Лікувальна педагогіка

Перші спроби цілеспрямованого впливу на психічний розвиток дитини були зроблені на початку XIX століття.

У цей час педагоги й лікарі спеціально вивчали психічні порушення в дітей (в основному розумову відсталість) і можли­вості компенсації цих порушень. Більшість дослідників пов'я­зували розумову відсталість із браком інформації, яку дитина має одержати в перші роки життя, і прагнули поповнити цей дефіцит знань і умінь. Цей напрямок корекційного впливу діс­тав назву «лікувальна педагогіка». Найбільш яскраві його пред­ставники - Жан Ітар, Йоганн Песталоцці, Фрідріх Фребель, Бе­недикт Морель, Марія Монтессорі. У середині XIX століття фа­хівці в галузі лікувальної педагогіки почали приділяти більше уваги не тільки грубим формам розумового недорозвинення, а й більш легким, що обумовило виділення різних форм так званої психічної незрілості й розробку методів їх подолання. З кінця XIX століття лікувально-педагогічний напрямок, поряд із когнітивними проблемами, охоплює також питання виправлення різних труднощів характеру в дітей і підлітків за допомогою морального впливу. Таким чином, до початку XX сторіччя в психології сформувалася проблема корекції психічних пору­шень у розвитку особистості. Багато наукових шкіл і напрям­ків тією чи іншою мірою вплинули на розв'язання даної про­блеми [22, 29, 66].

Розглянемо основні напрямки психології і психотерапії з погляду розуміння ними причин виникнення психологічних про­блем особистості та шляхів їх розв'язання.

Психоаналіз

На початку XX століття в західній психології значного поширення набули ідеї психоаналізу, розроблені Зігмундом Фрейдом. Для опису людини як особистості теорія психоаналізу викорис­товує внутрішні психологічні властивості індивіда, у першу чергу його потреби й мотиви. Структура особистості, за Фрейдом, має три складові: «Воно», «Я» і «Над-Я» [159, 160].

Воно - це вла­сне несвідоме» що містить глибинні потяги, мотиви й потреби.

Я - свідомість людини, сприйняття й оцінка нею себе і своєї поведінки.

Над-Я представлене як на свідомому, так і на підсві­домому рівнях.

Над-Я - це результат впливу суспільства (на­самперед батьків та інших близьких людей) на свідомість і під­свідомість людини, неусвідомлювані потяги, що йдуть від Воно, найчастіше перебувають у стані конфлікту з тим, що міститься в Над-Я, тобто із соціальними та моральними оцінками поведі­нки. Ці суперечності розв'язуються за допомогою Я-свідомості, що прагне розумно примирити обидві конфліктуючі сторони так, щоб потяги «Воно» були максимально задоволені і при цьому не порушувалися норми моралі.

Невдоволення собою, тривожність, занепокоєння часто су­проводжують людину» За Фрейдом, ці стани є суб'єктивним, емоційно забарвленим відображенням у свідомості людини бо­ротьби суперечностей між тим, що визначає поведінку насправді (Воно), і тим, що має керувати нею (Над-Я).

Прагнучи позбутися неприємних емоційних станів і пере­живань, людина вдається (як правило, неусвідомлено) до психо­логічних механізмів его-захисту. Вважаємо за необхідне роз­глянути деякі з них.

Витіснення — усунення зі свідомості травмуючих моментів, неприємних» неприйнятних для індивіда почуттів, думок і намі­рів. Однак, витіснені зі свідомості, вони продовжують впливати на психоемоційний стан і поведінку людини. Витіснені пережи­вання проявляються, за З.Фрейдом, в обмовках, забудькуватості, мимовільних «ненавмисних» діях. Тому психолог повинен уваж­но ставитися до цих проявів психічної реальності людини.

Заперечення — полягає в тому, що коли реальна дійсність дуже неприємна людині, вона «заплющує очі», ніби не помі­чає її існування (наприклад, несприйняття критики на свою адресу та ін.).

Раціоналізація — спосіб розумного виправдання будь-яких вчинків і дій, що суперечать моральним нормам і викликають занепокоєння. На місце справжніх мотивів і причин свої дій людина підставляє інші що подають її в більш привабливому світлі. Класична ілюстрація раціоналізації байка про зелений виноград, у якій лисиця би зуміла дістати виноград і свою не­вдачу пояснювала тим, що виноград нестиглий.

Проекція - підсвідоме приписування неприйнятних для інди­віда (з погляду суспільної моралі чи особистих норм) власних якостей, почуттів і бажань іншим особам, що звільняє індивіда від їх усвідомлення, прийняття і переробки.

Реактивні утворення - поведінка, яка протиставляється бажанню; це явна або неусвідомлена інверсія бажання (напри­клад, відштовхування людини, яку любиш).

Ізоляція - це відокремлення ситуації, що травмує психіку, від пов'язаних з нею власних переживань (усе відбувається на­чебто з кимось іншим). Ізоляція ситуації від власного Его яск­раво виявляється в людей, що перебувають у стані сильного емоційного потрясіння, зазнали втрати близької людини, а та­кож у дітей: граючись з лялькою, дитина може дозволяти їй робити й говорити все, що їй самій заборонено.

Регресія - зісковзування на більш примітивний рівень пове­дінки чи мислення під тиском важких (нездоланних) життєвих ситуацій, особистісних проблем і гострих емоційних пережи­вань (вживання алкоголю, розмова вголос, читання бульварних романів, довіра до містифікаторів, смоктання пальця чи кусан­ня нігтів).

Сублімація - це найбільш поширений захисний механізм, за допомогою якого лібідо чи агресивна енергія трансформується в різні види соціально прийнятної діяльності (спорт, інтелекту­альна праця, творчість). Сублімована енергія, на думку Фрей­да, створює цивілізацію.

Отже, механізми захисту - це способи, за допомогою яких Его захищає себе від внутрішнього та зовнішнього тиску (конф­лікту між свідомим і несвідомим) [1, 18, 73]. Якщо ці та інші захисні механізми не допомагають, то це приводить до зростан­ня внутрішньої психоемоційної напруженності. Залежно від зо­внішніх і внутрішніх умов психічне напруження може призво­дити до невротичних проявів.

Мета психоаналізу - допомогти пацієнтові усвідомити витіснені в підсвідомість причини внут­рішнього конфлікту за допомогою техніки вільних асоціацій, проективних методів, тлумачення сновидінь, аналізу фантазій, механізмів психологічного захисту та ін. Вважають, що коли людина усвідомить причини особистісного конфлікту, то психологічні проблеми розв'яжуться без втручання аналітика, автоматично й неминуче, а Его зміцніє і посилиться. Тому в психоаналізі як лікувальному методі не керують пацієнтом, не виховують його, не змінюють ставлення до навколишнього сві­ту і самого себе. Усі психотерапевтичні методи є логічним ана­лізом попереднього досвіду пацієнта [152, 159, 161, 164, 167].

Починаючи з 20-х років XX століття психоаналітичний під­хід активно застосовується в дитячій психіатрії. Використання психоаналізу в роботі з дітьми пов'язують з іменами Анни Фрейд, Меланії Клейн, Вільгельма Штекеля і багатьох інших психоаналітиків, які займалися переважно проблемами дитячого віку. Дитячий психоаналіз приніс у дитячу психіатрію і психологію прагнення тонко досліджувати історію життя людини, засвід­чив важливу роль психічних травм дитячого віку у виникненні багатьох психологічних проблем і труднощів особистості. Він передбачає вдумливе й сумлінне спостереження за дітьми, ува­жне вивчення найтонших рухів дитячої психіки [95, 158].

Є в психоаналітичному підході до дітей своя специфіка і свої прийоми, зумовлені віковими особливостями психіки дітей. Пряме використання в дитячому психоаналізі методу вербаль­них вільних асоціацій (основного прийому психоаналізу дорос­лих) наштовхувалося на значні труднощі. Це привело до вве­дення в психоаналітичну практику трьох принципово нових, специфічних для дитячого віку положень.

Перше — необхідність досягнення тісного терапевтичного союзу з батьками в профіла­ктиці й подоланні відхилень у розвитку особистості дитини.

Друге — необхідність встановлення зв'язку терапевта з дитиною. Спо­чатку умовою встановлення такого зв'язку Анна Фрейд вважа­ла позитивне емоційне ставлення дитини до терапевта [158]. У міру розвитку дитячої аналітичної техніки засобами встанов­лення терапевтичного аналітичного зв'язку стають кооперація і гра. Кооперація досягається шляхом вербалізації терапевтом по­чуттів і переживань дитини «тут і тепер» (тобто в даний мо­мент). Через вербалізацію афектів дитини стає можливим усві­домлення нею пережитих у ранньому дитинстві конфліктів та їх подолання.

Третє - необхідність аналізу гри й малювання як символічної діяльності дитини. Це положення привело до уза­гальнення терапевтичних технік корекції особистісного розвит­ку в дитячому психоаналізі до двох основних форм — ігрової терапії та терапії мистецтвом (арт-терапія, зображувальна терапія).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: