Трансперсональна психологія

В останні десятиліття в західній психології виник новий напря­мок, названий трансперсональною психологією, що спирається на останні відкриття фізики, теорії хаосу, кібернетики, психо­логії та інших наук. Трансперсональна психологія характери­зується зовсім новим підходом до психіки людини, показуючи її багатомірність. Традиційна психіатрична і психоаналітична модель психіки строго персоналістична й біографічна, а сучасні дослідження свідомості відкривають у ній нові рівні, сфери й виміри, показують, що людська психіка за своєю сутністю дорі­внює всьому Всесвіту і всьому сущому.

На нашу думку, знайомство з дослідженнями трансперсональної психології може бути корисним для практичного психо­лога, тому що допоможе йому усвідомити глибину та багатовимірність людської психіки, складність психічних травм і їх на­слідку — психологічних проблем особистості (характерологічних, емоційних, екзистенційно-смислових та ін.). Ці знання допомо­жуть психологу серйозно, з повагою ставитися до внутрішнього світу людини, уникаючи банального, примітивного бачення пси­хологічних труднощів розвитку та функціонування особистості. Це допоможе йому активізувати потребу постійно працювати над пошуком нових шляхів і засобів надання психологічної до­помоги клієнтові, спрямованих на гармонізацію його відносин з навколишнім світом і самим собою.

Представники трансперсональної психології вважають, що людина одночасно є і матеріальний об'єкт, і велике поле свідо­мості. Тобто в розумінні психіки можна виокремити дві скла­дові: глобальна категорія «свідомість», яка охоплює всю реаль­ність Всесвіту, та системи конденсованого досвіду (СКД) - це динамічні смислові згустки, які несуть у собі різноманітну інфо­рмацію про життя організму, у тому числі й пам'ять про наро­дження, вмирання, відродження і т.д. [37].

Вивчаючи незвичайні стани свідомості в ході психоделічних сеансів, а також викликані немедикаментозними методами (ме­тоди експериментальної психотерапії, які використовують ди­хання, музику, танці чи роботу з тілом), представники транспе­рсональної психології (Станіслав Гроф, Кен Уїлбер, Джоан Кел-факс, Хел Беннет) дійшли висновку, що сучасні наукові теорії свідомості і психіки не враховують важливість добіографічних (пренатальних, перинатальних) і трансперсональних рівнів. Вони запропонували нову розширену картографію психіки, виділив­ши в ній кілька рівнів, чи сфер, відповідного їм досвіду. С.Гроф умовно їх назвав так [37]:

- сенсорний бар'єр;

- індивідуальне несвідоме;

- рівень народження і смерті;

- трансперсональна сфера.

Переживання на всіх чотирьох рівнях давно відомі людям з шаманських процедур, з первісних ритуалів переходу-ініціації та церемоній цілительства, трансових танців в екстатичних ре­лігіях» Вони були описані істориками й антропологами.

Найбільш поверхові з цих переживань це абстрактні чи естетичні переживання. Будь-яка психотехніка, що дає можли­вість емпіричним шляхом увійти у сферу несвідомого, викорис­товує активізацію органів чуттів, для того щоб ввести пацієнта в потрібний стан.

Наступний рівень психіки - сфера індивідуального несвідо­мого. Саме на цьому рівні зосереджуються майже всі психоте­рапевтичні підходи. Досвід, що належить до цього рівня, пов'я­заний з подіями й обставинами життя людини від народження і дотепер, з моментами, які несуть сильне емоційне навантажен­ня. За допомогою психотерапевтичних методик витиснутий з пам'яті нерозв'язаний конфлікт, травмуюче переживання або незавершений психологічний гештальт можуть піднятися з не­свідомого і стати змістом теперішнього досвіду. У цьому плані багато сучасних психологів вважають більш ефективними мето­ди емпіричної психотерапії (до яких належить і трансперсона­льна). Порівняно з вербальними методами технічні прийоми ем­піричної психотерапії безпосередньо активізують несвідоме і цим вибірково посилюють найбільш релевантний емоційний матері­ал і полегшують його вихід на рівень свідомості. Більш того, при глибокій емпіричній психотерапії біографічний матеріал не пригадується і не реконструюється - його можна реально пере­жити заново, що полегшує усвідомлення витиснутої психологі­чної травми. Це не тільки позбавляє терапевта необхідності ві­докремлювати «потрібне» від «непотрібного», але й вберігає від прийняття тих рішень, які неминуче несуть на собі відбиток його власної концептуальної схеми.

Емпіричні методи дослідження по-іншому оцінюють значення тілесної травми для психічного досвіду індивіда. У традиційній психології, психіатрії та психотерапії увага фокусується винятко­во на психологічних травмах. Вважається, що тілесні травми не впливають безпосередньо на психічний розвиток людини. Емпі­ричні ж дослідження ясно показали, що травми, пов'язані з небез­пекою для життя, залишають відбиток на психіці і значною мірою обумовлюють розвиток емоційних і психосоматичних розладів, де­пресій, тривожності, фобій або психосоматичних захворювань.

Третій рівень психіки С.Гроф назвав перинатальним. Чис­ленні спостереження за переживаннями людей під час психоделічних сеансів навели вченого на думку, що людське несвідоме містить сховища або матриці, активізація яких веде до повтор­ного переживання біологічного народження. Переживання, що відбивають перинатальний рівень несвідомого, дуже різноманітні і складні.

Виявляється такий досвід у чотирьох типових патернах чи констеляціях переживань, що цілком відповідають чо­тирьом клінічним стадіям біологічного народження. Виходячи з цього, Гроф постулював існування гіпотетичних динамічних матриць, що керують процесами, які належать до перинаталь­ного рівня несвідомого, і назвав їх базовими перинатальними матрицями..

І Крім того, що ці матриці мають власний емоційний і психо­соматичний зміст, вони діють і як принципи організації матері­алу на інших рівнях несвідомого. Так, переживання людини біографічного рівня, пов'язані з важкими фізичними травмами, хворобами, задухою, болем, тісно пов'язані зі специфічними ас­пектами базових перинатальних матриць і це поєднує їх з поло­говою травмою. Сполучна ланка тут - однакова якість емоцій, тілесних відчуттів і схожі обставини.

Ще один рівень психіки - трансперсональний. Спільним зна­менником різноманітних і незвичайних переживань цієї групи є відчуття індивіда, що його свідомість розширилася за межі Его і трансцендувала межі часу і простору. У звичайному стані свідомості ми усвідомлюємо себе в межах свого фізичного тіла, а наше сприйняття навколишнього світу обмежене чутливістю наших рецепторів і звичними часовими і просторовими рамка­ми. Існування трансперсональних переживань відкидає найбільш фундаментальні положення і принципи механістичної науки. З цими переживаннями з'являються такі, абсурдні на перший погляд, поняття, як відносність і довільність усіх фізичних меж, нелокальні зв'язки у Всесвіті, комунікація за допомогою неві­домих засобів і каналів, пам'ять без матеріального субстрату, нелінійність часу і свідомості, які асоціюються з усіма формами життя (включаючи одноклітинні організми і рослини) і навіть неорганічною матерією.

Трансперсональний досвід іноді включає події з мікро- і ма­крокосму, з областей, недосяжних безпосередньо людським ор­ганам чуттів, чи з періодів, що історично передували появі Со­нячної системи, Землі, живих організмів і виду Homo Sapiens. Ці переживання явно вказують на те, що якимось, не поясне­ним поки що чином, кожний із нас має інформацію про весь Всесвіт, про все наявне, кожен має потенційний емпіричний доступ до всіх її частин і, у певному розумінні, є одночасно всією космічною мережею і нескінченно малою її частиною, окремою і незначною біологічною сутністю [37].

Закінчуючи огляд теоретичних моделей психокорекціїйної практики в зарубіжній психології, хотілося б відзначити, його невичерпність, тому що поза межами ви­кладу залишилися напрямки, пов'язані в іменами вчених, які заклали основи сучасної психотерапії, таких, як К.Юнг (аналі­тична психологія і психотерапія) [170], Є «Фромм (неофрейдистська соціальна філософія) [161], Л.Маслоу (концепція самоактуалізації) [98], В.Франкл (логотерапія) [167], Д.Келлі, А.Елліс (когнітивний напрямок) [18, 113] і багатьох інших, а також ряд нових цікавих напрямків у психології, і психотерапії як при­клад останніх можна навести психосинтез (Р.Ассаджолі) [12] і нейролінгвістичне програмування (Р.Бендлер, Дж.Гріндер та ін.) [8, 25, 38, 96].

1. Вітчизняна вікова психологія і психотерапія

На відміну від зарубіжної, у вітчизняній психології питання психокорекції не дістали необхідної, глибокої і детальної розро­бки. Однак для практичного психолога велике значення має теоретичний базис і практичний досвід, накопичений вітчизня­ною віковою психологією. Загальний підхід до проблем індиві­дуального розвитку психіки дитини, закладений у роботах пси­хологів школи Л.В.Виготського, значною мірою визначає по­становку і шляхи розв'язання практичних завдань надання пси­хологічної допомоги,

У вітчизняній віковій психології аналіз процесу психічного розвитку дитини ведеться в категоріях «джерела», «рушійних сил» і «умов розвитку». Ця понятійна тріада відбиває специфі­ку психічного розвитку людини як істоти за своєю природою соціальної і активної. Індивідуальні форми психічної діяльності формуються на основі засвоєння дитиною досвіду людських по­колінь. Однак це засвоєння не зводиться тільки до набуття знань і вмінь. Це значно глибший процес, що включає в себе форму­вання потреб і здібностей дитини, її цілісної особистості [175]. Добре відомо, що засвоєння не може відбуватися без активної діяльності самої дитини - спілкування, гри, навчання та ін. За своєю побудовою діяльність дитини може бути якісно різною залежно від певних умов розвитку. До таких умов, життєво необхідних для психічного розвитку, належить спілкування. Починаючи з найбільш ранніх етапів онтогенезу, воно має особистісний характер і зумовлює можливість тісної практич­ної взаємодії дитини з дорослим.

Багато вітчизняних психологів» у тому числі В.В.Давидов, Д.Б.Ельконін, вважають, що справжнім об'єктом онтогенезу є не окремий індивід, а система дитина — дорослий. Взаємини всередині зазначеної системи не залишаються незмінними: для поступального розвитку необхідна їх своєчасна перебудова на кожному віковому етапі.

Вітчизняні психологи вважають, що психічний розвиток дитини, формування її особистості найтіснішим чином пов'я­зані з процесом навчання й виховання (М.Й.Боришевський, Л.С.Виготський, В.В.Давидов, Г.С.Костюк, Н.Ф.Тализіна та ін.) у системі дитина - дорослий. При цьому оптимальні способи орієнтації активності дитини з боку дорослого нерідко перевер­шують за своїм значенням роль «природних особливостей», і навпаки, найсприятливіші передумови можуть залишитися не­реалізованими при відсутності адекватних форм організації дія­льності і спілкування дитини [43]. Отже, спеціально організова­на і спрямована взаємодія може здійснювати на дитину розвивальний і корекційний вплив. Тож змістом діяльності практич­ного психолога повинен бути контроль за ходом та умовами пси­хічного розвитку дитини й допомога в організації оптимальних форм її діяльності і спілкування.

Основи вітчизняної онтогенетичної теорії заклав Л.С.Вигот­ський [29]. Відповідно до запропонованої ним концепції віку істотна характеристика будь-якого вікового етапу складається з єдності трьох взаємозалежних складових:

1) аналіз соціальної ситуації розвитку (коло спілкування і ха­рактер взаємин з дорослими й однолітками в родині, школі і т.д.);

2) рівень розвитку провідного виду діяльності, а також інших типових для даного віку видів діяльності (гра, навчання, малювання, конструювання, елементи праці і т.д.), оцінка його відповідності віковим нормам;

3) рівень розвитку емоційно-особистісної і пізнавальної сфер І психічного розвитку дитини.

У даній характеристиці психологічного віку, по суті, закла­дено основну методологічну схему вікового підходу до аналізу різних явищ у психічному розвитку дитини. Так, диференційо­ване, системне уявлення про соціальну ситуацію розвитку, яка охоплює всі значущі для розвитку дитини сфери взаємин, необ­хідне як основа для пошуку джерел труднощів, несприятливих тенденцій або порушень розвитку. У теоретичній концепції В.М.М'ясіщева розроблене положення, відповідно до якого особистість є продуктом системи значущих відносин, тому ефекти­вна психотерапія і психокорекція неможливі без включення в корекційний процес і самої дитини, 1 її родини [106].

Діяльність являє собою надзвичайно важливу сторону віко­во-психологічної характеристики дитини, оскільки ніякого сто­сунку до дійсності - предметної («світу речей») або соціальної («світу людей») - поза діяльністю не існує. Психіка формується в діяльності й проявляється в ній [89]. Характер діяльності, її структура, види і їх ієрархія мають велике значення для розви­тку дитини, а отже, і для аналізу індивідуальних особливостей розвитку в конкретних випадках. На думку A.M. Леонтьева, по­зитивно впливати на процес розвитку особистості означає керу­вати її провідною діяльністю. Кожна стадія психічного розвит­ку дитини характеризується відповідним типом провідної дія­льності. Виділяють такі види провідної діяльності (табл. 1).

Таблиця 2. Провідні види діяльності

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: