Екзаменаційний білет № 20

1. Шкільний театр та вертепна драма.

Документальне кіно України 20-х – 30-х років ХХ століття

1. На другу половину ХVІІ – першу половину ХVІІІ ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці ХVІ ст. українського шкільного театру.

З курсів поетики і риторики, які викладалися в українських школах у другій половині ХVІІ ст., до нас дійшли тільки деякі, починаючи з ХVІІ ст., але й вони дають конкретне уявлення про той обсяг знань, які здобували студенти в галузі драматичної творчості і сценічного мистецтва. Написанням і розігруванням драматичних творів керував учитель поетики, хоча початки декламації, виразного читання викладав учитель риторики. Хоч ці твори мали релігійно-дидактичний характер, тогочасна дійсність відбивалася в них у вигляді світських елементів, де були відгуки на окремі животрепетні питання сучасності.

У ХVІІ ст. на території Східної Галичини й у Києві з’являються зразки поетичних панегіриків, написаних у формі декламації та у стилі бароко.

Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини ХVІІІ ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі – анонімні і без дат написання чи вистави.

Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є “Воскресіння мертвих” Георгія Кониського. У п’єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов’язане з хабарництвом.

Драми на історичні теми стали вершиною української шкільної драматургії першої половини ХVІІІ ст. (“Владимер” Феофана Прокоповича (1705), “Іосиф Патріарха” Лаврентія Горки (1708), “Милость Божія…” невідомого автора (1728).

У трагедокомедії “Владимер” розповідається про прийняття християнства князем Володимиром Святославичем, але насправді йдеться про державно-культурницьку діяльність гетьмана Івана Мазепи, якому й присвячено цей твір.

На другу половину ХVІІ – першу половину ХVІІІ ст. припадає значна кількість давньої української інтермедії. Вони відзначаються яскравими характерами персонажів, гострими, дійовими, комедійними контрастами і композиційною стрункістю.

Популяризаторами інтермедій у народному середовищі були переважно спудеї (студенти) Києво-Могилянської академії, школярі тогочасних колегіумів в Україні. Особливо під час вакацій, щоб заробити собі на прожиття, вони влаштовували інтермедійні вистави.

У практиці українського шкільного театру ХVІІ–ХVІІІ ст. інтермедії посідали другорядне місце стосовно серйозної драми.

У середині XVI ст. з’являється вертеп — ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан. Дійовими особами вертепних вистав були селяни, козаки, “москалі”, “ляхи”, євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і звичаї. Дотепні сцени із життя можновладців, панів та священиків часто містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.

Протягом другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ ст. у народному побуті зберігаються й елементи театральних дійств, успадковані від попередньої доби. Водночас шкільний театр в Україні набирає барокових прикмет, причому однією з істотних рис культури стає підкреслена театральність. Театральні елементи були однією з ознак властивого добі бароко синтезу мистецтв, що відбивають суперечливість тодішнього світогляду, поєднання в ньому середньовічної спадщини і пошуків шляхів самовираження людини.
Тісно пов’язана зі шкільною драмою та інтермедією, розрахованими передусім на міську публіку, вертепна драма протягом ХVІІІ ст. і особливо у другій його половині була улюбленим видовищем, задовольняючи естетичні потреби найширших народних мас.

До ХVІІІ ст. належать початки аматорського театру демократичних прошарків населення міст України. За свідченнями дослідників театрального мистецтва відомо, що якісь аматорські вистави відбувалися в 30-х роках ХVІІІ ст. у Глухові. Г. Квіткаа-Основ’яненко пише, що в Харкові у 80-х рр. ХVІІІ ст. існував аматорський театр, але через відсутність постійного приміщенн почав занепадати, а з часом припинив своє існування.

Відомо, що в Києві з розпорядження губернатора протягом 1789–1790 рр. у царському палаці, (Маріїнський палац) влаштовувались російськомовні вистави для “благородного товариства”, а наприкінці 1790 – на початку 1791 рр. тут виступала італійська трупа.

Український театр другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. посів видатне місце в історії української культури.

XVIІ – перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами. Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв’язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.

1. Документальне кіно України 20-30х років 20ст

Упродовж 30-х роківдокументальнекінопомітнодистанціювалосявідреалійжиття, виконуючиздебільшогофункціїідеологічної обслуги діючоївлади. Лише на початку десятиліття у фільмі „СимфоніяДонбасу" (1930) ДзигиВертова, щопрацювавтоді в Україні, відтворено як пафос, так і живу структуру потоку життя. Скажімо, страшного голодоморного 33-го року в Українізробленолише один документальнийфільм - „Більшовик", про забійникашахти „Кочегарка" МиколуІзотова. Героями здебільшогобулиті, хтопрацювавувеликійіндустрії. Селянин тодішньоювладоюсприймався як представникчужої, ворожоїнавітьцивілізації - його належало упокорити, бодай і найбрутальнішимизасобами.

Від середини 50-х в українське кіно входять режисери молодшого покоління. З ними приходить естетика нового реалізму - без котурнів, ідеологічних феєрверків, з персонажами, вписаними у небагатий побут тодішньої доби. Хоча романтичний світогляд, „підігрітий" надіями Хрущовської „Відлиги", так само давався взнаки. „Весна на Зарічній вулиці" (1956) та „Два Федори" (1959), „Павло Корчагін" (1956) Олександра Алова та Володимира Наумова, „Доля Марини" (1954), „Ми, двоє мужчин" (1962) Юрія Лисенка, „Олекса Довбуш" (1959) та „За двома зайцями" (1961) Віктора Іванова - ці та інші фільми дали поштовх для творення нового ландшафту вітчизняної кінокультури.

Документальне кіно в Україні за часів СРСР лишалося під контролем свого постійного замовника - центральних партійних (КПРС) органів. По-справжньому воно розвинулося в часи горбачовської перебудови (1985-1991), коли і досвідчені (Володимир Шевченко, Олександр Коваль, Віктор Шкурін, Георгій Шкляревський, МуратМамедов...), і молоді режисери (Сергій Буковський, Олександр Роднянський, Юрій Терещенко, Роман Ширман) запропонували світові новий образ України і українців. „Чорнобиль. Хроніка важких тижнів", „Мікрофон!", „Завтра свято", „У неділю рано...", „Сім сльозин", „Дім. Рідна земля" та інші показали народ з гострим інстинктом свободи, потягом до краси й душевної гармонії. Народ, що вміє долати найтрагічніші повороти своєї історії...

2.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: