і які вони не мають можливості пере­вірити. Ставка робиться на те, що супротивнику буде соромно зізнатися в необізнаності у певному питанні.

• «Аргумент до жалю». Збудження жалю та співчуття у супротивника, посилання на тяжкі обставини, скрутне становище тощо.

• «Аргумент до фізичної сили». Погроза неприєм­ними наслідками (зокрема, застосуванням насильст­ва) або примус чи шантаж.

• «Адвокатський аргумент». Сперечальник вважає своїм аргументом помилку (хибне твердження) су­противника.

Правила щодо демонстрації

Правило. Відношення між аргументами та тезою повинне бути принаймні відношенням підтвердження (у форми випадку доведення/спростування це відношення має бути відношенням логічного слідування).

Помилка

При порушенні правила щодо форми виникає помил­ка «не підтверджує» (відносно доведення/спросту­вання вона називається «не слідує»).

Для того щоб уникнути цієї помилки, необхідно за­стосовувати знання з логіки, які стосуються дедукти­вних, індуктивних міркувань та міркувань за аналогі­єю. Якщо аргументація чи критика будуть протікати згідно з правилами відповідних міркувань, то помил­ка «не підтверджує» навряд чи виникне. При цьому треба мати на увазі, що правильність чи неправиль­ність деяких способів міркувань можна встановити без великих зусиль, безпосередньо в процесі спілку­вання з супротивником, а для аналізу інших (більш складних міркувань) іноді доводиться застосовувати засоби символічної логіки. Чим більше людина за­ймається дослідженням різних типів міркувань, під­вищуючи свою логічну культуру мислення, тим лег­ше їй буде розрізняти правильні та неправильні міркування в процесі суперечки.

Хитрощі

З правилом щодо форми пов'язані такі хитрощі:

Супротивника збивають з пангелику набором фраз, які не мають смислу. Ставка робиться на те, що лю­дина, сприймаючи промову, навіть якщо вона її не розуміє, буде думати, що за словами співрозмовника все одно щось криється. Особливо це вдається, коли супротивник розуміє свою неосвіченість у питанні, що розглядається, але соромиться в цьому зізнатися, і тому робить вигляд, що йому все зрозуміло.

• Аргументацію будують за допомогою схем недедукти- вних міркувань, однак у процесі суперечки намагаються переконати супротивника, що застосовується саме деду­кція. У такому випадку тезу, яка має лише правдоподіб­ний характер, видають за істинне твердження.

Висновки до питання

Якщо доведення являє собою змістовне розміркування, то для його правильності необхідно дотримуватися певних правил, які стосуються тези, аргументів та демонстрації.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: