ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Гуманістична психологіяІдеї гуманістичної психології найбільш поширені, тому зупинимося на них докладніше. Основою гуманістичного напрямку є погляд на особистість людини як на цілісну, відкриту систему, здатну до самоорганізації й саморозвитку. Прихильники цього напрямку вважай що поведінку людини слід розглядати як зовнішній прояв ЇЇ внутрішнього світу. Тому поведінку людини можна зрозуміти, лише дивлячись на світ її очима. Не явище саме по собі, а унікальне сприйняття індивідом цього явища розглядається як справжня реальність. Нам часто буває важко зрозуміти дитину тільки тому, що ми сприймаємо її вкрай однобічно. Занадто багато непотрібних конфліктів між дорослими й дітьми виникає внаслідок нездатності проникнути у внутрішній світ дитини, подивитися на проблему її очима [І4, 73, 95]. Основним компонентом структури особистості, за Роджерсом, її наріжним каменем, є Я-концепція, що формується в процесі взаємодії суб'єкта з навколишнім середовищем, насамперед соціальним. Я-концепція - це динамічна система уявлень індивіда про себе, поєднана з їх оцінкою. Вивчення всього, пов'язаного з Я-концепцією, має важливе значення не тільки для розуміння людської поведінки, причин успіхів, невдач та інших життєвих проблем, але й для розв'язання завдань психокорекції. Тому варто більш докладно розглянути ідеї гуманістичної психології, пов'язані з формуванням Я-концепції [79]. Описову складову Я-концепції часто називають образом Я. Складову, пов'язану зі ставленням до себе чи окремих своїх якостей, називають самооцінкою або прийняттям себе. Проте виокремлення складових Я-концепції умовне. У реальному психічному житті ці елементи утворюють єдине, практично неподільне ціле. Формування Я-концепції проходить в онтогенезі тривалий і складний шлях (цей процес ми докладніше розглянемо далі) під впливом різних зовнішніх впливів, яких зазнає індивід. Особливо важливими для нього є контакти із значущими іншими, які, по суті, і визначають уявлення індивіда про самого себе. Під терміном «значущі інші» розуміються люди, які є важливими або значущими для індивіда внаслідок того, що він відчуває їхню здатність безпосередньо впливати на його життя. У ранньому дитинстві найбільш значущими іншими в оточенні дитини є батьки, пізніше до них приєднуються вчителі й однолітки. У процесі спільної діяльності і спілкування значущі інші можуть переконувати дитину як у тому, що саме її існування має велику цінність для оточення, так і в тому, що вона «істота нікому не потрібна», тобто сприяють формуванню в дитини як позитивних, так і негативних уявлень про себе, високої чи низької самооцінки. Самооцінка - це особистісне судження про власну цінність. Деякі автори під самооцінкою розуміють чуттєво-забарвлене ставлення до себе в різних конкретних ситуаціях і в різних видах діяльності. Самооцінка може змінитися після досягнутого успіху або невдачі, тобто може залежати від ситуації. З окремих конкретних самооцінок і оцінок індивіда іншими людьми в онтогенезі будується самоповага. Самоповага - це цілісне відносно постійне почуттєве ставлення до себе, до своїх душевних процесів, особливостей, до своєї вмілості, тобто це ставлення до загального Я. У перші роки розвитку самоповага дуже залежить від зовнішніх оцінок, самооцінки та конкретних успіхів у тому чи іншому виді діяльності. У процесі онтогенезу розвивається певна автономія самоповаги, зменшується її залежність від окремих успіхів або невдач і від конкретних самооцінок. Збереження позитивної самоповаги всупереч власним вадам та недолікам - складова частина процесу, який оберігає цілісність особистості. Для психологів і педагогів усе більш очевидним стає той факт, що самооцінка дитини, її ставлення до себе і сприйняття себе багато в чому визначають її поведінку і досягнення. Для того щоб дитина почувала себе щасливою, краще адаптувалася й переборювала труднощі, їй необхідно мати позитивне сприйняття себе. Діти з негативною самооцінкою схильні майже в кожній справі знаходити нездоланні перешкоди. У них високий рівень тривожності, вони гірше пристосовуються до нової обстановки, важко сходяться з однолітками, вчаться з явним напруженням. Дані багатьох досліджень засвідчують, що труднощі в навчанні багатьох невстигаючих дітей є не наслідком їхньої розумової чи фізичної неповноцінності, а, скоріше, результатом їхніх уявлень про себе як про нездатних до серйозного навчання. Певно, можна сказати, що успіхи в школі, на роботі, у житті в цілому не менше залежать від уявлень людини про свої здібності, ніж від самих цих здібностей. Ніщо так не сприяє успіху, як упевненість у ньому, і ніщо так не провіщає невдачу, як свідоме її очікування. На думку американського психолога Роберта Бориса, в основі таких відносин, що складаються між очікуваннями й поведінкою, лежить механізм «пророцтва, що самореалізується». Я-концепція діє як свого роду фільтр, який визначає характер сприйняття людиною будь-якої ситуації. Проходячи крізь цей фільтр, ситуація осмислюється, набуває значення, що відповідає уявленням людини про себе. Образ і оцінка свого Я зумовлюють певну поведінку індивіда, тому Я-концепцію ми можемо розглядати як сукупність настановлень індивіда, спрямованих на самого себе. Особливості Я-концепції як комплексу настановлень полягають лише в тому, що об'єктом у цьому випадку є сам носій. Завдяки цій самоспрямованості всі емоції й оцінки, пов'язані з образом Я, є дуже сильними і стійкими. Тому, якщо Я-концепція сформувалася й виступає як активний початок, змінити її буває надзвичайно важко. Берне у книзі «Я-концепція і виховання» говорить про те, що дорослі часто наївно вважають, що можна легко підвищити занижений рівень самооцінки дитини шляхом створення позитивних підкріплень. Керуючись цією думкою, вони щедро хвалять таку дитину. Однак немає жодної гарантії, що дитина сприймає все це саме так, як ми розраховуємо. її інтерпретація наших дій може виявитися несподівано негативною. Наприклад, вона може сказати собі: «Напевно, я зовсім нездатний, раз учитель увесь час намагається переконати мене в протилежному». Практично не існує такої дії, яку міг би почати вчитель, не побоюючись, що дитина з низькою самооцінкою не надасть їй негативної інтерпретації. Ось чому так важливо, щоб в особистості з раннього дитинства формувалося позитивне уявлення про себе. У гуманістичній психології прийнято виділяти три основні настанови на сприйняття людиною себе: • реальне Я - настановлення, пов'язані з уявленнями індивіда про те, який він насправді; • дзеркальне (соціальне) Я - настановлення, пов'язані з уявленням індивіда про те, як його бачать інші; • ідеальне Я - настановлення, пов'язані з уявленням індивіда про те, яким би він хотів стати. Важливу роль у формуванні самооцінки відіграє зіставлення образу реального Я з уявленнями про те, якою людина хотіла б бути, чи з тим, як її сприймають інші. Ці зіставлення часто фігурують у різних психологічних теоріях, при цьому високий ступінь збігу реального Я з ідеальним вважається важливим показником психічного здоров'я (індивідуальна психологія Адлера). У теорії ж одного з засновників гуманістичного напрямку американського психолога Карла Роджерса першопричиною особистісних порушень є конфлікт між Я-концепцією і «безпосереднім досвідом» індивіда (Я-соціальне) [18, 73, 152, 167]. Як ми вже знаємо, позитивне ставлення до себе залежить від оцінок інших. Якщо ж виникає неузгодженість між потребою індивіда в позитивному ставленні до себе і тим, що він відчуває насправді, то це приводить до виникнення внутрішнього психологічного конфлікту. На думку Роджерса, для подолання цієї невідповідності індивід використовує механізми психологічного захисту - перекручення або заперечення. Перший використовується для того, щоб змінити особистісну значущість переживання, другий ніби усуває сам факт наявності переживання. Роджерс особливо підкреслює перший механізм. Адже події оцінюються не об'єктивно самі по собі, значення їм надає обтяжений попереднім досвідом індивід, що турбується про збереження своєї позитивної Я-концепції. Оскільки індивід не може змінити самі події, потрібно змінити його сприйняття цих подій або їх інтерпретацію. На думку Роджерса, саме це є завданням психотерапії: вона не знімає проблему, але дозволяє людині, яка має психологічні труднощі, поглянути на себе по-новому й більш ефективно справитися з тією чи іншою ситуацією [133, 135]. Виходячи з цього положення, вважаємо важливим завданням практичного психолога формувати в клієнта нове позитивне ставлення до себе та інших людей, нове бачення проблеми, новий тип мислення — більш гнучкий, широкий, оптимістичний, нефіксований шаблонами і стандартами. У своїй психотерапевтичній практиці Роджерс застосував терапію, «центровану на клієнті». Цей психотерапевтичний підхід спирається на досвід клієнта і ставить його в центр взаємодії з психологом. При цьому сам клієнт бере на себе відповідальність за розв'язання життєвих проблем, що турбують його. Психотерапевт лише виконує функцію консультанта, що створює теплу емоційну атмосферу, у якій клієнту легше розібратися у своїх труднощах. Взаємини між психологом і клієнтом будуються за принципом «людина – людина». Велике значення має не те, що говорить психолог, а те, який він є, тобто особистість самого психолога. Таке положення Роджерса поділяють і багато вітчизняних психотерапевтів. Наприклад, МЛ. Буянов [23] вказував на те, що ефект психотерапії залежить не тільки від правильного лікування, але й від оптимального сполучення особистісних якостей лікаря і пацієнта. Почуття симпатії або антипатії, яке виникає між психологом і клієнтом, найчастіше обумовлює результат взаємодії. Згідно з Роджерсом, психолог не веде за собою, а супроводжує, створюючи умови для відчуття безпеки. Він не думає за пацієнта, а думає та оцінює разом із ним; не дає порад і інструкцій, а за допомогою емпатії ненав'язливо полегшує, прискорює процес самоактуалізації. Особливою манерою бесіди психолог створює умови для спокійного, цілеспрямованого монологу - клієнт говорить і міркує ніби сам із собою. При цьому психолог тільки вставляє слова, які свідчать про його зацікавленість і утримують бесіду в руслі суттєвих питань. Тим самим клієнта спонукають до правильного формулювання своїх проблем, і часто він сам знаходить вихід із ситуації, конструюючи правильний мотив. Власний, досить переконливий і конкретний мотив стає найкращим стимулом для діяльності, яка веде до психічної рівноваги. У результаті зменшується тривожність, підвищується внутрішня узгодженість особистості клієнта. У міру розвитку здатності поважати себе він стає все більш здатним поважати й цінувати інших людей [134]. Таким чином, основна увага в клієнт-центрованому підході концентрується не на проблемах людини, а на ній самій, на її Я. Головна мета корекційного впливу - допомога в особистісному рості, розвитку, завдяки якому людина сама розв'язує свої проблеми. Ще один важливий бік гуманістичної психотерапії базується на положенні, що люди стали надто раціональними й віддалилися від емоцій і відчуттів. Тому велика увага в ній приділяється емпіричним, невербальним і тілесним засобам особистіс-ної зміни, що сприяють не адаптації і врегулюванню, а індивідуальному росту й самоактуалізації (групи зустрічей, групи особистісного росту, тренінги сензитивності та ін.) [37, 139]. Прикладом тренінгу особистісного росту може бути «Програма корекції і розвитку особистості в підлітковому віці» (додаток 2). Стосовно дітей цей терапевтичний метод частіше називають терапією відносин. Дитина, як і будь-яка особистість, унікальна, самоцінна і має внутрішні джерела саморозвитку. Тому мета корекції, яку проводять у рамках терапії відносин, зовсім не в тому, щоб змінити дитину, а, навпаки, у тому, щоб допомогти їй ствердити своє Я, почуття власної цінності. У роботі з дітьми основною формою корекції в рамках терапії відносин є ігрова терапія [95]. Тут гра є своєрідною сферою, у якій відбувається налагодження взаємин дитини з навколишнім світом і людьми. Основним механізмом досягнення корекційної мети є встановлення взаємин, зв'язку між психологом і дитиною, у якому психолог демонструє незмінне і безумовне прийняття дитини, її настановлень, цінностей, виражає постійну й щиру віру в дитину та її здібності. Такий характер і зміст зв'язку між дитиною і дорослим значною мірою забезпечують досягнення корекційної мети. Як зазначає Д.Б.Ельконін, труднощі поведінки й особистісного розвитку в дитячому віці здебільшого викликаються конфліктними взаєминами між дорослими й дітьми, саме тому практика взаємин нового типу з дорослими може приводити до корекції [56]. Гуманістична психологія орієнтована не на авторитарність, а на демократичні, особистісно-орієнтовані взаємини в психотерапії і психокорекції, тому вона особливо співзвучна нашому часу. У психологічних теоріях накопичилося безліч різних поглядів на розуміння Я людини. Найбільш важливим є те, як вони можуть бути реалізовані в конкретних підходах до роботи з дітьми. Нам видається цікавою концепція сучасних чеських психологів Карела Блага і Міхаела Шебека [16]. За цією концепцією зріла, розвинена система Я обмежена і спаяна так званим глобальним Я. Глобальне Я охоплює всі пізнавальні, емоційні, вольові функції й одночасно має свій образ світу, а також образ себе і саморозуміння. Усі складові глобального Я функціонально взаємозалежні. Структурне Я (образ себе) насамперед має визначений зміст: «Я такий і саме такий». Воно складається з безлічі взаємозалежних осей. «Вісь» - поняття умовне. Під ним чеські психологи розуміють певну, відносно обмежену тематику життєвих вражень, яку можна в узагальненому вигляді виразити як судження про себе (наприклад, «Я є», «Я вмію», «Я хочу», «Я хлопчик», «Я учень» і т.д.). Кожна окрема вісь в онтогенетичному розвитку виникає поступово і складається з окремих «ядер» -вражень, уявлень, думок, які зберігаються в пам'яті. Враження й переживання, що відносяться до однієї осі, асоціативно пов'язані між собою і створюють глобальне відчуття від якогось досвіду. Наприклад, вісь «Я вмію, я пізнаю» поєднує ситуації і види діяльності, які відбувалися в різний час і в яких людина почувала себе вмілою, значущою чи, навпаки, нездарою, такою, що не досягла успіху. Третя складова глобального Я – образ
Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|