Правовий статус регулюється законом України «Про особисте селянське господарство».

Ознаки особистого селянського господарства:

─ спеціальне правове регулювання;

─ особисте селянське господарство може складатись з 1-ї особи або з членів 1-ї сім’ї, що спільно проживають і ведуть таке господарство;

─ ОСГ - не має статусу юридичної особи;

─ наявність статусу суб’єкта непідприємницької діяльності (основна діяльність – неприбуткова);

─ не потребує реєстрації, але підлягає обліку, який здійснюють місцеві ради за місцем розташування земельної ділянки;

─ майнову основу особистого селянського господарства становить земельна ділянка у розмірі не більше 2 га землі, будинки, споруди, с/г техніка та інше майно набуте у власність членами особистого селянського господарства (державна реєстрація не здійснюється, а ведеться облік місцевою радою на території якої здійснюється);

─ звернення стягнення на майно члена особистого селянського господарства допускається лише за рішенням суду;

─ державна підтримка особистого селянського господарства.

Припинення діяльності особистого селянського господарства може відбуватись:

─ за рішенням членів господарства;

─ якщо не залишилось жодного з членів особистого селянського господарства чи спадкоємця, який бажає продовження його ведення;

- у разі припинення прав на земельну ділянку.

110.Підстави та умови умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК України):

До осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, служ­бових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, триман­ня в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбав­лення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового пока­рання.

Підстави застосування умовно-дострокового звільнення: доведеність виправлення засудженого (матеріальна підстава); фактичне відбуття ним не менше половини, двох третин, трьох чвертей встановленого вироком суду строку покарання (нормативна підстава) (ст. 82 КК).

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим:

1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий зло­чин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття

судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засудже­на до позбавлення волі;

3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного су­дом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, при значеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

У разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-до­строкове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими для призначення покарань за сукупніс­тю вироків.

111.Поняття цивільних правовідносин:

Цивільні правовідносини — різновид суспільних відносин, що регулюються нормами цивільного права, учасники яких є носіями суб’єктивних цивільних прав, охоронюваних законом інтересів та юридичних обов’язків.

Цивільні правовідносини, як і інші правовідносини, мають свої елементи (структуру): суб’єкти, об’єкти та зміст.

Суб’єкти — це учасники цивільних правовідносин. Ними є фізичні та юридичні особи — соціальні утворення (організації), що отримали узагальнену назву юридичних осіб. Крім цього, учасниками правовідносин можуть бути: держава Україна, АРК, адміністративно-територіальні утворення, іноземні держави і міжнародні урядові та неурядові організації. Юридичні особи публічного права у цивільних правовідносинах здебільшого виступають пасивними учасниками — є носіями особистих не- майнових прав, власниками цільового майна (коштів). Юридичні особи мають спеціальну правосуб’єктність і можуть брати участь лише в тих правовідносинах, для яких вони створені та які передбачені у їх засновницьких документах.

Об’єкти цивільних правовідносин — все те, з приводу чого виникають суб’єктивні права і юридичні обов’язки. До них належать: речі, дії (роботи, послуги), результати творчої та іншої духовної діяльності, особисті немайнові блага, природні права, права вимог тощо.
Зміст правовідносин становлять суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Суб’єктивне цивільне право — вид і міра можливої (дозволеної) поведінки учасника правовідносин, які забезпечуються можливостями вимог до носіїв зустрічного юридичного обов’язку порушити у встановленому порядку застосування засобів державного примусу. Юридичний обов’язок інших учасників таких правовідносин полягає у тому, щоб вони утримувалися від порушення природних прав людини. Суб’єктивному цивільному праву у правовідносинах завжди протистоїть зустрічний
юридичний обов’язок зобов’язаної особи (осіб).

112.Благодійні та інші неприбуткові організації:

Участь неприбуткових організацій у господарському обороті обумовлена необхідністю матеріального забезпечення їх майнової діяльності не пов’язаної з їх участю в майнових відносинах. Не є субєктими господарської діяльності. Господарче забезпечення діяльності не господарюючих об’єднань – якщо вони отримують кошти за свою роботу

До неприбуткових організацій належать:

─ адвокатські об’єднання, адвокатські бюро;

─ релігійні організації;

─ громадські організації;

─ політичні партії;

─ вищі навчальні заклади;

─ музеї;

─ профспілки тощо.

Спільні ознаки неприбуткових організацій:

─ спеціальне правове регулювання (наявність спеціальних законів);

─ діють на підставі статуту, положення, що затверджене вищим органом неприбуткової організації;

─ порядок створення і реєстрації передбачено спеціальним законом про певний вид неприбуткової організації;

─ в праві здійснювати неприбуткову господарську діяльність спрямовану на виконання статутних цілей і завдань неприбуткової організації;

─ можливість чи заборона створення підприємствами організацій і участь в таких організаціях встановлена законом;

─ у разі здійснення неприбутковою організацією діяльності у вигляді надання послуг чи виконання робіт, що підлягають обов’язковому ліцензуванню та сертифікації, така діяльність допускається тільки після проходження ліцензування і сертифікації.

113.Звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акту про помилування:

Закон України "Про застосування амністії в Україні" від 1 жовтня 1996 р

Відповідно до ст. 92 КУ, Закону України "Про застосування амністії в Україні" від 1 жовтня 1996 р. зі змінами, що конкретизують певні положення кожного року, амністія оголошується спеціальним законом про амністію, котрий приймає ВР України.

Амністія - це:

o повне звільнення від кримінальної відповідальності;

o повне звільнення від призначеного судом покарання;

o часткове звільнення від призначеного судом покарання.

Застосування кожного з цих заходів зумовлено певними критеріями, залежно від: характеру (тяжкості) вчиненого злочину; соціально-демографічних особливостей осіб, які вчинили злочини; стадії притягнення винного до кримінальної відповідальності (досудове розслідування справи, розгляд її в суді, відбування покарання); частки відбутого покарання.

Отож, чинність закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що ще не були предметом судового розгляду. Акт амністії може полягати у звільненні від покарання (основного та додаткового), скороченні строку покарання, звільненні від додаткового покарання.

Види амністії: повна, часткова й умовна.

Так, згідно із Законом України "Про амністію" від 12 грудня 2008 року, повністю звільняються від відбування призначеного судом покарання (позбавлення волі й інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі) особи, засуджені:

за умисні злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більший за п'ять років;

за необережні злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більший від десяти років.

Однак цей вид амністії поширюється не на всіх засуджених за такі злочини, а лише на визначені у ст. 1 цього Закону вісім категорій осіб:

1) осіб, які на момент вчинення злочину були неповнолітніми;

2) осіб, не позбавлених батьківських прав, які на день набрання чинності цим Законом мають дітей, яким не виповнилося 18 років, або дітей-інвалідів незалежно від їх віку;

3) жінок, вагітних на день набрання чинності цим Законом;

4) жінок віком понад 55 років і чоловіків віком понад 60 років;

5) жінок і чоловіків, які мають батьків віком понад 70 років, а також батьків-інвалідів І групи, котрі потребують стороннього догляду, за умови, що в цих батьків немає інших працездатних дітей;

6) ветеранів війни (учасники бойових дій, інваліди війни та учасники війни, які підпадають під дію Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту");

7) осіб, яких на день набрання чинності цим Законом в установленому порядку визнано хворими на туберкульоз (диспансерні категорії 1, 2, 3, 4), онкологічні захворювання (III, IV стадії за міжнародною класифікацією TNM), СНІД (III, IV клінічні стадії за класифікацією ВООЗ) та інші тяжкі хвороби, що перешкоджають відбуванню покарання та підпадають під визначення Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затвердженого наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України № 3/6 від 18 січня 2000 року;

8) учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи - осіб, які підпадають під дію Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" та аналогічних законів інших держав - республік колишнього СРСР.

Крім того, повне звільнення від відбування покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні було застосовано до військовослужбовців, засуджених до такого виду покарання вперше за злочини невеликої та середньої тяжкості.

Зазначені особи підлягали звільненню від покарання незалежно від того, яку частину призначеного судом покарання вони відбули на момент набуття чинності цим законом.

Закон передбачав можливість звільнення від подальшого відбування покарання осіб, які вчинили й більш тяжкі злочини. Однак таке звільнення залежало від фактичного відбування ними певної частини (половини чи третини) призначеного судом покарання та тяжкості злочину (у будь-якому разі злочин не може бути особливо тяжким).

Часткове звільнення від призначеного судом покарання (скорочення на половину невідбутої частини покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі на певний строк) поширюється на осіб, які не підпадають під повне звільнення від покарання та які були засуджені (ст. 4, 5):

а) вперше за умисні злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше восьми років, якщо на день набрання чинності цим Законом вони відбули не менше половини призначеного строку основного покарання;

б) за умисні злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше шести років, якщо на день набрання чинності цим Законом вони відбули не менше двох третин призначеного строку основного покарання;

в) жінки за умисні злочини, за які законом передбачено покарання менш суворе, ніж позбавлення волі на строк не більше десяти років, якщо вони на день набрання чинності цим Законом відбули не менше половини призначеного строку основного покарання;

г) за злочини, вчинені з необережності, за які законом передбачено покарання менш суворе, ніж позбавлення волі на строк не більше дванадцяти років, якщо на день набрання чинності цим Законом вони відбули не менше половини призначеного строку основного покарання.

Повністю звільняються від кримінальної відповідальності особи, що підпадають під дію ст. 1 Закону (підлягають повному звільненню від покарання), та справи яких на момент набрання чинності цим Законом перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи не розглянуті судами.

Закон (ст. 7) визначив коло осіб, до яких амністію застосовано бути не може на підставах: призначеного покарання (довічного позбавлення волі); тяжкості вчиненого злочину (існує перелік таких злочинів); попередньої неодноразової судимості за умисні злочини; попереднього застосовування до особи певних кримінально-правових пільг (умовного засудження, відстрочки вироку) чи застосування до неї протягом 1998-2008 рр. амністії та вчинення нею нового злочину. Традиційно закон передбачає положення, відповідно до якого амністію навіть за наявності підстав для цього не може бути застосовано до осіб, які злісно порушують режим у період відбування покарання.

Особи, які згідно із цим Законом звільняються від покарання, звільняються як від основного, так і від додаткових видів покарань. Усі інші засуджені, які підпадають під дію цього Закону, від додаткових видів покарання не звільняються.

Застосування амністії є винятковою прерогативою суду. Дія вказаного закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним чинності включно.

Положення про порядок здійснення помилування (затверджене Указом Президента України від 16 вересня 2010 року № 902/2010)

Виходячи із принципу гуманізації суспільних відносин, КУ (п. 27 ч. 1 ст. 106), а за нею ст. 87 КК зазначають, що Президент України здійснює помилування стосовно індивідуально визначеної особи.

Помилування - акт глави держави, за яким певна особа повністю або частково звільняється від покарання чи повністю від кримінальної відповідальності, чи до неї застосовується більш м'яке покарання. Порядок здійснення помилування встановлений Указом Президента України від 16 вересня 2010 року № 902/2010 в Положенні про порядок здійснення помилування.

Помилування засуджених здійснюється (згідно п. 2 положення) як:

o заміна довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менший за двадцять п'ять років (ч. 2 ст. 87 КК);

o повне або часткове звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарань;

o заміна покарання чи його невідбутої частини більш м'яким покаранням.

Хоча в КК помилування розглядається і як вид звільнення від кримінальної відповідальності. Так, згідно зі ст. 44 КК в результаті помилування особа може бути також звільнена від кримінальної відповідальності.

Це пояснюється тим, що нове положення, мабуть, забулися привести у відповідність з кримінальним законодавством і повторили ті самі положення, які були передбачені у Положенні про здійснення помилування 2000, 2005 рр. Тож вважаємо, що КК має перевагу над указом і слід привести у відповідність з ним цей нормативний акт.

Помилування відбувається стосовно індивідуально визначеної особи, зазначеної в акті про помилування.

Помилування не залежить ні від ступеня суспільної небезпечності особи засудженого, ні від тяжкості вчиненого ним злочину.

Згідно з п. 3 Положення, право на клопотання про помилування має особа:

- засуджена судом України і відбуває покарання в Україні; - засуджена судом іноземної держави і передана для відбування покарання в Україну без умови про незастосування помилування, вирок суду щодо якої приведено у відповідність із законодавством України;

- засуджена в Україні і передана для відбування покарання іноземній державі, якщо ця держава погодилася визнати і виконати прийняте в Україні рішення про помилування.

Клопотання про помилування може бути подано після набрання вироком законної сили. а при розгляді справи в касаційному порядку - після прийняття рішення відповідним судом.

У разі засудження особи до довічного позбавлення волі клопотання про помилування її може бути подано після відбування нею не менш як двадцяти років призначеного покарання.

Клопотання про помилування особою, засудженою судом України, яка відбуває покарання в Україні, або засудженою судом іноземної держави і переданою для відбування покарання в Україну без умови про незастосування помилування, подається через адміністрацію установи виконання покарань або іншого органу, що здійснює виконання кримінальних покарань. Адміністрація в установленому порядку реєструє клопотання і протягом п'ятнадцяти днів з дня подання направляє його до Адміністрації Президента України разом із копіями вироку, ухвали і постанови суду, докладною характеристикою про поведінку особи і ставлення її до праці із викладеною письмово думкою адміністрації і, як правило, спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх про доцільність помилування, а також іншими документами і даними, що мають значення для розгляду питання про застосування помилування. Підготовку матеріалів до розгляду клопотання про помилування та повідомлення заявника про результати такого розгляду здійснює Управління з питань помилування Адміністрації Президента України (далі - Управління).

Згідно з п. 9 Положення, під час розгляду клопотань про помилування береться до уваги: ступінь тяжкості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, особа засудженого, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, поведінка і ставлення особи до праці до засудження та в установах й інших органах виконання покарань, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди та інші обставини; думка адміністрації установи виконання покарань або іншого органу, який виконує покарання, спостережної комісії, служби у справах неповнолітніх, місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, громадських організацій, трудових колективів тощо про доцільність помилування.

Особа, яку раніше було неодноразово (два і більше разів) засуджено за вчинення умисних злочинів або до якої раніше застосовувались помилування, амністія, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, заміна невідбутої частини покарання більш м'яким, звільнення від відбування покарання з випробуванням, якщо вона до погашення чи зняття судимості знову вчинила умисний злочин, може бути помилувана лише у виняткових випадках (п. 5 Положення).

Клопотання про помилування засуджених, які не стали на шлях виправлення, або не відбули половини призначеного їм строку покарання, а також клопотання осіб, засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини, можуть бути задоволені лише за наявності обставин, що потребують особливо гуманного ставлення.

У разі відхилення Комісією клопотання про помилування повторне клопотання щодо особи, засудженої до довічного позбавлення волі, за відсутності нових обставин, що заслуговують на увагу, може бути внесено на розгляд Комісії не раніш як через п'ять років, а щодо інших засуджених - не раніш як через рік із часу відхилення попереднього клопотання. Повторне клопотання, що надійшло до закінчення цих строків, повертається заявникові з відповідним роз'ясненням.

На відміну від амністії, акт помилування не розрахований на невизначену кількість випадків використання та є персоніфікованим актом одноразового застосування права стосовно конкретної особи чи групи індивідуально зазначених в указі Президента України осіб.

Амністія оголошується законом України стосовно певних категорій осіб, зазвичай, не частіше від одного разу протягом календарного року. Тож відмінність полягає в суб'єкті юрисдикції, характері нормативного акта, який регламентує амністію та помилування, в періодичності їх прийняття та кількості осіб, на яких поширюється їхня дія.

114.Види цивільних правовідносин:

Залежно від економічного змісту цивільні правовідносини поділяються на майнові і немайнові.

Майнові правовідносини мають економічний зміст. їх об'єктом є майно (матеріальні блага).

У свою чергу, вони поділяються на правовідносини, що опосередковують статику суспільних зв'язків (наприклад, правовідносини власності), і правовідносини, що опосередковують динаміку суспільних зв'язків (наприклад, зобов'язальні правовідносини).

Немайнові правовідносини не мають безпосереднього економічного змісту. Вони можуть бути поділені на такі, що пов'язані з майновими правами (право авторства) і такі, що з майновими правами не пов'язані (особисті немайнові права - право на життя, здоров'я, честь тощо).

2. За юридичним змістом цивільні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні.

У абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість зобов'язаних суб'єктів. Прикладом можуть бути правовідносини власності, де праву власника відповідає обов'язок усіх і кожного не перешкоджати йому в здійсненні його повноважень.

У відносних правовідносинах уповноваженому суб'єкту протистоїть одна або кілька конкретно визначених зобов'язаних осіб. Наприклад, у договорі позики уповноваженим суб'єктом є позикодавець, який може вимагати повернення боргу від того, хто отримав позику.

3. За характером здійснення права цивільні правовідносини поділяються на речові та зобов'язальні.

Речові правовідносини - це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, без сприяння інших учасників цивільних відносин. Прикладом можуть бути зазначені правовідносини власності, сервітутні правовідносини тощо.

Зобов'язальні правовідносини - це правовідносини, в яких уповноважений суб'єкт для здійснення своїх цивільних прав потребує сприяння боржника. Так, покупець не може отримати річ, яку він купив, без сприяння продавця, а право продавця на отримання вартості проданої речі, в свою чергу, не може бути реалізоване без виконання відповідного обов'язку покупцем.

4. Залежно від спрямованості і цілей встановлення цивільні правовідносини поділяються на регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини призначені опосередковувати (регулювати) зв'язки нормального цивільного (торгового) обігу. Вони є типовими для цивільного права. Частіше за все вони встановлюються за допомогою договору. Саме в них виявляється уповноважу-вальний характер цивільно-правового регулювання. Прикладом може бути будь-яке договірне зобов'язання.

Охоронні правовідносини виникають у випадку необхідності захисту інтересів учасників цивільного обігу цивілістичними засобами. Підставою їх виникнення є цивільне правопорушення. Права і обов'язки учасників таких правовідносин визначаються не лише на диспозитивних засадах, але й з використанням імперативного методу. Типовим прикладом є зобов'язання, що виникають внаслідок завдання шкоди (глава 82 ЦК).

5. З урахуванням структури змісту правовідносини можуть бути простими та складними.

Прості правовідносини мають своїм змістом одне право і один обов'язок або по одному праву і одному обов'язку у кожного із його суб'єктів.

Складні правовідносини характеризуються наявністю кількох прав і обов'язків. Наприклад, у деяких випадках як доповнення до основного зобов'язального правового відношення виникають акцесорні зобов'язання (правовідносини), що нерозривно з ними пов'язані.

Класифікація цивільних правовідносин можлива також за іншими підставами. Так, можуть бути виокремлені строкові та безстрокові правовідносини, активні та пасивні, типові та нетипові, загально-регулятивні та конкретні, організаційні та майнові тощо.

Оскільки класифікація правовідносин можлива за різними ознаками, то одне і те саме правовідношення може бути одночасно охарактеризоване з різних боків. Наприклад, правовідносини власності є майновими, абсолютними, речовими, регулятивними тощо. Правовідносини, що виникають з договору позики, є майновими, відносними, зобов'язальними, регулятивними.

115.Поняття, ознаки та види господарських організацій-органів господарського керівництва:

Суб'єкти організаційно-господарських повноважень - важлива категорія суб'єктів господарських правовідносин, серед яких особливе місце посідають організації (насамперед господарські), що здійснюють управління господарською діяльністю. Одним з різновидів таких організацій є господарське об'єднання.

Господарське об'єднання (ГО) - це організаційно оформлена група підприємств, інших господарських організацій низової лапки економіки різних форм власності, яка створюється з метою координації діяльності своїх учасників, об'єднання їхніх зусиль для вирішення соціальних та економічних завдань.

Правове становище ГО визначається ГК України (статті 118-127), законами: "Про промислово-фінансові групи в Україні", "Про банки та банківську діяльність" (статті 9-13), "Про кооперацію" (статті 30-33), "Про сільськогосподарську кооперацію" (ст. 26) та ін.

Основні риси ГО:

господарські організації корпоративного типу;

належність до організацій, які здійснюють управління діяльністю їх учасників (у тому числі координацію їх діяльності) і є вторинними структурами;

вимоги до учасників ГО: наявність статусу юридичної особи;

основна мета діяльності - координація діяльності учасників і об'єднання їхніх зусиль для вирішення спільних соціальних та економічних завдань (досягнення спільних соціальних та економічних результатів);

відсутність спрямованості (мети) на отримання прибутку;

тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди Антимонопольного комітету на створення ГО (у випадках, передбачених Законом "Про захист економічної конкуренції) та здійснення цим органом контролю за функціонуванням ГО;

реєстрація в загальному для всіх юридичних осіб порядку (за деякими винятками);

добровільність виходу учасників з ГО (за винятком державних, комунальних та інших об'єднань, що створюються в розпорядчому порядку) з внесенням відповідних змін до установчих документів і відомостей державної реєстрації та збереженням за учасниками, які вийшли з ГО, їхніх зобов'язань по укладених договорах.

Господарські об'єднання різноманітні, що зумовлює доцільність їх класифікації за різними критеріями. Види ГО:

- за ознакою засад створення: (а) добровільні і (б) такі, що створюються в розпорядчому порядку. Добровільні господарські об'єднання створюються шляхом вільного волевиявлення їх засновників, що фіксується в засновницькому договорі та/або підписаному усіма засновниками статуті об'єднання. До господарських об'єднань, створених у розпорядчому (примусовому) порядку, належать об'єднання підприємств одного власника (в тому числі державні та комунальні господарські об'єднання), який приймає рішення про створення об'єднання та затверджує його статут, а також холдинги, створенні шляхом поглинання, заснування однією холдинговою (материнською) компанією низки дочірніх господарських товариств/ корпоративних підприємств і в інших випадках, передбачених законом;

- за ознакою ступеня централізації управлінських повноважень - асоціації (створюються з метою постійної координації господарської діяльності без надання об'єднанню права втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь-кого з учасників), корпорації (створюються та основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників), концерни (учасники якого перебувають у повній фінансової залежності від одного або групи підприємців, який(які) в зв'язку з цим отримує(ють) значні повноваження щодо управління діяльності решти учасників об'єднання);

- за ознакою обов'язкового установчого документа - договірні (асоціації, корпорації, промислово-фінансові групи) та статутні (концерни та консорціуми);

- за галузевою ознакою - галузеві, тобто господарські об'єднання підприємств певної галузі (транспорту, зв'язку, вугільної промисловості тощо), міжгалузеві (до складу яких входять господарські організації різних галузей економіки);

- за територіальною ознакою - республіканські, обласні, міські тощо;

- за ознакою терміну діяльності - створені на визначений термін/строкові (консорціуми, промислово-фінансові групи) та без визначення строку діяльності (асоціації, корпорації, концерни);

- за ознакою наявності чи відсутності в об'єднання статусу юридичної особи - господарські об'єднання, які мають статус юридичної особи (загальне правило, передбачене ч. 4 ст. 118 ГК України), і господарські об'єднання, які не мають такого статусу (до них належать промислово-фінансові групи та холдингові групи);

- залежно від сфери діяльності підприємств/господарських організацій, що входять до складу ГО, або їх організаційно-правової форми (банківські об'єднання, кооперативні об'єднання, об'єднання страховиків, об'єднання аудиторських організацій, об'єднання торговців цінними паперами та ін.).

Господарське об'єднання (ГО) - це організаційно оформлена група підприємств, інших господарських організації низової лайки економіки різних форм власності, яка створюється з метою координації діяльності своїх учасників, об'єднання їхніх зусиль для вирішення соціальних та економічних завдань

Характерні ознаки ОСГ: Нормативно-правове регулювання: загальне - ГК (статті 118-127); спеціальне - закони: "Про холдингові компанії в Україні", "Про промислово-фінансові групи в Україні", "Про банки та банківську діяльність" (статті 9-13), "Про кооперацію" (статті 30-33), "Про сільськогосподарську кооперацію" (ст. 26) та ін.

Господарські організації корпоративного типу

Належність до організації!, які здійснюють управління діяльністю їх учасників (в т.ч. координацію їх діяльності) і є вторинними структурами

Вимоги до засновників та учасників ГО - наявність статусу юридичної особи

Основна мета діяльності - координація діяльності учасників і об'єднання їхніх зусиль для вирішення спільних соціальних та соціальних завдань, (досягнення спільних соціальних та економічних результатів); відсутність спрямованості (мсти) на отримання прибутку

Реєстрація в загальному для юридичних осіб порядку (відповідно до Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців"), якщо закон не передбачає спеціального порядку, що має місце, наприклад, щодо банківських об'єднань, - ст. 9 Закону "Про банки і банківську діяльність) їх суб'єктів підприємницької діяльності порядку

Правовий титул майна ГО - юридичної особи: залежно від положень установчого документа ГО - право господарського відання чи право оперативного управління (ст. 123 ГК)

Управління ГО: а) вищий орган - збори повноважних представників учасників (зазвичай, в особі їх перших керівників): затверджує статут/установчий документ ГО та вносить зміни до нього; прийняття до ГО нових учасників та виключення учасників зі складу ГО; утворює виконавчий орган ГО відповідно до статут}' або засновницького договору; вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчого документа ГО; б) виконавчий орган (зазвичай колегіальний на чолі з його головою - генеральним директором або одноособовим): здійснює управління поточною діяльністю ГО відповідно до його установчого документа; здійснення управління поточною діяльністю ГО може бути доручено одного з підприємств (головного підприємства ГО) відповідно до умов установчого документа ГО

Тяжіння до монополізму, що зумовлює необхідність отримання згоди Антимонопольного комітету на створення ГО (у передбачених законом випадках) та здійснення цим органом контролю за функціонуванням ГО

Добровільність виходу учасників з ГО (за винятком державних, комунальних, та інших об'єднань, що створюються у розпорядчому порядку) з внесенням відповідних змій до установчих документів і відомостей державної реєстрації та збереженням за учасниками, які вийшли з ГО, їхніх зобов'язань по укладених договорах

Відсутність субсидіарної відповідальності об'єднання за зобов'язаннями його учасників та учасників об'єднання за зобов'язанням останнього, якщо установчим документом ГО не передбачено інше

Види ГО

1) за ознакою форми власності, на базі якої функціонують підприємства - учасники об'єднання: а) державні (учасники об'єднання - державні підприємства), б) комунальні (учасники об'єднання - комунальні підприємства); в) приватно-колективні (учасники об'єднання - підприємства приватної та/або колективної власності); г) змішані: до складу об'єднання входять підприємства різних форм власності - публічної (державної та/або комунальної) та приватно-колективної

2) за ознакою ступеня нейтралізації управлінських повноважень - асоціації (створюються з мстою постійної координації господарської діяльності без надання об'єднанню права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з учасників), корпорації (створюються на основі по­єднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників), концерни (учасники якого пере­бувають у повній фінансової залежності від одного або групи підприємців, який(і) в зв'язку з цим отримують значні повноваження щодо управління діяльності решти учасників об'єднання)

3) за ознакою обов'язкового установчого документу - договірні (асоціації, корпорації, промислово-фінансові групи) та статутні (концерни та консорціуми; державні та комунальні ГО, а також ГО, створені в розпорядчому порядку)

4) за галузевою ознакою - галузеві, тобто господарські об'єднання підприємств певної галузі (транспорту, зв'язку, вугільної промисловості тощо), міжгалузеві (до складу яких входять господарські організації різних галузей економіки)

5) за територіальною ознакою - республіканські, обласні, міські тощо

6) за ознакою наявності чи відсутності у об'єднання статусу юридичної особи - господарські об'єднання, які мають статус юридичної особи (загальне правило, якщо закон не передбачає іншого), і господарські об'єднання, які не мають такого статусу (до них належать промислово фінансові групи та холдингові групи)

7) Залежно від підстав створення ГО поділяються на: (а) добровільні та (б) створені у розпорядчому (примусовому) порядку. Добровільні ГО створюються шляхом вільного волевиявлення їх засновників, що фіксується в засновницькому договорі та/або підписаному усіма засновниками статуті об'єднання. До ГО, створених в розпорядчому (примусовому) порядку, належать об'єднання підприємств одного власника (в т.ч. державні та комунальні ГО), який приймає рішення про створення об'єднання та затверджує його статут, а також холдинги, створення шляхом поглинання, заснування однією холдинговою (материнською) компанією низки дочірніх господарських товариств/ корпоративних підприємств та в інших випадках, передбачених законом

8) залежно від сфери діяльності підприємств (організацій), що входять до складу ГО: банківські об'єднання, кооперативні об'єднання, об'єднання страхових організацій, об'єднання аудиторських організацій та ін.

9) за строковою ознакою: а) ГО, створені на невизначений строк; б) тимчасові ГО, створені на певний термін та/або для досягнення певної мети

116.Особливості покарання неповнолітніх:

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 р. № 5 "Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх"

Неповнолітніми вважаються особи, які не досягли 18-річного віку. Серед неповнолітніх у КК відокремлюється ще ряд категорій осіб, зокрема: малолітні, тобто ті, які не досягли 14-річного віку, новонароджені діти, діти, які не досягли 16-річного віку, тощо. Норми, спрямовані на забезпечення нормального фізичного і психічного розвитку неповнолітніх, вміщені в низці статей Загальної частини КК. До них належать ті, які: регламентують вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22 КК); передбачають, що обставиною, яка пом'якшує покарання, є вчинення злочину неповнолітнім (п. 3 ч. 1 ст. 66 КК), а обставинами, які обтяжують покарання, - вчинення злочину щодо малолітнього (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК) або з використанням малолітнього (п. 9 ч. 1 ст. 67 КК).

Закон передбачає вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього.

Відповідно до ч. 1 ст. 98 КК це такі основні види покарання: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на певний строк. На підставі ч. 2 ст. 98 КК до неповнолітнього можуть бути застосовані й додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Застосування до осіб, які на час постановления вироку не досягли шістнадцятирічного віку, таких покарань, як громадські та виправні роботи, а також арешту законом не передбачено.

Перелік видів покарань, визначений у ст. 98 КК, є вичерпним. Інші основні та додаткові покарання до неповнолітніх не застосовуються, навіть якщо на час розгляду справи судом вони досягли повноліття.

Згідно зі ст. 99 КК штраф застосовується лише до тих неповнолітніх, які мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернено стягнення. Відповідно п. 12 постанови, суди повинні досліджувати докази щодо наявності у неповнолітнього достатнього для сплати штрафу доходу, коштів або майна та наводити у вироку відповідні мотиви прийнятого рішення.

Суд визначає розмір штрафу неповнолітньому в межах від 30 (ч. 2 ст. 53 КК) до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 2 ст. 99 КК).

Громадські роботи згідно з ч. 1 ст. 100 КК призначаються неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин (не більше ніж дві години на день) і полягають у виконанні ним у вільний від навчання чи основної роботи час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Виправні роботи відповідно до ч. 2 ст. 100 КК призначаються неповнолітнім у віці від 16 до 18 років, які мають постійну чи тимчасову роботу, на строк від двох місяців до одного року за місцем роботи. Суд у вироку визначає розмір відрахувань у дохід держави із заробітку неповнолітнього засудженого в межах 5-10 %.

Арешт застосовується до неповнолітнього, який на момент постановления вироку досяг 16 років, на строк від 15 до 45 діб (ст. 101 КК).

Позбавлення волі на певний строк є найсуворішим покаранням, що може бути призначене особам, яким на момент вчинення злочину не виповнилося 18 років на строк від шести місяців до десяти років, крім випадків, передбачених п. 5 ч. 3 ст. 102 КК (за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя не більше 15 років). Це покарання має застосовуватися до таких осіб тільки тоді, коли у суду є переконання, що застосування більш м'якого покарання не сприятиме виправленню засудженого.

Згідно зі ст. 102 КК встановлено ряд особливостей призначення неповнолітнім покарання у виді позбавлення волі. За вчинення вперше злочину невеликої тяжкості позбавлення волі до неповнолітнього не застосовується; за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості таке покарання не може перевищувати одного року шести місяців; за злочин середньої тяжкості - чотирьох років; за тяжкий злочин - семи років; за особливо тяжкий - 10 років; за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя, - 15 років. При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати 15 років (ч. 2 ст. 103 КК).

Відповідно до ст. 64 КК довічне позбавлення волі до особи, котра вчинила злочин у віці до 18 років, не застосовується.

Звільнення неповнолітніх від покарання з випробуванням застосовується на тих же підставах, що й дорослих (статті 75-78 КК), з урахуванням особливостей, визначених у ст. 104 КК. Таке звільнення допускається лише в разі засудження неповнолітнього до арешту чи позбавлення волі (ч. 2 ст. 104 КК).

Тривалість іспитового строку встановлюється в межах від одного до двох років (ч. 3 ст. 104 КК) з урахуванням визначеного судом строку позбавлення волі, а також даних про особу засудженого й інших обставин справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 104 КК у разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов'язок наглядати за засудженим та провадити з ним виховну роботу.

Згідно п. 18 постанови, якщо санкцією закону, за яким засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік підсудного чи його стан не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, або відповідно до ст. 7 КПК закриває справу і звільняє його від кримінальної відповідальності, або постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудженого від покарання.

117.Цивільна правоздатність фізичної особи:

Стаття 24 ЦКУ. Поняття фізичної особи

1. Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Правоздатність – передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб’єктивні юридичні права і виконувати суб’єктивні юридичні обов’язки. Правоздатність виникає з моменту народження і призупиняється зі смертю особи (ст.25 Цивільного кодексу України). Правоздатність – це не кількісне вираження прав суб’єкта, а постійне громадянський стан особистості; не саме володіння правами, а здатність володіння правами, набувати суб’єктивні права.

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов’язки. Вона є необхідною передумовою правоволодіння у правовідносинах.

Цивільна правоздатність не може обмежуватись. Винятком цього є тимчасове обмеження правоздатності на підставі чинного законодавства. Наприклад, деякі категорії державних службовців не можуть займатися підприємницькою діяльністю(працівники правоохоронних органів, державні службовці як такі). Поняття правоздатності включає в себе право особи вчиняти будь-які дії, що не протиречать законодавству.

Стаття 27 ЦКУ. Запобігання обмеженню можливості фізичної особи мати цивільні права та обов'язки

1. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

2. Правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.

Стаття 28 ЦКУ. Ім'я фізичної особи

1. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.

2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені.

3. Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.

Стаття 29 ЦКУ. Місце проживання фізичної особи

1. Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

5. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

6. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

118.Правове становище добровільних господарських об'єднань:

Добровільні господарські об'єднання створюються шляхом вільного волевиявлення їх засновників, що фіксується в засновницькому договорі та/або підписаному усіма засновниками статуті об'єднання.

Добровільні господарські об’єднання — це угрупування підприємств різних форм власності, які утворюються на свій розсуд для вирішення спільних задач. Такі об’єднання створюються у добровільному порядку, однак для входження в них підприємств — не власників майна, необхідно отримати згоду власника. Добровільність створення передбачає і вільний вихід з об’єднання в порядку, передбаченому установчими документами, крім підприємств — не власників майна, — лише зі згоди власника.

При входженні в об’єднання підприємства та організації зберігають права юридичних осіб, тобто не втрачають своєї самостійності. Функції, права й обов’язки добровільного господарського об’єднання формуються за рахунок делегування йому функцій, прав та обов’язків підприємств, які об’єднуються. Вихід за межі цих функцій не допускається.

Майно добровільного господарського об’єднання формується за рахунок вкладів або внесків учасників (як правило, в грошовій формі, але можуть бути й матеріальні об’єкти). В процесі діяльності його майно може поповнюватися за рахунок доходів від здійснення господарської діяльності.

Добровільні господарські об’єднання завжди мають зведений баланс по підприємствах, які об’єднуються, а також й самостійний баланс (при наданні додаткових послуг). Такі об’єднання мають стаціонарні органи управління, створені самими учасниками. Найчастіше використовується схема органів управління товариства з обмеженою відповідальністю, але не завжди в цих об’єднаннях є ревізійна комісія. Компетенція органів управління передбачається установчими документами.

Добровільне господарське об’єднання має статус юридичної особи, який набувається з моменту державної реєстрації в загальному порядку згідно зі ст. 58 ГКУ та Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15 травня 2003 р.

Ст. 119 ГКУ виділяє різновидності об’єднань:

1. асоціація — договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об’єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об’єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації;

2. корпорацією визнається договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації;

3. консорціум — тимчасове статутне об’єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність;

4. концерном визнається статутне об’єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності.

119.Погашення та зняття судимості:

Судимість -це передбачені законом правові наслідки засудження, які тривають певний період і визначають певний правовий статус особи, яка має судимість.

Погашення судимості — автоматичне припинення судимості при встановленні певних, передбачених законом умов.

Головна з умов — невчинення особою протягом строку судимості нового злочину.

Погашення судимості є типовим і найбільш поширеним спосо­бом її припинення. При цьому особа втрачає статус судимого без будь-яких додаткових зусиль, без прийняття спеціального рішення з цього приводу державним органом. Автоматичне погашення суди­мості випливає безпосередньо із КК.

Зняття судимості — припинення судимості рішенням суду.

При знятті судимості перебіг встановленого законом строку і не­вчинення особою нового злочину самі по собі, автоматично, не при­пиняють стан судимості. Потрібен розгляд цього питання судом.

Зняття судимості можливо лише для перебігу строків погашен­ня судимості, передбачених у ст. 89 КК. Тому воно завжди є достро­ковим.

Умови, необхідні для знаття судимості (ст. 91 КК)

— відбуття особою покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі;

— закінчення не менше половини строку погашення судимості, передбаченого в ст. 89 КК;

— встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення.

Для дострокового зняття судимості необхідна сукупність цих умов.

Якщо суд встановить наявність цих умов, він ухвалює рішення про зняття з особи судимості, після чого особа визнається такою, що не має судимості.

Якщо суд не вважає за можливе зняти судимість, то особа про­довжує вважатися судимою і перетерплювати пов'язані з нею обме­ження до повного закінчення передбачених законом строків пога­шення судимості

120.Ім’я та місце проживання фізичної особи. Акти цивільного стану:

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: