Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Театральне життя та музична культура




Проблеми національного самоусвідомлення і новочасного професійного рівня були визначальними для різних галузей українського мистецтва. У перші десятиріччя XIX ст. в Україні виникає професійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав), але український репертуар для тогочасних мандрівних труп був небагатий, за винятком п'єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, пізніше Т. Шевченка та Я. Кухаренка.

Поява 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського, де народна мова вживається як літературна, відкриває нову главу української літератури і драматургії зокрема. Творчість І. Котляревського започаткувала нову українську драматургію і була своєрідним доробком у царині світського театру.

Виникненню професійного театру передували аматорські вистави. З домашнього аматорського театру генерал-губернатора Я. Лобанова- Ростовського виник у 1818 р. Полтавський театр. В аматорських виставах грав І. Котляревський, котрий у 1819—1821 рр. очолював Полтавський театр. Саме для Полтавського театру він написав 1819р. п'єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник", де використав прийоми вертепу, інтермедії, численні народні пісні й водевільні діалоги.

Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Осно-в'яненко, основоположник художньої прози в новій українській літературі, один із засновників Харківського професійного театру. Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" (1835) і "Шельменко-денщик" (1838).

З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна (1788 — 1863) і К. Соленика (1811-1851).

М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав 1805 р. У 1821 р. завдяки участі передових представників громадськості його викуплено з кріпацтва. М. Щепкін набув визнання як основоположник сценічного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821 — 1823), з 1824 р. — у Малому театрі в Москві.

Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу освіту у Віденському університеті. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару.

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький.

У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави історичного й соціального змісту. У 1883 р. київський губернатор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищити глибокі українські театральні традиції.

У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької".

Одним з найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них — "Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий" та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.

З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Заньковецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934). її прирівнювали до видатних актрис світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.

Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.

Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесіда". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.

На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням 1884р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.

Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про завдання театру він виклав у низці статей — "Руський театр у Галичині", "Наш театр" та ін.

Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденціями Європи.

Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка.

Творчою лабораторією став один з найкращих тогочасних театрів — театр М. Садовського: 1906 р. — у Полтаві, з 1907р. — у Києві.

М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства "Руська бесіда". Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.

1. Кінематограф та мультиплікація в Японії

КінематографЯпонії

Кіно як вид мистецтва з'явилося в Японії в кінці позаминулого століття.

У Японії кіно розвивалося за законами театру. Манера і гра акторів була театральна.. Костюми і декорації були також театральними. В епоху «до звукового кіно» показ фільмів супроводжував бенсі - живий виконавець.І на відміну від європейських музикантів, він коментував усе, що відбувалося на екрані. У перших фільмах японської кіноїндустрії, використовувалися театральні декорацї, як і у традиційному японському театрі «Кабукі», усі жіночі ролі виконували чоловіки.

Першим японським кінорежисером був МакіноСедзо. Поступово цей режисер почав усувати з кіно елементи театральності. Послідовниками такого підходу стали: Г. Котані, К. Усіхара, Я. Сімадзу, Д. Іто, Х. Госе, Я. Одзу.

В 30-ті роки починають знімати фільми зі звуком. Але справжнім «Золотим віком» японського кіно стають 50-ті.

Після другої світової війни в Японії знято велику кількість документальних фільмів. Найбільше значення серед них мав фільм «Морські бої в районі Гавайських островів і Малайського архіпелагу» режисера К. Ямамото.

Світову славу японська кіноіндустрія отримала завдяки творчості режисера АкіриКурасави. Його фільм «Расемон» отримав Золотого лева.

70-ті роки в японському кіно можна назвати періодом співпраці японських режисерів з іншими країнами. В 80-ті та 90-ті роки японське кіно переживало серйозну кризу. Кінематограф відступав під натиском телебачення та відео. Крім того японське кіно з екранів кінотеатрів витісняла велика кількість американських фільмів. Всі ці причини зумовили винекненнямалобюджетного авторського кіно. Починаючи з 80-х років щорічно проводиться Токійський міжнародний фестиваль «Юфуін».

Аніме— японська мультиплікація. Головна відмінність від мультиплікації інших країн полягає в тому, що аніме орієнтується не на дитячу, а перважно на підліткову чи навіть дорослу аудиторії.

Аніме це анімація виготовлена тільки в Японії, тому твори в анімешній стилістиці, але створені в інших країнах не є аніме.

Це добре розвинений вид мистецтва і тому користується популярністю не лише в Японії, але і в світі. Відрізняється характерною манерою зображення персонажів та фону. Випускається в формі телевізійних серіалів, а також фільмів, що розповсюджуються на відеоносіях або пристосовані для кінопоказу.

Дляаніме характерне надзвичайне жанрове різноманіття яке в інших країнах притаманне кіно, а не мультиплікації. Окрім загальних жанрів (бойовик, детектив тощо) є і специфічні властиві лише аніме. Саме різноманітність та орієнтація на глядачів різного віку є головними перевагами аніме. В інших країнах анімація переважно є абстрактним мистецтвом для дітей, або ж використовується для пародійних та гумористичних творів, в той час як аніме — повноцінне мистецтво.

Відповідно аніме не має жанрових обмежень «дитячого мистецтва». Крім того загальна спрямованість на дорослішу аудиторію виражається в більшій увазі до філософської та ідеологічної складової, переважанні «дорослих» мотивів в тематиці, і, зокрема, меншою табуйованістю тем сексу та насильства в культурі в цілому.

Зараз аніме це самостійне мистецтво з власними традиціями, канонами, класикою. Фактично анімація Японії є окремим культурним пластом, включає безліч унікальних сюжетних та ідейних символів, шаблонів, стереотипів і типажів.

Більша частина аніме-серіалів — це екранізація японських коміксів — манґи, втім є й екранізації книжок, а також повністю самостійні роботи.

Разом із зростанням популярності аніме за межами Японії, збільшується і число противників цього виду мультиплікації. Найсерйознішу критику викликає надмірна, на думку багатьох, кількість насильства і еротики в аніме, неадекватна поведінка людей, що захоплюються переглядом і колекціонуванням аніме, — отаку, що інколи виливається в патологічні форми (відхід від реальності, агресивність, близька до наркотичної залежність). В країнах Європи і США, японська мультиплікаційна продукція проходить попередню оцінку, з визначенням вікової аудиторії. Іноді, з метою зменшити вікову планку, видавець вирізує з твору дуже відверті або жорстокі кадри. Також часто глядачам не подобається графічне рішення в аніме — горезвісні «великі очі», або голоси персонажів, через незвичне для європейця звучання слів і вираз емоцій в японській мові.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2023 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных