Політичні вчення ХІХ-ХХ ст. ст. 4 страница

Засновниками матеріалістичного вчення про політику і владу були Карл Маркс /1818-1883р.р./ і Фрідріх Енгельс /1820-1895р.р./.Свої твори вони створювали в умовах революційних перетворювань в країнах Західної Європи. Спираючись на матеріалістичне розуміння історії, вони багато уваги приділяли вивченню суті політики, політичної влади, характеру політичної діяльності, визначили шляхи, форми і методи приходу до влади трудящих мас, робітничого класу.

Марксистська теорія системи політичних відносин включає в собі наступні положення:

1) Політичні відношення, які витікають з боротьби за владу і здійснення влади, проявляються на основі суспільно-економічних відносин, ними зумовлені і становить собою політичну надбудову з відповідними формами суспільної свідомості;

2) Хоч базис первинний, а надбудова вторинна, надбудові інститути проте відіграють активну роль у соціально-економічному базисі. Політика виступає не тільки як відображення зовнішньо політичних відносин, але і як інструмент їх формування;

3) Держава є продукт класових суперечностей і служить інтересам економічно пануючого класу. Це положення К.Маркс обгрунтував в праці "Капітал", підкреслюючи особливу роль насилля у виникненні першого класового розподілу та появи держави;

4) Економічно пануючий клас – він і політично, і ідеологічно пануючий клас;

5) На підставі такого розуміння суті держави та класового панування марксизм створює теорію політичної свідомості. Похідним пунктом її є ствердження про те, що суспільне буття людей визначає їх громадську свідомість;

6) Аналіз суспільного стану класів, прошарків та соціальних груп є похідним пунктом для розуміння політичної поведінки мас, їх інтересів, окремих лідерів;

7) Політика в марксизмі розглядається лише в кінцевому результаті підвладній економіці, і в той же час вона має відносну самостійність і впливає на економічні відносини, прискорюючи або затримуючи хід економічних процесів.

Марксистські традиції політичного життя в кінці ХІХст. – в XX столітті знаходять своє виявлення і розвиток в двох основних напрямках: революційному та реформістському. Революційна течія в марксизмі знайшла своє виявлення у ленінізмі, в працях теоретиків західної марксистської політичної думки Р.Люксембург, А.Грамши, Д.Лукача та ін.

Володимир Ілліч Ленін /1870-1924р.р./ в низці своїх праць розробив концепцію революційного насильства, співвідношення демократії і диктатури пролетаріату, механізму політичної влади у перехідний період від капіталізму до соціалізму, взаємозв'язку держави і комуністичних партій у специфічних умовах боротьби за становлення нових суспільних відносин; вчення про Ради як особливі форми державної влади.

Марксистська політична наука увійшла в історію політичної думки як революційна теорія зміни класового панування і використання сили державної влади для формування нової системи суспільних відносин.

Реформістський напрямок в Західній Європі очолили лідери ІІ Інтернаціоналу Карл Каутський /1854-1938р.р./ та Едуард Бернштейн /1850-1932р.р./, які діяли під гаслом: "рух – усе; кінцева мета – ніщо". Реформістська стратегія розглядала соціалізм як процес комплексного перетворення економічних та суспільних структур із відповідності з соціалістичними вимогами. Революційний напрямок в марксизмі розглядав соціалізм як специфічне поєднання суспільної власності і державного планування, яке можна втілити в життя тільки після заперечення капіталізму в ході соціалістичної революції.

В XX столітті вказані течії політичної думки відомі як соціалістична і комуністична, які і сьогодні існують в теорії і практиці. В комуністичному русі після смерті В.1.Леніна мали місце значні деформації та перекручення як в теорії, так і в практиці революційних перетворень в СРСР, країнах Східної Європи, що призвело в кінці 80-х років XX століття до краху світової системи соціалізму, розпаду СРСР на незалежні держави.

Партії ж Соціалістичного Інтернаціоналу, які взяли на озброєння ідеї поступового перетворення капіталізму в соціалізм, розробили і стверджують в своїй діяльності концепцію "демократичного соціалізму", яка викладена в "Декларації принципів" Соціалістичного Інтернаціоналу (1989р.). В цьому документі говориться, що демократичний соціалізм є міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість та солідарність. Його мета полягає в тому, щоб домогтися мирного міжнародного устрою, при якому можна зміцнити основні цінності, а кожна людина отримує можливість розвитку своїх особистих якостей і талантів, використовуючи гарантії людських та громадянських прав в демократичному суспільстві.

Демократичний соціалізм як суспільна система функціонує на основі змішаної економіки, соціальної справедливості, свободи і рівності, соціальної захищеності членів суспільства.

У XIX – XX ст. поряд з марксистською набули широкого розвитку і інші концепції політичної науки, збагатили її новими положеннями й висновками.

Французький державний діяч, історик і політичний мислитель Шарль Алексіс Де Токвіль /1803-1859 р.р./ сформулював нову для свого часу теорію демократії, яка заклала основи політичної сучасної науки західних країн. В праці "Демократія в Америці" /1839 р./ він зробив такі висновки: 1) у всьому світі спостерігається нездоланний процес занепаду аристократії і ствердження демократії; 2) хоч демократія має менший порівняно з аристократією досвід історичного розвитку, а заходи, які вона використовує, далеко не досконалі і часто працюють проти самої ж демократії, проте переваги її досить очевидні; 3) своє найбільш повне втілення демократія знаходить в політичному житті США, в американській конституції; 4) говорячи про перевагу американської демократії, Токвіль не обходив увагою і її недоліки.

Погляди А.Токвіля, викладені у І половині XIX століття на американську демократію, імпонують і сьогодні тим суспільним силам, хто вірить у стійкість та життєздатність американської політичної системи.

Польсько-австрійський соціолог, правознавець Людвіг Гумплович /1838-1909 р.р./, представник соціального дарвінізму у другій половині XIX ст. розробив теорію завоювання. Згідно його теорії, викладеної в працях "Соціологія та політика", "Основи соціології", "Расова боротьба", суспільне життя первісно представляє собою нещадну й невпинну боротьбу між групами людей. На початку історії ворожнеча розділених расово-етнічними ознаками орд призвели до пригнічення одних з них іншими і до виникнення держави, при якій на зміну боротьбі між ордами приходить боротьба між прошарками, класами та партіями. Конфлікт між державами – це неминучий супутник людського існування.

Фундатор позитивізму англійський вчений Герберт Спенсер /1820-1903 р.р./ у своїй праці "Заснування соціології" розробив теорію соціальної обумовленості влади. Він вважав, що в процесі свого розвитку суспільство еволюціонізує від війни до миру, від військового до промислового /індустріального/ стану. Спенсер припускав, що в майбутньому може виникнути федерація вищих націй, яка як верховна влада заборонить війни між народами. Він також, вважав, що в основі суспільних відносин лежить не взаємна ненависть людей, а їх співробітництво /кооперація/. Еволюція суспільства сприяє придушенню агресивних інстинктів людей і виникненню нового типу людини, яка зможе гармонійно поєднувати задоволення своїх особистих та суспільних потреб.

Широке розповсюдження на початку XX століття набула теорія еліт, засновниками якої були два італійських вчених Вільфредо Парето /1848-1923 р.р./ та Гаетано Моска /1858-1941 р.р./. Моска в працях "Основи політичної науки" (1896, 1923 рр.), «Правлячий клас» (1896р.) стверджує, що влада завжди знаходилась і повинна знаходитись в руках меншості. Коли вона переходить від одних рук в інші, то переходить від одної меншості до іншої, але ніколи від меншості до більшості. Цю правлячу меншість автор називає "правлячим політичним класом", "елітою". Політичний прогрес складається в переході від одної правлячої еліти до іншої. Кожна еліта править шляхом розповсюдження тієї ідеології, яка відповідає завданням її влади.

Г.Моска вказує на дві тенденції в історії держави: аристократичну та демократичну. В першому випадку влада знаходиться у замкнених еліт, у другому – у еліт, які виходять з мас. Вибори – це засіб обновлення еліт.

В.Парето в праці "Трактат із загальної соціології" (1916 р.) розглядає еліту як групу природжених керівників нації, як людей, наділених якостями, які відрізняються на загальному фоні. Він вважав, що у кожну епоху існують дві групи такого роду – еліта та контреліта, які ведуть боротьбу між собою за владу за допомогою мобілізації мас. Домінуючими якостями правлячої еліти служить здатність керувати людьми, – підкреслює В.Парето. Індивіди, які наділені такою здатністю, маніпулюють масами за допомогою омани та насильства. Якщо еліта не оновлюється, то вона деградує, що веде до революції, в ході якої відбувається зміна складу правлячої еліти. В.Парето зазначав, що історія – це "кладовище аристократії".

Глава соціологічної школи Еміль Дюркгейм /1858-1917 р.р./ багато зробив для соціологічного обгрунтування політики. Він один з авторів теорії "соціальної солідарності", яка використовується сучасними політологами для роз’яснення різних процесів політичного та громадського життя. Соціальна солідарність, на його думку, формується під впливом розподілу праці в суспільстві.

З точки зору ідеї соціальної солідарності Е.Дюркгейм витлумачив роль і значення держави в суспільстві. Держава – "колективний розум", це надкласовий орган, який забезпечує єдність та зовнішню безпеку суспільства. Найважливіша функція держави – захист прав і інтересів особистості.

В підході Е.Дюркгейма до аналізу взаємовідносин держави і особистості відобразився суперечливий характер його вчення: з одного боку, визнання приорітету суспільства і держави по відношенню до індивіду, а з іншого – віра в право людини на свободу, рівність і братерство...

Вчення про владу знайшло свій подальший розвиток в теорії олігархії /бюрократизації/ політичних партій, розроблених Моїсеєм Острогорським /1854-1919р.р./ та Робертом Міхельсом /1876-1936р.р./.

Американський вчений російського походження М.Острогорський в праці "Демократія й організація політичних партій" (1902 р.) виділяє три стадії у розвитку політичних партій: аристократичні угрупування, політичні клуби, масові політичні організації. На третій стадії, вказує Острогорський, відбувається бюрократизація керівництва партій, а демократія в партії неможлива.

Аналогічні висновки робить Р.Міхельс у праці "Соціологія політичних партій в умовах сучасної демократії. Дослідження олігархічний тенденцій групового життя» /1911р./. В цій праці Міхельс формулює так званий закон олігархізації політичних партій – "залізний закон олігархії". Вожді поступаються владою в партії тільки вождям, але не масам. Влада в партії належить керівникам, які підтримуються професійним, платним апаратом, що призначається. Участь рядових членів партії у керівництві її неможлива, а тому що партія – це суспільство у мініатюрі, то в суспільстві неможлива участь усіх громадян в управлінні державою.

Особливе місце у розвитку науки про політику належить німецькому соціологу і політологу Максу Веберу /1864-1920р.р./. У працях "Протестантська етика та дух капіталізму", "Господарство та суспільство", "Чиновник" та ін. М.Вебер стверджує, що в пізньому капіталістичному суспільстві політичне життя людей в значній мірі визначається бюрократією – швидко зростаючим прошарком професійних керуючих.

Тотальна бюрократизація, згідно з Вебером, представляє собою неминучу тенденцію сучасного суспільства. Однак, на відміну від прихильників теорії еліти, М.Вебер розглядав бюрократію не як пануючий клас, а як незалежний від суспільних груп інструмент влади, яким може оволодіти будь-яка з цих груп.

Він розробив теорію демократії, центральною ланкою стало вчення про механізм соціального контролю над уособленим від суспільства бюрократичним апаратом.

Головну увагу Вебер приділяв техніці відбору політичної еліти, яка повинна підкорити собі бюрократію. Ним розроблені дві взаємопов'язані проблеми: типологія панування і засоби легітимації (визнання законності) цих типів панування.

М.Вебер розглядав панування як монопольну владу, а монопольну владу – як здатність пов’язувати свою волю за допомогою зобов’язуючих наказів. Панування, за Вебером, – це узаконане насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне, легальне. Традиційне панування засноване на звичаї. Це станове панування. Харизматичне панування спирається на особисту відданість людей політичному лідеру. Легітимація тут відбувається завдяки вірі в особливі політичні якості вождя. Легальне панування засноване на праві. Засіб його легітимації – віра у раціональність норм, яка зобов’язує одних людей підкорятися іншим. Бюрократія є ідеальним типом легального панування, втіленням раціональності влади.

Розроблене Вебером вчення про бюрократію не втратило свого значення і в наш час. Він вважав, що її загальні риси є: а) незмінні методи керівництва; б) чітке розподілення функцій; в) ієрархія владних повноважень; г) колективна /державна/ власність на засоби здійснення влади та службові місця; д) кругообіг документів. Умовою заняття будь-якої посади в цьому апараті влади є: призначення, виконання визначених обов'язків, наявність необхідної кваліфікації, постійність службової діяльності, платність.

На противагу бюрократичній раціональності М.Вебер запропонував концепцію харизматичного лідерства вождів, яке спирається на ірраціональну віру мас в їх надлюдські якості, мобілізуючого ці маси з метою підкорення громадським інтересам відокремленої від суспільства бюрократичної машини. В цьому лідерстві М.Вебер бачив альтернативу бюрократії.

Демократизацію М.Вебер розумів як мобілізацію мас політичними лідерами, розглядаючи її в якості дійового засобу протидії тотальній бюрократизації. В той же час харизматичний лідер урівноважує спроби узурпації влади з боку олігархічних груп самого громадянського суспільства. В цьому плані М.Вебер надавав особливого значення інституту президентства, а президента він розглядав як обраного вождя нації.

Розглянуті політичні концепції представляють собою своєрідний перехід від класичної науки до сучасної політології, яка характеризується різними школами та напрямками.

Як самостійна наука, політологія виникла в США наприкінці XIX століття. До історичних умов її виникнення відноситься відсутність в американській історії етапу феодалізму і традиційної класової боротьби. Боротьба з британськими колоніями закінчилась переходом від рабства до капіталізму одразу, причому в цій боротьбі викристалізувалась американська нація. В Америці не одержав такого розвитку класовий антагонізм, як в Європі, тому традиційна класова боротьба замінилась конкуренцією таких політичних течій, як лібералізм, консерватизм та радикалізм.

Головна особливість американської політичної науки – орієнтація на емпіричний, прикладний характер. Основу цієї орієнтації складає традиційна американська філософія прагматизму, фундаторами якої є У.Джеймс, Дж. Д’юї.

На базі прагматизму виникли такі наукові течії, як соціал-дарвінізм та позитивізм. Суть соціал-дарвінізму складається у перенесенні біологічних законів на розвиток суспільства. В межах цієї течії політологія займається питанням, в якій мірі політичні інститути відповідають біологічній природі людини.

Головна мета позитивістської філософії складалась в розбудові соціальної теорії, далекої від абстрактних питань, типу співвідношення базису і надбудови: що з них первинне, що вторинне. Один з методів позитивізму – спостереження і зображення явищ без роз’яснення їх глибинних причин – призвело до такої форми, як феноменалізм. В політології з'явилась вимога вивчати ті політичні явища, які посильні для вивчення, наприклад, політична поведінка, і відмова від вивчення неможливого, наприклад, політичної свідомості.

Прикладне значення американської політології проявило себе через широке використання емпіричних методів дослідження, через статистичний аналіз різного роду матеріалів, особливо виборчих комісій, через опитування населення за допомогою тестів, спостереження політичної поведінки в звичайних та екстремальних умовах.

В 20-і роки XX ст. в політологію стали проникати методи інших наук, зокрема, психології і на її основі зародилась нова течія, яка зробила своєрідну революцію в політичній теорії – біхейвіоризм, як метод дослідження політичної науки.

Вперше ідеї біхейвіоризму були сформульовані А. Бентлі в праці "Процес правління. Вивчення суспільних тисків» (1908 р.), де сказано, що політична наука повинна займатися вивченням поведінки зацікавлених груп у політичному процесі. Ці ідеї були розвинуті пізніше Ч.Мерріамом та Г.Лассуелом /Лассвеллом/.

Біхейвіоризм стає головним методологічним напрямком в американській політології.

Принципи біхейвіоризму наступні: 1) об'єктом дослідження політології повинні бути не законодавчі норми, не політичні програми та ідеї, не суспільство і політика в цілому, а дії людей, спрямовані на досягнення своїх політичних цілей; 2) дійсно научну цінність мають не теоретичні дослідження, а емпіричні факти, оброблені належним чином; 3) в аналізі політичних явищ допустимо й необхідно використання методів інших наук, в тому числі природних і точних; 4) необхідною умовою науковості дослідження оголошується можливість верифікації або фальсифікації (спростування) його висновків, а також вимога точності і відтворення дослідницьких процедур.

Емпіричний аналіз індивідуальної і групової поведінки індивідів виявився переважаючим в підході до вивчення політичного життя американського суспільства в цілому, про що свідчить інтерес американських політологів до теорії груп політичного тиску взагалі, до теорії і практики лобізму зокрема.

Біхейвіоризм призвів до уточнення предмету політології: 1) політологія почала вивчати не стільки політичні інститути, скільки політичну діяльність і політичну поведінку; 2) біхейвіоризм дав поштовх зародженню політичної соціології, під якою мається на увазі вивчення політичних процесів з точки зору особистості і різних соціальних груп.

При вивченні поведінки соціальних груп політологи прийшли до теорії еліт, яка сформульована В.Парето, Г.Москою, Г.Міхельсом. Теорія еліт стверджує, що необхідною складовою частиною будь-якої соціальної структури є вищий привілейований прошарок, який здійснює функції влади, управління та розвитку культури. Головним постулатом теорії еліт є визнання вічності соціальної нерівності, основою якої є біологічна нерівність. В галузі політики теорія еліт походить із заперечення ідеї народного суверенітету як романтичного міфу і визнання влади політичних еліт. Дослідження діяльності політичних еліт складає центральне ядро західної політичної науки.

В 60-роки XX ст. вимальовується криза біхейвіоризму. Вона була пов'язана з війною у В'єтнамі. Політологам США був пред'явлений рахунок, суть якого зводилась до того, що наука не потрібна, якщо вона займається пустими проблемами поведінки та свідомості, а не прогнозом наслідків реальної політики. Результатом цієї кризи стало виникнення постбіхейвіоризму, на базі якого заново виникає інтерес до таких феноменів, як політична система, держава, політичні партії, вивчення можливості поліпшення їх діяльності. Шляхи і засоби поліпшення повинні розробляти і пропонувати професійні політологи. Починається еволюція західної, особливо американської політології в бік прикладної дисципліни, своєрідного інструменту управління суспільством, покликаної надавати конкретні рекомендації центральній і місцевій владі з оптимального управління і прийняття рішень.

Після ІІ Світової війни американська політологія все глибше поширюється не тільки на європейський, але й на інші континенти, відтискуючи на другий план традиційну державно-правову науку.

В сучасній американській політології склалось декілька напрямків досліджень політології: 1) американське управління і політика (загальнонаціональні політичні інститути; політична поведінка як на федеральному, так і регіональному рівні); 2) порівняльна політика (дослідження багатьох країн з якоїсь однієї проблеми, наприклад, з проблем політичної культури); 3) міжнародні відносини і міжнародна політика (проблеми війни і миру, зовнішня політика, проблеми інтеграції у світі і т.п.). Застосовуються різні методи дослідження, в тому числі математичне моделювання, ділова гра, політичне прогнозування; 4) політична теорія і політична філософія (коло проблем, починаючи з історії політичної думки і закінчуючи її сучасною філософською інтерпретацією); 5) громадське управління і політика (практичні аспекти функціонування політики, як здійснюється практична політика, який вона дає соціальний ефект, як громадкість реагує на цю політику).

Серед багатьох американських політологів особливе місце займають Чарльз Мерріам, Гарольд Лассуелл (Лассвелл) та Ганс Моргентау. Саме вони створили і затвердили школу прагматизму та політичного реалізму в американській політичній науці, в обгрунтуванні нових методів дослідження внутрішньої та зовнішньої політики США. Саме вони стояли у джерела американської політології.

Першим в низці названих представників стоїть Чарльз Мерріам /1874-1953р.р./, який вважається одним із засновників сучасної американської політичної науки, батьком біхейвіористського напрямку в ній. Заслуги Мерріама в тому, що він, по-перше, наполегливо доводив необхідність зміцнення зв'язку політичної науки з практикою, реальним життям; по-друге, він активно наполягав на втілення в політичні дослідження нових методів аналізу, в тому числі і кількісних; по-третє, Мерріам вірив в американську демократію, розглядаючи її як таку форму правління, яка в більшій мірі відповідає дійсній природі людини.

Одним з найбільш відомих спеціалістів в галузі американської політології був Гарольд Лассуелл /Лассвел/ / 1902- 1978р. р./, який в своїх працях велику увагу приділяв методологічним проблемам дослідження політики.

По-перше, використовуючи фрейдистський підхід, Лассуелл розробив теорію політичного психоаналізу, суть якої в тому, що найважливішим фактором, обумовлюючим відношення індивіда до політики, оголошується психологічний механізм його особистості (політика для тих, хто керує, і тих, якими керують; психологічні риси особистості через призму відношення до політики, і як сама політика формує необхідні їй психологічні риси особистості).

По-друге, Лассуелл приділяв багато уваги політичній владі та її розподілу в суспільстві, розглядаючи владу в якості центральної категорії політичної науки. Суттєву роль у процесі панування відіграють цінності та характер їх розподілу в суспільстві.

По-третє, основними суб'єктами політичного панування, згідно Лассуеллу, є еліти, від яких залежить розподіл цінностей з суспільстві. Але пізніше Лассуелл відійшов від елітарного тлумачення політичної влади і політичного процесу, розглядаючи роль громадської думки в розподілі цінностей як важливого показника демократичного управління та легітимності в суспільстві.

По-четверте, в післявоєнний період погляди Лассуелла на політичну владу і процес розподілу цінностей в суспільстві додержує суттєвих змін, суть яких в тому, що головною фігурою вказаного процесу висувається сама особистість, причому аж ніяк не рядова, а політична влада і вплив якої залежить від володіння відповідними цінностями. Взаємодія різних політичних особистостей усередині країни знаходить своє відображення в зміні цінностей та їх розподілу, в перерозподілі влади та впливу.

По-п'яте, Лассуелл розробив ідеї про пропаганду, які зробили значний вплив на розвиток теорії засобів масової інформації в США. Лассуелл додержувався точки зору, що пропаганда уявляє собою "продуманий відбір символів", які розповсюджуються з метою "вплинути на поведінку мас".

Лассуелл запропонував цілу систему "education", яка покликана за допомогою методів "освіти", "просвітництва" та "виховання" відпрацювати такі якості і навички особистості, які б в найбільшій мірі відповідали володарюючому в американському суспільстві зразку політичної поведінки.

Лассуелл провадив свої дослідження на основі використання емпіричних спостережень і аналізу статистичним даних. Так, в праці "Аналіз політичної поведінки. Емпіричний підхід" /1949р./ він торкається широкого кола проблем взаємовідносин між людьми, моралі і релігії, науки і політики, методів пізнання політичних явищ, понять, термінів, які використовуються американськими політологами.

Головою школи політичного реалізму, провідним теоретиком США у галузі із зовнішньополітичних питань був Ганс Моргентау /1904-1980р.р./. Головна праця його «Політичні відносини між націями» (1948 р.). Він підкреслював, що в зовнішній політиці головна роль відводиться національним інтересам, дав їм класифікацію, як постійних, основоположних, так і скороминучих, проміжних.

Вищим критерієм, згідно Моргентау, національного інтересу будь-якої великої держави є досягнення регіональної або світової гегемонії.

Розроблюючи концепцію національних інтересів, Моргентау надавав значення силі. Поняття сили виступає, згідно Моргентау, як головна відрізняюча риса держави, як дещо внутрішнє притаманне їй. Таке трактування поняття сили було зумовлено умовами "холодної війни" в міжнародних відносинах.

Обумовлюючи роль силового фактору в міжнародній політиці, Моргентау в той же час спробував реалістично осмислити її в ядерний вік. Протиріччя між традиційним підходом до силового фактору і можливість ядерної війни породило, на його думку, чотири парадокси в ядерній стратегії держав:

- прихильність до використання ядерної сили або іншої сили в міжнародних відносинах та побоювання застосування її перед обличчям загальної ядерної катастрофи. Наслідком першого парадоксу є різке падіння значущості військової могутності в умовах ядерного віку;

- намагання розробити таку ядерну політику, при якій можна б було уникнути вірогідних наслідків ядерної війни. Другий парадокс є в тому, що в сучасну епоху "обмежена ядерна війна" абсурдна;

- продовження гонки ядерних озброєнь поряд з намаганнями її зупинки. Сутність третього парадоксу, згідно Моргентау, складається в тому, що кількісне і якісне зростання ядерної зброї, на відміну від аналогічного зростання звичайних озброєнь має свої межі;

- проведення політики, яка спирається на союзи в умовах, коли наявність ядерної зброї зробило цю політику застарілою. Четвертий парадокс пов'язаний з тим, що "виникнення ядерної зброї радикально змінило традиційні стосунки між союзниками".

Моргентау робить висновок, що будь-яка спроба, незалежно від її винахідливості і передбачливості, спрямована на ув'язування ядерної могутності з цілями і методами державної політики, зводиться на нівець надзвичайною руйнівною силою ядерної зброї. Тому Моргентау дає побажання сучасним йому політикам: замість того, щоб пристосовувати ядерну міць до цілей і методів державної політики, необхідно самі ці цілі і методи пристосовувати до потенційних можливостей ядерної міці.

Таким чином, американська політична думка суттєво вплинула на світову політичну думку і, в першу чергу, на європейську.

В сучасній політології центральне місце займають питання влади і демократизації суспільного життя в умовах переходу цивілізації до постіндустріального суспільства. Серед представників цього напрямку американські політологи Роберт Алан Даль /народ. у 1915 р./, Олвін Тоффлер /народ. у 1928 р./, італійський політолог Норберто Боббіо /народ. у 1909р./, французькі політологи Мішель Кроз’є /народ. у 1922 р./, Моріс Дюверже /народ. у 1917р./, Раймон Арон /1905-1983р.р./ та ін.

Роберт Даль понад п'ятдесят років займається дослідженням еліт і груп, які приймають рішення, аналізом розвитку ліберальної демократичної теорії. В працях "Введення в теорію демократії", "Введення в економічну демократію", "Хто керує?", "Плюралістична демократія в Сполучених Штатах", "Поліархія" тощо він розглядає політичну систему як будь-який стійкий тип людських відносин, який містить в собі в якості головних компонентів владу, керівництво або авторитет.

Американський футуролог, один з авторів концепції постіндустріального суспільства Олвін Тоффлер в праці "Зрушення влади. Знання, багатство і насильство на порозі XXI століття" стверджує, що в умовах постіндустріального суспільства людство вступило в еру зрушення влади, коли поступово розпадаються усі існуючі в світі владні структури, зароджуються принципово нові. Провідним фактором формування влади стають знання, наука, а не сила й багатство.

Аналізуючи зрушення влади на світовому рівні, О.Тоффлер виділяв три найбільш значні структурні зрушення. Перше зрушення – це розпад "монолітного радянського блоку" і зрушення зконцентрованої в Москві "великої влади" у незалежні держави Східної Європи; друге зрушення – велика трансформація в групі країн, які розвиваються. Згідно рівня розвитку вони поділяються на декілька підгруп: аграрні суспільства (африканські країни); індустріальні суспільства "другої хвилі" (Бразилія, Індія та ін.) та суспільства, які пройшли стадію індустріалізації і стрімко розвиваючих технологію "третьої хвилі" (Сінгапур, Південна Корея і т.п.); третє зрушення – розвинуті країни, в результаті чого США отримали сильних конкурентів в обличчі Японії та Європи, яка об’єднується.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: