Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Політичні вчення ХІХ-ХХ ст. ст. 5 страница




Тому, з точки зору Тоффлера, знання диктують нові принципи класифікації країн (не розподіл на капіталістичні і соціалістичні). В якості основного критерію країн є темпи їх розвитку: країни з високими темпами і низькими темпами. Влада з багатими природними ресурсами перейде до тих, хто контролює знання, необхідні для створення нових ресурсів.

Найбільш яскравими представниками французької політичної науки є Р.Арон та М.Дюверже.

Раймон Арон в працях "Демократія перед обличчям випробувань XX століття", "Демократія і тоталітаризм", "Етапи розвитку політичної думки", "Мемуари: 50 років політичних роздумів" та ін. розглядав різні проблеми філософії історії, політології та соціології. Проблеми демократії, влади, політичних партій, соціології політики, різних галузів політологічних знань в центрі уваги найвизначнішого політолога Франції Моріса Дюверже. В працях "Політичні партії", "Методи політичної науки", "Політичні режими", "Соціологія політики", "Демократія без народу", "Політичні інститути та конституційне право" проявилися незалежність мислення, логічна злагодженість та широта поглядів цього вченого.

Значна кількість сучасних політологів присвятили свої дослідження проблемам світової політики і міжнародним відносинам, проблемам вирішення конфліктів, питанням політичного лідерства, особистості та політиці і т.д. Вказані школи і точки зору політологів є предметом спеціального вивчення наступних тем курсу політології.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки

[навч.пос.для студ.вищ.навч.закл.]/В.Й.Скиба, В.П.Горбатенко, В.В.Туренко; за заг.ред.В.Й.Скиби.- К.: Основи, 1998.- 718 с.

2. Гелей С.Д. Політологія:навч.пос. [для студ.вищ.навч.закл..-6-е вид.переробл. і доп.]/С.Д.Гелей, С.Д.Рутар.- К.: Знання, 2006. – 668 с.

3. Кирилюк Ф.М. Історія зарубіжних політичних вчень Нової доби: навч.пос. [для студ.вищ.навч.закл.]/Ф.М.Кирилюк.- К.: Центр учбової літератури, 2008.- 416 с.

4. Хрестоматія з історії політичних вчень: пос./Упоряд. та автор коментарів Уривалкін О.М.- К.: Дакор, КНТ, 2008.- 456 с.

 

2.3 Розвиток політичної думки в Україні

 

План

 

1. Політична думка в Україні в ХVII-ХVIII ст. ст.

2. Генезис політичних ідей в XIX ст. Кирило-Мефодіївське товариство. М.Костомаров, М.Драгоманов.

3. Політична думка в Україні в XX ст. М.Грушевський, В.Винниченко, Д.Донцов.

 

Становлення та розвиток української політичної думки тісно пов'язаний з багатовіковою історією країни. Існує змістовна залежність між політичними процесами, що мали місце в історії українського народу на тому, або іншому історичному етапі та розвитком політичної думки.

Початковим етапом на шляху становлення та генезису української політичної думки, безумовно, слід вважати період Київської Русі. В той час політична думка була спрямована на утвердження сильної монархічної влади київського князя, становлення державності на засадах християнства. Серед важливих політичних трактатів того часу слід назвати "Повість временних літ" літописця Нестора /ХІІст./, "Повчання князя Володимира Мономаха своїм дітям" /ХІІ ст./, "Слово о полку Ігоревім" /ХІІ ст./.

В ХІІІ-ХVІ ст.ст. українські землі перебували під владою татаро-монголів, Литви, Польщі, Угорщини, турків, кримських татар. В цей історичний час литовські та польські феодали займали панівне становище, а після Брестської унії /1596 р./ настав період соціального, національного та релігійного пригнічення населення України. Історичні обставини, які склалися на той час, не сприяли процесу державотворення на українських землях, але, незважаючи на скрутне політичне становище, український народ прагнув про утвердження своєї державності. Свідченням цього було утворення в місцях нижнього Дніпра суспільно-політичного утворення – Запорозької Січі, яка мала чітку структуру громадських /державних/ інституцій, військову організацію на зразок християнсько-демократичної республіки.

Політична боротьба в Україні в середині ХVII ст. під проводом Б.Хмельницького привела до зародження та поширення національно-культурного руху, організаційним оформленням якого на той час були "братства" – добровільні православні церковні об’єднання, які займались просвітницькою діяльністю. Помітним явищем політичного життя України в ХVII ст. стала поява шкіл, розвиток науки, письменства, яке виступало з критикою кріпосництва, пропагувало ідеї гуманізму та демократії, засуджувало деспотичне правління.

Важливим явищем в політичній думці України того часу слід вважати поширення ідей європейського Просвітництва, зокрема, ідеї суспільного договору. Відомими представниками Просвітництва в Україні були І.Вишенський, Г.Смотрицький, Х.Філарет, який виступав проти абсолютної влади як світського монарха, так і католицької церкви – римського папи. Згідно концепції Філарета, влада виникає не в наслідок діяльності бога, а є наслідком суспільного договору між народом та монархом, а тому народ повинен мати право обмежувати владу монарха /правителя/ законами, обов'язковими для виконання, зберігаючи при цьому свої права та свободу.

Визначною подією культурного та політичного життя України початку ХVII ст., безумовно, було створення в Києві Києво-Могилянської колегії /1632 р./. Засновником її був відомий політичний та церковний діяч – митрополіт Київський та Галицький П. Могила /1597-1647рр./. В питаннях політичного устрою П. Могила дотримувався ідеї про ідеального монарха, поєднуючи його з особою сильного православного царя, прибічника православ’я. Практична діяльність П. Могили була спрямована на легалізацію та зрівняння в правах православної та католицької церкви.

В 1710 р. Києво-Могилянська колегія була переіменована в Київську академію, яка стала провідним культурним та освітнім центром України, а також першим вищим навчальним закладом. Серед її викладачів були провідні політики та релігійні діячі того часу: Л. Баранович, І. Галятовський, Ф. Прокопович. Концептуально всі їх погляди можна узагальнити як прагнення до незалежності українського народу від Польщі та закріплення стосунків з Росією. Всі вони сприйняли ідеї Просвітництва. Політичні погляди Феофана Прокоповича /1681-1736рр./ базувались на теорії природного та суспільного договору. Головна його політична концепція полягає в тому, що він обгрунтував теорію освіченого абсолютизму. Згідно цієї теорії освічений монарх виступає в якості верховного носія державної влади, а тому повинен підпорядковувати всю свою діяльність інтересам народу /дворянства та буржуазії/.

Видатним просвітником та громадським діячем початку ХVIII ст. був Г.С. Сковорода /1722-1794рр./. В центрі його філософської концепції перебували питання про щастя людини та шляхи його досягнення. Освіту Г.С. Сковорода розглядав як необхідну умову.для розбудови справедливого суспільства. Провідною ідеєю його філософії була духовна та фізична свобода людини, яку він кваліфікував як спосіб не тільки особистого, але й національного самозбереження. Націю Г.С.Сковорода сприймав більше у політико-територіальному аспекті, а тому віддавав належне етнокультурній, глибинній основі української національної ментальності. Взагалі його політичним поглядам був притаманний соціальний оптимізм, що робило їх на той час досить прогресивними та впливовими.

Уявлення про стан розвитку політичної думки в ХVII ст. будуть неповними без стислового висвітлення політичних поглядів українських гетьманів: Б. Хмельницького, I. Мазепи та П. Орлика. В політичній сфері прагнення Б. Хмельницького зводилися до створення сильної гетьманської влади з підпорядкуванням всього населення краю, військової організації та уряду. Штаб гетьмана виконував функції уряду, який вирішував політичні, громадянські та військові справи. Еволюція політичної влади за часів Б.Хмельницького мала тенденцію, з одного боку, до посилення ролі гетьмана, а, з іншого, до поетапного скасування козацького самоврядування. Свідченням цього слід вважати той факт, що військова рада, а також рада старшин скликались в тому разі, коли гетьман вважав це за доцільне.

За своїм змістом та спрямованістю влада при Б.Хмельницькому була досить протирічливою. По-перше, було відсутнє документальне оформлення всієї повноти влади гетьмана, що приводило до втручання московського уряду. По-друге, пригнічення населення з боку військової старшини обмежувало засади демократизму в системі "гетьман – козацтво – населення". Наслідком цього процесу.було невдоволення з боку широких верств простого населення гетьманською владою. Створений Б.Хмельницьким суспільно-політичний устрій в значній мірі тримався на особистому авторитеті гетьмана. За своїм змістом він відповідав інтересам українського панівного класу, який прагнув політичних привілей та збагачення. В зовнішній політиці, яка будувалась на концепції захисту національних інтересів, Б.Хмельницький виступав за автономією України у складі Росії. Після смерті Б.Хмельницького його наступникам не вдалося зберегти та утвердити автономну українську державність.

Подальший розвиток української суспільно-політичної думки був пов'язаний з діяльністю гетьмана І.С.Мазепи /1644-1709рр./. Час його правління в політичній та культурній сфері був позначений подальшим розвитком української культури, освіти, церкви. Практичним проявом цього було будівництво монастирів, церков, освітніх закладів. Поразка шведів під Полтавою змусила частину козацької старшини на чолі з І.Мазепою емігрували у Бендери, де було обрано нового гетьмана Пилипа Орлика.

П.Орлик зробив помітний внесок у розвиток суспільно-політичної думки в Україні. При його участі був розроблений політико-правовий документ – Конституція, яка з правових засад обгрунтувала державний устрій козацтва. Конституція складалась з 16 статей та мала форму договору між гетьманом та старшиною Запорозької Січі. Згідно Конституції Україна мала бути козацькою, демократичною, парламентською республікою. В Конституції були закріплені принципи політичного устрою, які передбачали обмеження влади гетьмана "генеральною радою" в сфері важливих політичних рішень: розпорядженні військовим скарбом; вирішенні поточних питань – виборність полковників та сотників, здійсненні судових справ проти старшин, аж до засудження дій гетьмана. Конституція була розроблена верхівкою козацтва, а тому закріпляла за ним військовий, адміністративний устрій та виконавчу владу.

Характерною особливістю вітчизняної політичної думки XIX ст. було те, що уявлення про політику, владу і державу розроблялось в умовах відсутності власної державності. В українській політичній думці XIX ст. панував цілковито народницький напрямок у всіх його еволюційних проявах. Представники даного напрямку основну увагу приділяли розробці питань соціальних антагонізмів, аналізу народних бунтів, повстань, революцій. В їх ідейній спадщині свідомим було протиставлення народу і еліти, ототожнення державних установ з насильством, ігноруванням питань державного будівництва.

Одним з засновників української політології того часу був Микола Іванович Костомаров /1817-1885рр./. В полі зору його наукових інтересів були питання федерації, республіканського устрою та громадянських свобод, які в комплексі і складали зміст його політичної концепції.

Практичне втілення політичні погляди М.Костомарова отримали в програмі Кирило-Мефодіївського товариства /1847р./, одним з засновників якого він був. Основні програмні положення цієї організації були викладені в "Книзі буття українського народу" та Статуті Кирило-Мефодіївського товариства.

Основні положення програми Кирило-Мефодіївського товариства включають:

- створення слов’янського союзу християнських республік;

- скасування кріпосництва та влади царизму в Російській імперії як важлива умова створення союзу;

- розповсюдження християнського, громадянського устрою на весь світ.

Кирило-Мефодіївці вважали, що всі слов’янські народи повинні об’єднатися на таких засадах, що кожний народ буде в змозі створити свою суверенну республіку, засновану на демократичних принципах. При цьому М.І.Костомаров вважав, що українська держава повинна бути республікою, в якій виконавча влада має бути виборною та підзвітною народному зібранню. Слов’янські республіки, на думку М.І.Костомарова, повинні прийняти подібні закони стосовно ліквідації кріпосництва, республіканського устрою, єдиної грошової системи, узгоджених стосунків з іншими державами, утриманню кількісно значної спільної армії, народної міліції, а також мати спільні керівні органи союзу – президента, конгрес, що обираються на чотири роки. Між слов’янськими республіками повинні були широко розвиватися ідейно-культурні та релігіозні зв'язки. В кожній слов'янській республіці передбачали широкі громадянські права, свободи та політична рівність громадян.

Згідно федеративного принципу, вважав М.І.Костомаров, кожна слов’янська держава повинна бути суверенною, самостійною, кожна частина слов’янського союзу наділятися автономними правами в питаннях діяльності його внутрішніх установ, управління, судочинства та народної освіти. Вирішення спільних справ повинно було входити в компетенцію спільного слов’янського сейму, або ради, а єдина центральна влада повинна завідувати зносинами поза союзом, розпоряджатися армією та флотом.

Подальший розвиток ідей федералізму, культурно-національної автономії та уявлень про українську державу належать М.П.Драгоманову /1841-1895рр./. Основні погляди М.П.Драгоманова на державу та політичну владу можна виділити наступні моменти:

1. Виникнення держави. Від родоплемінного устрою суспільство розвивається до держави, яка в свою чергу в ході подальшого розвитку повинна перетворитися на нову політичну організацію людей – всесвітню федерацію.

2. Сутність держави розкривається не в формі її розбудови, а в правах та свободах громадян, а саме: свободі слова, організацій товариств, національних свободах, правовому статусі особистості в даній державі.

3. Найкращою формою держави М.П.Драгоманов вважав федерацію, створену в результаті децентралізації в управлінні державою. Утворювати федерацію повинні вільні самостійні громади, а поступово федерація ліквідує свої державницькі функції і перейде до адміністративної автономії та децентралізації.

4. Політичні права та свободи громадян неможливі без самоврядування громад, федеративного та місцевого самоврядування, як форма влади, що сприятиме економічному та культурному розвитку. М.П.Драгоманов пропонував обмеження прав центральних органів влади шляхом декларування прав особистості, національності і організації місцевого самоврядування. Лібералізм повинен служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал.

5. Політична програма М.П.Драгоманова передбачала заміну самодержавства парламентською владою – земським собором, який повинен був обиратися всіма громадянами. Пропонувалось введення місцевого самоврядування, розширення прав громадян, верховенство закону, незалежність суду. Шляхом реалізації цієї мети він вважав проведення реформ знизу, еволюційний розвиток, поступове введення федеративних засад. Політична ситуація, що склалася в Росії на початку XX ст. суттєво вплинула на подальшу еволюцію та ствердження в Україні теоретичних уявлень про державу, її організаційні форми, права та свободи громадян, соціальну справедливість.

Характерною особливістю цього періоду можна вважати еволюцію народницького світогляду в новонародницьке, для якого була характерне визнання пріоритету інтересів особистості над інтересами держави. Це був ліберальний напрямок. На відміну від нього, вчені, які визнавали пріоритет держави над інтересами нації і особистості, створили консервативний напрямок суспільно-політичній думці. Політичні погляди і практичні дії представників цих напрямків були не тільки не однозначні, але з окремих питань державного будівництва – навіть діаметрально протилежними.

Видатним представником новонародницького напрямку в українській суспільно-політичній думці в Україні початку XX ст. був Михайло Сергійович Грушевський /1866-1934рр./ – видатний вчений і політичний діяч України. Особливої уваги заслуговують його погляди на державу та її форми, організацію політичної влади і способи її функціонування, міжнаціональні відносини.

Основні політичні ідеї М.С.Грушевського зводяться до наступного:

1. Держава – суверений союз народу, який владними засобами і планомірною діяльністю задовольняє індивідуальні, національні та загальнолюдські інтереси.

2. Закон схильності держави полягає в тому, що чим менша держава, тим більше відкликається вона як на позитивні, так і на негативні дії своїх урядів. Велика держава, яка володіє великою інерційною масою, може чекати роки, поки з’являться результати наймудріших політичних рішень і дій. Відносно невелику державу подібні дії можуть значно швидше привести до розквіту, але помилкові кроки здатні загубити таку державу, тоді як великі держави спроможні значно довше переносити абсурдні рішення та дії свого уряду.

3. Однією з центральних ідей концепції М.С.Грушевського була проблема національного самовизначення. Самостійність та незалежність М.С.Грушевський вважав логічним, неминучим завершенням національного розвитку та самовизначення любої народності. Для свого розвитку народність не має потреби в політичній самостійності, але відсутність такої потреби можлива в ідеалі, коли нація співіснує з іншими при ефективному громадському устрої. При цьому з багатонаціональних країн народи прагнуть вийти і добитися політичної свободи.

4. Етничні принципи політики, які були обгрунтовані М.С.Грушевським є актуальними і сьогодні. Такі положення, як включення таємниць в парламентську діяльність, привнесення таємності в представницьку роботу, він вважав аморальною справою. Таємність в діяльності різних органів приводять до затруднення контролю за їх діяльністю, приводять до підриву морального авторитету політичних діячів в очах виборців, адже довіра може існувати при умові інформації їх про інтереси та плани політики.

5. М.С.Грушевський був прибічником безконфліктного розвитку, а тому в своїх теоретичних розвідках відстоював положення про те, що стійкими є відносини націй, заснованих лише на взаємній користі, на координації своїх стратегічних планів розвитку, коли свобода та авторитет одного народу не може будуватися на підставі притиснення та обмеження прав інших.

Одним з відомих вчених, який розробив ідеї правової держави був Богдан Олександрович Кістяківський /1868-1920 рр./. Його ідеї – значний внесок у розробку концепції правової держави. Зокрема в своїй роботі "Держава правова і соціалістична" він розкриває сутність держави, як уособлення насильства та як всеохоплюючу форму співробітництва людей. Відповідно цим двом оцінкам держави відповідає і два її види: деспотична та правова. Правова держава, вважав Б.Кістяківський, це найвища форма державного побуту, яку виробило людство.

Основні принципи правової держави:

1. Невід’ємні права людини: свобода слова, совісті, союзів та зібрань, недоторканість житла та листування.

2. Принцип народного суверенітету /верховенства народу/.

3. Принцип народного представництва.

Важливим положенням було те, що у створенні народного представництва повинен приймати участь увесь народ. При цьому виборче право повинно бути загальним та рівним, а голосування – прямим та таємним.

4. Розширення активності та самодіяльності народу, підвищення рівня його правосвідомості і почуття моральної та правової відповідальності за свої дії.

Державні установи правової держави отримають подальший розвиток у напрямку демократизації, а саме: широкий розвиток народного представництва; безпосередня участь народу в реалізації державних функцій; створення нових установ, які регулюють та організовують весь побут; ліквідація анархії, яка панує в громадському господарстві правової держави.

Б.О.Кістяківський розглядав правову державу як школу, в якій будуються установи майбутнього соціалістичного устрою. Звідси його заклики, звернення до молоді навчатися цінувати правову державу, як саму по собі, так і через закладені в неї елементи, які здатні розвиватися у найвищий соціалістичний устрій.

Представником консервативного напрямку в українській політології був В.К.Липинський /1882-1931рр./, який зробив значний внесок у розвиток світової політології /теорія класократії/. Важливим є те, що всі свої наукові праці він грунтував на українському матеріалі, велику увагу приділяв створенню української державності. Грунтуючись на положенні про провідну роль національної еліти і державної місії селянства, В.К.Липинський виступав як теоретик елітарного консерватизму та монархізму.

Основні положення його політологічної концепції зводяться до наступного:

1. Прогрес, або регрес в політиці залежить від творчих якостей еліти, яка може бути демократичною, класократичною, або охлократичною. Такими стають держава, або народ, де ця еліта приходить до влади. В цьому разі взаємовідносини будуються або на гармонійній співдружності з масою /класократія/, або на заграванні з масою /демократія/, чи на насильницькому пануванні над масою /охлократія/.

2. Доля нації залежить від національної аристократії. Напрямок розвитку нації залежить від того, хто керує нею – організатори або руйнівники, а також від співвідношення позитивно, або негативно діючих індивідів, які визначають діяльність національного колективу.

3. Демократія, класократія та охлократія у розвитку наступають одна за одною. Будь-який з двох останніх типів призводить до демократії, яка в процесі дегенерації веде до охлократії, з опозиції до якої зростає класократія.

4. Інтелігенція дуже далека від керування державою. Незайнята безпосередньо захистом країни, або створенням матеріальних цінностей, їй можна довірити лише надання допомоги національній аристократії.

5. Авторитет та свобода – це окремі сфери діяльності. Державний принцип трудової монархії визначається формулою – авторитет і відповідальність зверху, свобода – знизу.

6. В політичній програмі В.К.Липинський виходив з протилежних між творчою меншістю і пасивною масою. Історичний процес, на думку вченого, залежить від того, наскільки меншість зуміє, залучаючи за собою масу, збудувати національно-державне життя. При цьому вирішальне значення він приділяв моральності авторитету еліти та її здібностям.

7. Об’єднання всіх проживаючих в Україні людей незалежно від походження, в усвідомленні їх приналежності до загальної території. Він був територіальним патріотом і вірив в те, що патріотизм – це усвідомлення своєї території, а тому він лежить в основі буття і могутності держави.

8. Нація – наслідок державності. Виключно через державу і безпосередньо в державі формується нація. Українська ментальність – типовий комплекс для народів, які не мають своєї держави.

9. Майбутній монарх – гетьман. Він повинен стояти над класами, над партіями, над усією землею і нацією.

10. Державна концепція базується на врахуванні особливостей етнопсихології українців, традицій українського суспільного розвитку та геополітичному стані молоді в державі.

11. Хозяєва – хлібороби. Це ті, хто володіє власністю на землю. Розмір ділянки не приймався до уваги. Ліквідація власності на землю є негативною, адже вона здатна ліквідувати хліборобський клас, як головний клас України.

Теоретиком інтегрального націоналізму був і Д.Донцов, який емігрував з Радянської України, а свої ідеї стосовно української нації та її держави виклав у праці "Націоналізм" /1926р./. Д.Донцов, на відміну від В.Липинського, пояснив інтеграційність української нації як усвідомлення українцями національної ідеї, необхідності власновладства та могутності нації. Він стверджував, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею і національною ідеєю.

Поняття політичної волі, волі до влади займає центральне місце в концепції інтегрального націоналізму Д.Донцова. Вияви політичної волі – самолюбство, ненависть, любов, поривання – це головні рушійні сили в житті людини та народу. Експансія і фанатизм в ім’я зміцнення, зростання сили нації, на думку Д.Донцова, є моральними. На його думку життя – це боротьба, в якій панує закон соціального дарвінізму, виживання найбільш пристосованих, сильних людей і націй.

Д.Донцов відкидав ідею самовизначення всіх націй, що живуть в Україні, які повинні підкоритися волі української нації. Складовою частиною теорії Д.Донцова була ідея, яка головним чинником української держави вважала групу людей, що шукають владу і мобілізують народ (неусвідомлену масу) на її завоювання. По суті Д.Донцов вважав, що найкращою для України є авторитарна система влади.

Розглядаючи стосунки України з Росією Д.Донцов відкидав ідею федералізму, яку пропонували М.Драгоманов та М.Грушевський, виступав за негайний розрив усіх відносин з нею і вважав, що саме політичний сепаратизм необхідний українському народу. Слід зазначити, що націонал-шовіністичні ідеї Д.Донцова не поділяли не тільки комуністи і соціалісти, а й теоретики, які активно розробляли національну ідею.

Соціалістичний рух в Україні виник на початку XX ст. Видатним представником соціалістичного світогляду в Україні був В.К.Винниченко /1880-1951рр./, один з лідерів Революційної української партії /РУП/, яка в подальшому стала УСДРП. Він був один з керівників Центральної Ради, головою її уряду – Генерального секретаріату, а потім голова Директорії.

Політичні погляди В.К.Винниченка були близькі до більшовиків зокрема, він пропагував необхідність побудови соціалізму в Україні, а відродження української нації можливе лише у поєднанні соціалістичного та національного визволення українського народу у встановленні режиму національної української радянської соціалістичної влади. На відміну від російських більшовиків, В.К.Винниченко вважав, що національному питанню слід приділяти більше значення. Він був прибічником створення української ідеї національної держави, а першим кроком на шляху досягнення цієї мети він вважав досягнення Україною статусу культурно-національної автономії в складі Російської федеративної республіки. Згодом В.К.Винниченко прийшов до висновку про необхідність утворення самостійної української державності.

Велике значення для розуміння політичних поглядів та світогляду В.Винниченка має його книга "Відродження нації". В своїй праці він проаналізував діяльність різних політичних сил, а також очолюваних ним урядів – Центральної Ради і Директорії. Причиною їх поразки він, зокрема, вважав недооцінку, нехтування в певній мірі соціальною політикою стосовно робітників та селян. В цілому ця його праця є важливим джерелом для розуміння історичного періоду початку XX століття в Україні.

Перебуваючи на ключових постах в Центральній Раді, керівництві УНР, В.К.Винниченку не вдалося втілити в життя свої положення про політику, владу, державне будівництво, права та свободи громадян. Положення про демократичні свободи, національно-персональну автономію, громадську власність на землю були тільки проголошені.

Основні складові сучасної політичної думки в Україні почали формуватися на початку 90-х р.., коли почався процес плюралістичної політичної думки в Україні – комуністичної /соціалістичної/, націоналістичної, ліберальної. Особливістю цього процесу з самого початку було переважання соціалістичного та націоналістичного напрямку. Носіями сучасної соціалістичної ідеї в Україні є партії комуністичної та соціалістичної спрямованості.

Представниками та теоретиками комуністичного і соціалістичного напрямку формулюється концепція влади, яка базується на ідеях, заснованих класиками марксизму-ленінізму, яким надається сучасне звучання. Ідеологи цього напрямку засуджують ті недоліки, що мали місце в період соціалістичного будівництва, а саме – тоталітарний режим, репресії, порушення прав людини і одночасно заявляють про те, що визнають багатопартійність, плюралізм в політиці, застосування елементів ринкової економіки при підвищенні регулюючої ролі держави.

Стосовно сучасного стану українського націоналізму, то слід зазначити, що після здобуття незалежності у серпні 1991 р. в Україні почався процес відродження національної ідеї та української національної державності. На формування націоналістичної політичної думки в Україні великий вплив мала українська діаспора. Демократизація суспільного життя сприяла відкритому пропагуванню своїх ідей, розповсюдження літератури.

Ліберальна течія в сучасній політичній думці також отримала поширення. Особливістю цього напрямку є те, що в Україні ще тільки формується середній клас, який повинен стати соціальним підґрунтям лібералізму. Повільні темпи реформування, які мають місце в Україні, приводять до ще недостатнього впливу лібералів, але не слід заперечувати і їх певне місце в політичному житті в Україні сьогодні.

Таким чином, українська політична думка має своє глибоке коріння, яка сягає історичної давнини. Еволюція політичної думки йшла в напрямку свого поглиблення, була тісно пов’язана з тими політичними процесами, що відбувалися в країні.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Горлач М.І. Політологія: наука про політику: підр. [для студ.вищ.навч.закл.]/М.І.Горлач,В.І.Кремень.- К.: Центр учбової літератури,2009.- 838 с.

2. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: текст лекцій [навч. пос.] /Б.Л.Кухта. – К.: Ґенеза, 1994. – 368 с.

3. Хрестоматія з історії політичних вчень: посібник/Упоряд.та автор коментарів Уривалкін О.М.- К.: Дакор, КНТ, 2008.- 456 с.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных