Історичні твори романтиків про недавню минувшину мали на меті зміцнити почуття прив'язаності до своєї 4 страница

Загалом автор негативно ставиться до пуританства з його фанатизмом, духовною обмеженістю й жорстокістю, але певні риси праведних, на їхню власну думку, праба­тьків йому імпонують, їх він вкладає у свій гуманістичний ідеал. Це чесність, працьовитість, уміння жити скромно і обмежуватися малим, некорисливість, вірність тощо. Та­кий ідеал втілений у новелі "Великий карбункул", де йдеться про молодих закоханих — Метью і Ганну, які разом з охопленими жагою збагачення, слави, насолод авантюристами шукають величезний дорогоцінний камінь, схований десь у горах. Саме вони знаходять камінь, та не в ньому справжнє щастя. Воно живе в їхньому серці, в їхній скромній та затишній оселі.

Згадана новела, як і ряд інших, зокрема "Честолюбний гість", "Досвід доктора Хайдеггера", "Еготизм, або Змія у грудях", "Снігуронька", належать не до, умовно кажучи,

420

Американський романтизм

Американський романтизм

421

історичних новоанглійських новел, а до філософських, мо­ральних алегорій. Загалом вони не такі виразні та цікаві. Алегорії, які в них містяться, не такі багатозначні й місткі, повчальність досить банальна і нав'язлива. Саме вони, мабуть, викликали численні докори письменникові в зай­вій алегоричності. Подібні твори доводять від протилеж­ного думку про те, що справжня сила таланту Готорна полягала в умінні створювати живописний і переконливий історичний колорит, передавати емоційний настрій і пси­хологію доби, моральні колізії людей певного часу й сус­пільства.

Це складає сильний бік першого і, на думку критиків і дослідників творчості Готорна, кращого з його романів "Червона літера" (1850). Він тісно пов'язаний з темати­кою і проблематикою "новоанглійських" оповідань, їхнім романтичним гуманізмом, згідно з яким у центрі усього знаходиться людська особистість, її свідомість — розум, почуття, психіка. І все, що відбувається в суспільстві, всі причини і наслідки залежать від людини. Великі істини треба шукати в душі і серці людському. Як добро, так і зло коріняться у думках і вчинках особистості. Відверта і прихована, навіть потенціальна гріховність людини є дже­релом зла, що воно перемагало колись і не знає поразок у сьогоденні. Якщо сучасники Готорна і його добрі знайо-мі-трансценденталісти були історичними оптимістами, ві­рили у божественність людської свідомості, вважали, що головне для перемоги добрих начал в людині — її "довіра до себе", то автор "Молодого Брауна" був великим скеп­тиком, бачив приховане зло за маскою доброчесності, тем­ні й руйнівні інстинкти у підсвідомості індивіда (як це згодом почали визначати за Зігмундом Фрейдом).

Задум "Червоної літери" викристалізовувався у пись­менника поступово, але неухильно. Про це свідчать і його оповідання, і щоденникові записи. Ось, наприклад, такі: "Символізувати моральну або духовну недугу тілесною; так, коли людина скоїть якийсь гріх, це може призвести до появи виразки на її тілі; розробити". Або: "Історія про наслідки помсти, котра перетворює на диявола того, хто її здійснює". В оповіданні "Чорна вуаль священника" (1836), що викликало своєю алегоричністю багато спроб інтерпретації, вже є передчуття проблематики "Червоної літери", символіки та емблематики цього роману. Сама червона літера, оздоблена золотою вишивкою, яку носить на сукні якась молода гарна жінка, з'являється на сторін-

ках оповідання "Ендікотт і червоний хрест" в тій його партії, де йдеться про рідкісно жорстоку вигадливість богобоязливих пуритан щодо покарання тих, хто, на їхню думку, порушив господні заповіді (до речі, це один із найяскравіших у Готорна проявів його безкомпромісного засудження антигуманності новоанглійського пуритан­ства). В цьому оповіданні, як і в деяких інших, близьких до нього тематично, недвозначно виявилося прагнення ав­тора до суворої об'єктивності оповіді. Вона принципово важлива в романі "Червона літера". Ця об'єктивність тво­рить у поєднанні з авторською суб'єктивністю, невід'єм­ною від романтизму, суперечливу художню, стилістичну єдність. Об'єктивність особливо відчувається у зображенні історичного тла, є вона і в обумовленому часом конфлікті, неможливому саме в такому варіанті в іншу, пізнішу добу, і у певних рисах психології героїв, також часово обумов­лених. Це з'єднання суперечливих тенденцій у прозі Го­торна не було лише його відкриттям. Воно взагалі характерне для американського романтизму. Але у Готор­на ця синтетичність виявилася надто помітно.

У "Червоній літері" відбувається зіткнення трьох вдач, трьох моральних позицій, трьох уявлень про призначення людини, її права, обов'язки, щастя, кохання, честь, сум­ління, гріх, покуту, помсту тощо. Хоча дія роману відбу­вається протягом кількох років, справжнього розгортання сюжету в часі практично нема. Кожний персонаж визна­чений як особистість вже на початку твору і мало зміню­ється у своєму ставленні до основного конфлікту. Стають лише виразнішими риси, закладені в ньому первісно. Го­ловні події з життя кожного з трьох, які обумовили їх подальшу долю, відбулися до початку роману. Читач діз­нається про них через спогади. Передісторія подана коро­тко, пунктирно, лише самі факти без заглиблення в подробиці.

Роман має дві кульмінації. Це перша сцена на майдані біля ганебного стовпа і остання, яка завершує життя двох героїв і визначає подальше існування героїні. У сповненій високого драматизму першій сцені ми бачимо молоду жін­ку з немовлям на руках, яку виводять з міської в'язниці і ставлять на ганьбу і наругу до ганебного стовпа. На її грудях палає червона літера "А", примхливо прикрашена золотим гаптуванням. Цю літеру, з якої починається ан­глійське слово "adulteri" — "перелюбство", — знак свого невибачального гріха — головна героїня роману Естер

422

Американський романтизм

Амєриканський романтизм

423

Прінн виготовила сама. І в цьому, як і у виразі її обличчя, у відмові назвати судді ім'я коханця, батька її дитини, — в усій поведінці молодої жінки виявляється гордість та сила духу, смілива вдача й уперта воля. Вона визнає свою провину і ладна все життя спокутувати її. В натовпі пуритан на майдані Естер засуджують усі, хоча автор тонко передає через репліки присутніх градації цього осу­ду. Провина гарної англійки в тому, що, одружена зовсім юною з видатним ученим похилого віку, вона шанувала чоловіка, та ніколи не кохала його (про це читач дізнається з думок Естер біля ганебного стовпа), а коли вже після їхнього переїзду з Англії до Америки чоловік поїхав ку­дись у своїх справах і не повернувся, вона через два роки марного чекання покохала іншого і народила від нього дитину.

Подія, котра відбувається на майдані біля в'язниці, не має в собі нічого незвичного, якщо взяти до уваги час — кінець XVII ст. й місце дії — пуританський Бостон. Загост­рює ситуацію те, що промовити до сумління грішниці, закликати її виказати ім'я коханця має сам цей спокус­ник — священник Дімсдейл, а серед присутніх саме в час покарання з'являється ніким невпізнаний чоловік засуд­женої, який перебував у полоні в індіанців. Збіг обставин малоймовірний, але для романтизму досить типовий.

Дімсдейл, чудовий проповідник, добра і чесна людина, через слабодухість не наважується прилюдно визнати прав­ду, а старий чоловік Естер вирішує, зберігаючи інкогніто, дізнатися, хто спокусив його дружину. Все, що складає далі основну частину роману, відбувається головним чином в душах Естер Прінн, явної грішниці, Дімсдейла-грішника прихованого, і Чіллінгворта, грішника найстрашнішого, бо він присвячує своє існування помсті. Естер завдяки своїй прямоті і гідності, з якою вона носить знак ганьби — літеру А, стає навіть в очах немилосердих пуритан люди­ною, гідною якщо не поваги, то подиву. Священника му­чать такі нестерпні докори сумління, що у нього на грудях там, де серце, відкривається болюча рана у вигляді чер­воної літери А. Ніхто не бачить цієї рани, а читач дізна­ється про неї лише завдяки авторським натякам. Видно лише, як Дімсдейл все більше марніє, все палкішими стають його проповіді, в яких він непомітно для інших виплескує біль свого серця. Його муки тим жахливіші, що парафіяни вважають свого пастиря майже святим. Чіллінг-ворт, який уславився в Бостоні як чудовий лікар, здога-

дується про провину Дімсдейла. Охоплений жагою помсти, він вкрадається в довіру нещасного і під приводом його лікування піддає священника витонченим моральним тор­турам. Прагнення помститися перетворює вченого на жа­хливу потвору. Він деградує морально і фізично, стає схожим на диявола. Вузол трагічних стосунків розв'язує лише смерть. Наважившись, нарешті, визнати свій гріх, вмирає Дімсдейл. Вмирає і месник Чіллінгворт, бо помста випалила його і з загибеллю священника-грішника йому нема чим жити. Естер лишається живою для того, щоб творити добро тим людям, які переслідували її.

У драмі, розказаній Готорном, є ще одна діюча особа — "дитина гріха" маленька Перл — найромантичніша і най-загадковіша постать роману. Вона символізує своєю див­ною вдачею те, що гріх падає й на тих, хто ні в чому не завинив. У дитині примхливо змішані добро і зло, вона не по-дитячому мудра й прониклива, її інтуїція межує з дивом, вона читає в серцях і передбачає події. Перл може бути веселою й доброю, а може вражати своєю невгамов­ністю, навіть жорстокістю. Вродлива, як і її махи, вона буває схожа на маленького злого, шкідливого ельфа, стра­шного в гніві, немилосердного навіть до Естер. Лише по­каяння Дімсдейла знімає злі чари з дитини і вона стає здатною на кохання і добро. Пробудження душі дівчин­ки — ще один доказ центральної думки роману про бла­городну силу правди і руйнівну — брехні. Зростаючи в атмосфері ненависті, підозри, двозначних таємниць, які оточували її.матір, і які вона не могла до кінця збагнути дитячим розумом, Перл формується як негативна особи­стість, і лише правда про батьків знімає з неї чари зла.

Найвдалішими в романі з точки зору психологічної глибини є образи Естер Прінн і Артура Дімсдейла. Кожний з них проходить свій шлях пізнання через страждання і автор докладно розглядає і описує саме в плані психології етапи цього шляху. Естер усупереч усьому не оздоблю­ється, не ламається, а стає ще міцнішою й перебирає на себе біль і муки інших людей, стаючи їм підпорою, сіючи навколо себе світло добра і віри. Священник Дімсдейл, не наважуючись сказати правду, як пише Готорн, "був при­тиснутий до землі, як і найниціші". Але, і в цьому пись­менник розкриває парадоксальність ситуації грішника, який несе в душі муку невизнаного гріха: "Цей тягар тісно поріднив його з усім грішним братством людей і змусив серце священника трепетати разом з їх серцями. Разом з

424

Американський романтизм.

Американський романтизм

425

ними він переживав їх горе і тисячам слухачів виливав своє власне страждання...". В усьому, що пов'язане з цими двома персонажами, автор виходить на загальнолюдський універсальний рівень психологічної проблематики, надає їм актуальності для наступних поколінь. Історично обумо­влені характери набувають ширшого змісту.

Образи Чіллінгворта і Перл психологічно не такі випи­сані. В них подекуди діє авторська романтична сваволя. Вона із зайвим натиском перетворює першого на повчаль­ний приклад руйнівної дії сліпої мстивості, а другу — на втілення думки про широту впливів гріха і неправди, які втягують у своє хибне коло і тих, хто лише опосередковано до них прилучився.

Стенлі Т. Вільямс сформулював у канонічній "Літера­турній історії Сполучених Штатів Америки" у вигляді риторичних запитань моральну проблематику "Червоної літери" (риторичних, бо автор не дає на них остаточної відповіді):

"Чи було гріхом одруження Чіллінгворта, бо він на нього нездатний? І якщо ні, чи не вступає його покарання у жахливу суперечність з його провиною, такою малою? Чи є його головною помилкою те, що... він присвятив своє життя науці? Чому його жага помсти Дімсдейлу переро­сла у протиприродну любов-ненависть? Як можна пояснити ту обстави­ну, що падіння Дімсдейла починається... біля брами раю — з духовної чарівності Естер? Чому боягузство Дімсдейла, котрий не визнав своєї провини, піднесло його на височінь, з якої він повчав свою паству? Чому визнання власної вини звільнило Естер від почуття каяття? І справді, чому все, що сталося з Естер, збагачує та ушляхетнює її?".

Відсутність відповідей на ці запитання в романі уявна, автор підштовхує читача до певних відповідей. Треба ду­мати, він хотів змусити тих, хто взяв до рук його твір, роздумувати над цими етичними, моральними проблемами і самостійно доходити висновків, що і було б універсаль­ною школою виховання моральності.

Наступного 1851 р. з'явився другий роман Готорна "Будинок з сімома фронтонами". Тут сьогодення має своє коріння в далекому минулому, тема провини і її спокутування розгорнута не лише в моральному, а й у соціально-побутовому плані. Колись якийсь полковник Пінчен звинуватив фермера Моулда у чаклунстві, бо хотів приєднати його землю до своїх просторих полів, які він награбував у тубільного індіанського населення. Моулда було страчено, а на його ділянці підступний полковник збудував собі дім з сімома фронтонами. Та за злочином настає кара. Син Моулда помстився за батька і задушив

Пінчена в його кабінеті. Заможність Пінченів, збудована на чужій крові, обертається для родини прокляттям. На­щадки полковника ворогують між собою, йдуть заради спадщини на злочини — вбивства, наклепи тощо.

Найгірші риси свого предка успадкував останній з ба­гатих і респектабельних Пінченів — Джефрі. Через трупи і скалічені долі він досяг багатства і політичної влади в окрузі. В цьому образі з небувалою досі соціально-політи­чною заангажованістю змальовує Готорн тип сучасного письменникові буржуазного хижака, святенника і красно­мовця, котрий заради досягнення своєї мети — багатства, чи політичної влади — з полегкістю піде на все. На злеті своєї політичної кар'єри, готуючись до виборів на пост губернатора штату, Джефрі раптово вмирає. І його дістала кара — прокляття старого Моулда, яке він кинув на родину Пінченів перед стратою. Закляття, однак, не зали­шається вічним. Від нього звільняє кохання двох наймо­лодших представників зв'язаних злочином і карою родів.

Незважаючи на досить велику питому вагу елементів, які можна було б назвати реалістичними, в цілому роман належить до романтичної традиції. Й не лише тому, що в ньому збуваються старі прокляття, кояться таємничі зло­чини, давній гріх тяжіє над кількома поколіннями, а бідні Моулди мають якусь містичну перевагу над багатими Пін-ченами. І структура роману, і принципи побудови образів його персонажів, і сюжетні вузли — все тяжіє до роман­тизму. Сам автор у вступі до роману ще раз наголосив на тому, що у своїй творчості головним вважає фантазію, а не копітке і точне зображення буденного життя. Тому він називає свій твір "romance", а не "novel". Під останньою Готорн розумів, як це випливає з його дефініцій двох типів великої прози, роман "критичного" реалізму, в якому до кінця своїх днів вбачав нижчий гатунок творчості- порів­няно з романом романтичним.

У 1852 р. Готорн завершив свій третій за три роки роман "Щасливий Діл". Це був твір на сучасну тему, написаний на основі власних спостережень і досвіду. В 1841 р. вже зрілою людиною, йому було 37, Готорн, заці­кавлений тим, як досить велика громада інтелектуалів-трансценденталістів почала на практиці здійснювати свої ідеї, прилучився до них. Він провів на Брук Фарм трохи більше півроку і, розчарований побаченим там, покинув комуну. Романтична утопія життя, в якому за задумом учасників гармонійно поєднувалися б фізична праця, ін-

426

Американський романтизм.

Американський романтизм

427

телектуальна діяльність, духовне спілкування на лоні при­роди вільних індивідуальностей, зіткнулася із суворою реальністю і не витримала цього випробування. Подібні починання були досить поширені і за часів Готорна, і значно пізніше, до нашого часу. І завжди прекраснодушні мрії втікачів від неприйнятної для них буржуазної циві­лізації закінчувались крахом експерименту. Високі мо­рально-етичні принципи, які утопісти хотіли протиставити світу наживи, не були спроможні подолати безліч трудно­щів матеріального, фізичного, психологічного характеру. Але в самій ідеї було багато привабливого. Це суперечливе в експерименті на Брук Фарм відбилося і в романі "Ща­сливий Діл", в якому в спогадах автора, покладених в основу твору, переплетені критичний-скептицизм і сумна ностальгія.

Провідними в романі є дві теми, дві сюжетні опори. Одна з них — тема міжлюдських стосунків, примх і труд­нощів кохання, друга — історія спроби збудувати нове суспільство в мініатюрі, щасливу Аркадію на американсь­кій землі. Перший сюжет складають перипетії любовного трикутника, який виникає у Щасливому Долі між Зенобі-єю, Холлінгсвортом і Прісцілою. Цей сюжет, як і харак­тери головних персонажів, типово романтичні, навіть канонічні для романтизму. Обидві героїні є начебто двома полюсами жіночого характеру. Перша з них сильна, яс­крава, пристрасна інтелектуалка Зенобія, темноволоса красуня, здатна на великі почуття, самостійна і сповнена енергії. Друга — тендітна, лагідна, ефірна юна Прісціла, білява і майже невагома. Одна — пишна екзотична квітка, друга — безсилий пагон плюща, що може лише витися навколо могутнього дерева. Обидві кохають, свідомо і не­свідомо, керівника комуни, вольового, мужнього, грубува­того лідера шукачів нової моралі Холлінгсворта — фанатичного прихильника ідеї перевиховання злочинців, якій він підпорядковує всі свої вчинки і дії. Цей утопіст, пропагуючи шляхетні ідеї гуманізму, рівності, братерства, вільної праці, в звичайних відносинах з людьми буває конче егоїстичним, байдужим до конкретної особи, яка живе і страждає поряд з ним. Стосунки в середині любов­ного трикутника ускладнюються ще й тим, що обидві романтичні героїні — сестри, котрі через складні обста­вини вперше зустрілися в Щасливому Долі. Історія батька обох сестер, як і постать гіпнотизера, мага, який відіграє в долі Зенобії і Прісціли фатальну роль, додають до цього

сюжету ультраромантичні обертони, заплутують інтригу, вносять таємничий, а подекуди й містичний елемент.

Другий сюжет — один неповний рік з життя, праці, мрій і розваг поселенців Щасливого Долу — розроблений далеко не так докладно, як перший. Автор навіть твердив у передмові, що використав свій досвід перебування у Брук Фарм лише як реальне тло для цілком вигаданої історії. Та саме це документальне тло було для читачів найцікавішим і зберігає свою художню і фактичну цінність досі. А, по-друге, і автор лукавить. Він не щирий, говорячи про другорядність всього пов'язаного з експериментом на Брук Фарм. Четвертим і, певно, найважливішим персонажем роману є оповідач — за словами Готорна — "маловідомий Поет, що входить в життя з високими прагненнями, які згасають разом з юнацьким запалом". Кавердейл скоріше спостерігач, ніж активний учасник подій. Але спостерігач розумний, більш-менш об'єктивний і скептичний. Він до­сить іронічно ставиться і до себе самого, підкреслюючи свою схильність до зручного і спокійного життя. Однак його спостереження і думки про принципи життя в Щас­ливому Долі переконують глибиною і серйозністю.

Роман "Щасливий Діл" має як художній твір певні недоліки. І центральна колізія з любовним трикутником, і не дуже вмотивоване самогубство мужньої, самостійної Зенобії, і постать ефірної Прісціли, якій явно симпатизує автор, і його alter ego — оповідач, та навряд чи може симпатизувати сучасний читач, — все це і дещо інше не можуть витримати випробування часом. А ось зображення утопічного експерименту трансценденталістів, фур'єристів та інших соціальних ідеалістів виявилося не лише цікавим, а й у чомусь пророчим. Щодо сучасників Готорна, то їх хвилювало питання: хто був прообразом головних героїв твору? Принаймні в Зенобії впізнавали вже померлу на час виходу роману письменницю і публіцистку Маргарет Фулер, одну з найвідоміших американських феміністок, учасницю всіх романтичних починань трансценденталіс­тів, зокрема комуни Брук Фарм. Скептик Готорн критично ставився до надто самодіяльних та енергійних жінок і це позначилося на постаті його героїні. Однак нічого образ­ливого для пам'яті Фулер в образі Зенобії нема. Як нема нічого образливого і для інших учасників "прекрасного плану шляхетного неегоїстичного життя", який хоч і не здійснився, не міг здійснитися, але мав у собі гарні ідеали, які приваблюють людей віддавна.

428

Американський романтизм

Американський романтизм

429

Через певний час після виходу "Щасливого Долу" в світ автор роману був призначений консулом Сполучених Штатів у Італії, де провів шість років. Він перебував також в Англії, глибше поринув у світ європейської куль­тури, історії, відомі йому до цього часу лише з його аме­риканського боку. Результатом перебування в Італії був певною мірою і написаний на європейському матеріалі останній^, роман "Мармуровий фавн" (1860). Цей твір не став великою вдачею письменника, хоча в ньому і є цікава колізія з простодушним юнаком, такою собі природною людиною, якого вважають мармуровим фавном, що ожив, зазнав людських страждань і радощів. Незважаючи на італійський антураж, у цьому творі новоанглійського ав­тора присутні його улюблені проблеми — гріха і кари, добра і зла, характерні для кальвіністського світосприй­няття Готорна, його романтичне вирішення цих проблем.

Натаніелю Готорну дорікали і його молодші сучасники, і літератори XX ст. за те, що він мало цікавився соціаль­ними проблемами й конфліктами, не відобразив суспіль­ства своєї доби у всій його повноті. Одне слово, за те, що він не був "критичним реалістом". Та від письменника не можна вимагати, щоб він писав так, а не інакше. Готорн знайшов своє власне місце в американській і світовій літературі, створив свій неповторний художній світ і не­забутніх героїв, які живуть і страждають серед одвічних борінь між добром і злом. І цього, мабуть, достатньо для талановитого американського романтика, моралізатора та скептика.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: